Урок "Народні промисли"

Тема уроку: Народні промисли України.

Очікувані результати: сформувати уявлення про особливості народних художніх промислів та їх сучасні центри; організувати пошуково-дослідницьку роботу з вивчення різновидів українських народних промислів, їх продукції та географії в нашій країні; закріпити знання щодо етнографічних земель та їх особливостей у формуванні певних традицій декоративно-прикладного мистецтва;

 розвивати інтерес до культурної спадщини свого народу; формувати національний світогляд через впровадження педагогіки співробітництва; виховувати почуття національної свідомості та самосвідомості, повагу до традицій українського народу та любов до праці.

Обладнання: політико-адміністративна карта України, карта етнографічних земель України, атласи, виставка продукцій народних промислів України, фотоматеріали та матеріали для роботи у творчих групах.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: урок – дослідження, урок – ярмарок.

ХІД УРОКУ

І. Організація класу, підготовка до уроку.

1.Учитель пропонує учням відеоролик «Народні промисли» та визначити тему уроку.

2.Мозковий штурм

1.Назвати відомі з історії ремесла, які були поширені на території України.(відомі ремесла та промисли: в ході, учні усно та на слайді створюють схему «Народних промислів»)

 

 

 

 

 

 

 

2.Що називають художніми промислами?

(це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу)

ІІ. Мотивація навчальної та пізнавальної діяльності учнів.

Кожна людина за своєю природою - художник.

Здавна українці майстрували для своєї оселі зручні меблі та прикрашали їх різьбленням, стелили на ліжка, лави та підлогу ткані барвисті килими, дбали про красивий посуд, розмальовували піч та стіни різнокольоровим орнаментом. Гордістю кожної оселі були рушники, які висіли скрізь – на вікнах, на образах, на стінах.

Уміння в малярстві, вишиванні, різьбленні по дереву, виготовленні посуду та дитячих іграшок, розмальовуванні писанок, прикрашанні оселі – все це належить до досвіду, що передався в Україні з покоління в покоління народними майстрами.

Народне прикладне мистецтво – результат праці багатьох поколінь майстрів. Це щабель, на якому ґрунтується багато галузей сучасної промисловості.

Ремісницьку роботу люди виконували разом із своїми головними заняттями.

Проблемне завдання «Аналіз ситуацій»

Охарактеризуйте два види виробів народного мистецтва та визначте різницю між ними

(предмет народного мистецтва та предмет промисловості однакового призначення).

Наприклад:

проста склянка і склян­ка у формі лебедя;

простий рушник та вишиванка,

сталева ложка і розписана дерев'яна ложка тощо.

Народне мистецтво існує у двох формах:

перша — це художні твори народних майстрів,

друга – художні промисли у формі індустрії для масового вжитку населенням.

Українське декоративно – ужиткове мистецтво містить багато видів і жанрів залежно від матеріалу, техніки виготовлення та призначення виробів, а також від регіону виготовлення.

 

ІІІ.АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ.

 «Карусель» (Один називає інший показує на карті)

Повторення етнографічних земель та областей України за географічними картами та атласом:

Волинь, Галичина, Закарпаття, Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Покуття, Буковина, Поділля, Наддніпрянщина, Слобожанщина, Гетьманщина, Донщина, Бессарабія, Запоріжжя, Таврія.

ІV. Вивчення нового матеріалу

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості народу. Визначальною рисою народного мистецтва є спадковість багатовікових традицій. Упродовж віків народні майстри засвоювали секрети технічної майстерності, формотворення, орнаментування, розвитку художніх образів, сюжетів тощо.

Ручний характер праці надавав можливість імпровізувати, творити неповторне, відпрацьовувати власний почерк. Але що б нового не створив кожен майстер, у своїх пошуках він завжди залишався в межах художніх традицій того осередку, де працював. Найкращі свої вироби майстри вивозили на ярмарок. Це змога показати своє вміння і вправність, поспілкуватись, поділитися досвідом, а то й повчитися ремеслу у інших майстрів.

