Урок "За колючим дротом"

Канівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 4

Канівської міської ради Черкаської області

 

 

 

 

 

 

За колючим дротом.

Музей Т.Г.Шевченка у Каневі

 під час Великої Вітчизняної війни

 

 

 

 

 

Підготувала:

Небогіна Л.М.,

вчитель української мови і літератури

Канівської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Канів 2023

Тема: За колючим дротом

           Музей Т.Г.Шевченка у Каневі під час Великої Вітчизняної війни

 

Мета: висвітлити одну із найтрагічніших сторінок в історії Тарасової гори –період фашистської окупації;

         розвивати  вміння виготовляти презентації, виробляти навички виразного читання;

         виховувати любов до рідного краю, до України, почуття гордості до країни, де живеш

 

Тип уроку: урок-екскурс

 

Хід уроку

 

І. Підготовка до сприймання

1. Прослуховування у записі (або а авторському виконанні учнів) пісні Т.Г.Шевченка «Заповіт».

 

ІІ. Оголошення теми та мети

Презентація  «Музей Т.Г.Шевченка під час окупації» (2 слайди)

 

ІІІ. Опрацювання нового матеріалу

1.   Розповідь вчителя.

Історія Чернечої (Тарасової) гори вповні відображає історію Украї­ни, що, зокрема, засвідчують і матеріали наукового архіву Шевченківського національного заповідника. До таких свідчень належать і спогади про музей Тарасової гори в роки Великої Вітчизняної війни, які розкривають найтрагічнішу сторінку в літописі Національної святині.

У вересні 1943 року німецька окупаційна влада організувала в музеї Тараса Шевченка, що у м. Каневі (на той час Київської області), місце ув'язнення для жителів міста і району. Сюди шляхом облав звозили юнаків і дівчат, навіть ще дітей, яким інколи було лише по 15-17 років. Їх примушували працювати на будівництві оборонних укріплень на самій лінії фронту вздовж  правого берега Дніпра.

Багато з них, за спогадами очевидців, назавжди залишилось лежати тут, на берегах Дніпра, поблизу Тарасової гори.

З колишніми в’язнями проведено кілька зустрічей у музеї Тараса Шевченка, зібрано необхідні документи і матеріали, які було передано до Українського національного фонду "Взаєморозуміння і примирення" при Кабінеті Міністрів України та до його Черкаського обласного відділення. В результаті цього 19 липня 2003 року рішенням правління Федерального фонду  «Пам’ять, відповідальність і майбутнє" від 16. 05. 2003 р. було додано до переліку місць ув'язнення Трудовий табір у меморіалі поета Шевченка у Каневі, Київська область (вересень 1943 р. - січень 1944 р.). За цим рішенням близько тридцяти колишніх  ув'язнених табору отримали статус жертв війни і право на відповідні пільги та компенсацію від уряду Німеччини.

І сьогодні спогади про той час є невигойною раною, озиваються бо­лем, нагадуючи про найбільшу трагедію, пережиту людством у минулому столітті.

Першим документальним свідченням того, що в музеї Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі діяв концтабір, є Акт Державної комісії від 28 лютого 1944 року (зберігається в Київському обласному державному архіві, ф.Р-4322,оп. 1).

Про злодіяння фашистських окупантів свідчить і сторож музею Іван Якович Церех: "...Вперше побачив я німців біля Чернечої гори 21 серпня 1941 року. До цього багато днів було чути стрілянину. А потім заскрипіли чужі вози та гармати... внизу біля могили. І пройшли мимо солдати в зелених мундирах... Не пішов я того вечора додому, залишився біля могили. Так у тривозі прожив кілька днів. А потім почалось... Чую якось вранці гуркіт під   горою...   загуркотіли   машини   і   зупинились.   Дивлюсь, піднімаються по сходах на гору німці, тупотять чобітьми, голосно сміються. Перехрестився і жду. Попереду всіх важно йде високий німець у пенсне. Я потім довідався, це був корсунський гебіткомісар Лорманн зі своєю грабкомісією... Ходять навколо могильної плити, у вази для квітів тикають свої сигари... Потім пішли до музею. Я за ними: виламали двері, зайшли. А там так хороше - чисто, світло, все сяє. Почався обхід. Лорманн швидко ходив по залах, як господар. І все те, що йому сподобалось, тягли в купу. Великі картини "Гайдамацький шлях через село Майданівку", "Переселення кріпаків", "Став у селі Шевченково", "Тарасова гора" - всього одинадцять картин - зірвали зі стін. Відібрав Лорманн також одинадцять різьблених крісел, радіо­приймач та багато інших речей.

