Урок " Зовнішня політика України за часів Незалежності"
РОЗДІЛ 11. РОЗВИТОК УКРАЇНИ ЯК НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
Зовнішня політика України
1. Формування зовнішньої політики України. 1. Формування головних засад зовнішньої політики: 1991-2010 рр.
У 1991 р. Україна стала незалежною державою. Перед Україною відкрилися нові можливості формування та здійснення своєї зовнішньої політики. При цьому слід зауважити, що до здобуття незалежності Україна практично не здійснювала зовнішню політику, хоча і мала Міністерство закордонних справ. Тому досить складною проблемою було вироблення власної стратегії на міжнародній арені, визначення національних інтересів, розробка геополітичних пріоритетів.
Для країн Заходу Україна була маловідомим об’єктом міжнародних відносин. До того ж вона мала ядерну зброю. Т Оскільки Україна має особливе географічне розташування – між Європою і Азією, природнім є її багатовекторність зовнішньополітичних орієнтацій. Їх є щонайменше три: східний (Росія, країни СНД), західний (Польща, Західна Європа, США) та південно-східний (Болгарія, Туреччина, країни Сходу).
З прийняттям Декларації про державний суверенітет Україна стала суб’єктом міжнародного права, заявила про свою миролюбність, почала брати участь в роботі міжнародних організацій, проголосила про свій намір в майбутньому стати нейтральною без’ядерною державою, підтвердила відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і заявила про невизнання жодних територіальних претензій до себе.
Світова спільнота досить позитивно сприйняла такий зовнішньополітичний курс новопосталої незалежної держави. Міжнародне визнання незалежної України відбувалось досить активно. Першими це зробила Канада і Польща. До 2000 р. дипломатичні відносини були встановлені зі 153 країнами світу, Україна мала за рубежем 53 посольства. Це означало незворотність обраного шляху державотворення, а також те, що світова спільнота зацікавлена в існуванні незалежної України.
Зі свого боку Україна повинна була визначитись щодо правонаступництва СРСР, розподілу армії і флоту, ядерного статусу. З перших років незалежності Президент України Л. Кравчук у зовнішній політиці взяв курс на дистанціювання від Росії і зближення з країнами Заходу, яке передбачало набуття членства в НАТО, інтеграцію до ЄС. Другий Президент України Л. Кучма запропонував політику нейтралітету, яка передбачала одночасний з Росією вступ до НАТО і інтеграцію до ЄС. Після Помаранчевої революції Президент В. Ющенко відстоював західний вектор зовнішньої політики України, а у Верховній Раді і уряді намагалися її збалансувати за рахунок покращення відносин з Росією.
Специфічною проблемою перших років незалежності України була доля ядерної зброї на території України (15 % світового потенціалу). З розпадом СРСР ця зброя стала власністю України, а значить були ознаки порушення договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1968 р. Наші сусіда на західних кордонах були явно невдоволені перспективою мати так близько ядерну зброю. США і Росія також вчинили тиск на українське керівництво, аби його примусити якнайшвидше вивезти з території України ядерну зброю. Вони мотивували свої дії тим, що Україна не підготовлена до володіння ядерною зброєю (Чорнобильський аргумент).
Головні засади зовнішньої політики України були викладені в прийнятому Верховною Радою документі «Основні напрями зовнішньої політики України» (1993). Цей документ передбачав утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави, забезпечення стабільності її міжнародного становища, включення національного господарства у світову економічну систему, збереження територіальної цілісності держави та недоторканність її кордонів.
Тому США в перші роки нашої незалежності більше покладалися на Росію.
Реалізуючи основні засади зовнішньої політики, Україна бере участь в роботі міжнародних організацій у т. ч. ООН та її комітетах. В цілому Україна бере участь більш ніж 60 організацій ООН. Україна підтримує колективні зусилля спрямовані на збереження міжнародного миру та безпеки, бере участь в операціях миротворчих сил ООН. З 1992 р. Україна прийнята до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Україна проявила настійливість в здобутті членства в Міжнародній організації торгівлі (СОТ).
На початку січня 1994 р. між Україною, Росією та США була досягнута угода про передачу ядерної зброї під контроль російського командування. Це був безпрецедентний випадок в історії, але зберегти її в тих умовах було також неможливо. Існує думка, що цей крок суттєво послабив позиції України на міжнародній арені. У грудні того ж року в Будапешті підписано Меморандум про гарантії від США, Великої Британії, Росії, Франції та Китаю (меморандум ще не набув статусу Угоди). В квітні 2010 р. Росія і США підписали в Празі договір про скорочення ядерної зброї та її носіїв. Обидві держави заявили про гарантії безпеки для України.
У 2010 р. під час роботи у Вашингтоні Міжнародної конференції по ядерному розброєнню Президент України В. Янукович зробив заяву про згоду України позбутися високозбагаченого урану (приблизно 100 кг). Така позиція українського керівництва знайшла досить схвальні відгуки як у членів конференції, так і у світової громадськості.