 Готуючись до нашого уроку, ви об’єдналися у групи майстрів, які будуть розповідати нам про певні промисли та їх сучасні осередки. Отже ми проведемо наш урок у вигляді ярмарку, а купувати будемо знання. Не забувайте робити потрібні записи у спеціальну табличку під час виступу майстрів та наносити головні центри народних ремесел на карту.

Виступи груп

Група 1« Вишивка»

Історія української вишивки

Цікаво, що перші вишивки на території України з'явилися ще за скіфів. Археологічні розкопки підтверджують, що знайдені на Черкащині фігурки чоловіків, створені ще у VI столітті, в своєму оздобленні мають не тільки структурні особливості українського одягу XVIII-XIX століть, а й елементи давнього орнаменту. Про той же орнамент розповідав і арабський мандрівник у своїх описах русів, які датуються Х століттям. Тому варто схилитися перед цим феноменом, що пройшов через стільки століть і повернувся до сучасних жителів нашої Неньки.

Вишивка - це і оздоблення одягу, і весільні рушники, і елементи, покликані прикрасити оселю: скатертини, фіранки, покривала тощо. 

Перш за все варто зазначити, що більшість мотивів для орнаменту українцям подарувала сама матінка-природа. Але тим, що всю природу зобразити за допомогою голки і нитки неможливо, визначають основні інтерпретації візерунків, які містять той чи інший елемент з широким смисловим навантаженням. Перш за все це геометричний (Гуцульщина, Поділля, Полтава) та рослинний (Буковина, Волинь, Поділля, Побужжя) орнаменти.

У зразках, створених переважно майстринями Північної Буковини, зустрічаються зображення людей і тварин (зооморфний та антропоморфний види). Хоча така регіональна прив’язка не є остаточною: відомо, що по всій території України були розповсюджені весільні рушники з вишитими птахами і навіть символічно зображеними молодятами.

Значно пізніше, з налагодженням комунікації між регіонами і розвитком торгівлі, народився комбінований орнамент, який поєднує всі традиційні види в одне ціле. Він, до речі, є дуже поширеним у роботах сучасних майстрів.

Найпоширеніші та найбільш шановані давніми українцями кольори – червоний та чорний. Вони вважалися магічними.

Червоний свідчив про життєдайну енергію сонця, кохання, радість землі.

Чорний – в жодному разі не колір смерті чи жалоби, як ми звикли вважати, швидше навпаки: пращури наділяли його магією життєвої сили рідної землі, він уособлював безліч таємних знаків і закликів до родючого ґрунту, що забезпечував урожай і достаток.

Відповідно, дослідники вважають, що білий колір символізує світло і високодуховність, синій – холод і воду (є дуже часто антиподом червоному), жовтий – відображає свободу і щастя. Щодо зеленого кольору, то він є найулюбленішим серед українців після чорного і червоного. Він символізує ріст і розвиток, прагнення життя і молоду, дужу силу. Коричневий у вишивці ототожнюється із засіяною ріллею, а сірий – з рівновагою та здійсненням бажань.

У нашого народу існує легенда про те, як з’явилася сорочка-вишиванка.

Легенда про вишиванку

…Колись на землі від страшної пошесті вимирали сімї та навіть цілі села. Ось одна жінка, втративши всю родину, крім одного найменшого синочка, молила Бога, щоб він зберіг хоч цю дитину. Тоді Бог відкрив їй таємницю: «Виший дитині та собі на сорочці хрести – знак для янголів, бо на кому нема хреста, той загине. Але нікому не розповідай про це, бо загинеш сама і твій син». Жінка зробила все, але не могла далі дивитися на те, помирали інші. Вона розповіла про обереги, але люди не повірили їй. Тоді вона зірвала сорочку із сина, і він помер на очах у всіх.

