Урок літератури рідного краю за збіркою М.Тимчака „Співаниця”

Урок літератури рідного краю за 

             збіркою М.Тимчака „Співаниця”

 

   Мета уроку:   на основі аналізу літературних творів М.Тимчака вчити учнів сприймати повноту краси світу – від найдрібнішої бадилини до безмежжя зоряного неба і пронести у своєму серці любов до Батьківщини, батька-матері, рідного слова і тривогу за майбутнє нашої матінки-землі, за красу і чистоту світу.

    Виховувати за допомогою мистецтва слова святе почуття патріотизму.

Обладнання:   портрет М.Тимчака, таблиця з епіграфом, збірка „Співаниця”, інші твори поета, альбом з малюнками та фотографіями скульптурних робіт М.Тимчака.

 

Епіграф:     „ У молодої талановитої людини органічно      переплелися в         нероз’єднаному шлюбі Краса і Біль”.

                                                                       ( Іван Драч )

 

                          Що любить Микола Тимчак ?

                           Те, що й усі: Батьківщину,          

                           Правду, Пісню.

                                                                                                                                                (М.Пшеничний)

 

 

                                  Хід уроку

 

І.  Вступне слово вчителя про М.Тимчака.

 

•       Сьогодні на уроці літератури ми поведемо мову про одного з кращих поетів Рівненщини – Миколу Тимчака. Нам приємно про нього говорити, так як він був тісно пов’язаний з нашим районом, де працював у      1986 році у редакції газети „Поліський маяк”, а також з Нивецькою  школою, де працював майбутній тоді поет старшим піонервожатим у 1973 – 74 н.р.

 

  ( Демонструється портрет поета М.Тимчака. Портрет на  стенді на дошці) .

                                              

 

      Микола Михайлович виріс серед чудової подільської природи, над тихоплинним Серетом. Та доля закинула його на Полісся, де став знаним поетом, композитором, художником, різьбярем, виконавцем своїх пісень.

ІІ.   Розповідь учня про життєвий і творчий шлях М.Тимчака.

     Микола Тимчак народився 1956 року в селі Велика Березовиця на Тернопільщині. Навчався у Тернопільській середній школі № 8, яку закінчив у 1973 році.

 Після закінчення школи працював старшим піонервожатим у Нивецькій загальноосвітній школі Дубровицького району Рівненської області. А потім навчався на філологічному факультеті  Рівненського педінституту. Брав активну участь у роботі літературної студії  „ Червоні вітрила”.

Після закінчення інституту працював у Білозерській та Мокринській школах Дубенського району.  Був директором школи, а потім шлях його проліг аж на Дубровиччину. Працював Микола Михайлович завідуючим відділу районної газети „Поліський маяк”. Зараз живе і працює поет у місті Дубно. Перші свої твори почав друкувати у 1973 році в газетах „Зміна”, „Поліський маяк”, обласних газетах, а також у журналах „Вітчизна”, „Жовтень”, „Україна”, піврічнику „Поезія”.

У 1987 році вийшла перша збірка Миколи Тимчака „Співаниця”. Поет став лауреатом обласних літературних премій імені В.Поліщука, комсомольської премії імені М.Максися. Був Микола Михайлович учасником          ХІІІ Всесоюзного фестивалю молодих поетів у Владивостоці, де зайняв перше місце і був прийнятий у члени Спілки письменників Радянського Союзу. А також молодий поет здобув звання лауреата республіканської премії імені М.Островського.

 

 ІІІ.    Монолог  М.Тимчака (читає учень під звуки музики).

 

       Мій батько був напівсиротою. Коли виріс, по­дався у світи. Він малював у дитинстві на шматоч­ках газет, на листках із зошита... Батько надзви­чайно багато читав. По суті, якщо я маю десь здатність задуматися... то це від батька. Те, що він розповідав мені маленькому, дуже глибоко запа­ло в душу. Я ріс в дорослому вистражданому  світі , рано прийшов я до Тараса Шевченка, над яким ми плакали разом з батьком. Він розумів усе те, що розуміють дорослі, а я плакав, бо розумів усе те, що розуміють діти.

