Урок "На гостину до слова Евгенії Назарук"

Про матеріал

Урок літератури рідного краю про життя і творчість волинської поетеси Євгенії Назарук, мета якого

ознайомити учнів з творчістю волинської поетеси, розвивати вміння учнів аналізувати поетичні твори.

Перегляд файлу

Тема уроку:На гостину до слова Евгенії Назарук.

Мета уроку:ознайомити учнів з творчістю волинської поетеси ; розвивати

вміння учнів аналізувати поетичні твори, висловлювати власні судження, обмінюватися враженнями ; виховувати любов

до рідного краю,природи,отчого дому.

Тип уроку: урок-презентація

Обладнання: портрет Евгенії Назарук, збірки поезій «Ніч на моєму плечі»,

«Танець бджоли»,альманах «Світязь» 2001р. та 2003 р.,сту-

дентський фотоальбом «Випуск 1987 р.»,газетні вирізки з

публікацією поетичних творів Євгенії Назарук, мультимедійні

технології .

Хід уроку

I .Організаційний момент

Добридень, Слово !

Як гарно й свіжо у Твоїй світлиці…

На стінах – чудернацькі, райські птиці,

А замість стелі – хто б подумав : небо!

О, Господи, як гарно, Слово, в тебе.

На покуті - калини оченята,

Дідух веселий і пахуча м’ята,

І крила рушника, що хоче ввись злетіти,

Та все боїться розгубити квіти –

Оті, хрещаті: білі, жовті, сині…

Весільний посаг з неньчиної скрині.

Як гарно, Слово, в тебе, як пречисто,

Тут доля роздає усім намисто.

Кому – з бурштину, а кому – з любові.

Тут тиша сни колише кольорові

І мама-думка з срібного горнятка

Натхненням напуває словенятко.

Як гарно тут, як свіжо, незрадливо…

Спасибі, Слово, за одвічне диво.

Євгенія Назарук

II. Повідомлення теми і мети уроку, мотивація навчальної діяльності.

Учитель. Сьогодні ми з вами завітаємо на гостину до поетичного слова Євгенії Назарук. Познайомимося з її збірочками. (Слайд1)

Чого ви чекаєте від сьогоднішнього уроку ? (Дитячі відповіді)

А допоможе нам у цьому путівничок. (Слайд 2)

III. Сприймання і засвоєння нових знань.

Учнівська презентація «Життєпис поетеси».

IV. Поетичний світ Євгенії Назарук.

Учитель. Кажуть, щоб зрозуміти митця, треба побувати в нього на батьківщині, зазирнути в його дитинство .

(Учні читають поезії «Коли душа попросить крихту літа», «Сльоза», «Росла із яблунькою» )

Коди душа попросить крихту літа

І втомиться від сивої жури, –

Прийду до тебе, щоб поговорити,

Мій отчий доме... Стрінуть явори,

Візьмуть під руки, проведуть до хати,

Розбудить тишу ластівка крильми...

Не вийде батько і не вийде мати,

Не мовлять: «Доню, зачекались ми...»

Торкнуся клямки. Сяду на порозі.

Обступлять згадки - світлі та сумні.

Заб'ється серце в тузі і в тривозі:

Як невблаганно проминають дні!

Ще тільки вчора з сонця і волошок

Плела вінки, не знаючи журби,

Смагляве літо в сукні у горошок

Манило в ліс - по ягоди й гриби.

Сміялось дзвінко... Достигали сливи,

Виймала мама з печі пироги...

Я, отчий доме, тут була щаслива

І звідси набиралася снаги...

Мовчить подвір'я. Видивляє очі

Старий бузок, що загубив вже цвіт.

Спішу, лечу до тебе, краю отчий,

Хоча й ніхто не стріне край воріт.

Ковтаю сльози... Не чекаю дива.

Солодкий спомин рідних не верне.

Але душа... Яка вона щаслива,

Як в пригорщі дитинства зачерпне.

Росла із яблунькою,

Яку посадив мій тато.

Втішалася гожій днині,

Чекала на гарні вісті.

Сміялися щиро

І сонях, і джміль, і хата,

І стежка між соняхів

Бігла назад на обійстя.

