Урок української літератури у 5 класі. Легенди рідного краю. «Макітрина балка», «Пугачева скеля».

Легенди рідного краю«Макітрина балка»«Пугачева скеля»Урок української літератури у 5 класі

Леге́нда (лат. legenda — те, що слід прочитати) — жанр фольклору і літератури, прозова малосюжетна оповідь міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов'язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів, явищ природи тощо). В переносному значенні легенда — вигадана чи прикрашена розповідь В легенді реальні події змішані з вигаданими. На відміну від казок, легенди зазвичай не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно». Легенда часто має етичну, моралізуючу або релігійно-філософську цінність.

Бугогардівська паланка — адміністративно-територіальна одиниця держави Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734—1775)

Паланка займала степи між лівим берегом Бугу і правим Інгульця з одного боку та річкою Дніпром і Польським (з 1752 р. — новосербським) кордоном з другого і була найбільшою адміністративно-територіальною одиницею на Запорожжі. Поділ Запорожжя на паланки було запроваджено після повернення запорожців у підданство московського царя 1734 р. Опис гарду: він… являє собою…загороду, або китець, для ловлі риби… влаштований із двох перегородок на зразок драбини, покладених боком одна проти іншої у воді між камінням, і напіввідкритих, щоб у них без перешкод могла проходити риба, що пливла проти течії. Цей гард влаштований на місці порога, де річка звужується з двох боків камінням і має невелику течію поблизу правого берега Бугу. Гард у південній Україні — місце для риболовлі, через що й урочище отримало свою назву. Слово Гард, мабуть, означає і весь устрій рибальських місць; бо знаходимо, що запорожці для „побудови гарду“ отримували ліс.

МАКІТРИНА БАЛКА (легенда) Між Прищепівкою та Братським, по правому березі річки Костуватої, є невелика, але глибока Макітрина балка. У тій балці стоїть широка гранітна скеля. А в тій скелі видовбана ступа. Багато хто, наткнувшись на ту скелю, дивується:— Хто ж видовбав цю ступу? А діди розповідають, що справа була така. Давним-давно жили по Мертвоводу і аж до Бугу вільні козаки. Нічиїй владі не корилися, нікому данину не платили. І от задумали їх завоювати турки. Рушили проти них військом незчислимим. А козаки з усього степу зібрали у Кам'януватській слободі своє військо та й вирішили битися за рідну землю і свою волю на смерть, а турків не пустити. От вирушили вони ворогам назустріч і здибали їх неподалік села, над річкою.

Стоять сила проти сили. А турецький паша, що роз'їжджав поперед своїх яничарів, гукає:— Гей, козаки! Виставляйте будь-якого свого воїна проти нашого Махамуда, хто з них кого поборе — тієї сторони і закон буде. Наш верх візьме, то ви нам будете данину платити, а як ваш переможе, то підемо ми назад і сто років у ці краї не будемо потикатися. Згода чи ні?— Згода! — гукнули із свого боку через річку козаки. Але кого ж послать проти турчина? Визвався мірошник Микита Орел.— Постою,— сказав, кинувши шапкою об землю,— за всіх вас, любі братчики. Не поступлюся бусурманину.

От вийшов він поперед козачих лав, а від турків йому назустріч Махамуд суне. Ростом у два сажні. Зійшлися це чудовисько та козак-мірошник, схопилися. Не може Микита звалити велетня, але й сам не подається. А турчин все намагається козака підняти, від землі відірвати. Бо як відірве, то вже переможе. Як він його не смикає, здається, ось-ось відірве, а рідна земля тримає козака за ноги, не випускає. Був Микита стрункий, як птах. Бігав — коня переганяв. А як треба жорна накувати, то нікого не гукав на поміч. Сам зніме, винесе з млина, накує, а потім занесе й поставить на місце. Мав козак силу незвичайну.

