Урок "Інтер'єр української хати"

Урок образотворчого мистецтва у 7 класі

Тема уроку. Інтер’єр української хати.

Мета уроку: знайомити учнів з традиційним народним житлом, його символікою, оберегами;

створити «образ» інтер’єру української хати через прийоми зображення в різних техніках;

викликати інтерес до української спадщини, традицій та звичаїв;

   виховувати любов до отчого дому, до рідної землі.

Обладнання: ілюстративні та роз даткові матеріали, репродукції картин художників.

Технічне обладнання: магнітофон, комп’ютер.

Музичний ряд: фонограми українських народних пісень.

Матеріали: фарби, фломастери, альбомні аркуші, кольоровий папір, склянки з водою, клей, ножиці.

Структура з хронометражем:

Відтворення опорних знань – 5 хв.

Тема, мета – 3 хв.

Осмислення змісту роботи (інструкція вчителя) – 5 хв.

Самостійна робота – 30 хв.

Підсумок уроку – 2 хв.

«Своя мазанка ліпша від чужої світлиці»

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності. (1 хв)

Слова учня:

Як добрий хліб для їжі,

Як джерельна вода для життя,

Потрібна нам всім Україна,

Ненечка рідна моя!

Ти землею щедрою,  розкутою

Єднаєш славних трударів,

Зітканих із мужності і щедрості,

Сповнених бажань і надій.

Вчитель: А побажання і надії будуть здійснюватися, коли люди для цього докладуть чимало сил: посадять дерева, збудують  хату, гарно її прикрасять, тобто створять відповідний інтер'єр. Ось тепер і стоїть  перед нами  завдання – створити «образ»  інтер'єру української хати.

ІІ. Актуалізація опорних знань. (3 хв)

Звучить запис пісні «Хата моя, біла хата»

Вчитель. Доброго дня, діти! Я рада знову бачити вас здоровими, усміхненими. Ми продовжимо з вами знайомитися з інтер’єром української хати. Сьогоднішній наш урок – незвичайний. На ньому в нас присутні гості, які, я сподіваюсь, залюбки помандрують з нами в минуле.

Рідна батьківська хата… Колиска роду людського… З нею пов’язані найсвітліші спогади і почуття кожної людини. Тому і оспівана вона в піснях, легендах, творах та майстрах пензля.

В оповіданні «Хата» та «Зачарована Десна» Олександр Довженко так писав про українську хату: «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристанища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Отже свій дім людина уявляла як маленький земний замкнений домашній світ. Так воно, звичайно, і є. Крім того, він повинен бути захищений від нещасть, хвороб, дії різних сил, ворожих людині.

ІІІ. Тема, мета, задачі. (1 хв)

Давайте ж ми докладно ознайомимось з інтер’єром української хати і створимо образ охайної прибраної до свята кімнати. Увійдемо до щойно вибіленої чистенької хати, в якій є меблі, а от прикраси ще не встигли повісити, застелити. До речі сьогодні, 17.12., день святої Варвари, 19.12. – Миколи Чудотворця.

IV. Осмислення учнями змісту роботи і послідовності виконання. (4  хв)

Житло було прообразом всесвіту наших предків. Тому воно мало чотиригранну будову – чотири стіни відповідали чотирьом сторонам світу. З трьох сторін, наприклад, були вікна, направлені до сонця, а з північного боку, де панували темні, злі сили, вікон не було ніколи. З фасаду приміщення прорубували два вікна, і ще одне – з бокової сторони.

Увійшовши до хати, можна було побачити з лівого боку піч. Центр житла, його душа – піч. Де тепло, там і добро, і достаток, і злагода. Без пічного вогню хата мертва. Складається вона з комина, припічка, підпіччя, челюстей (куди збирається дим), череня (де варять їжу) і верха (де грілася вся сім'я).

За піччю був настил, або ліжко, які слугували спальним місцем господарів, виготовлений з дубових дощок, аби за ніч насичували господарів силою. Над ним кріпилася жердка, на яку лягало буденне вбрання.