Все пограбоване німці знесли вниз, навантажили в машини і від’ їхали. Через декілька днів другий негідник приїхав на Чернечу гору - канівський комендант Кребель. Пробув у музеї він недовго і вивіз у своїй машині фарфорові сервізи, вази, килими, гардини. Потім зграями і поодинці з'являлись у музеї німецькі солдати, напихали сумки і речові мішки цінними речами, пиячили, бешкетували. Лорманн приїжджав з Корсуня разів двадцять, І після кожного його приїзду пустіли зали музею, а навантажені доверху машини вивозили цінні картини і дорогі меблі."

Музей Т.Г. Шевченка не встиг евакуювати своїх фондів, тому фашисти і розпочали своє "господарювання" на Тарасовій горі з його пограбування. Сам музей вони не закрили: він працював. Це, очевидно, було зроблено з метою "схилити канівців на свій бік". 

Хоча музей і діяв у роки війни, людей приходило дуже мало. Відвідувачами в основному були німці.

А з вересня 1943 року музей Кобзаря фашисти перетворили на концентраційний табір. "...Коли лінія фронту підійшла до Дніпра, на Чернечій горі з'явилися есесівці. Вони розселилися в сусідніх хатах, вигнали господарів і насамперед почали обго­роджувати будинок музею колючим дротом. Незабаром німці зігнали сюди понад двісті селян, замкнули і виставили вартових. Так був відкритий у музеї Т.Г. Шевченка концентраційний табір...", - засвідчував колишній сторож музею І.Я. Церех.

Майже через півстоліття наукові працівники музею-заповідника на Тарасовій горі знайшли підтвердження-свідчення про ті страшні часи у колишніх в'язнів. Першим, хто пригадав ці події, був М.А. Білопол.

Це було 13 серпня 1981 року. До музею Кобзаря зайшов чоловік і не пішов на другий поверх, де розпочинався огляд експозиції, а почав озиратися навкруги. Виявилося, що Білопол Микола Антонович (а це був саме він) приїхав із Москви, але народився і виріс на Канівщині - у селі Дарівці. Він і розповів про те, що в 1943 році він разом зі своїми однокласниками та з юнаками і дівчатами з інших сіл Канівського району перебував у концентраційному таборі, влаштованому фашистами у музеї Кобзаря на Тарасовій горі. Він був настільки схвильований, що під час першої зустрічі не міг розповісти більш детально про ті жахливі дні, проведені в музеї Т.Шевченка у 1943 році. Але пообіцяв написати і надіслати свої спогади.

Рівно через рік, 13 серпня 1982 року, серед численних Кобзаревих шанувальників до музею зайшла жінка. Вона так, як і Білопол М.А., не пішла на другий поверх, а почала оглядати все навколо на першому поверсі. А коли працівники музею підійшли до неї, не змогла стримати сліз і заплакала. Трохи заспокоївшись, сказала, що приїхала з міста Бендери (Мол­давія), а народилася у селі Дарівці Канівського району. Саламатіна (дівоче прізвище Коба) Параска Макарівна почала розповідати, що в 1943 році вона перебувала тут у концтаборі, влаштованому фашистами. Разом з нею було багато її земляків з Дарівки, Ключників, Мартинівки, Таганчі...

Розповідь цієї жінки була переповнена гірким болем.

Наближався березень 1983 року. На Шевченківський вечір серед інших гостей було запрошено і свідків злодіяння фашистів у Кобзаревому домі на Тарасовій горі.

 Ці спогади - зустрічі з колишніми в'язнями концтабору наштовхнули на думку, що треба розшукати й інших людей, які в 1943 році перебували в концтаборі, влаштованому фашистами на Тарасовій горі.

За рішенням науково-методичної ради Шевченківського національного заповідника, з цією метою і була створена пошу­кова експедиція.

Перші поїздки були в села Канівського району. В цих селах вдалося відшукати людей, які в 1943 році перебували у концтаборі, влаштованому фашистами в музеї.

Вдалося встановити, що найбільше юнаків, дівчат та жінок було в концтаборі із села Таганчі Канівського району: близько 50 осіб. Серед колишніх ув'язнених з цього села були та­кож і жінки, які йшли до табору замість своїх дочок. За спогада­ми Сливінської П.С., це були: Ґалака О.,

Мороз Г., Романенко П. Нелегко було згаду­вати цим, уже літнім, лю­дям про ті тяжкі дні, про­ведені в музеї Т.Г. Шев­ченка в 1943 році. Адже у їхній пам'яті знову поста­вали жахливі картини тяжкої праці, голоду, зну­щання фашистів.

