Урок. "Тема України у творчості Василя Захарченка (за автобіографічним романом «Білі вечори»)"

Тема. Тема України у творчості Василя Захарченка (за автобіографічним романом «Білі вечори»)

Тип уроку: урок-літературне дослідження

Мета уроку: провести літературне дослідження: що значить Україна в житті письменника, яке місце посідає образ України в його творчості, як через художнє слово письменник виражає свої думки й почуття до України, її мови, традицій; виховувати почуття патріотизму, відповідальності за долю України; розвивати образність мовлення, творчі здібності учнів.

Обладнання: портрет В.І.Захарченка, виставка-огляд книг, текст роману «Білі вечори», презентація, відеофільм

                                                                   Епіграф уроку:

Боже, як я люблю Україну!

І яке це щастя, нарешті мати

право вголос, публічно сказати

про це і написати...

В.Захарченко   

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

- Що для вас  означає слово  «Україна»?

- Які  слова ви поставили б поруч зі словом «Україна»?

- Кого називають патріотом рідної землі?

-  Хто такі шістдесятники?

- Яким було творче кредо шістдесятників?

- Зачитайте улюблений вірш одного з поетів-шістдесятників.

ІІ. Оголошення теми, завдань уроку

Учитель

Сьогодні ми познайомимося з творчістю черкаського письменника, лауреата  Національної премії ім. Тараса Шевченка Василя Захарченка, перші літературні спроби якого  припадають на 60-ті роки ХХ століття.

Як відзначає літературознавець Володимир Поліщук, Василь Захарченко за «своєю принциповою опозиційністю був одним із найпослідовніших шістдесятників». Коли влада вирішила розгромити шістдесятництво, потрапив під «чистки» і Василь Захарченко. У січні 1973 року письменника арештують і засуджують до п’яти років концтаборів за «український буржуазний націоналізм».

Наше завдання - дослідити, що значить Україна для письменника, як через художнє слово Василь Захарченко спонукає кожного з нас бути патріотами рідної землі, любити свою мову, збагачувати і примножувати її багатство, цінувати родину.

ІІІ. Літературне дослідження

Учитель

- Тож давайте простежимо, звідки в автора любов і глибока шана до рідної землі, українського слова, таке глибоке відчуття України.

  «У дитинстві я любив дивитися на дорослих з дитячою заздрістю, вони були для мене загадковими й недосяжно мудрими. Тепер і я вже давно дорослий. Де моя загадка?» – роздумував В.І.Захарченко.

Саме цими рядками  починається автобіографічний роман «Білі вечори». Читаючи цей твір, усвідомлюєш, що основні людські якості закладаються в душу з дитинства, що саме цей період є найголовнішим для формування Людини.

Бесіда за змістом роману

• Якими було дитинство письменника?
• У якій родині він зростав?
• Про що мріяв Василь в дитинстві і в юності?
• Які спогади пов’язані у героя зі школою?
• Розкажіть про навчання в Києві. (додаток 1)
• Яку роль у становленні Василя Захарченка як людини, патріота, журналіста, письменника  відіграли  Алла Горська, Віктор Зарецький, Іван Гончар, Василь Стус, Іван Дзюба?

 «Майдан думок»

  Прокоментуйте слова відомих людей.

•   Людина повинна завжди пам’ятати, звідки пішла вона в життя. Людина не має права бути безбатченком.    (О.Довженко).
•   Душа людини -  у її справах.   (Г.Ібсек).

Учитель

Про кого б чи про що б не писав Василь Захарченко: любов до батьків, родини,  рідної землі, мови, звичаїв; уміння працювати і любити працю; віру в Бога; прагнення жити по правді, берегти природу; війну; руйнування радянською владою споконвічного зв’язку батьків і дітей, зв’язку людини із землею – скрізь, у кожному слові присутня Вітчизна.

«Який же геніальний мій народ! Яку ж він має красиву, добру, миролюбну душу! Як би ми пішли вперед,  стали б у числі перших на чолі сучасної європейської цивілізації, коли б не московське рабство на нас…», - зазначав      В. Захарченко

•         Яке ж місце посідає образ України у творчості Василя Захарченка? Свої думки підтверджуйте цитатами з тексту роману.