Протягом століть окрасою і найнеобхіднішою річчю в хаті була скриня – дерев’яна, різьблена чи розмальована. У скриню складали святковий одяг, весільні рушники, скатертини, рядна, прикраси. Стояла скриня на видному місці, застеляли її білосніжними обрусами, а на свято – килимом.

Ближче до вікон з правого боку стояв стіл у дальшому від печі «красному куті» і мав магічне значення. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька, як голови роду – він (батько) займав почесна місце за столом. Стіл завжди накривався скатертиною: у будень – звичайною полотняною, у свята – з вишитим або тканим візерунком.

Зі столом пов’язано чимало призабутих цікавих традицій. Вважалося за великий гріх стукати кулаком по ньому (казали, що посваряться чоловік із жінкою). Не можна було класти на стіл шапку або сідати на нього зверху. Не можна було і хлібину класти на стіл перевернутою, а коли окраєць падав зі столу, його піднімали і цілували, щоб хліб не образився. За стіл на покуті саджали почесних гостей, дорогих людей.

Під вікнами вздовж стіни розміщували лавки на різьблених стояках. На лаві – дерев’яне відро, збоку – кадібець, куди зливалася нанесена зранку водичка про усіляку денну потребу.

Над столом у правому кутку висіли ікони, прикрашені вишитими рушниками – це покуть.

Зліва і справа від дверей була поличка для посуду, мисник, вішалка для одягу. Коли вся сім'я поснідала та стала до праці, всі предмети займають свої традиційні місця: керамічні тарілки, полумиски, дзбани – на миснику.

До сволока на гаку прикріплена мотузочками колиска. Робили її з верби, клена, ясеня і навіть з гілок калини, щоб діти були дужими і співучими. До речі, вийшлу з ужитку колиску ніколи не викидали, її берегли доти, доки люди жили у помешканні.

У традиційному вкраїнському житлі особливу роль відігравала долівка, з огляду на брак лісу вона була переважно земляною, з червоної глини. Щосуботи і напередодні свят «землю» змащували спеціальним розчином, посипали татарським зіллям, м’ятою, чебрецем, промовляючи при цьому: «Хай лихо проходить стороною».

Для освітлення хати спочатку використовувалися посвіт – підвішений до комина мішечок – пристрій для запалювання соснової лучини, потім – свічки, лампадки, гасові лампи.

Фізхвилинка (2  хв)

Ви, діти, помітили, що хата не вбрана рушниками, ряднами, тощо, тому я хочу вас запросити на допомогу – ткачів, вишивальниць, майстрів по розпису, гончарів.

V. Пояснення вчителя. (2  хв)

Кожній групі видано завдання щодо оздоблення предметів побуту.

Художньо-оформлений виріб відноситься до декоративного ужиткового мистецтва.

Треба пам’ятати про техніку безпеки на уроці при роботі з ножицями.

VI. Практична робота. (30  хв)

Приступайте до роботи. Давайте згадаємо все, що ви знаєте про традиції, обряди і звичаї.

Допомога вчителя учням. Звучить тихо народна музика. Коли діти закінчать індивідуальну роботу, треба прикрасити піч, образи, жердку, прикріпивши до плакату.

Слова учня 1. Піч в давнину символізувала собою родинне вогнище. Вогонь був священним у наших предків: це добра сила, що йде від сонці. Вони називали часто це домашнє вогнище берегинею. Піч була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх.

Колись вважали, що у печі жив бог Чур, який охороняв її. Цього бога дуже боялися злі сили, особливо бог пекла – Пек. Тому й існує такий вислів в українців: «Чур тобі, Пек!». Цим побажанням намагалися відігнати зло.

Слова учня 2. Піч і комин також обожнювались як захисток вогню. Вогонь був священний: це добра, світла сила, що йде від сонця. У печі випікали хліб, готували їжу, народження хліба було як народження сонця. Тому вирішили, що через піч і камін здійснюється безпосередній зв'язок з небесним світом. Скажімо чорти, відьми влітали й вилітали з хати лише через комин на кочерзі, лопаті, тощо. Тому печі поклонялися, навіть боялися. («Сказав би, так піч у хаті»). Як живу істоту оспівували у веселих та інших піснях.