 

Презентація «Свідчення очевидців» (15 слайдів)

 

2.   Розповідь вчителя

31 січня 1944 року Канів і Тарасова гора були звільнені від німецько-фашистських загарбників. Знаючи про те, що фашисти встановили за могилою Кобзаря артилерійські та мінометні батареї, а на горищі міномет, наші війська звільнили Тарасову гору обхідним маневром.

"...Жоден наш снаряд, жодна міна, жодна кулеметна черга не порушила сну Великого Кобзаря... Для визволення Чернечої гори було зроблено спеціальну операцію.»

Відразу після звільнення Тарасової гори сходами на її вершину піднімалися визволителі, а це були воїни 206-ї стрі­лецької орденів Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького Корсунської дивізії. Вони склали свою щиру солдатську шану Великому Кобзарю: при­брали майданчик біля могили, посипали піском доріжки, до підніжжя пам'ятника поету поставили щит з написом: "Ми по­вернулися, батьку!" А на могилу поклали скромний вінок. "Його сплели солдати із зелених ялинкових галузок, а дівчата-санітарки прикрасили його стрічками зі звичайних бинтів, пофарбованих марганцівкою. І, мабуть, жоден з великої кількості вінків, які були чи будуть покладені на могилу Тараса Шевченка, не проявлять з такою силою глибокої любові народу до поета, як цей вінок солдатів переднього краю"⁷, - писав учасник визволення Тарасової землі Сергій Смирнов.

Про те, яким побачили музей поета його визволителі в перший день звільнення, Борис Полевой пише: "Красиве і просторе приміщення музею пусте, стіни вибиті, пронизливий дніпровський вітер гуляє по кімнатах. Бруд, хлам, товстий шар льоду на підлозі, гидота запустіння. Музей пограбовано дочиста».

 Вже на другий день після визволення Канева, 1 лютого 1944 року, сюди прибув за спеціальним завданням Ми­кити Хрущова (на той час Першого секретаря ЦК КПбУ і Голови Раднаркому УРСР) військовий фотоко­респондент Яків Борисович Давидзон разом з українсь­ким поетом

М.Т. Рильським.

"В один із зимових днів 1944 року, - згадував Яків Борисович, - за спеціальним завданням я був направлений на літаку У-2 з Києва до Канева. Стало відомо, що фашисти осквернили свя­щенне для нашого народу місце - музей і пам'ятник Великому Кобзарю – Тарасу Шевченку. Моїм  завданням було зробити знімки на Чернечій горі, щоб назавжди закарбувати злодіяння гітлерівських варварів.

Під горою літак приземлитися не міг: там ще йшли останні бої. З літака було видно, як тікали фашисти. Жінка-пілот вирішила приземлитися на вершині самої гори біля пам'ятника Т.Г. Шевченку. Під час зйомки до мене підійшов літній чоловік, як виявилось пізніше, це був колишній хранитель музею. В розмові  з ним я дізнався, що в музеї фашисти влаштували конюшню; експонати, скульптури, бібліотеку повністю знищили. Сам пам'ятник, на щастя, уцілів, хоч у деяких місцях був пошкоджений кулями. Разом із цим чоловіком я пройшов залами музею. Важко навіть уявити ту картину, яку ми побачили. Скульптури всі були перебиті. Книги, картини пошматовані, розкидані по залах. Все це я зафотографував. Стрілянина не вщухала. Літак узяв курс на Київ. Додому ми прилетіли, коли стемніло. Цього ж вечора я проявив плівку".   Наступного дня газета "Радянська Україна" опублікувала матеріали та фо­тографії, що звинувачували гітлерівців у  ще одному акті вандалізму.

 

   Презентація «Музей Т.Г.Шевченка після звільнення Канева» (5 cлайдів)

 

 

3.   Читання учнями вірша  М.Рильського «Канів»

 

А Максим Тадейович Рильський після всього побаченого 1 лютого 1944 року написав сонет "Канів", що був опублікований 4 лютого 1944 року в газеті "Правда України" (у пізніших видан­нях поета вірш друкувався під назвою "Каневу")

                                 КАНІВ

Уклін земний священним верховинам,

Де тінь Тараса на віки віків,

Душі народної любов і гнів,

Знялась в безсмертя помахом орлиним.

Там ворог був і потоптом звіриним

Топтав святині. Там моїх братів

 Лилася кров, і сльози матерів

Квітчали сон синовнім домовинам..

Та встав Тарас, і встав Тарасів син,

І всі брати-народи, як один,

Знялися сонцем супроти туманів —

І зловорожа падає стіна,

 В багряній сяйві виникає Канів.