Росли... На коліні

Писали свої віршенятка.

Вовтузились рими –

В траві, у гіллі, на осонні...

Раділа до краю,

Як перше своє яблунятко

Щаслива матуся

Поклала мені на долоні.

А в ніч горобину,

Слізьми як вмивалися віти,

Як небо стогнало

І ляк вихолоджував груди,

Благала крізь розпач:

– Матусенько, в яблуньки діти...

Впустімо до хати!

Негоду хай тут перебудуть!

Літа за літами...

І марно вже їх наздогнати.

Та спогад крадеться...

На серці так світло і гоже,

Як яблунька сниться,

І джміль, і у соняхах хата,

Й дівча в кісниках,

Що на мене,

Мов краплі дві, схоже.

Сльоза

Посеред будня, посеред посту,

Душа зібралась неждано в гості.

Вдягла сорочку в хрещаті квіти

Та й полетіла до мами, в літо.

А як летіла, то все тужила;

– Я ж тебе, мамо, недолюбила!

Недолюбила... Пекуча рана.

Ой, мамо, мамо, чому так рано?

Мені б до тебе хоч на хвилину,–

Де сходить сонце, немов хлібина,

Де мліє літо, де на осонні

Голублять казку твої долоні,

Де найсмачніший окраєць хліба,

Де я і досі маленька ніби...

Недолетіла... Сльозою стала.

Хрещаті квіти, на землю впали.

Учитель. Чи допомогли вам прочитані вірші про отчий дім, сад, дитинство,

батьків хоч трішечки відкрити завісу образу поетеси . Що ви можете сказати про неї ? (Дитячі відповіді)

Учитель. Коли я запропонувала вам вибрати із збірочок поезію, яка припала

до душі, то більшість вибрали пейзажну лірику . Яким потрібно бути прирдолюбом, художником слова, цікавим спостережником над світом природи, щоб підслухати, створити і подати на суд читача такий поетичний

діалог .

Інсценізація поезії «Ніч-породілля в світанковій тиші…»

Ніч-породілля в світанковій тиші

Мале дитя, співаючи, колише.

Шепочуть квіти, ледь протерши очі:

- Хто розбудив нас? Ми ще спати хочем!

Трава-пліткарка застилає ложе:

– Цікаво: і на кого воно схоже?

– Чорнюща мати, а дитя біленьке!

– Дивується черешня молоденька.

Озвався джміль:

- А хто ж у нього татко?..

Таке гарнюнє... Як зовуть дитятко?

Сінешні двері рипнули на ґанок...

Дідусь промовив:

– Народився ранок!

Учитель . Діти, зараз ви нам прочитаєте поезії пейзажної лірики і скажете, чому вибрали саме цей вірш ?

(Учні читають поезії і дають пояснення)

«Цей дощ, либонь, давно не має сліз»

Цей дощ, либонь, давно не має сліз.

Він виплакав усе – і заховався в лісі.

Між сонця і грибів, і молодих беріз

Приліг десь у траві на тихому узліссі.

Мабуть, старенький він, то й хочеться тепла.

Вдягнувся в галіфе і байкову сорочку.

Він тут навсправжки свій – між сонця і зела

Смачний суничний чай заварює в дзвіночках.

Як вмовкне у гаю мелодія лунка

Пташиних голосів і втишиться діброва,

Кумедний добрий Ох вилазить з-під пенька

І підтюпцем спішить на чай і на розмову.

Балакають про все. Заслухався їх ліс.

Веселий щирий сміх летить у високостя...

Цей дощ (я знаю!) вже давно не має сліз.

Не вірите мені – зайдіть до нього в гості.

(Коли я прочитала цей вірш, то захотілося взяти пензлик і намалювати картину яскравими барвами : ліс,дощ у галіфе і байковій сороці,суничник,старий

пеньок, де оселився Ох )

«Сипонуло сонце в тишу надвечір’я»

Сипнуло сонце в тишу надвечір'я

Солодких позіхів – і мовило: "Пора!"

Підбило хмари – ясики із пір'я,

Послало постіль... Журиться жура:

– Усі заснуть... А що ж мені робити?..

Будити сонце? Пізно, далебі...

