Урок "Народе мій, до тебе я ще верну..." Життя і творчість Василя Стуса

Стус Василь Семенович ВЕЛЕТЕНЬ ДУХУ, ПОЕТ-БОРЕЦЬКим був Василь Стус, письменник і дисидент, знищений Радянською владою(1938 – 1985) "Коли життя забране — крихт не потребую...«

ВАСИЛЬ СТУСУкраїнський поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв'язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Якою людиною був Стус? Точно не тією, що кориться й терпить. Ми ще повернемось,обов'язково повернемось,бодай – ногами вперед, але: не мертві,але: не переможені, але: безсмертні. В. Стус

ВАСИЛЬ СТУСВасиль Стус був великим патріотом і не приховував цього. За це він сумарно отримав від радянського режиму 23 роки примусових робіт або позбавлення волі. Також Стус принципово розмовляв українською мовою і одного разу побився в університеті за те, що йому сказали "говорити нормальною мовою". Я пишу вірші і гадаю, що колись то буде потрібно моєму народові. А що мене мучать за них – то що ж зробиш?.. Це вже доля, а долі не обирають... В. Стус За переконання про необхідність збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської диктатури, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Дитинство. Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області, нині Україна (тоді Українська РСР, СРСР) в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина (Їлина) Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині — Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. Вигляд Донецької хати Стусів “Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова," - згадує Василь Стус Батьки і сестра. Василь, Семен, Їлина, Марія і Тетяна Стуси. Донецьк, 1968 р.

Освіта Сім’я голодувала, тому купували риб'ячий жир, який Василько геть не хотів пити. От тато Семен і вигадав платити синові по 10 копійок за кожну ложку. Гроші були мізерні, але Василько збирав їх і купував дешеві книжки - так формувалась перша його власна бібліотека."То був мій 3-4 клас. - пише Василь Стус далі. - Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна». У 1944–1954 роках Василь навчався в Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь Стус - крайній справа у другому ряду згори. Школа № 150 м. Сталіно.

Освіта, робота, служба. Маючи велике бажання стати журналістом, поїхав вступати до Київського університету. Але не склалося — в університеті йому сказали, що він ще замолодий. Тож Василь повертається додому й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту. Під час навчання і служби почав писати вірші. Василь Стус чудово знав німецьку й у цей час відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке та переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі.

Початок творчостіНе цурався й тяжкої фізичної роботи — після кількох років викладання в школі Горлівки працював підземним плитовим на шахті "Октябрьська" в Донецьку. Паралельно був літредактором газети "Соціалістичний Донбас", аж доки не вступив на курс "Теорія літератури" до аспірантури Інституту Шевченка в Києві. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів — але вона була вилучена з плану видавництва й згодом вийшла самвидавом.«Післяармійський час уже був часом поезії», – писав письменник. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі", — згадував Стус у зверненні до свого читача в 1969.

Акція протесту і початок дисидентства4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури, з моменту виступу в кінотеатрі за ним стежили агенти КДБ. Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і видана у Лондоні.

Щасливі роки. Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками його життя. Для Стуса настає час низки швидкоплинних робіт: кочегар, різноробочий, інженер технічної інформації в проектно-конструкторському бюро... Але також це був час інтенсивної творчої праці, він писав поезію й критику, робив переклади, були спроби писати прозу. Не дивлячись на постійні пошуки заробітку, це, певно, був найщасливіший період життя Василя Стуса — адже в 1965 році він одружується зі своїм єдиним коханням, Валентиною Попелюх. У 1966 у них народився син Дмитро, нині письменник, літературознавець, голова Всеукраїнської творчої спілки "Конгрес літераторів України" і генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка.

Перший арешт. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт у січні 1972 року.12 січня 1972 року — перший арешт; упродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На замовлення КДБ, твори Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій спотворене «радянське життя». Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності».