Повідомлення літературознавців

Інтелігентний і скромний Василь Іванович Захарченко безкомпромісний у тих речах, які для нього святі: Україна, її народ, мова, історія, література, книга. Ці речі святі для письменника, як Біблія, як «Кобзар» Тараса Шевченка.

 «Україна по-справжньому почала приходити до мене з 1961 року, коли я попробував писати свої перші оповідання російською мово і відчув, що нічого не виходить, що се щось протиприродне, бо мислив, виявляється, і відчував по-українському. Спочатку я заходився опановувати українську мову, а далі познайомився з Василем Стусом та його оточенням, це й відіграло вирішальну роль у подальшому моєму житті. Україна стала для мене Богом, самим життям з усіма тривогами, муками й радощами»,- писав Захарченко у романі «Білі вечори».

1 грудня 1991 року, повернувшись з виборчої дільниці, Василь Захарченко «узяв останнього записника, розгорнув його навмання й раптом натрапив на такий запис: «30 серпня 1967р. Якби мене запитали, від чого б я міг бути найщасливішим, я б сказав: « Від здобуття Україною волі. Той день, коли б це сталося, оповився б для мене священним сяєвом, і того сяєва вистачило б мені до кінця моїх днів.

Я вигукнув з несподіванки. Покликав дочку Олю, потім дружину й показав їм цей запис, і вони поздоровили мене із здійсненням моєї мрії. А я й досі не можу вийти з дива. Треба ж, щоб так сталося. Щоб саме після голосування, саме в день, коли Україна здобула Незалежність,  я натрапив на ці слова-мрію, висловлені мною 24 роки й три місяці тому. Це не випадковий збіг обставин. Тут я вбачаю якийсь магічний знак, провидіння, і це мене налаштовує на оптимізм у наші важкі, випробувальні дні для української Незалежності. А саме: цього розу вистоїмо, не попустимо нашого ні на грам! Україна буде Незалежною і Державною на віки вічні».

Як бачимо, незалежність України Василь Захарченко зустрів із величезною радістю. Та коли минула ейфорія, стало зрозуміло, що в країні відбулася лише зміна декорацій, а при владі залишилися ті ж самі люди з радянським менталітетом. У листі до свого однокурсника Павла Пустовіта від 19 серпня 1992 року він зізнається: «Перші місяці після 1 грудня 1991 р. ходив не ходив, а літав от щастя. Зараз дуже тривожно й гірко, що державу не будують, а імітують це будівництво. Звідси й переважна доля лих на наші голови. Та вірю, що в імперію вже нас не затягнуть. Таки ж прийдуть і в Україні наші Вашингтони. А таки прийдуть».

Для всіх, хто має слабку віру або зневірився, знаходимо в автора: «І все ж будемо надіятися й вірити в Україну, в мудрість народу України, який незабаром висуне нових людей з державницькою волею, і вони прийдуть на зміну сьогоднішнім імітаторам».

Учитель

Не можна не згадати і ставлення автора до рідної мови. Зі сторінок роману бачимо, що, читаючи українську класику, Захарченко вивчав мову. Рідна мова виховала в ньому нові почуття, переживання для того, щоб потім зазвучати з-під пера самого автора по-новому і вже виховувати нового українця.

Повідомлення літературознавців

Розповідаючи про V з’їзд письменників України, автор пише: « Я добре пам’ятаю, що насправді сказав Малишко далі. Це мені врізалося в пам’ять на все життя. Він сказав:

•                   Хіба для того боролися з фашистською навалою 300 українських письменників і 42 з них полягли на полі бою, щоб зараз якісь подонки під маркою вчених мужів у своїх лженаучних статтях зараховували нашу рідну українську мову до розряду безперспективних? Коли я бачу по телевізору, як якомусь черговому племені в Африці надають державну самостійність, і воно висловлює свої національні почуття танцями  в набедреник пов’язках навколо ритуального вогню, то я з болем і гіркотою думаю про те, що мій 50-мільйонний український народ і досі, в другій половині ХХ століття не має права на свою державність!»

Записи 1968 року (із записника, повернутого працівниками КДБ у листопаді 1991 року):

«Рідна мова. Як він любив її! Слова наче вирізані з м’якого-м’якого дерева, ніби конвалії в росі. Він відчував цю мову як продовження себе, як свої руки, ноги, очі. І як повітря».

