Урок літератури рідного краю

Володимир  Семеновський

Перша станція
 

Земля батьків. Веселкою погожою
Вставала ти за далеччю доріг…
Крізь громовиці битви переможної
Я повернувсь на отчий твій поріг.
Усім найкращим я тобі завдячую,
Люблю тебе, як добру матір син,
І, як на свято, в гості на побачення
Спішу до тебе, рідний мій Кривин.
В душі моїй - і лірика й патетика,
Мов ручаї, злились в єдиний плин…
А провідниця в синьому беретику
Уже гукає : - Станція Кривин!
Палає схід рожевими багрянцями,
Цілує сосон руки золоті…
Уклін тобі, зелена тиха станціє,
Моя найперша станціє в житті!
Як і колись у парку старовинному
Мене стрічає солов’їний хор…
Село моє, до тебе серцем лину я ,
Бо ти в життя відкрило семафор!
Де б я не жив – в селі чи в місті вславленім,
Тебе я не забуду до сивин…
Юнацькі мрії й ніжна ласка мамина
Злились в твоєму імені – Кривин!

Те, що в серці лишилось
 

Я давно не бував над Горинню, 
У вишневім своїм Кривині…
Та не гасне у пам’яті сина
Те, що в серці лишилось на дні.
Рідна земле, до болю так близька!
Я емоцій своїх не втаю…
Тут моя колихалась колиска
І співала матуся «Лю-лю…»
Тут підвівся я вперше на ноги,
Щоб збагнути життя таїну…
Від отецького твого порогу
Наша юність ішла на війну.
Крізь завії смертельної сталі
Я до тебе солдатом ішов…
Це від кулі мене зберігала
Твоя вірна, незрадна любов.
Де б моя не прослалась доріжка
На великій тривожній землі,
Я до тебе, кривинська домівко,
На пісенному лину крилі!

Петро Карась.

Поділля вишневе моє

Як море на яснім привіллі,

Хлюпочуть лани в небеса.

Поділля, вишневе Поділля,

Жива неповторна краса.

Люблю твоїх весен весілля,

Шепчу небесам лиш своє:

Поділля, вишневе Поділля,

Спасибі, що ти в мене є!

Поділля моє, хай вічно цвіте

Нев'янучим квітом чар-зілля!

В тобі і в мені, у серці на дні

Поділля, Поділля, Поділля!

Недоля тебе не поділа,

Не витоптав ордами час.

Поділля, квітуче Поділля

Іде з рушниками до нас.

І кожному щастя наділить,

Довіку любов'ю сія,

Моє яблуневе Поділля –

Колиска і доля моя!

Як море на яснім привіллі,

Як пісні високий політ,

Моє калинове Поділля

Цвіте, як і тисячу літ.

Твої ми і в слові, і в ділі,

Нам сонце від Бога встає.

Моє веселкове Поділля,

Спасибі, що ти в мене є!

Микола Федунець.

ПОДІЛЛЯ 
 

Цю землю серцем і руками
Зумій пізнать, зумій відчуть.
В думках з моїми земляками
На польових вітрах побудь.
Зумій відчуть наш чесний будень –
І думи наші, і труди.
Тут квітень, - скажеш ти, - і грудень
Одного прагнуть: щоб цвісти.
Я тут живу! Над голубою
Красою Горині й Дністра.
Прийди - я поділюсь з тобою
Скарбами праці і добра.
Тепло долонь на двох поділим,
На двох і сміх, і смутку мить.
Бо й називається Поділлям
Земля, де маю щастя жить.

   Вдихаю запах чебрецевий

        Що найтерпкіший поміж трав.

        Не в яр, здається, полудневий,

        А у дитинство завітав.

        Цвіте, цвіте, в дворі край поля,

        Цвіте кругом на тій землі.

   Де я не заблуджусь ніколи,

        Де є сліди мої малі.

        Під небом, що навік безкрає,

        Іду до рідних Сушовець,

        І він стеблинкою киває

        Мені квітучий цей чебрець.

Є село там, дорогі могили,

      Крижова дорога у світи.

      Там струмок з-під крейдяної брили

      Вибігає – річці помогти.

      Добру казку вітер там колише,

       почиває вітер в споришах .

       В ті місця дістатись би пошвидше,

        Аби сил набралася душа.

Віталій Кучер

МІЙ ГОРОДОК

Понад Смотричем верби дрімають. 
Не луна вже заводів гудок, 
Солов'ї у гаях спочивають, 
В тихім задумі спить Городок.

А навкруг простяглися діброви. 
Прилягають до нього ліси, 
Золотяться ланів світлі брови 
І ставів неповторність краси.

Ще туман світанковий вкриває 
Всі долини і плеса річок, 
Перший промінь на небі заграє 
Прокидається мій Городок.

Урочисті пісні залунали, 
Прославляючи сонячний день. 
Роси срібні ранкові упали 
На траву від пташиних пісень.

Сонце глянуло в вікна привітно, 
Свій проніс вітерець холодок, 
Ніч полинула десь непомітно — 
Зі світанком тебе, Городок!

Віктор Назаркевич

МОЯ ГОРОДОЧЧИНА

Перлина подільського краю, 
Чарівна моя сторона, 
Я кращої в світі не знаю, 
Ріднішої просто нема.

Поля золотої пшениці — 
Найбільше багатство твоє, 
І води джерельні в криницях, — 
Хіба щось подібне десь є!?

Мене полонила садами, 
Ранковою ніжністю фарб, 
Своїми дзвінкими піснями 
Й людьми, що дорожчі за скарб.

Милуюсь твоїми лугами 
І тихими плесами рік, 
Весною і літніми днями 
Зі мною ти будеш повік.

Про тебе повідаю всюди, 
Хай заздрять, що в мене ти є 
І вірю — ще кращою будеш, 
У щасті — майбутнє твоє.

Місто над Смотричем

Є над Смотричем місто
У каштанах усе, -
Невеличке й барвисте,
Рідне всім й дороге.

Городком називають
Люди здавна його, 
Там живуть і кохають,
В нім знаходять добро.

Ранком тихим і свіжим,
Ще туман не спаде,
Його чисте повітря 
Ніжно п’янить мене.

На всі груди вдихаю
Я садів аромат, - 
Краще міста не знаю, -
То ж вертаю назад.

Його вулиці й сквери,
Гарні парки й сади,
Завжди манять до себе,
Ніби мовлять: «Прийди!»

Не страшать кілометри,
Й часу, вірте, не жаль, 
З ним зустрітись, мов вперше,
І забути печаль.

Тут минуло дитинство,
Перша ніжна любов,
У батьківську хатину
Увійти б тихо знов.

Батька й матір обняти,
Посидіть за столом, 
Адже є що згадати,
Стільки часу пройшло.

Є над Смотричем місто
У каштанах усе, -
Невеличке й барвисте,
Рідне всім й дороге.

Городком називають
Люди здавна його,
Там живуть і кохають, 
В нім знаходять добро.