Втомились очерет, дерева, квіти,

Блакиті очі слізно-голубі.

Втомився день, натерла стежка ноги,

Примовк спориш... У розпачі жура:

– Чи не пустити темінь до порога,

Чи, може, справді спати вже пора?

(Цей вірш ніби про мене, моїх друзів і наші літні канікули . Кожного літа до мене приїжджає брат із Криму . Там у нього Чорне море і скалисті береги . А

йому до вподоби наші споришеві стежки,ліс, річка, очерет і рибалка)

«Хто тебе скалічив ?...»

– Хто тебе скалічив?– впавши на коліна,

Він їй гладив руки, тугою бринів.

А вона стояла – мовчазна й покірна

– Між принишклих сосен, кленів, яворів.

Нило біле тіло, і сльозилась рана,

Цівкою збігали краплі у траву.

Шелестів над нею: "Потерпи, кохана,

Я для тебе зілля помічне зірву.

Прикладу до рани – і загоїть ніжку,

Сонце вип'є сльози - біль мине лихий..."

Рано-пораненьку так втішав берізку

Синьоокий красень – вітер молодий.

Може, і знайде він помічне чар-зілля,

В ласці і турботі рана заживе,

І на їхнім пишнім лісовім весіллі

Не один музика струни надірве.

Будуть танцювати вільха і ялина,

І черемха віти заплете в косу...

Тільки чи зарадить лісова зілина

Злій людській утробі, що псує красу?

(Ця поезія закликає нас берегти природу . Інколи безжалісна людська рука

ламає гілку,а то й ціле деревце . Нещодавно у нашій сім ї народилася молодша сестричка Улянка . І я з братиком Владиславом напровесні посадимо молоду берізку в честь наймолодшої сестрички)

«Недавно дощ мені нашепотів»

Недавно дощ мені нашепотів,

Що бачив, як самотня тополина

Ховала в пазусі, немов перлину.

Пташа, що залишилось без батьків.

О, скільки нерозтрачених чуттів

Бриніло у її дівочім тілі!

І дощ притих, він навіть не посмів

Торкнутись листя й заховався з зіллі.

Вона душею гріла те пташа.

Щоб вижило – у Господа молила.

Від тих молитв свята її душа

Якимсь незвичним сяйвом пломеніла

А в переджнив'я (десь о тій порі)

Дощ наздогнав мене, щоб розказати

Що якось бачив рано, на зорі,

Як пташеня вже бралося літати.

Його жаги злякалася біда,

Ті обійми кликали простори сині.

Від щастя плакала тополя молода,

і хлипав дощ у неї на коліні.

(В цій поезії мене схвилював епізод, як природа оберігає і піклується про

пташеня . А в житті інколи буває, що людина руйнує пташині домівки .

- А ти ніколи не руйнував пташиних гнізд ?

Ні, я зимою вивішую годівнички для синичок і сиплю їм крихти хліба )

Учитель.А зараз ми з вами попробуємо дослідити, що надає поезії нашої

Поетеси такої образності, що хочеться малювати, слухати, відчувати .

Робота в парах .

Учні досліджують тропи, які використовує поетеса, зорові і звукові образи.

(Епітети,метафори, пестливі суфікси, порівняння)

V. Прес-конференція .

Учитель. Діти, настав час відкрити вам таємницю . У нас на уроці присутня

член спіли письменників Волині Євгенія Іванівна Назарук .

Учениця. Хліб-сіль на рушнику несу.

Любов несу всесвітню.

Люблю людей я над усе,

Як люблять землю рідну.

Прийміть цей хліб,

Як символ достатку і життя.

(Учениця вручає хліб - сіль на рушнику)

Учитель. На сьогоднішній урок ми запросили телеведучу незалежного каналу 7+9 Катю Синицю.

Телеведуча. Доброго дня. Сьогоднішній телерепортаж ми ведемо зі школи І-ІІ ст. с. Михлин, а саме, уроку літератури рідного краю. Тут зібралися люди, яким до душі поезія нашої волинської поетеси Євгенії Назарук. Просимо Вас, Євгеніє Іванівно, зайняти почесне місце.

Інтерв’ю з поетесою.