 З того часу люди вишивають сорочки-обереги. Вишивка, яку зазвичай робили на комірці сорочки, по низу та на манжетах рукавів, була оберегом і, як бачимо, наче обрамляла тіло людини, а отже, охороняла від дії всього злого.

Українська вишита сорочка славиться у світі як неперевершений витвір мистецтва.

Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних робіт виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів.

 

Група 2 Ткацтво і килимарство

Найдавніше ремесло, яким займалися жінки, — це ткацтво і килимарство. Вони відомі на всіх землях з часів Київської Русі. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних прясел, металевих або кістяних гребенів, мотовила. Тканини в домашніх умовах виготовляли здебільшого з льону, конопель та вовни. Майже в кожній хаті були прядка й ткацький верстат.

Художнє ткацтво – це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об’єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку; вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо. Осередки ткацтва: Кролевець, Решетилівка, Діхтярі, Богуслава, Обухів, Переяслав – Хмельницький, Косів, Коломия, Суми, Львів

Важливу роль відіграло килимарство. Воно було поширене на всій території країни. Перші згадки про килимарство зустрічаються у XIX ст.

 Килими прикрашали українську хату, стіни, лавки, скрині та були символом заможності. Осередками килимарства були Кролевець, Решетилівка, Діхтярі, Косів, Коломия, Тячів, Хотин, Опішня.

Група 3«Гончарні промисли»

Гончарство – це одне з традиційних відомих на території України з давніх часів занять населення. У далекому минулому люди виготовляли керамічний посуд вручну, способом налепу, пізніше -  за допомогою гончарного круга. Десь у XIV-XV ст. з’явився більш досконалий і продуктивний ножний гончарний круг. У другій половині XIX ст. це була модель так званого шльонського круга, що мав шестірки з нерухомою віссю.

  Українські гончарі виготовляли різноманітний посуд для зберігання, приготування і подачі на стіл їжі – горщики, миски, полумиски, глечики, гладущики, декоративний посуд, а також черепицю, дитячі іграшки. Українська кераміка створювалась століттями і зусиллями тисяч відомих та невідомих талантів.

   Розквіту гончарного виробництва на Україні сприяли об’єктивні умови – наявність в її надрах високоякісних, переважно червоних, червоно-бурих, світло - сірих глин, що є основною сировиною для гончарів. Це зумовило утворення центрів керамічного виробництва, наприклад: Васильків, Обухів, Моринці.

    На Полтавщині столицею українського гончарства була Опішня, славилася гончарством Ічня, Олешня та Коломия. Нині традиційний промисел занепав, керамічні виробництва виготовляють посуд та скульптури.

   Раніше глину не тільки добували, але й ставилися до неї з повагою.

 Найчастіше глину складали на подвір’ї просто неба, цілий рік вона вилежувалася. Потім її вкладали на помості та товкли, нарізали дротом, складали у конус, домішки вибирали руками.

Осередками гончарства є Бар, Косів, Сокаль, Яворів, Василівка, Опішня, Валки

Отже основними осередками гончарства на Україні є село Опішня Полтавської області місто Косів Івано-Франківської області та місто Васильків Київської області

Група 4. «Ковальство»

Виробництво заліза та його оброб­ка методом гарячого кування були відомі на землях сучасної України ще задовго до нашої ери. Це ви­значилося наявністю багатих по­кладів червоного, бурого залізняків та болотних руд — на Закарпатті, Буковині, по всій зоні Полісся, на Середній Наддніпрянщині. Болот­на руда легко піддавалась обробці: Найпримітивнішим способом її пе­ретворювали на густу залізну масу за температури 700-800 °С. Вироб­ництво заліза пов'язане з коваль­ською справою. Ковалі були осіли­ми та мандрівними.