     Мама мене мала уже в сорок чотири роки, у тяжких муках народила. Пережила вона смерть сестри, втратила брата, потім поховала батька...

Був колгосп... Тиждень палила книжки із чи­тальні ,,Просвіта"...

Мама для мене святе слово. Навіть у віршах ніколи не кажу на маму ,,ти", бо вважаю це святотатством. Ось так від правди гіркої, від пісні, від маминих-батькових мук, від того, що я змалечку в дорослому світі жив, певне, поезія прийшла до мене як відчуття і несправедливості, і правди.

...В мене основні символи з поезії йдуть від Тараса. Передусім це символ матері моєї, яка триєдина як Бог  Отець, Бог  Син, Бог Дух Святий...

...Виховуємо з дружиною двох синів - Тараса та Богдана. Щось козацьке передалося їм від мене: люблять стріляти з луків, ліплять, малюють, на­віть вірші пишуть. Один грає на бандурі, другий на скрипці...

 

Учитель .

До уроку готувалися всі учні. Одні знайомилися з біографією М.Тимчака, інші вивчали напам’ять вірші поета, які найбільше сподобалися і схвилювали, також писали рецензії на поетичну збірку автора „Співаниця”.

Сьогодні творча група відкриє вам світ поезії нашого земляка. А ми поки що уважно прочитаємо епіграф до уроку і витлумачимо його.

•           Хто хоче прокоментувати перші рядки, взяті за епіграф ?

             Учні висловлюють свої думки.

Учитель.   Ось перед нами збірка М.М.Тимчака „Співаниця”. (Пояснюється назва збірки).

Збірка оформлена самим автором. На її обкладинці зображений старовинний музичний інструмент – ліра, з яким і пов’язана назва збірки. Співаниця – струна, яка веде мелодію на лірі. Передмову до збірки написав І.Драч. (Коротко зачитується ученицею передмова І.Драча).

 

            ПРО ВІРШІ МИКОЛИ ТИМЧАКА

Недавно довелося мені бути в Тольятті, серед робіт­ництва уславленого ВАЗу. Після виступу підійшло до мене кілька літстудійців, які щойно побували на Все­союзному фестивалі молодої поезії ц Владивостоці. Навперебій ділилися вони враженнями од віршів Мико­ли Тимчака — молодого українського поета з Ровенщини. Його російські колеги були щасливі переповісти мені вірші, яких я не знав. А я порадів їхній молоде­чій радості за успіх свого ровесника — це по-перше, а по-друге, був щиро заінтригований і аж трохи при­страшений — чи справді це так, чи не сприймають за­надто захоплені вазівці бажане за дійсне. В поезії так буває.

І ось вірші Миколи Тимчака переді мною. Видавни­цтво пропонує мені написати передмову до поетичного первослова. Доля наче навмисне зумовила такий інтри­гуючий дебют, аби перевірити його в безжальному енд­шпілі критичного сприймання. Отже, перечитую вірші і вдруге, і втретє. Щоб не помилитися.

Передовсім радує повнота сприймання світу, повно­голосся світу розкривається на весь обшир молодих грудей. Палітра справді-таки щедра, але вже вивірена. Зайвини мало, слова знають своє місце. Сприймати повноту краси світу — від найдрібнішої бадилини до безмежжя зоряного неба — це саме здоров'я поета, це сама необхідність мистецького покликання. Микола Тимчак має цей щасливий дар самої долі, видно, що не відразу відкрив він у собі повноту цих джерел, але вони вже нуртують і хай же ніколи не замулюються. Отже, перше — сприймання повноти, аж до безміру не­щадної краси світу, його незбагненних вихорів і смер­чів.

Та коли прочитаєте пропоновані вірші, запитаєте, а чому це я починаю з краси світу, з повноти сприйман­ня всього і вся, коли перше, що вражає і заполоняє в поезії, — це самий всепроникний біль, всезаповнення співчуттям і тужливим співпереживанням. Коли ви не тільки їздите і літаєте, а інколи і ходите пішки, ніколи вже не забути вірш, повний туги і екологічного волан­ня, присвячений Його Підземності Кротові, а через нього і немудрому дядькові, який все полює за тим кротом:

 

                      Не бийте, вуйцю! В нього вочевидь

                 Осліплий від чорнозему і поту,

                 Він знає завше, де землі болить.

