Урок літератури рідного краю "Душа поета - вічна таїна"

Душа поета – вічна таїна..

(слайд 1)

 

Читець 1. Поезіє, хто Ти?

Звідкіль ти спустилася в душу?

Легку і прозору,

Тебе я сповідувать мушу.

 

Читець 2. Поезіє, що Ти?

У чому, скажи твоя сутність?

В думках, навіть в рухах

Твою відчуваю присутність…

 

Читець 1. Поезіє, хто я?

Пилинка у світі Твоєму…

У вирі життя

Тобі я складаю поему.

 

Читець 2. Поезіє, де Ти?

Ага, ти ж спустилася в душу…

Гірку і правдиву,

Тебе я спокутувать мушу…

 

Учитель. Справжня поезія – неповторна. Це не завжди означає виняткову оригінальність чи сміливий експеримент. Поезія може розповідати і про цілком знайомі, буденні речі звичайними словами, але розкривати їх по-новому, давати нам новий погляд. Поезію та звичайне мовлення можна порівняти з алмазом та графітом: і дорогоцінний камінь, і темно-сірий мінерал складаються з однієї і тієї ж речовини – вуглецю, але атоми в їхній структурі поєднані по-різному.

Так само і поезія може складатися з цілком звичайних слів, які ми чуємо щодня, але поєднувати їх по-новому, створюючи досі не бачені шедеври. Творчість поета й полягає саме в тому, щоб знайти цей новий, неповторний, ніким ще не випробуваний спосіб поєднання слів, який може вразити читача, знайти шлях до його душі і залишити у ній слід… Змінити щось у людині назавжди.

Творчість Валентини Михайлівни Ланевич є саме такою: хвилює, дає насолоду, плекає високі почуття, збагачує духовно.

Її поетичне слово тонкою гранню торкається душі кожного читача.

Сьогодні у нас в гостях наша односельчанка, випускниця нашої школи – поетеса Валентина Михайлівна. Привітаймо її оплесками!

 

Ведучий 1. Валентина Михайлівна народилася на Волині – живописній колисці лісів, боліт та блакитних, як високе синє небо, озер, у хуторі Наїздово, що розташований неподалік Любешова, у великій та дружній сім’ї колгоспників, для якої першочерговими цінностями були чесність, добропорядність та відкритість.

 

Ведучий 2. Любила читати книжки, а ще слухати пісні, що співала мама, адже Степанида Йосипівна мала красивий, дзвінкий голос, що зливався у теплу пору року зі співом солов’я, який витьохкував у садку за вікном, а довгими зимовими вечорами, здавалось, торкався своєю переливчастою тональністю миготіння полум’я гасової лампи, яка стояла на краєчку печі, – і воно починало тремтіти ще більше і розворушувати дитячу уяву, кликати пізнати новий світ, відкрити його для себе.

 

Ведучий 1. І маленька дівчинка вирушила у життєву дорогу. Ось як вона пише про початок свого дорослого життя, у якому «не все так просто», а «вибрики» долі треба було долати самостійно:

 

Наділила доля хрест мені в дорогу,

Чемодан у руки, туфельки на ноги.

Шепотів щось вітер, сіючи тривогу,

Торсав за кофтинку, відлунням лиш кроки…

Шелестом у листі вишні проводжали,

Десь далеко в лісі совушки кричали.

В мандрівку життєву кликали вокзали,

Що не все так просто, чомусь не казали («Наділила доля хрест мені в дорогу»).

 

Ведучий 2. Валентина Михайлівна пише просто, доступно. Читаючи її вірші, мимоволі поринаєш у свою річку життя, у свої спогади і мрії.

 

(слайд 2)  Ведучий 1. Я не зову себе поетом –

Пишу, що відчуваю, чим живу.

Та все ж словесним переплетом

Душу чиюсь невабом й зачеплю.

Так щиро й відверто говорить про себе Валентина Ланевич, яка перші свої твори написала ще у шкільні роки, а друкуватися стала на сайті «Клубу поезій» з 2010 року.

 

(слайд 3)  Ведучий 2. Друкувалась у журналах «Дніпро», «Чорнильна Хвиля» та «Літера Т», а також у районній газеті «Нове життя».