Ще однією засадничою стороною зовнішньої політики України є вирішення питання про її участь у військово-політичних блоках і економічних союзах. Президент Л. Кравчук був прибічником вступу України до НАТО і в Євросоюз. Президент Л. Кучма виступав за одночасний з Росією вступ України до НАТО і інтеграцію до ЄС. Президент В. Янукович виступає за позаблоковий статус України і співпрацю з НАТО в окремих чітко визначених напрямках. Такий зовнішньополітичний курс має підтримку більшості громадян України.
Підсумовуючи, маємо сказати, що керівництво України усі попередні роки здійснювало пошук основних векторів зовнішньої політики: від намірів набуття членства в НАТО до проголошення позаблокового нейтрального статусу, від одновекторної орієнтації на Захід до визнання стратегічним партнером Російської Федерації при збереженні курсу на євроінтеграцію.
Європейський вектор зовнішньополітичного курсу
Україна знаходиться в центрі європейського континенту тому-то є цілком природнім її інтеграція в європейські структури. Україна хоче побудувати за прикладом Європи демократичну, правову державу, в якій би були гарантії прав людини, умови для бізнесу, стандарти рівня життя європейського зразку. Для цього в Україні слід здійснити ряд реформ у т. ч. системи страхування, оподаткування, охорони праці, здоров’я, пенсійного забезпечення та ін.
У 1994 р. Україна підписала з ЄС Угоду про партнерство та співробітництво. Це прискорило встановлення контактів на найвищому політичному рівні, розпочали діяти Рада та Комітет з питань співробітництва між Україною і ЄС, а також комітет міжнародного співробітництва, відкрилась перспектива асоційованого членства України у складі ЄС. У 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і відтоді бере участь у розробці європейської політики.
Маємо відзначити, що питання про асоційоване членство в ЄС не вирішується. Україні пропонують лише статус сусідства, що має дозволити лібералізацію торгівлі з країнами – членами ЄС і співробітництво на кордонах.
Україна здійснила реальні кроки, які наближають її до членства в ЄС: у 1991 р. проведена так звана мала судова реформа, що передбачала особисту незалежність суддів, ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, була скасована смертна кара, прийняті новий Кримінальний та Земельний кодекси України, внесені зміни до Законів України «Про громадянство України», «Про біженців». У 2002 р. Україна приєдналась до Конвенції про статус біженців. Зі свого боку Рада Європи відслідковує в Україні ситуацію з дотриманням прав колишніх депортованих осіб, емігрантів, біженців.
Принциповою вимогою ЄС до України є сповідування демократії та верховенства права. Згідно плану дій до Спільної стратегії ЄС щодо України (2002) акцентовано на необхідності гарантій свободи мас-медіа, захисту журналістів (вбивство Г. Гонгадзе), проведенні правової та адміністративної реформи.
Економічні критерії вступу до ЄС передбачають наявність ринкової конкурентноспроможної економіки, здійснення лібералізації цін і торгівлі, досягнення макроекономічної стабільності, консенсус щодо цілей економічної політики, приєднатися до СОТ (вступила у 2008 р.), завершити демаркацію кордону з Росією (угода з цього питання досягнута у 2010 р.), здійснити радикальні економічні реформи, ліквідувати корупцію та тіньовий сектор.
Україні вигідно здійснювати економічну співпрацю з країнами ЄС, оскільки це розширює ринок споживачів (до 500 млн. осіб), вони мають високу виробничу культуру, новітні технології. На країни ЄС припадає 15 % зовнішньої торгівлі України. З 2000 р. діє режим найбільшого сприяння в торгівлі між Україною і ЄС, що сприяє постійному зростанню обсягу торгівлі.
У 2004-2007 рр. до складу ЄС увійшли 10 нових країн – членів: у т. ч. наші сусіди Угорщина, Польща, Словаччина, Румунія і Болгарія. Це дає підстави сподіватись, що ЄС буде більше враховувати наші інтереси, буде зацікавлена у стабільності та спокої на своїх східних кордонах. Однак є і інша сторона в цьому процесі. Це проблема торгівлі з країнами Східної Європи. Товари країн Заходу за якістю більш конкурентоспроможні і таким чином витісняють в цьому регіоні українські товари. Став більш жорстким візовий режим і міграційна політика щодо нелегальної трудової міграції з України. І все ж Україна залишається для Європи спільним важливим суб’єктом міжнародного права. Вона отримала право на проведення у 2012 р. європейського чемпіонату з футболу (разом з Польщею). У 2009 р. МВФ прийняв рішення про надання Україні для стабілізації економічної системи в умовах економічної кризи кредиту в сумі 16,5 млрд. дол. США (4 % річних). В кінці 2009 р. МВФ припинив надання чергового кредиту для України. У 2010 р. в результаті переговорів уряду М. Азарова з керівництвом МВФ досягнуто домовленості про відновлення кредитування України.
