Урок-проект "Українське весілля"

Комунального закладу

«Харківська загальноосвітня санаторна школа-інтернат І-ІІ ступенів №11» Харківської обласної ради

Урок-проект з української літератури
за темою «Українське весілля»
9  клас
 

        Підготувала

Учитель української мови та літератури, спеціаліст
І кваліфікаційної категорії Зимогляд Олена Вікторівна
 

2015

Опис проекту.

Цей проект охоплює питання українського фольклору, традицій, історії. Також будуть задіяні знання та вміння учнів з народознавства, театральні та дизайнерські здібності школярів. Учні будуть знайомитися з теоретичними матеріалами, збирати й систематизувати їх, готувати відповідні повідомлення, створювати галерею портретів весілля, презентації, підбирати відповідні ілюстрації. Прект допоможе в згуртуванні колективу, оскільки учні працюватимуть в групах. В результаті роботи учні познайомляться з традиціями святкування українського весілля, спробують свої здібності в галузі театрального мистецтва, будуть готувати монологічні висловлювання для участі у захисті проекту. Пошук інформації буде здійснюватися в навчальній та довідковій літературі, також будуть задіяні ресурси Інтернету.

Урок підготовлено за проектною технологією. Тобто, це скоординована самостійна діяльність учнівського колективу. Робота була різносторонньою. Кожна група займалась окремим видом діяльності, а в цілому це стосувалось обрядових елементів народного весілля.

Дидактичні, розвивальні та виховні цілі проекту.

Ознайомлення з обрядом українського весілля та його основними етапами як одним із провідних жанрів родинно-обрядової творчості, з весільними піснями, елементами народної обрядовості у творах українських письменників.

Розвиток мовленнєвих компетентностей, мислення, навичок самостійної роботи, творчих здібностей учнів. Виховання інтересу і поваги до історичного минулого народу, почуття поваги до родини та шлюбу як основних цінностей життя, до традиці предків, патріотичних почуттів, народних морально-етичних норм, відповідальності за роботу колективу
Завдання та очікувані результати.

• Опрацювання відповідного розділу програмового матеріалу;
• Знайомство з традиціями весілля;
• Усвідомлення взаємовпливу: суспільство-людина, людина-суспільство (вплив суспільно-істиоричних процесів на долю окремої людини та роль особистості, як видатної так і пересічної в суспільному поступі).

Діяльність учнівських груп в процесі реалізації проекту.

Діяльність учнів і вчителя на різних етапах реалізації проекту.

Захист проекту

Звіт робочих груп

1.                     Виступ групи літературознавців (літературна та сценічна доля драми).
2.                     Виступ істориків у супроводі презентації.
3.                     Перевірка знання з теми (тести).
4.                     Виставка (фотоілюстрації).
5.                     Виступ театральної групи (інсценізація уривків традиційного весілля).
6.                     Висновки.

ХІД ЗАНЯТТЯ

І. Організаційний момент.

Слайд 1.

Учитель.

Добрий день Вам, любі друзі.

Хай Вам радості прибуде.

Усідайтеся зручненько,

Починаємо весільні посиденьки!

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

Гра «Комплімент».

(Учні повертаються один до одного, посміхаються, роблять один одному компліменти).

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності школярів

Звучить пісня «Зеленеє жито, зелене…»

Ой зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито за селом,

Хорошії гості за столом.

Ой зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

А все ж теє жито женці жнуть,

Хорошії гості вино п'ють.

Учитель.

Слайд 2.

Українське весілля ... його досліджують, ним захоплюються, з нього черпають народну мудрість, повагу до двох молодих людей, бажаючих поєднати свої долі, свої серця. З давніх-давен одруження завжди було однією з найурочистіших, найбільш хвилюючих подій у житті людини.

Слайд 3.

Спливав час, падали імперії, утворювались нові держави, але молоді душі завжди прагнули до з'єднання, до створення міцної сім'ї.

ІV. Оголошення теми й визначення мети уроку.