— Мало каші з'їв, турче,— гукають, регочучи, козаки.— Давай на завтра боротьбу перенесемо. Микита погодився, бо теж упрів. От турчин повернувся до своїх і розповів:— Не можу подолати, бо кажуть он козаки, що я мало каші з'їв. Варіть мені побільше каші!Ну, турки взялися, видовбали у скелі ступу, натовкли пшона і наварили аж три пуди каші. Наївся їхній Махамуд та й вийшов проти козака. Боролися, боролися, а рідна земля тримає міцно, не дає турчину його відірвати. Знову регочуть козаки:— Мало каші з'їв! Кишка тонка!Знов відклав турчин боротьбу, вимагає від своїх:— Наваріть ще більше каші!

До півночі товкли пшоно, наварили аж п'ять пудів. З'їв її Махмуд, вийшов боротися, бачить — і ще не бере. Тримає козака його рідна земля. Знову чує регіт: «Мало каші з'їв!»Розізлився турчин, ще раз відклав боротьбу і давай гримати на своїх:__ Ледарі! Я вам славу здобуваю, а ви мені каші лінитеся наварити багато! Варіть, скільки я здужаю з'їсти! Цілу ніч товкли турки пшоно у кам'яній ступі-довбанці, наварили сім пудів каші. Їв її, їв Махамуд, аж відвертало. Піднявся з повнісіньким животом. Посунув на козака, мов гора. Схопив ж його, натужився з усієї сили, щоб відірвати від землі, та й лопнув. А турки пішли назад і сто років на Мертвовод не потикалися. Лише залишили по собі пам'ять: — ступу в скелі у Макітриній балці. Там вона є і досі.

Пугачева скеля (легенда) Скільки завгодно знайдеться дивних куточків на Бузі, які чарують душу. Тут круто здіймаються уверх скелі. На окремих ділянках вони перевищують 70 метрів. Ці місця запорозькі козаки нарекли коротким твердим словом Гард. Тут протягом трьохсот років утримували військово-прикордонний пост, який називався Буго-Гардівською паланкою. І нині ці береги називають Гардом.

Напроти острова, з лівого берега, нависли три величезні скелі — Сова, Брама і Пугач. Остання — найкрутіша. Коли дивитися на неї з нижньої течії, від руїн старого млина, можна помітити подобу людського обличчя в профіль — кам'яний лоб, ніс, борода. Давно це було, ще в ті часи, коли запорожці боронили рідний край від чужоземних набігів. Жив тоді сотник Пугач і стояв зі своєю сотнею на Гарді. Одного разу сила-силенна ханських вояків посунула на козацьку заставу. Послав Пугач гінця на Січ, щоб кошового попередити, а сам зі своєю сотнею вийшов назустріч орді, аби біля Бугу затримати ворога.

І повернув коня сотник. Зрозуміли його козаки, помчали за отаманом. Чи видано, щоб козак показав спину в бою? Заохочені втечею козаків, ординці кинулися навздогін, щоб захопити втікачів живими. Козаки піддавали азарту, підпускаючи їх все ближче. Ще мить — і охопить аркан статуру Пугача. Та козаки пришпорюють коней і щодуху скачуть до Бугу. Ось уже чути гуркіт порогів, ось уже скеля, похила з боку степу і обривиста від річки. Сотник перший вискочив на неї. Схрестилися шаблі, почалася нерівна січа. Мужньо билися запорожці, почорнів степ від ворожих трупів. Але й козацькі ряди поріділи. І тоді Пугач гукнув до кількох товаришів:— Хлопці, на скелю! Провчимо ворогів!..

— Пугу-пугу! — крикнув гучно і кинувся разом з конем в урвище.— Пугу-пугу! — відізвалися товариші і — стрімголов за отаманом. Не змогли нападники стримати розгарячілих коней: кількадесят переслідувачів зірвалися зі скелі і знайшли свою могилу в бузьких хвилях. Так загинули козаки. З того часу називають скелю Пугачевою.