Слова учня 3. Наша піч регоче,   Та в нашої печі

    Короваю хоче   Золотії плечі,

    А припічок усміхається А срібні крила,

    Короваю дожидається.  Щоб коровай загнітила.

Слова учня 4. Над піччю був широкий простір «лежанка», де сушилося збіжжя, бавилися діти, грілися діди. «Добра річ – поїв та на піч». А ще казали, згадуючи мандрівну молодість, вередували:

«Горе тому, хто на печі: сюди пече, туди гаряче;

добре тому, хто в дорозі: лежить собі на возі».

Слова учня 5. Жінки постійно підмазували і білили піч та комин: на цій чистоті тримався авторитет господині. Дівчатам не дозволяли мазати піч, інакше їхня доля цілий вік журитиметься. Щоб не заводилося сміття, припічок намагалися замітати не віником, а пташиним крилом.

Слова учня 6. Печі прикрашали різноманітними візерунками. Їх також вкривали кахлями – тонкими полив’яними цеглинками. На найдавніших кахлях виводили символічне зображення сонця, а рослинний же орнамент зустрічався рідше.

Слова учня 7. Не хвалися піччю в нетопленій хаті.

Тепло і смачна їжа – як сам бог у хаті живе – цілковито залежали від пічного вогню. «Мовчи, бо піч у хаті», - попереджали старі люди, коли в хаті звучали лайливі слова. Піч, в якій вечорами тріщали дрова і танцювало полум’я, сприймалася як жива істота. Існувало повір’я, що вогню потрібно було робити кожен день дарунок – ставити на ніч в піч глечик з водою.

Слова учня 8. «В ліс не поїдемо, то й на печі замерзнемо», - зауважували селяни. Щоб зігрітися й приготувати їжу для людей, насамперед потрібно було нагодувати пічний вогонь. Часом це було не легко зробити – вогонь міг раптом запримхувати, перебираючи «харчами». «Як у людей, так повна піч і добре горить, а в мене одне поліно, і те околіло», - бідкалися деякі господарки.

Слова учня 9. Пічний вогонь був не лише годувальником. По його кольору і поведінці господарі визначали погоду, події, які їх чекали. Червоне полум’я, як горіло потріскувало, дим стовпом – передбачали морозну погоду. Білий вогонь (жар), що швидко згасав, дрова, які димили і довго не запалювались, дим, що стелився, провіщали відлигу, сніг. Якщо дрова в печі розпалювалися, то це означало, що незабаром в домі будуть гості, а іскра в печі або недогарок, який падав на долівку, говорили про те, що гості вже біля порога.

Слова учня 10. Із самого початку і протягом віків піч знаходилася у колі численних обрядів. Щоб дитина росла здоровою і ніхто не міг її образити, після хрещення кума витягувала з печі жаринку, йшла з нею на перехрестя і кидала через себе. Дівчина, до батьків якої приходили свати, стояла у кутку і «колупала піч» - це вважалося ознакою сором’язливості і вміння тримати себе.

Слова учня 11. Існувало повір’я, що під час зливи господар повинен викинути з хати хлібну лопать і коцюбу так, щоб вони впали навхрест. У цьому випадку град пройде боком і не зачепить ниву селянина. Це лише деякі вірування і обряди, які оточували у народному житті рідне вогнище, символом якого була піч.

Слова учня12. Особливо дбали про оздоблення покуті – почесного красного кутка, розташованого у селянському житлі по діагоналі від печі. Саме тут знаходилася божниця – світле шановане всіма місце. На поличці – божнику, прикрашеній різьбленням, стояли ікони, а також цінні речі: хрест, свічки, свячена вода, пахучі трави, молитовні книги. Образи обрамовували рушники, розшиті майстринями особливо вигадливо і старанно.