 

(слайд 4) Ведучий 1. Брала участь у ІV Всеукраїнському етнофестивалі «Карпатський Пегас», а також мала нагоду стати учасником поетичного фестивалю «Ірпінський Парнас».

 

(слайд 5)  Ведучий 2. Перша книжка віршів та оповідань «Ви чули, як співають чорні солов’ї?» вийшла друком у 2016 році. З цією збіркою стала лауреатом ХІХ Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання», що відбувся в Одесі 2018 року, у номінації «Країна. Витоки. Родовід».

 

(слайд 6) Ведучий 1. Творчість Валентини Ланевич подобається не тільки землякам-волинянам. Її поезії оцінили і за кордоном: поетесу відзначили дипломом Міжнародного літературного конкурсу в Парижі (у 2018 році отримала Диплом номінанта Міжнародного конкурсу «Душевна поезія»).

 

(слайд 7)  Ведучий 2. Цей конкурс проводить літературний інтернет-журнал живої поезії та прози Всесвітньої асоціації письменників «Congrès Littéraire Mondial». Він утворений у 2018 році завдяки підтримці L’Acadèmie Littéraire Internationale та Міжнародного Фонду «Liberté plus» у Парижі.

 

(слайд 8)  Ведучий 1. Друга поетична збірка «На межі» побачила світ у 2018 році.

 

(слайд 9)  Ведучий 2. У 2019 році в літературному альманасі «Ковток життя» опубліковані нові поезії Валентини Михайлівни.

 

Ведучий 1. Вірші, наповнені життям, не відпускають від себе, хочеться знову і знову повернутися до них, пірнути в глибину їхніх роздумів, печалей, радостей, кохання, розлуки…

 

Ведучий 2. Тематика віршів різноманітна і різнокольорова, як саме життя. Небайдужість автора до навколишнього світу не залишається непоміченою.

 

Ведучий 1. Вона любить свій край, його неповторну красу, тому її вірші – як ковток свіжого повітря.

 

(відео: Шопен. Красива осінь.)

 

Відкурликали сірі ключі,

Розчинився їх крик в піднебессі.

Увібрала земля ті плачі.

Стогне тугою в гаї безлистім.

Присмирніла й діброва руда,

В павутині тремтять пекторалі.

Десь вервечка років пролягла,

Крають душу утомлені жалі.

Жаль того, що чомусь не збулось,

Що на серці ятриться рубцями,

Що пером журавлиним вплелось

В стрічку осені, дану Творцями («Відкурликали сірі ключі»).

 

Зітхало небо під пташиний спів,

Притихнув вітер в довгім очереті,

У високості місяць в ореолі плив,

Ясніли зорі в мерехтливім леті.

І ворожила ніч на крилах кажана,

Дерев патлаті тіні рахувала («Зітхало небо під пташиний спів»).

 

Пожовкле листя шелестить –

То вічності незрима мить,

Яку зима накриє тихо

Сріблясто-білим, білим снігом.

Кетяг калини червоніє,

Голубить око, серце мліє.

Притихла думка, наче спить.

Душа в тривозі щемонить.

Природі відлік, час буття –

Зима приносить забуття,

Життя скувавши тимчасово.

Весна ж пробуджує все знову («Пожовкле листя шелестить»).

 

Притихла злива з вітром зірваним листком,

Осіннє сонечко пробилось крізь хмаринку.

В повітрі пахне айстрами та полином,

Струсила яблунька дощу мені краплинку.

Тремтить холодною сльозою на щоці

Передвісником в душі раптової печалі.

На край шляху горять багрянцем спориші,

В гаю окрасились осики в колір сталі.

Та передзвоном ще синичок чулий спів

З високої верби в безкрає небо б’ється.

І в серці озивається тепла посів,

Все, що живе, оновленим назад вернеться («Притихла злива з вітром зірваним листком»).

 

Ведучий 1. Осіння туга розливається навколо, бере у свій полон, торкається серця. Подих захоплює від такої краси, бо відчуваєш і себе причетним до неї.

 

Ведучий 2. Дуже важлива для поетеси і тема кохання, бо доля дарувала не надто багато, більше відбирала, залишаючи сум і безсоння. Так і народжувалася інтимна лірика. Звичайні, давно відомі усім слова зазвучали в ній по-особливому, адже у них – справжнє кохання і ніжність:

Лебедями сивими хмарки в вишині,

Ой, скажи, милесенький, любиш ти чи ні?