 

4.   Виступ авторів книги «За колючим дротом» Р.В.Танани та О.В.Білокінь.

•       Розповідь про зустрічі колишніх в’язнів через півстоліття.

5.   (Якщо немає можливості зустрітися з авторами книги)

- Розповідь вчителя

Згадуючи роки окупації, колишні в'язні висловлювали бажання зустрітись на Тарасовій горі. Зокрема, коли наукові працівники завітали до Сергія Миколайовича Шлями (меш­канця м. Корсунь-Шевченківського, уродженця с. Таганчі Канівського району) і повідомили мету візиту, він, не сором­лячись, заплакав. А згодом, трохи заспокоївшись, сказав: "Усі ці роки я мріяв про те, щоб зустрітися з колишніми моїми однокласниками, земляками, з якими разом довелося перебувати у концтаборі, влаштованому фашистами у музеї Шевченка на Тарасовій горі. Вони часто мені сняться...". Таку ж думку висловлювали і Х.М. Головач та Н.О. Зозуля (дівоче прізвище Цебренко).

Тож, на побажання колишніх в'язнів, таку зустріч у музеї Шевченка на Тарасовій горі було влаштовано 11 жовтня 1992 року. Прибуло на неї близько двадцяти осіб. Це, в основному, жителі сіл Канівського району - Таганчі, Мельників, Мартинівки, а також Канева, Корсунь-Шевченківського, інших міст. Про те, щоб колишні ув'язнені із вищезгаданих сіл змогли приїхати на зустріч, потурбувався голова Таганчанської сільської ради Москаленко Володимир Іванович. Всі прибулі люди похилого віку. Адже їм уже по 60-70 років. Не можна було спокійно дивитись, як вони впізнавали один одного, вітались, згадували ті трагічні дні, проведені за колючим дротом у музеї Кобзаря.

За традицією, було покладено корзину живих квітів на могилу Тараса Шевченка. Потім для гостей була проведена екскурсія по експозиції музею. Особливо їх вразив розділ експозиції, в якому йшлося про роки Великої Вітчизняної війни. Тут вони побачили документальні фотознімки Якова Давидзона "Музей за колючим дротом", "Скульптури, розбиті фашистами", "Книги, прострілені німецькими окупантами", у багатьох присутніх з'явилися сльози: адже ті звірства фашистів вони бачили на власні очі. У цьому ж розділі були поміщені і їхні фото як колишніх ув'язнених.

 

Презентація «Фото колишніх в'язнів» (8 слайдів)

 

Потім всі зібралися у вестибюлі музею і стали слухати розповіді-спогади про ті страшні дні, проведені в'язнями в Кобзаревому домі в роки окупації.

У 1993 році минало 50 років з того часу, як у музеї Шевченка фашисти влаштували концтабір. З цієї нагоди колишніх його в'язнів знову було запрошено на зустріч, яка відбулася 4 жовтня. Цього разу їх приїхало вже значно більше…

 На цій зустрічі з колишніми в'язнями була присутня і по­етеса, жителька Канева Катерина Іванівна Піка, яка про­читала власний вірш, присвячений тим, ко­му довелося пережити всі ті страждання за колючим дротом у му­зеї Тараса Шевченка:

ПАМ'ЯТЬ

 

З усіх кінців прослалися стежки,

Подарувавши зустрічі хвилини.

Вони збудили пристрасні думки,

В яких війна і муки Канівщини.

З дерев багряне листя опада

І килими барвисті простеляє.

 

І кожний з вас сьогодні пригада

Ту пору, яка й зараз серце крає.

То був жорстокий сорок третій рік, Ходило з кулеметом лихоліття.

І ви вже не забудете повік

Про варварів двадцятого століття.

Не хочеться вам згадувать про них,

Про дикий час фашистської навали, Коли вас, неокрішпих, молодих,

Немов худобу, у концтабір гнали.

В священному музеї Кобзаря

Його прокляті нелюди зробили,

А тут же дружби сяяла зоря,

 Тут набирались мудрості і сили.

Ви в холоді і голоді жили,

А на полях палахкотіли копи... Щоночі босі, змучені ішли

Копати проклятущі ті окопи.

То був важкий, то був болючий час,

Але ви не ставали на коліна,

Вас у біді підтримував Тарас

І зігрівала рідна Україна.

У вирій відлітали журавлі,

Лишали слід у небі голубому.

О, як же вам хотілося тоді

Хоч би на мить вернутися додому.