 

Одного цього вірша вже вистачило б для того, щоб сказати—Микола Тимчак, учитель з Дубна,—поет. Коли перечитуєш його твори, присвячені близьким людям, от хоча б поему, яка дала назву всій збірці, коли разом з ним у тебе виникає бажання «Ех, витоптати б усю траву на сільському цвинтарі колінами», то не так згадується своє «Проломіть коліньми землю!», як роз­просторюється в тобі усвідомлення того, що в молодої талановитої людини органічно переплелися в нероз'єднаному шлюбі Краса і Біль. Ці два компоненти, неоко­вирно висловлюючись, і будуть надійно слугувати мо­лодому майстрові в його подальших шуканнях і звер­шеннях. Біль за красу й чистоту світу і обстоювання її у необчислених битвах буднів,

І ще про третю рису обдарування хотілося б сказати кілька слів. Зветься вона — довірливість інтонації, пра­вильно поставлений голос, органічність вислову. Орга­ніка добірних зерен слова, відсутність котурнів, уміння висловитись так невимушено, щоб тобі повірили. В кра­щих віршах Миколи Тимчака це вже є. До прикладу, вірш «Крок», написаний на правічну жіночу тему, від­криває її новим і чистим освітленням:

                   Затяте жіноцтво,

                                          святе у своїй невпокорі,

                   Губами притримує зойк

                                                       і вимолює крок.

                  Отой, що попереду мужа

                                                        у щасті і в горі,

                  Отой — під фатою фатальною —

                                                            на рушничок.

Отож тепер насмілююсь сказати, що літстудійці в Тольятті не помилились: Микола Тимчак: має справжній поетичний хист. Від щирого серця вітаємо його, бажає­мо щасливого вітру в молодечі вітрила.

 

    Учитель.  

    Збірку відкриває вірш „Дай руку”. Уже в самій назві звучить запрошення читачам бути відвертими, щирими в обговоренні проблем, порушених автором. Насамперед поет пропонує всім і самому замислитися: „ Кому потрібна моя (твоя і його) рука ?

Учні.     Найперше рука  потрібна ближнім – матері, батькові, братові, сестрі, друзям. І в цьому немає нічого дивного, адже повага до інших людей починається з поваги до своєї сім'ї , членом якої ти є.

Учитель.

М.Тимчак твердить, що людина не може бути повноцінним громадянином, якщо вона не проймається болями і стражданнями свого народу. У вірші „Дай руку” автор наголошує й на потребі гуманного, милосердного ставлення до екології рідного краю: робить це навіть через зображення опосередкованих предметів, які ми маємо завдяки природі:

 

    Нагрію в пучках олівець,

       притулю до листочка паперу,

 

Людське спілкування – це той духовний чинник, який забезпечує нам взаєморозуміння. Тому автор цінує слово:

 

         Болить мені слово:

                                       пора одкровення приходить,

                         як повінь,

                                      як сповідь,

                                                   як  подать вогню,

        Бо неопалимо не вмію рости  купиною.

 

У вірш природно введено елемент казковості. Ліричний герой зустрічається з темноокою пташкою, яка мовить йому:  „Дай руку ! ( порятунку, допомоги, співчуття), а йому за цими словами вчуваються голоси вдів, які ще й сьогодні чекають своїх чоловіків з багатьох воєн „бодай без руки, без ноги…, щоб на покуті сів. Край хліба, біди, самоти… („У скаліченім тілі – душа б не каліка”).

Поезія завершується думкою про те, що наша душа тільки тоді не буде спустошеною, якщо ми вчасно подаватимемо руку милосердя, добра всім, хто цього потребує.

 ( Учениця читає цей вірш напам’ять).

 

IV. Читання другого епіграфу уроку ( учень).

 

Що любить Микола Тимчак ?

Те, що й усі :

Батьківщину,

Правду,

Пісню.