Занесло порошею всенький білий світ,

А у душі весняно – зринула в політ.

 

Ведучий 1. Або:

…Розріза позолота навислеє небо,

Розбігаються хмарки в сивіючу вись.

А у серці любов, як життєвеє кредо,

І на зустріч до тебе знову думка біжить.

 

(відео: Інтимна лірика Валентини Ланевич)

 

Коли вечір лягає на плечі

Й горне ніч у тремтячі долоні,

Відганяю я сум і в предтечі

Молю бути в твоєму полоні.

Виринають у спогаді миті:

Ласка в погляді, ніжність у слові.

Теплотою обоє сповиті.

Завмираєм в коханні покрові.

І зливаються душі в екстазі,

В переспіві, в єдинім пориві,

І здається тоді, що наразі

Ми одні в цілім світі – щасливі («Коли вечір лягає на плечі»).

 

Відбілив місяць заспану, сніжную ніч,

Заглядає невабом з-за рами в кватирку.

Схарапуджені вітром зірки біжать пріч,

Щоб на хмарці пухнастій зібрати вечірку.

Твої ж руки легенько торкнулись мене,

Просинаюсь у теплих, ласкавих обіймах.

Пристрасть вуст у полон груди миттю бере,

Розколихує їх в розгарячених приймах.

І два тіла зливаються в ніжнім танку,

І любов пелюстки розпускає червоні.

-Не лишай, мій коханий, ніколи, – молю,

Чутно ледь, – душі наші такі безборонні («Душі наші такі безборонні»).

 

Ні, не плачу, я зовсім не плачу,

Лишень серце так тисне, щемить.

І душа зайшлась криком в придачу,

В ніч туманну до тебе спішить.

Тьмяні зорі блукають в пороші

Над полотнами змерзлих доріг.

Давлять плечі невидимі ноші,

Що життя наділило в забіг.

А душа до душі пригорнулась:

-Обійми, – і палає сама.

Як на все закохалась й незчулась,

Потерпає, чекає, твоя («Ні, не плачу, я зовсім не плачу»).

 

Як же хочеться просто кохати,

Очі в очі, щоб іскри з душі.

Щоб без слів говорити, звучати,

Щоб співали в серцях солов’ї.

Щоб усмішка так гріла собою

І ласкала чуттєві тіла.

Щоб цілунок став звабною грою

І торкнувся глибин всіх єства.

І безвільні та віддані волі,

Зову плоті, в політ їх нести.

Щоб в пульсації гарячній крові

Озивалось: «Любов моя – ти!» («Як же хочеться просто кохати»).

 

Ведучий 2. У творчому доробку Валентини Михайлівни багато і філософських поезій-роздумів, викликаних складними проблемами буття, скороминущості життя…

 

Маленька дівчинка зіщулилась в душі,

Плаче без слів, тужить у безголоссі.

Вінок з років вплітає осінь в золотдні,

А вітер гладить сивину в волоссі.

Безглуздість втрат не вернеш знову по весні,

Печуть вогнем в знекровленому тілі.

Минулі почуття, що згаслії зірки:

Обвуглені, знімілі і безкрилі.

Поглине кругла вирва нездійсненність мрій,

Засмокче їх та понесе у зиму.

Прошу лиш серце: «В сум’ятті не кам’яній,

Хоч часорух вперед й немає спину».

 

На межі, де плуги, крає доля скибки,

Відміряє то рівно, то рвано.

Відлітають грудки, що заблудлі роки,

Сивиною у прядях так рано.

Маків цвіт червонить на стражденній землі,

Летять душі на вічний спочинок.

А зозулька спішить, бо змовчить по Петрі,

Живим літ накувати в світанок.

Гасне в небі зоря, сходом сонце яснить,

Понад прірвою місяць зникає.

Збережіть у собі повноти кожну мить,

І хай доля серця не крає («І хай доля серця не крає»).

 

Доле моя, доле, викупана в житі,

Колоском від сонця й стеблами обвита.

Стану серед лану, долоні розкриті,

Славу заспіваю, щоб не була бита.