В’язень На початку вересня 1972 року київський обласний суд за звинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання у таборах Магадану та Мордовії за "антирадянську агітацію та пропаганду". На засланні майже всі рукописи у Стуса відбирались і знищувались. У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав, що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць». Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді». Співкамерники дивувалися його колосальній ерудиції й обізнанності в історії, філософії, літературознавстві. Коли строк завершився, Стуса вислали у селище імені Матросова, що в Магаданській області. Там поет працював 2 роки на золотих копальнях. Звільнили його в 1979 році, але його погляди після цього не змінилися. Василь Стус написав заяву про відмову від радянського громадянства, пояснюючи, що обстоювання демократичних цінностей несумісне з радянською системою.

Другий арешт. Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Термін він відбував у селі Кучино, Пермської області. Умови утримання були жахливими: постійні утиски адміністрації, заборона побачень, хвороби. Стус тримав голодівки, як протест, його на рік закривали в одиночну камеру. Але при цьому багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося й доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила. Так виглядав Василь Стус після років у радянських таборах. Табір у селі Кучино на Середньому Уралі де відбував покарання і помер Василь Стус. Фото 1999 року

Смерть Василя Стуса. До кінця свого терміну письменник не дожив: 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари — це кваліфікували як "порушення режиму". Чимало свідчень про те, що Стус помер від удару по голові карцерними нарами, але офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність. Довгий час про смерть Василя Стуса не знали ні сім'я, ні друзі. Привезти тіло в Україну вдавалося тільки через чотири роки, адже письменник помер раніше за час, коли мав сплинути його термін ув'язнення — принаймні, такою була аргументація радянської влади. Згодом ціною великих зусиль сина Стуса вдалося перепоховали разом з дисидентами Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві. Коридор до камери, де помер. Карцер № 3 в таборі ВС-389/36

Перепоховання Тоді на процесію, яка проводжала політичних в'язнів у останню путь, вийшли, за оцінкою Дмитра Стуса, "десятки тисяч людей, які чекали на морозі кілька годин", аби побачити дисидентів і віддати їм останню шану. Демонстрація набувала політичного характеру, була спонтанним, але масовим актом непокори радянській системі — над протестувальниками майоріли жовто-блакитні й навіть червоно-чорні стяги. Перепоховання в Києві українських дисидентів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Київ, 19 листопада 1989 року

Справжній велетень У 1980 році Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований. Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві. Автор М. Малишко

Злочин проти духу. Частина творів Стуса вийшла друком вже після його смерті, зокрема дивом врятовані вірші, які він надсилав на волю у листах до дружини або які, ризикуючи собою й ховаючи на тілі виносили відвідувачі інших в’язнів. Кілька сотень віршів Василя Стуса, вилучених таборовими наглядачами, в тому числі його остання збірка "Птах душі", втрачені назавжди. Це знищення письменника, фізичне, а також намагання приректи його на забуття як творця, мислителя й літератора, письменниця Оксана Забужко називає "злочином проти духа, який не має терміну давности":

З рідним краєм поріднився в смертіЛітературознавиця Віра Агеєва пише про Стуса, що він дуже рано зрозумів приреченість своєї долі:"У листах до рідних стверджував, що не нарікає, бо свідомий свого вибору. Хтось має захищати свою землю, "комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися". А відтак знав, що матиме право "в смерті з рідним краєм поріднитись".

НАГОРОДИ1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Меморіальна дошка Василю Стусу та Івану Світличному на фасаді Національної академії наук України на вулиці Михайла Грушевського, 4 в Києві. Відкрита 23 грудня 2020 р. Меморіальна дошка на будинку, де жив В. С. Стус. Київ. Бульвар Вернадського № 61.

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІПам'ятний знак у місті Калуш Івано-Франківської області на вулиці Василя Стуса № 2. Пам'ятний знак перед входом до скверу імені Василя Стуса. Київ. Перетин проспекту Перемоги і проспекту Палладіна. Пам'ятник у сквері, де стояв будинок в якому жив В. С. Стус. Київ. Перетин проспекту Перемоги і проспекту Палладіна.

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСАПам'ятний знак у місті Калуш Івано-Франківської області на вулиці Василя Стуса № 2. Фрагмент. Пам'ятник у Вінниці на площі Василя Стуса. Меморіальна дошка на будівлі філологічного факультету Донецького національного університету, де навчався В. С. Стус. Донецьк, вулиця Університетська № 24. (Демонтована 5 травня 2015 року, після окупації Донецька російськими військами).