Слова учня 13. Під час свят під «богами» запалювали каганець, і тоді покуть набирав особливо таємничого урочистого вигляду. Але і в будні вистачало світла на покуті. Адже поруч з ними завжди робили застільне («покутнє») вікно, яке дивилося на схід. З другого боку покуть освітлювало вікно, вирубане у чільній стін.

Слова учня 14. З покутем були пов’язані найвизначніші події в житті родини. На покуті влаштовувалася перша після народження купіль, на почесному покутньому місці саджали на весіллі молодят, на покуті головою до божниці клали небіжчика.

Слова учня 15. Значну роль у побуті, а часом і вирішальну, продовжують відіграти прості речі, якими ще користувався на предок. Полотнище – обрус було для нього і скатертиною, і вузликом, де зберігалися харчі, і при необхідності елементом одягу, і оздобою оселі. З часом це полотнище стали називати рушником («ручником»). Чому так? Руками були виткані і вишиті рушники, руки знаходили їм застосування у побуті, врешті решт неможливо уявити собі руки господині, яка хоча б раз на день не доторкнулася до того чи іншого рушника.

Слова вчителя: Наш земляк, поет Придніпров'я, Олександр Тараненко звертається  до образу рушників у своїй поезії.

Рушник із  Червоної  Кам'янки

Як в пам'яті гляну  криницю,

Побачу – дівча у вінку

Дарує мені паляницю

На вишитому  рушнику.

А квіти на ньому, як мамині -

Півонії та резеда.

Рушник із Червоної Кам'янки

Дитинство мені нагада.

Мамині рушники.

Відколи себе пам'ятаю, з самого тобто малку, у нашій хаті були рушники, Їх дуже любила наша матінка. Особливо мені запам'яталися  передсвяткові дні, коли матуся із моїми сестрами розвішували їх на тільки-но побілені,чисті стіни. І мені здавалося, що то не рушники, а якісь казкові жар-птиці оселилися у нашій хаті. Рушники були різні: вишиті чорними і червоними нитками, гаптовані дивними узорами. На білому полотні оживали калина і хміль, гвоздики і васильки, золоте колосся і блакитні жайворонки. Серед тих рушників були знамениті романські і кролевецькі, виготовлені умілими ткалями. Рушники були червоні, як жар, горіли орлами, різним орнаментом, переливалися райдугами. Були і різнокольорові, на яких перепліталися червоні, зелені, жовтогарячі, голубі фарби.

Рушники і плахти – це мій щемливий спогад дитинства.

Слова учня 16. «Хата без рушника, що сім'я без дітей» - говорили у народі. Майже в кожній, навіть найбіднішій оселі, завжди на видному місці висіло декілька видів рушників. «Утирач» використовувався для рук і обличчя, «стирок» - для посуду, стола і лав, «покутник» і «кільковий» - оздоблення стін, покуті («Рушник на кілочку – хата у віночку»), «божник» - для облямування дорогих ікон.

Слова учня 17. Окремо зберігалися ритуальні рушники. Плечові призначалися для сватів, весільні – для різноманітних весільних обрядів. «Та ми ж з тобою на білому рушнику стояли, золотії перстенечки міняли», співалося у народній пісні. У рушник загортали народженика, на довгих рушниках опускали домовину в могилу. У скринях можна було знайти і численні подарункові рушники. Ними вшановували дорогих гостей, їх дарували родичам, друзям, майстрам.

Слова учня 18. Обрядові і побутові рушники використовувалися дуже широко. Рушник був символом гостинності і доброзичливості. Перед тим, як запросити гостя до столу, господиня вішала йому на плече чистий «утирач», лила на руки воду з кухлика. Хліб, сіль дорогим людям завжди вручали на рушнику. Рушниками покривали хліб на столі, паску і крашанки, які на Паску несли святити до церкви, хлібну діжу після випікання паляниць. На скатертинах – обрусах влаштовували ритуальні трапези на зелених травах під відкритим небом. Довгим рушником – наліткою жінка покривала після одруження, чоловіки використовували рушники як пояси.