Помолюсь до Бога у важкі хвилини,

Щоб зіслав із неба долю Україні.

Щоб життя не гнуло, як вітер стеблини,

Щоби стала воля довіку віднині.

Щоб у серці ніжність з любов’ю плекались,

Щоб уся родина за столом зібралась.

Щоб розмова щира у чашках плескалась

І у душах наших на роки зосталась.

Щоб кохання й віра з терпцем на додачу,

Злагода міцніла і не було плачу.

Життя швидко плине в марнуванні часу,

Втратиш – не повернеш, як решту на здачу («Доле моя, доле, викупана в житі»).

 

Срібний хрестик до губ прикладаю

І молю у Всевишнього долі.

Щоб спинив супостата в тім краю,

Де в окопах земля в димнім полі.

Щоб вберіг від осколка снаряда,

Чи від кулі, яка очманіла.

Щоби діти діждалися тата,

Щоб у спокої ніч я зустріла.

Щоби Схід не хрестився вогнями,

Де удосвіта запахи крові.

Я молюсь, не будуйте ви храми,

В душах майте ви храм і у слові.

Засівайте добром ниви правди,

Хай любов’ю в серцях проростає.

Не пізнаєте милості в кривді,

Вона розум безсонням карає («Срібний хрестик до губ прикладаю»).

 

Ведучий 1. Валентина Михайлівна пише про події на Сході, адже материнське серце не може мовчати, і з’являються вірші – як крик душі, як стогін зболілого серця.

 

Чуєш, ненько, моя Україно,

Сколихнули простори «курли»?!

Ключ спізнілий врізається в небо,

І летять, і летять журавлі.

Скупий промінь черкнув наостанок

По підбитому вітром крилі.

Опустилась пір’їнка на ганок,

Де фугас вирив яму в дворі.

Скельця битого скла на підлозі,

Під вікном плачуть мальви в журбі.

Йдуть бійці по пустинній дорозі,

Їх гартується воля в борні («Чуєш, ненько, моя Україно?!»).

 

Ведучий 1. Валентина Ланевич плідно співпрацює із відомою на Любешівщині скрипалькою Наталією Горщар. Вірші «Де ж ти ходиш, рідний сину?», «Поговори зі мною, любий» завдяки талановитій музикантці стали піснями. Вони присвячені воїнам-захисникам, які зараз перебувають на Сході України.

 

(пісня «Поговори зі мною, любий»)

 

Вкотре стиснулось серце моє,

Защеміло, я – зранена чайка.

Танки ворога б’ють по душі, БМП,

Ти тримайся, коханий, тримайся.

Хай гартується воля в борні,

На стезю стану поруч з тобою.

Кров скипає в пекельнім вогні,

Ти завжди будь готовим до бою.

Втома давить на дуже плече,

Трем сховай ти у тілі зболілім.

Збережи себе, попри усе,

Та лишайся стійким і сміливим («Ти тримайся, коханий, тримайся»).

 

Ведучий 2. Авторка передмов до двох перших збірок Ольга Фоменко (член Міжрегіональної спілки письменників України) зазначила, що «кожен вірш – це відкриття, це – поезія душі Валентини Ланевич. Жінки, що народилася на Любешівщині в простій, роботящій, великій родині і намагається подарувати кожному читачеві краплиночку свого терплячого, небайдужого, люблячого серця».

 

Ведучий 1. Поезія Валентини Ланевич настільки неповторна, що її уже сьогодні можна «розібрати на цитати».

 

(відео: Душа поета)

 

Учитель. А зараз, напевно, час запросити до слова нашу гостю – авторку збірок, які ми сьогодні презентували. Тож вам слово, Валентино Михайлівно.

 

(символізм назв збірок, нові твори…)

 

Учитель. Дякуємо Вам за поезію, за те, що погодились прийти на цю зустріч. А завершити зустріч хочеться такими словами Валентини Ланевич:

Тільки життя дається раз прожити,

Якої б не досяг в польоті висоти,

Не сип з руки ти бруду до криниці,

Котра дала напитись чистої води («Тільки життя дається раз прожити»).

 

Сподіваємося, що поезія Валентини Ланевич буде приємним відкриттям для кожного читача. Авторці ж бажаємо творчої наснаги.