V. Презентація проектної роботи.

Слайд 4.

Весільна обрядовість.

Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість — справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовиш, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

"Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста.

Слайд 5. Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Починалося весілля сватанням, коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.

Досить складний обряд сватання вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: "Покохавши літо чи два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку".

Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.

Сватання дівчини. Прийміть мене, мамо, я ваша невістка — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.

Сватання дівчини як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. В їхньому середовищі він, у цей час при забутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема, те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім'ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недаремно тоді побутував вислів взяти замуж — замість пізнішого піти заміж.

Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у XVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання зяти його за чоловіка.

Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися. І вже наприкінці XIX ст. ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників.

Починається весілля сватанням (інсценізація).

Одарка. - Прокопе, Прокопе! Либонь старости йдуть.

Прокіп. - До кого?

Одарка. - Та до нас, до нас, от уже в двері. Сідай швидше на лаву, а ти, Улясю, біжи хутко в кімнату та вбирайся.

(Стукають палицею у двері)

Одарка. - Господи милосердний! Дай моїй дочечці доброго чоловіка, не за мої гріхи, а за добрість пошли їй щастя.

(Стукають тричі вдруге)

Виходять, хліб на покуті, засвітили свічки перед Богами, сіли на лаву.

( Стукають втретє)

Батьки перехрестилися й мовлять:

Прокіп. (поважно). - Коли добрі люди, та з добрим словом, то просимо до господи, а коли так собі, то вибачайте.

(Увійшли двоє старостів, поясами підперезані, з паличками, у старшого старости хліб у руках. За ними ввійшов Грицько)

Свати. - Доброго здоров’я, добрі люди! -Добрий вечір у вашій господі.

Прокіп. (поважно). - Що ви за люди й звідкіля, і за чим вас Бог приніс?

Свати. - Перш за все, дозвольте вам поклонитись і добрим словом прислухатись.

-Коли ж наше слово буде не в лад, та ми підемо назад. А що ми люди чеснії і без худої науки, то от вам хліб святий у руки.

(Прокіп бере хліб, цілує і, поклавши на стіл край свого хліба, говорить)

-Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сідайте, люди добрі. До чого ще дійде, а ви своїх ніг не турбуйте, може, і так здалеку йшли. А з якого царства, з якого государства?

Свати. - Ми люди німецькі, ідемо з землі турецької.

-Ідемо здалеку.

Прокіп. - Може, ви охотники, а, може, вольнії козаки? Де були, що видали, розкажіть, щоб і ми знали?

Свати. - Раз у нашій землі випала пороша. Я й кажу своєму товаришу: що нам дивитись на погоду, ходім, лишень, шукати звіриного лову.

От і пішли. Ходили, ходили і нічого не знайшли. Аж - гульк! Назустріч іде наш князь, піднімає вгору плечі і говорить нам такі речі: "Гей ви, хлопці, добрі охотники! Будьте ласкаві, покажіть нам дружбу. Трапилась мені куниця, красна дівиця. Не їм, не сплю од того часу, та все думаю, як її достали? Поможіть мені поймати."

2-й сват. - От ми і пішли по слідах, по всіх городах, а все куниці не знайшли. От як у це село ввійшли, тут знову випала пороша: ми вранці встали і таки на слід напали. Вірно, що звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у кімнату. Тут і мусимо його поймати. Тут застряла наша куниця, красна дівиця"

1-й сват. - Оце нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець: оддасте нашому князю куницю - вашу красну дівицю.

(Дівчина колупає піч)

Прокіп. - Доню, чи згодна ти бути нареченою цьому парубку. Так ось, що ми зробимо: доброго слова не цураємось, а за те , щоб ви нас не лякали, що ми передержуємо. Чи так, жінко?

Одарка. (весело і ласкаво). - Роби, як знаєш. Ти батько і нам усім голова: як скажеш, так і буде.

Прокіп. - Чуєш, Уляно? Годі тобі піч колупати - давай чим оцих молодців пов'язати.