      Селяни давали їм свої замовлення, а також вугілля і плату. Уже в X- XII ст. ковальська справа досягла такого високого рівня, що деякі способи обробки заліза і техноло­гії виготовлення знарядь праці та предметів побутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу. У кожному селі влаштовува­лася кузня Вона була облад­нана горном, ковальськім міхом, коритом та діжкою з водою для гар­тування, стояком для підковування чобіт. Часто перед кузнею встанов­лювалися навіси і стовп для прив'я­зування коней під час кування. До ковальського інструменту входили: ковадло, молот дворучний, молот одноручний, молот-пробійник, ру­било, зубило, лещата, ножиці, роз­точка для копит, ножівка, ключ для нарізання гвинтів.

Група 5.^{«Декоративний розпис»}

Петрикі́вський ро́зпис — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва.

Окремі речі з візерунками в стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей напрям сформувався наприкінці XIX століття — на початку XX століття. Походження петриківського розпису пов'язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли са́ме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напряму малярства.

Петриківський розпис — не лише народне мистецтво, що зберігає традиції оздоблення українського житла, але й сучасний живопис, який розвивається та набуває нових рис.

5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО^.

20 травня 2016 року Національний банк України ввів у обіг дві пам'ятні монети«Петриківський розпис» у серії «Українська спадщина» номіналом 5 гривень (нейзильбер) і 10 гривень (срібло).

До початку XX століття історичних згадок про петриківський розпис немає, тому й невідомі імена майстринь, які володіли цим мистецтвом раніше. Значною мірою завдяки дослідженням етнографа Дмитра Яворницького стали широко відомі імена петриківських майстринь початку XX століття, що народились у 1881-1893 роках — Тетяни Пати, Надії Білокінь, Ярини Пилипенко та Параски Павленко. Ці художниці — єдині представниці свого покоління, чиї доробки добре відомі і роботи яких збереглися у кількох музеях зі встановленим авторством.

Серед найбільш активних сучасних майстрів петриківського розпису, що продуктивно розвивають і популяризують «петриківку» та проводять численні виставки в різних містах, можна окремо відмітити Галину Назаренко, Валентину Панко, Вікторію Тимошенко, Наталію Стативу-Жарко, Олену Ярмолюк, Наталію Малярчук^.

Характерною особливістю петриківського розпису є переважання рослинних візерунків (здебільшого квіткових) і створення передовсім фантастичних, небувалих у природі форм квітів

Типи мазків

Щоби створити візерунок у техніці петриківського розпису, необхідно оволодіти чотирма типами мазка, традиційно званих «гребінець», «зернятко», «горішок» та «перехідний мазок».

Фізкультхвилинка

Група 6. «Писанкарство»

Одним із найпоширеніших видів декоративного мистецтва в багатьох народів, у тому числі й слов'янських, є традиція розписувати яйця до найбільшого свята — Великодня. Витоки писанки сягають дохристиянських часів. Стародавні слов'яни для оздоблення обрали саме яйце, бо воно було символом початку Всесвіту, зародження життя, символом Сонця. Писанці вже понад тисячу років. Звичай розписувати писанки походить ще з дохристиянських часів. Україна здавна славилася самобутнім народним мистецтвом - писанкарством.

Удосконалюючись протягом багатьох століть, вона стала надбанням національної культури, тому відома в усьому світі. Разом з нашими земляками, які шукали кращої долі за межами рідної землі, українська писанка потрапила до інших країн. Колекції їх є в Лондонському королівському музеї, Краківському та Празькому музеях.

У Коломиї стоїть найбільша в світі писанка. Вона має 14 метрів заввишки  Коломийське "яйце", яке збудували в 2000 році, є центральною спорудою загального комплексу музею "Писанка". У ній розміщена постійна експозиція старовинних писанок зі всієї України. Музей поповнює свою колекцію зазвичай завдяки подарункам самих авторів і налічує вже 10 тисяч писанок із усіх регіонів України

За технікою виконання писанки поділяються на "галунки","крапанки" власне писанки, розписані восковою технікою декоративним орнаментом; "крашанки" - вкриті одним суцільним кольором; "мальованки" "дряпанки" . Кожний регіон України вирізняється власною своєрідною символікою писанок, кольором які передавалися з покоління в покоління збереглися у віках. Дарувати писанку — означає бажати щастя, здоров'я. Її дарували на знак перемир'я, побажання здоров'я, закопували в землю для гарного врожаю, щоб хліб не вилягав, клали у вулик, що роїлися бджоли, клали в ясла худобі.