І ви тікали в канівські ліси,

По рівчаках і кручах пробирались,

Ті спогади ніколи не згасить,

Як вам у спини іроди стріляли.

І стогін горя піднімавсь до хмар,

 І з босих ніг стікали краплі крові.

Вам душі грів прострелений "Кобзар" –

Надія всенародної любові.

Ви потім ще згадаєте не раз

Страшне життя в німецькому полоні,

Як воші з полу піднімали вас,

А в вестибюлі гарцювали коні,

І пісню на полтавській стороні,

Що кликала бійців до перевозу,

І квіти чорнобривців запашні,

Які цвіли на кручах до морозу.

Як над Дніпром кипучим розвернувсь

Літак, що опустився дуже низько,

І біль, коли з окопів не вернувсь

Стрункий юнак по імені Онисько.

Ви ще раз бачите у снах

 Колючий дріт, на вітах чорні роси,

І пухирі на зболених руках,

І сум, і відчай, і пекучі сльози.

Зібралась горем здружена сім'я,

І хай ця зустріч буде не остання,

А тих, хто не дожив до цього дня,

Вшануємо хвилиною мовчання.

Ваш шлях в житті був дуже нелегким,

З руїн країну рідну піднімати,

Шлях простеляли дітям дорогим

І внученят коханих доглядали.

Даруємо вам щедрий дивоцвіт

За те, що квітне миле Придніпров'я. Низький уклін! Живіть багато літ! Снаги вам, сили, щастя і здоров'я!

 

Ті, кому була присвячена ця поезія, витирали зволожені сльозами очі, адже в пам'яті знову поставали ті трагічні дні 1943 року.

Минали роки, і колишніх ув'язнених, котрі перебували за колючим дротом у музеї Т.Г. Шевченка, ставало все менше і менше. А так хотілося їм хоч чим-небудь допомогти!

        І почалася кропітка робота по збору матеріалів.

Після того, як всі необхідні матеріали були зібрані, їх було передано до Українського національного фонду "Взаємо­розуміння і примирення" при Кабінеті Міністрів України.

19 липня 2003 року до Шевченківського націо­нального заповідника надійшла довгоочікувана звістка про те, що рішенням правління Федерального фонду "Пам'ять, відповідальність і майбутнє" від 16. 05. 2003р. відповідно до закону додано до переліку місць ув'язнення Трудовий табір у меморіалі поета Шевченка у Каневі, Київська область (вересень 1943 р. - січень 1944 р.). Це рішення означало, що всі колишні ув'язнені цього табору отримували статус жертв війни і право на відповідні пільги та компенсацію від уряду Німеччини.

 

IV. Підсумок уроку

- Минають роки, змінюється ширина Дніпра, змінюється влада… Незмінним залишається лише горда постать Кобзаря і потоки його шанувальників, які йдуть та їдуть на Тарасову гору, аби доторкнутися до святині та відчути  себе Українцем.

Звучить пісня «Стоїть тополя» вірш В.Крищенка, музика О.Осадчого  у виконанні класу або запису.

 

V. Домашнє завдання

        Написати відгук про екскурсію до музею Т.Г.Шевченка часів Великої Вітчизняної війни.

 

Найвизначніші дати Тарасової гори

(газета, підготовлена учнями до уроку)

 

22 травня 1861 р. – перепоховання тіла Тараса Шевченка на Чернечій горі.

 

01 серпня 1884 р. – встановлення на могилі поета чавунного пам’ятника-хреста (за проектом архітектора В.Сичугова) та відкриття першого народного музею Кобзаря – Тарасової світлиці.

01 липня 1923 р. – встановлення на могилі Т.Шевченка погруддя поета (скульптор Калень Терещенко).

20 серпня 1925 р. – проголошення території навколо могили Т.Шевченка (площею 4 десятини) Державним заповідником.

18 червня 1939 р. – відкриття  сучасного меморіалу (встановлення на могилі Т.Г.Шевченка пам’ятника поету (скульптор М.Манізер, архітектор Є.Левінстон) та відкриття музею Т.Г.Шевченка за проектом архітектора В.Кричевського та П.Костирка.

1977 р. – спорудження архітектурно-монументального комплексу сходжень на Тарасову гору (архітектор А.Мошенський, О.Добронєєв)

21 листопада 1989 р. – Шевченківський заповідник першим в Україні удостоєно статусу Національного.

03 серпня 1991 р. – відновлення на Чернечій горі Тарасової світлиці за проектом групи архітекторів на чолі з Ю.Хохлом.

23 серпня 2012 р. – відкриття музею Т.Шевченку після ремонтно-реставраційних робіт.