(Молода виносить рушники і перев'язує старостів через праве плече. Молодому затикає за пояс хустку, потім дають сватам хліб)

Свати. - Спасибі, батьку й матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу вчили. Спасибі й молодій, що рано вставала, тонко пряла й хороші рушники придбала.

Звучить пісня. "Горіла сосна й палала".

Релаксація (учні переглядають ліричну весільну композицію «Білий лебідь»). Після перегляду матеріалу дайте відповіді на запитання: Про що відеоматеріал? Які символічні образи ми побачили? Який настрій пісні?

Слайд 6.

Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На заручинах до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родичів.

Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу.

На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку у косах або квітку (на Буковині — траву). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде — не буде щастя у подружньому житті.

Слайд 7. Дівич-вечір (дівичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді.

Дівич-вечір у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених.

Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї (на Прикарпатті — на застелене кожухом ярмо), після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати.

Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом.

Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.

Інсценізація дівич-вечора.
Заходять дружки, кланяються батькові.

Дружки. - Чи вдома, чи вдома хазяїн дома?

Прокіп. - Заходьте, дівчата, та сідайте, щоб і у вас свати сідали.

Дружки. - А де ж тая діва, що бажала вінка?

(Мати виводить молоду)

Уляна. - Спасибі вам, мамо і тато, за хліб - сіль, за те, що мене ростили і добру навчили.

(Кланяється батькам)

Дружки. - Раді послужити тобі, Уляно!

Дружки. - А чи не пора нам розплітати молоду?

Дружки. - Пане старосто, благословіть цьому дитяті русу косу розплітати?

Прокіп. - Бог благословить.

(Молоду саджають на стілець, покритий вивернутим кожухом)

Дружка 1 - Ходи, ходи, Уляно, до хати,

Хоче тебе рідна мати вбрати.

Дружка 2 -Дай мені, моя мати, масла,

Ба я тобі корівоньку пасла,

Русу косу помостити,

Щоб віночок примостити.

Дружка 3 - Надворі терен тешуть,

А у хаті косу чешуть.

Дружка 4. - Ой стань, ой стань, рідна мати, на стільчик,

Та іздійми із полиці золотий вінчик.

Дружка 5 - Не рік, не дів рідна мати чекала,

Щоб віночок на голову наклала.

Дружка 1 - А в перший раз та в добрий час, благословіть, батько-мати, своєму дитяті вінок одягати.

Одарка. - Благословляю тебе, доню, щастям, здоров'ям, добою долею.

( Дружки вдягли молоду. Виходить дружка з короваєм, на ньому вінок)

Дружка 2 - А тепер, мамо, просимо одягти дочці вінок.

Слайд 8.

Запросини передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час — на весілля до нас. Цей звичай не був повсюди однаковим: у південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах — спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом.

Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах — усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: Просили по дорозі, щоб не були на порозі.

Інсценізація (молоді, тримаючись за руки, обходять гостей, кланяючись їм, дають шишку і запрошують на весілля).

Слайд 9.

Бгання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію.

Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). Щоправда, в деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.

Слайд 10.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці "улещували" коровай приказками та піснями. Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та колачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.
 

Слайд 11.

Посад — обрядові дії, що санкціонували остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Вони включали обряд викупу місця біля нареченої, обмін дарами між родинами молодого і молодої, розподіл короваю та обдарування молодих. Посад здавна був юридичною санкцією шлюбу та й залишився таким після введення церковного вінчання.

Інсценізація( Брат із заквітчаною палицею стає біля молодої. Молоду накривають вшитою скатертиною, а поруч накривають пугало).

Молодий. - Продайте нам куницю, красную дівицю.

Брат. - За цю дівицю ми хочемо тисячу карбованців і теплицю.

Молодий. - Та й дорога! Ви хоч покажіть, яка вона!

Свашки. - Може, вона й беззуба?

Брат. - Як купите, тоді й побачите. А зараз - зась!