Група 7«Деревообробне ремесло»

Найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва, виготовлення оригінальних виробів з дерева різноманітного функціонального призначення.

Загалом художня обробка дерева була вже добре розвинена за часів Русі. Відомо, що вже у І тис. н.е. дерево широко використовувалося в будівництві міст і сіл, князівських палаців і фортець. Серед ремісничих професій існували теслярі, ложкарі, бондарі, різьбярі та ін. Техніка обробки дерева була доволі різноманітна: видовбування, вирізування, розпис, випалювання тощо. Одна з найдавніших технік— видовбування— використовувалася для виготовлення побутових речей: посуду, корит, човнів. Художні твори з дерева посідають належне місце в колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

 

Група 8«Лозоплетіння»

Лозоплетіння – це виготовлення господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини, одне з найдавніших ремесел. Воно виникло, як і кераміка, раніше, ніж обробка дерева, металу, які потребували відповідних знарядь виробництва. Його сліди знайдені археологами ще в неоліті. Найдавніші пам’ятки українського плетіння походять з кінця ХVIII століття і початку ХIХ ст. і зберігаються у музеях Києва, Львова та інших міст.

Плетені вироби з лози – один з найстародавніших промислів на Україні, процес досить тривалий і кропіткий. Вироби використовували для збереження, транспортування та перенесення продуктів, для виготовлення огорож, господарських приміщень. Традиційне плетіння охоплює широку сферу предметів від елементів будівництва, меблів до дрібних виробів та іграшок. Плетіння було глухе та ажурне. Ажурне плетіння застосовували переважно при плетінні меблів. На початку 30-х років лозоплетіння з кустарного промислу перетворились на фабричне виробництво.

Лозоплетіння розвивалося в тих місцевостях, де росла лоза. Вона податлива до гнуття і при згинанні чи сплетінні не ламається. Віками нагромаджувались технічні прийоми обробки матеріалу для плетіння, уміння використовувати його практичні можливості та художні особливості.

Група 9«Вироби зі скла» (Гутництво)

Виготовлення скла – гутництво – відоме ще за часів Київської Русі. Назва промислу проходить від слова «гута», що означає скловарну піч. Найбільшого розвитку гутництво набуло на Чернігівщині та Волинському Поліссі, що зумовлено наявністю великої кількості лісового матеріалу, з якого добували смолу та поташ, заготовляли дрова. Про це говорить велика кількість населених пунктів з коренем гута. Гутники виготовляли кухонний та аптечний скляний посуд.

Гутне скло отримували шляхом сплавлення за високої температури у великих глиняних горщиках (тиглях) піску, вапняку і поташу. Осередками були: Львів, Мерефа.

Група 10«В’язання»

В’язання — популярний в Україні вид домашніх жіночих занять, який полягає у виготовленні суцільного полотна або окремих виробів переплітанням нитки у вигляді петель. Воно існувало з давніх часів, але через нетривкість матеріалів до нашого часу не дійшли зразки цього виду народного мистецтва.

Однак літературні джерела засвідчують існування в’язаних виробів уже в XI ст. Витвори пізніших часів (XIX—XX ст.) зберігаються в музейних колекціях.

Матеріалом для в’язання служили ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні — бавовняні, вовняні, шовкові металеві та синтетичні нитки.

Ручне в’язання здійснювалося з допомогою гачка (дерев’яного, кістяного або металевого) і за участю двох або п’яти спиць. У наш час для в’язання застосовують також в’язальні або трикотажні машинки. Відповідно до цього в’язання буває ручне і машинне.