Учитель

Юрій Коновченко, головний герой роману «Пий воду з криниці твоєї…», каже, що «патріот має любити свою Україну над усе... А щоб зберегти Вітчизну, треба берегти її мову... Треба спілкуватися рідною мовою, розмовляти, писати, читати. Це єдиний спосіб зберегти і розвинути мову. Буде мова українська - буде й Україна, будемо й ми».

ІV. Систематизація й узагальнення вивченого.

• Що нового ви відкрили для себе в особистості письменника?

(Василь Іванович Захарченко – людина правдива, надзвичайно гуманна, далекоглядна, патріот рідної землі. Вражає його сміливість, адже сказати правду про Україну, трагедію голодомору, війни, показати виразки тогочасного суспільства – це значить підписати собі смертний вирок. Захарченко не злякався цього, хоч і поплатився: 1973 року був репресований і отримав п’ять років таборів за «буржуазний націоналізм»).

Учитель

Досліджуючи художню палітру творів Захарченка, варто звернути увагу на афоризми. Здається, це філософські висновки, істини.

• Як ви розумієте слова:

• Можна ходити рідною землею, а можна топтати її.
• Не так страшна смерть, як непам’ять.
• Рідна мова дається народові Богом, а чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів.
• Прожив уже 33 роки, а розпинати його немає за що.
• Без віри в Бога людина розлюднюється.
• Легко бути де Голлем, де давно збудовано державу.

• На вашу думку, чого бракує Україні, щоб стати європейською державою?

Учитель

 Закінчується роман «Білі вечори» словами: «… можу сказати з певністю - народ, який хоч трохи дихнув свободою, ніколи вже не віддасть її нікому. А в незалежних, вільних народів доля неодмінно щаслива!»

V. Підсумок уроку.

Уважно прочитайте епіграф.

• Як ви прокоментуєте ці рядки? (учні висловлюють свої думки)

Учитель

Ми народилися і живемо  на такій чудовій, багатій, мальовничій землі. Тут  жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінь роду українського, що сягає давнини. І допоки ми будемо пам’ятати про своє минуле, допоки в наших серцях житиме любов до батьків наших, до свого роду, родини, до України, нашому роду не буде переводу. Пам’ятайте про це.

VІ. Домашнє завдання.

Підготувати твір-роздум «Наодинці з собою».

Звучить пісня «Розкажу про Україну».

Додаток 1

«Не вчили нас тоді любові до України»

У 1953 р., закінчивши Супрунівську середню школу, василь Захарченко  одразу вступає на факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Як кажуть, з першого заходу і без підтримки впливових знайомих. Це означало, що він мав неабиякі творчі здібності та нахил до літератури.

Курс, на якому навчався Василь, був незвичайним – 150 чоловік. До цього і вже після стільки на один курс не набирали. Це було зроблено з веління високого керівництва – набрати більше молоді із сіл, аби підготувати кадри для районних газет, які задихалися від нестачі журналістських сил. Із 150 студентів курсу більшість справді була «селюками». Серед них і сільські хлопці з Полтавщини: Борис Олійник, Павло Пустовіт, Олекса Мусієнко, Микола Шудря, Василь Захарченко. Щоб якось вижити, хлопці ходили підзаробляти на залізничну станцію, де, бувало, цілу ніч розвантажували вагони, а вранці, знесилені, ледь волокли ноги до гуртожитку, зате мали зароблену чесною працею копійку.

Це були плоть від плоті українські діти, які мужньо зносили моральний терор в університеті. Їм тяжко було навчатися, бо всі лекції (крім української літератури та мови) читалися російською. Одні приймали такі «правила гри» і швидко адаптовувались, інших це боляче вражало і пригнічувало.

Василь Захарченко із деяким смутком згадує свої «університети»: «Не вчили нас тоді в університеті любові до України, до рідної мови, культури, не вчили навіть історії української журналістики; на лекціях історії російської журналістики пихатий викладач-україножер говорив із презирством, що «никакой украинской журналистики вообще не было». Отож, якщо й стала частина випускників факультету журналістики патріотами України, то це не завдяки університету, а всупереч йому».