Молодий. - А, може, віддаси сестру, я вже з нею домовився.

Брат - Ні, не віддам!

Молодий. - Та чому?

Брат. - А тому, що я пас за неї корів, коли вона на гульки ходила. Підмітав двір, щоб хлопці частіше заходили до хати.Змащував двері, щоб вони не рипіли, як пізно верталася з танців. Стеріг сестру, щоб не вкрали хлопці з чужого двора. Втратився багато, а тому - не віддам.

Сват. - А що ж ти хочеш за неї?

Брат. - Небагато, п'ятак, а , як не жалко, то два.

(віддає гроші)

Брат. - Ну, шукай, де вона.

(Молодий розкриває пугало і жахається. Розкриває молоду і цілує її. Молодий сідає поруч. Біля них горять свічки, поставлені в жито)

Свати. - Ми побачили молоду, прийміть і хліб святий, та сватів перев'яжіть рушниками.

Свати. - А тепер вже час до церкви обвінчатися. Треба в дорогу вирушати.

Слайд 12

Вінчання — форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII—XVIII ст. На перших етапах цього процесу вінчання погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля.

І все ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Не даремно вінчання передувало давньому санкціонуючому народному обряду — посаду. Довгий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій, свідченням того с велика їхня частка у християнському обряді вінчання. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.

На Гуцульщині обряд вінчання зветься прощею: молодий і молода тричі обходять довкола столу і просять батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого.

Під час вінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а над лівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної обрядовості, які дещо "заземлили" духовний церемоніал. Водночас церковне вінчання збагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи цінності сімейного життя.

Слайд 13

Покривання — найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї.

Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст. — як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим.

Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд — відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.

Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.

Обряд покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

Інсценізація «Покривання».

Дружки. - Дорогі свати, а чи не настав той час, коли нашу Уляну треба хусткою пов'язати.

Усі. - Настав, настав.

(Молодий підводить молоду до своєї матері, знімає вінок. Молоду садять на стілець, застелений кожухом, молодий підходить, виймає за коси стрічки і забирає собі. Дві свашки стають коло молодої, кожна тримає хліб під пахвою. Вони розчісують молодій волосся, потім одна з них бере гребінь і розчісує ним молодого, а далі молоду. Свашки чешуть так по черзі, тричі обмінюючись хлібом, заплітають волосся молодій. Підходить мати пов'язує хустку. Під час покривання дружки співають "Ой у вишневому садку")

Молодий. - Тато й мамо! Благословіть мене з Уляною.

Прокіп. - Благословляю тебе, Уляно, і тебе, Грицько. Богом благословляю.

Одарка. - Благословляю вас, діти.

Слайд 14

Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.

Отож, до весілля дівчині належало багато працювати. А втім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися.

Траплялося, дівчина не встигала приготувати собі посаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії — торочини, на які приходили подруги нареченої.

Завершували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям — виймали із скрині гарні речі. Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної.

Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї — вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано — з 12—13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно — своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала посагові, або навіть перебільшувала його.

Хоча з часом розмір посагу та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім'ї залишався одним із найважливіших.

Слайд 15

Колачини (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини) — обряд післявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв'язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися колачини, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 колачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками.

Серед українців Карпат був поширений обряд міни — відвідування молодими батьків дружини. Під час гостини тесть віддавав зятю те, що обіцяв (мінив) йому, коли укладали шлюбну угоду.

Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками: сватини — жіноча вечірка в домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостина — відвідування молодою своїх батьків; пропій — пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство.

Підведення підсумків заняття

«Вінок знань» (На квіточках, заздалегіть підготованими, учні пишуть, чого вони навчилися на уроці).

Після підбиття підсумків звучить весільна пісня, всіх присутніх пригощають короваєм.

Оцінювання
Кожен учень отримує дві оцінки:

1.                     За знання матеріалу;
2.                     За роботу над проектом, яка складається з участі в підготовці проекту та участі в захисті проекту