Техніки ручного в’язання в західних областях України, зокрема, на Гуцульщині, називають плетінням. Цим доволі поширеним видом ремесла і художньої творчості споконвіку займалися в домашніх умовах жінки й дівчата не лише в селянських, а й міщанських родинах. Вони розробили численні варіанти технік плетіння. Застосовуючи розмаїті техніки ручного в’язання, українські жінки здавна виготовляли найнеобхідніші в побуті вироби — компоненти народного вбрання. Це окремі види плечового одягу (безрукавки, светри), головні убори (шапки), шкарпетки, рукавиці, панчохи, стрічки для оздоблення кептарів, кожухів тощо.

Домашнє в’язання гачком і спицями — улюблений і масово поширений у наш час на всій території України вид творчості. Талановиті майстрині створюють вишукані в художньому відношенні светри, сукні, костюми і навіть свитки та пальта. Творчо переосмислюючи традиційні принципи декоративного вирішення народного вбрання, вони розробляють сучасні зразки оригінальних виробів, оздоблюють їх різнокольоровими китицями, крученими або плетеними шнурами та ін.

У трикотажній промисловості застосовують напівавтоматичні и автоматичні машини. Основними техніками машинного в’язання є поперечно-в’язальна і поздовжньо-в’язальна.

Крім виготовлення в’язаних виробів на побутовому рівні, в наш час займаються цим видом творчої праці провідні народні майстри та художники-фахівці. Деякі в’язані вироби в останні десятиліття виготовляють і на підприємствах художніх промислів.

Група 11«Бісероплетіння»

Бісероплетіння належить до числа найбільш захоплюючих народних мистецтв, яке має багатовікову історію існування. З бісеру плетуть всілякі прикраси, аксесуари, ним прикрашають одяг і вишивають картини.

Цей декоративний елемент присутній не тільки на одязі сучасних модниць, але також і на виробах відомих кутюр’є. При бажанні плести або вишивати бісером може навчитися кожна дівчина або жінка, для цього всього лише потрібно освоїти базові техніки цього мистецтва.

Бісероплетіння виникло давно, його історія налічує майже 6 тисяч років. Вперше виникло це мистецтво ще в Давньому Єгипті, а матеріал, який використовувася у процесі такої творчої діяльності, називався «бусра», у перекладі з арабської мови цей термін означає «фальшиві перли».

Спочатку плетіння бісером було досить складним заняттям: необхідно було витягнути нитку із скломаси і обвити нею мідний стрижень. Після цього стрижень виймали, а кожну намистину потрібно ще було обробити вручну.

В той час намистини були простими, безбарвними і непрозорими, і лише згодом, коли вже техніка виготовлення матеріалу для творчості вдосконалилася, люди змогли зробити намистини напівпрозорими, прозорими і кольоровими.

Історія бісероплетіння також пов’язана і з Давнім Римом, там бісер отримували методом видування скла з металевої трубки. З Римської Імперії це захоплююче заняття поширилося на територію Італії, Іспанії, Греції, Франції, Німеччини та Венеції.

Саме Венеція починаючи з XIII століття стає столицею виготовлення намистин для бісероплетіння, адже тут у той час було добре розвинене скляна майстерність. Незабаром конкуренцію Венеції склала Чехія, тоді відома як Богемія, де виробляли скло високої якості і чистоти.

Завдяки такому досягненню скляної майстерності в Чехії з скла і кришталя стали виробляти кольоровий богемський бісер і стеклярус.

Технологія виготовлення матеріалу охоронялася настільки ретельно, що до 1704 року не було жодної книги, в якій описувалися секрети цієї майстерності. Книга, яку тільки зараз побачив весь світ, нині зберігається в музеї Великобританії.

На початку XIX століття були винайдені машини, призначені для виробництва матеріалу, але, на жаль, таке нововведення не тільки знизило вартість намистин, але це вплинуло і на їх якість.

В Стародавній Русі також високо цінували склоробство, німецький і венеціанський бісер, але самі слов’яни активно почали займатися цією діяльністю після XVI століття. За часів правління Петра I в Росію були запрошені знамениті майстри-склярі з інших держав.