Одного разу з їхнього курсу КДБ забрав студента Бориса Мар'яна, який у грудні 1956 року дав прочитати кільком однокурсникам свої пропозиції до ЦК КПРС «демократизувати, удосконалити... суспільство, підвищити до міжнародних стандартів життєвий рівень радянського народу». Цей рукопис «Програми-мінімум» тоді нашвидкуруч прочитало лише п'ятеро Мар'янових сусідів по студентській лаві, але цього, як виявилося, було досить, щоб наступного ранку Бориса викликали до університетського парткому. А згодом, після громадського цькування, Київський обласний суд виніс прогнозований вирок: ув'язнити Б.Т.Мар'яна строком на п'ять років у виправно-трудових таборах без поразки в громадянських правах. Іншого журналіста-«селюка», Вадима Пепу, «забрили в солдати» і відправили в Казахстан, у ті краї, де свого часу відбував солдатчину Тарас Шевченко. У Пепи, як виявилося, знайшли низку антирадянських віршів. На перших курсах навчання безслідно зникли ще два студенти...

«Демократична хрущовська відлига»

Під час навчання в університеті трапився один випадок, який спонукав до тривалих роздумів. Однокурсник, з яким Василь мешкав на квартирі, побачив, як Вадим Крищенко (теж однокурсник, нині відомий поет-пісняр), читаючи в аудиторії якусь газетну статтю на політичні теми, зробив підкреслення олівцем. Тоді це було розцінено як полеміку з якимись там комуністичними положеннями статті. Василів співквартирник, тоді вже молодий ортодоксальний комуніст, доніс у партком, а згодом ще й доводив на комсомольських зборах, що вчинок його був… шляхетним.

А ще Василеві закарбувалося в пам'яті, як проректор університету Удовиченко «вривався в читальний зал, безцеремонно наскакував на студентів, хапав до рук їхню лектуру, гортав, перевіряючи, чи не читають вони якоїсь крамоли». Отакі були реалії тої «демократичної хрущовської відлиги».

Хлопці ж, молоді, гарячі, готові були покласти голови за Україну. Їм дуже боліло те, як страждає люд, особливо на селі, як нищиться мова, культура, народні звичаї. Не могли миритися з тим, як манкурти глумилися над поетом Володимиром Сосюрою за його «Любіть Україну!», як переслідували Максима Рильського, Ліну Костенко. Юнаки вірили, що дух і слово славетних українців Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Івана Франка і сотень інших з кожним роком усе більше проникатимуть у душу всього народу, з гущі якого виходитимуть тисячі нових патріотів. І нарешті настане час, коли вже ні катівні, ні табори Сибіру не зможуть зламати вільнолюбного прагнення України.

В університеті Василь прагнув поповнити свої знання, збагачувався духовно. Разом із приятелями він мав змогу побувати і на зустрічах з провідними українськими письменниками Олесем Гончаром, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Остапом Вишнею, Андрієм Малишком, Платоном Вороньком та іншими. А ще мав щастя слухати таких викладачів, як В'ячеслав Кудін, професор Віденський, доцент Шестопал. Образи декого з наставників він проніс у пам'яті через усе своє життя: викладачів німецької мови Віктора Лазні та берегині рідної мови Алли Коваль.

Тарас Пустовіт, заступник директора –

начальник відділу Державного архіву

Полтавської області.
Список літератури

1. Захарченко В. І. Прибутні люди: Романи; Повість/ Передм. М. Ф. Слабошпицького. – К.: Грамота, 2007 – 656 с.
2. Василь Захарченко. На камені рідного слова. Публіцистика.: Черкаси, 2006.
3. Захарченко В. У магнієвому спаласі. Щоденник. Черкаси, 2009.
4. Кривопишина К. С., Жанрово-стильові особливості художньої прози Василя Захарченка / К.С. Кривопишина // Вісник Житомирського державного університету. – 2013. – № 5. – С. 300 – 305.
5. Пустовіт Т. Василь Захарченко — із когорти шістдесятників. [Електронне джерело]// Режим доступу: http://www.visnyk.poltava.ua/articles/1357820248/
6. Указ  Президента України від 7 березня 1995 р. № 183 «Про присудження Державної премії України імені Тараса Шевченка» [Електронне джерело] // Режим доступу: http://www.knpu.gov.ua/content/ukaz-prezidenta-ukrayini-vid-7-bereznya-1995r-%E2%84%96-183-pro-prisudzhennya-derzhavnoyi-premiyi-uk