                 М.Пшеничний

 

 

Так писав близький товариш М.Тимчака поет М.Пшеничний у статті „Читати, слухати, дивитися Миколу Тимчака”. Ми можемо додати, що любить Микола Михайлович і дерева. Навіть, було, книжечку хотів назвати „Рятую сад”, але хтось з редакторів запитав, чи то автора, чи то власне сумління:

         -  А хіба нашому садові щось загрожує ?

         -  Загрожує , - відповів Микола.

 

     Учениця.    Ліричний герой поезії „Рятую сад”, як і попереднього вірша, готовий простягнути руку допомоги природі, занедбаній людиною. В основі вірша лежать реальні події. Микола Михайлович поїхав весною до матері в село , а вона попросила його піти в сад і повідрізати зайві гілки у дерев. Коли Микола став відрізати гілку за гілкою, мама злякалася і закричала: „ Ой сину, не ріж так дуже ! Що ж залишиться ?”

      Поета вразило, що мама так шкодує навіть гілки, бо це ж жива природа. У вірші автор звертається до мами на „ви”, бо так його вчили, так виховували. Цей прийом говорить про шанобливе ставлення до неньки і до народних традицій. Людина і природа в нерозривному зв’язку :

                         Рятую сад - 

                         Сочаться білі рани,

                         Вишневі очі – карі краплі глею –

                         Пасуть мене.

 

      Із вірша постає перед нами образ вишні як живої істоти. А ліричний герой настільки пройнятий болем за сад, що навіть звичний процес відрізання гілок сприймає як трагедію:  „ ... холоне пилка: стільки гіль подерла”.  І хоч знову буятиме сад, але понівечені гілки вже ніхто не поверне до життя. Микола Тимчак робить цікавий висновок:

                        Душе моя,

                        чи ти б рясніш вродила,

                        Якби в тобі

                        яка галузка

                        вмерла ?

 

         Учитель.   Я думаю, що цей вірш заставив вас задуматися, що означає для нас природа. Ви, мабуть, згадали і свій сад, чорнобильські яблуні, вирвані з корінням перші весняні квіти. Ця поезія виховує доброту, небайдужість, любов до природи.

        А зараз звернемося ще до одного вірша Миколи Тимчака, де автор рішуче заперечує озвіріле                     споживацтво, утверджує гуманістичні принципи. Це вірш  „Зима в обірваних снігах, як сирота”.

        (Учениця читає вірш напам’ять).

Зима в обірваних снігах, як сирота,

Пішла селом – зітхнули всі городи.

Сусід із вилами по свіжій грядці ходить...

Не бийте, вуйцю, чорного крота !

 

Він вашу сіянку, їй-богу, не поїсть.

Коли б він знав, що все у вас – на продаж,

То не спушив би пальцями города.

Чи ж мало чесних на селі обійсть ?

 

Торік вам згасла жінка. Лиш сльота

Ціліську осінь плакала над нею.

Душа до вас прийшла попід землею –

Не бийте, вуйцю, чорного крота !

 

Не бийте, вуйцю! В нього вочевидь

Жіночі рученьки, бо мають все роботу.

Осліплий від чорнозему і поту,

Він знає завше, 

                          де землі

                                        болить.

 

Бесіда за змістом вірша.

1.  Що уособлює образ крота ?

2.  Про кого цей вірш ?

3.  У чому гуманізм поезії ?

4.  Чи посягнете ви на крота ?

 

Учитель.   Ця поезія не може не зворушити своїми чистими помислами, любов’ю до всього живого, почуттям милосердя, докором людям за їхню жорстокість і бездуховність.

Наступна тема, яка розкрита автором у вірші „Небо під крилами”, це тема історичної та соціальної пам’яті. Вона є домінуючою у творчості Миколи Тимчака. Його мистецьке кредо виражене в таких рядках :

 

                 Небо під крилами,

                                  землю під п’ятами,

                 Пісню, словами новими полатану,

                 Мамину зірку

                                     над шляхом вночі

                 Ми не цінуємо,

                                    поки не втратимо.

 

Поет говорить про довічні, але буденні, а тому й звичні, святині, яких ми не помічаємо і не оберігаємо, поки не втратимо, а потім ту втрату повернути ніколи не можемо.