Крім того, молоді люди їздили в Італію з метою навчання правилам створення матеріалу для творчості і основам бісероплетіння.

В Усть-Рудиці в 1753 році за участю М. С. Ломоносова була побудована перша фабрика з виробництва кольорового скла і бус. Через кілька років на фабриці почали активно займатися виробництвом бісеру, стеклярусу, скла для мозаїки.

З цього часу стрімко збільшився асортимент різноманітних бісерних виробів, такими декоративними елементами прикрашали не тільки предмети гардеробу, але також ікони і оббивку для меблів. Виготовлялися картини, панно, різні прикраси, аксесуари – сумочки, закладки для книг, чохли для парасольок, різноманітні предмети побуту.

 

Група 11«Народна іграшка»

Робота з підручником ст.213

V. Закріплення вивченого  матеріалу

Рефлексія

1. Районний центр Тернопільської області, де виготовляють скляні вироби. (Бережани)
2. Назвіть відомі центри українського килимарства: (Поділля, Волинь, Полтавщина, Київщина, Чернігівщина.)
3. З чого була виготовлена перша посудина, яку зробили собі люди(з глини).
4. Де поширене гончарство? ( Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Поділля, Харківщина, Волинь).
5. Місто, в якому побудований музей писанці.(Коломия)
6. На які галузі поділяється деревообробка? ( бондарство, деревообробне токарство, столярство та декоративне різьблення). Назвіть центри деревообробки.
7. Які регіональні особливості вишивки?
8. З чим пов'язане виробництво заліза?  (з ковальською справою).
9. Де поширене ковальство?( Закарпаття, Буковина, Полісся, Середня   Наддніпрянщина).
10. Назвіть основні центри художніх промислів. Яку продукцію вони виготовляють?
11. Які художні промисли є в нашій області?

Вправа «Інтерв’ю»

•          Чи сподобався вам ярмарок?
•          Біля яток яких майстрів ми сьогодні з вами побували?
•          Про які народні ремесла і промисли сьогодні дізналися?
•          Ремесло якого майстра вас зацікавило?
•          Вироби яких умільців сподобалися найбільше?
•          Чи хотіли б ви ще завітати до нашого ярмарку?
•          Які народні промисли відомі з часів трипільської культури?
•          Які народні промисли розвиваються нині?
•          Назвіть та покажіть сучасні осередки промислів, перерахуйте їхню продукцію.
•          Які промисли притаманні вашій родині?
•          Як підприємства легкої промисловості використовують традиції українських промислів?

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати параграф підручника 35.

Теми для повідомлень:

1.Дібрати прслів’я та приказки ,де згадуються народні ремесла.

2.Пригадайте твори Т. Г. Шевченка , в яких створено образи , що допомагають згадати і зберегти народні традиції художніх промислів.

3.Можливо ваша бабуся вишивала весільні рушники, а дідусь був ковалем чи теслярем. Тож  підготуйте розповідь про народні промисли, якими займалися у вашій родині

4.Підготуйте віртуальну єкскурсіюмузеями народних промислів Полтавської області.

5.Підготуйте інформацію про народні промисли народів світу.

VІІ. Підсумки уроку

Важко перерахувати всі золоті розсипи народного мистецтва. Сьогодні твори народних майстрів стають частиною нашого побуту. Цю красу виготовляють нібито з нічого, але це досвід нашого народу, який постійно буде відтворюватися, поки хоч одна краплина залишиться у пам’яті народу

Сьогодні декоративно – прикладне мистецтво є важливішою складовою частиною системи художньої освіти. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. В Україні відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, організовуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства.

Сьогодні декоративно – прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції – пізнавальну, комунікаційну, естетичну та інші.

Наш урок добігає кінця. Я бажаю вам:

Щоб родила щедро нива,

Щоб у хаті все як слід,

Щоб до віку був щасливий

Український славний рід.