Слова учня 19. «Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати – буде чим гостей шанувати», - наказувала мати дочці. Досвідчені наставниці привчали непосидючих дівчаток до копіткої праці вишивальниць. Які тільки прийоми вишивки, орнаменти і візерунки не зустрінеш на українських рушниках. Вишивали «гладдю», «хрестиком», поєднувалися «вирізування» і «мережка». Рушники, які часто розвішували на вікнами і дверима, мали оберігати оселю від усього нечистого. І орнамент, і візерунки відігравали роль оберегів.

Слова учня 20. Відряджаючи сина в далеку дорогу, мати дарувала йому вишитий рушник. При цьому бажаючи щастя, вона говорила: «Нехай стелеться тобі доля цим рушником!» Червоні і чорні нитки у вишивці матусиного рушника – то наша одвічна любов і журба. Наша споконвічна доля.

Вчитель. Батьківська оселя увібрала в себе радощі й жалі, злагоди і клопоти. Були в її історії і чорні дні 1933 .р – під час штучного голодомору чимало осель залишилося пустками – вмирали родини і навіть села.

1941 – 1945 рр. – дощенту спалено сотні сіл.

1950 – 1970 рр. – десятки сіл (а це тисячі селянських хат) були знесені, а на їх місці створені штучні озера, моря для нових гідроелектростанцій, багато з яких уже не працюють.

1986 р. – кидають хату вимушено, не задля міських вигод, а через страшну трагедію нашого віку – Чорнобиль.

Гнітюча безпросвітність, репресії змушували багатьох українців покидати милі серцю домівки і йти в далекі заокеанські світи шукати ліпшої долі.

Хата зведена майстрами-чоловіками, трималась на майстринях-жінках. Як усяка пташка дбає про своє гніздо, так і жінка клопочеться над прикрасою житла. Веселухою, вигадькою, чепурухою називали господарку, яка не лише вміла бути завжди товариською і усміхненою, смачно готувати, тримати в чистоті житло, але і належним чином прикрашати його. «У неї в хаті, як у церкві», - казали про таку.

Великої зосередженості і терплячості вимагав розпис хатніх стін від жінок. Але їм було не звикати до такої роботи. Хто, хто, а вони добре знали, що само нічого до хати не приходить, крім біди. Для розпису вони використовували кольорові глини, розтерті і розведені а молоці і крашанках, вохру, сажу. Фарби наносили пір’ями, колосками, штампами з картоплини, кукурудзяними качанами.

А яка ж хата без хліба? На столі з лівого боку на рушникові-обрусі лежить хліб, прикритий рушником. Хліб, як рушник, здавна служив оберегом. Хлібом і сіллю зустрічаємо ми дорогих гостей. Хліб і сіль завжди були в українській хаті символом гостинності. І хто заходив до хати, мусив завжди скуштувати хліба-солі і вклонитися господарям. Якщо людини ділилася своїм хлібом з іншими – це означало, що вона має щире і добре серце і не мислить зла своєму ближньому.

Заходячи у нову хату, як ти ще там не був, до сусіда чи родича, кладеш хліб на стіл і кажеш: «Добрий день! Поможи нам Боже, на все добре! Щоб ваша хата на хліб, на сіль була багата і на сім'ю здорова». Це було своєрідне заклинання майбутнього і заклинання хлібом – як сонцем, як Богом.

І нарешті, споконвічною, найголовнішою богинею, матір’ю роду була жінка, мати. Її так і називали богиня-мати. Мати була як хранителька родинного вогнища, домашнього затишку.

Любіть, поважайте і бережіть свою неньку.

Дякую, дітки, за допомогу, ви молодці.

VII. Висновок. (1 хв)

От і стала наша хата гарна, тож увійдемо в хату з короваєм. Пригощайтеся, гості дорогі і майстри.

VIII. Оцінювання. (2  хв)

До побачення.