 

 V. Читання учнями напам’ять улюблених творів М.Тимчака та їх короткий аналіз. (  „Малюй, Миколо, Роксолану”,      „ Дорога любові – дорога тяжкої покути”,  „ Небо під крилами”, „Дума про сільський цвинтар”, „Роздум на Чернечій...” та інші.

 

    VI. Під звуки пісні Ніни Матвієнко учениця читає вірш М.Тимчака „Мікрофони схиляли голови” (Демонструється портрет артистки).

 

                                                              Ніні Матвієнко

                Мікрофони схиляли голови –

                                          зачудовані, заворожені,

                Мікрофони ставали мальвами

                                          у світанні прожекторів.

                То були до світлиці голосу

                                  ластівки й солов’ї  запрошені

                Із поліського льону неба,

                                  із черемхових вечорів.

Музиканти ховалися в сутінки,

                                  щоб знічев’я, бува, не сполохати

               Калинову високу скрипку,

                                  що незаймано так цвіла,

               Над глибоким колодязем туги

                                 золоте своє серце витьохкувала –

               Аж горіли солоні зорі

                                 довкола її чола.

 

               Зал сльозою бринів, як повінню,

                                  розмивав під очима „туші”,

               Шелестів молодою вільхою, 

                                 притулившись до вітру слів...

                Пісня   вишитими рукавами

                                 витирала заплакані душі

                Їй на тихі долоні сідала

                                 пара зляканих

                                                       голубів.

 

 

 

     VII. Стислі рецензії на збірку „Співаниця”. (Зачитують учні домашнє завдання).

 

     VIII.     Робота над змістом думи на два голоси „Співаниця”.

 

 Учитель.  

 Щирість, теплота, добро в поезії М.Тимчака – з фольклорних джерел. Еталоном вірного служіння життєвій та художній правді став для поета останній лірник Волині Іван Верховець, чиїй пам’яті він присвятив стилізовану під старовинну думу на два голоси поему „Співаниця”  ( короткий зміст поеми розповідає учень).  Зачитуються окремі рядки з поеми (учні хором):

 

•       Чи ж він тобі добрий був?
•       Чи він тебе словом не бив ?
•       Чи людям „доброго дня” казав ? і т.д.

Відповідь : - Ні, гарний хлопець був !

 ( Учитель читає останні рядки поеми, а учні відповідають рядками поеми):

        -   Так, гарний хлопець !

Учитель.

      - Як гарний хлопець ( це вже про Миколу Тимчака), хай йому Бог помагає,

 Щоб і його люди поважали.

Як гарний хлопець, то до гурту

Треба прийняти

І хліб-сіль дати. 

 

IХ.  Багатоголосся таланту.

          (Вчитель демонструє роботи М.Тимчака: малюнки, скульптури).Фотографії робіт додаються.

 

     Х.   Пісня М.Тимчака „Полинова пісня” ( виконує учениця).

 

ХІ. Підсумок уроку.

         - Без любові до рідної землі немає поезії. Живою водою доброти і любові до України скроплений кожен вірш Миколи Тимчака. Він прагне докопатися глибини, суті явища, викликати в душах читачів співпереживання, біль за покинуту стежину на сільському цвинтарі ( „Дума про сільський цвинтар” ), понівечене русло древньої ріки ( „Я – ріка”), убитого на дротах лелеку ( „Дай руку” ), замулені джерельця ( „Чумацькі наспіви” ), здичавілий сад ( „Рятую сад” ). І якщо в поезіях Тимчака ми часто зустрічаємося з образами лелеки, вишитого рушника, глибокого колодязя, жіночих пучок, червоної калини, то не від бідності творчої уяви, а від любові до народних традицій і символів, та й постають вони щоразу в новій інтерпретації.

 

ХІI.   Зачитування слів патріарха нашої літератури Олеся Гончара:

„ Маємо відродити в наших сучасних українцях і українську генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашним Євшан-зіллям рідного слова !”

М.Тимчак всією своєю творчістю виконує це завдання.

 

Домашнє завдання.   Написати твір-роздум „Краса і Біль у поезіях М.Тимчака”. Намалювати ілюстрації до віршів   ( за бажанням).