Непростою для України виявилась проблема членства у Світовій організації торгівлі (СОТ). У 2006 р. Верховна Рада України прийняла пакет законів, які передували вступу до СОТ. Після тривалих дій і сподівань у 2008 р. Україна стала членом СОТ. Це, звичайно, повинно було дати імпульс для зростання зарубіжних інвестицій у вітчизняну економіку. Україна сподівалася отримати певні преференції для реалізації своїх товарів за кордоном, мало відбутись зменшення втрат експортерів від дискримінаційних заходів і санкцій тощо. Однак саме в цей час почалась світова економічна криза. В цих умовах правила СОТ кожною із держав-членів почали корегуватися на свою користь. Став реальністю протекціонізм з боку деяких держав. До того ж економіка України на сучасному етапі надто слабка, щоб конкурувати з високорозвиненими країнами. За індексом конкурентоспроможності Україна посідає серед 104 країн тільки 86-е місце. Нам загрожує подальше збільшення обсягів імпортних товарів, послаблення конкурентних позицій власного АПК, вугільної, автомобільної і авіаційної промисловості, а також вітчизняного банківського капіталу.
Важливим елементом європейської політики України є взаємовідносини з НАТО (військовий союз держав Європи, США і Канади, утворений у 1949 р.). В сучасну епоху НАТО більше дбає про глобальну безпеку, здійснює контроль над роззброєнням та нерозповсюдженням зброї масового знищення, виконує миротворчі функції (Балкани, Афганістан).
Україна упродовж усіх років незалежності здійснює певні кроки на розширення співробітництва з НАТО. Метою співробітництва є забезпечення надійних гарантій державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів, створення сприятливих умов для економічного розвитку. У 1994 р. Україна підписала з НАТО передвступну програму «Партнерство заради миру», у 1997 р. у Києві відкрито інформаційний центр НАТО, у 1997 в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство, того ж року було засновано місію України при НАТО. Слід зазначити, що ставлення населення України до НАТО є неоднозначним. Негативне ставлення до цієї організації посилилось після бомбардування ВПС НАТО Югославії у 1999 р.
На даному етапі основним напрямом співробітництва України з НАТО є економічна безпека, готовність до спільних дій в умовах катастроф, ознайомлення з навчальним процесом у військових закладах, спільні військові навчання на територіях України на Яворівському полігоні, Чорному морі, в Закарпатті.
В українському політикумі відбуваються дискусії щодо того, чи Україна має розвивати співробітництво з НАТО, чи вступати до цієї організації. Об’єктивно ситуація складається так, що на даному етапі Україна може лише співпрацювати з НАТО. Для вступу до НАТО, за заявами вищих посадовців цієї організації, Україна ще не готова. Для позитивного вирішення питання щодо вступу до НАТО необхідно здійснити стандартизацію і співробітництво у військово-промисловому комплексі, створити в перспективі професійну армію, забезпечити стандарти демократії, які існують в країнах НАТО: свобода преси, незалежність судової влади, вільні справедливі вибори, спокійна внутрішньополітична ситуація. В разі наближення України до цих вимог остаточне рішення будуть приймати країни – члени НАТО, а в Україні передбачається проведення Всеукраїнського референдуму з даного питання.
Таким чином, після проголошення Україною своєї незалежності були встановлені дипломатичні відносини з усіма європейськими країнами, налагоджені контакти на найвищому рівні, суттєво розширились торгівельно-економічні стосунки. Україна бере активну участь в усіх європейських політичних і економічних структурах. Не вирішеною залишається проблема членства України в ЄС, що є наслідком не повної відповідності українського законодавства до вимог Євросоюзу.
2. Ядерне роззброєння. 14 січня 1994 року в Москві оприлюднено спільну заяву президента України Леоніда Кравчука, президента США Білла Клінтона та президента Росії Бориса Єльцина щодо вивезення з української території стратегічної ядерної зброї та принципової згоди РФ надати компенсацію. Ця заява фіксувала міжнародні зобов'язання України отримати без'ядерний статус, незважаючи на спротив українського парламенту. Уперші роки незалежності Україна зіткнулася із узгодженою російсько-американською позицією щодо свого якнайшвидшого ядерного роззброєння. Це відповідало й настроям значної частини українського політичного класу, яка попервах вбачала у ядерній зброю більше тягар, ніж засіб забезпечення національної безпеки, і вже у травні 1992 року з української території було виведено до Росії усю тактичну ядерну зброю.
Однак з приходом на посаду прем'єр-міністра Леоніда Кучми позиція України у ядерному питанні стала більш прагматичною і жорсткою. Зокрема, Україна погоджувалася лише на вивезення ядерних зарядів, розглядаючи плани створення на базі балістичних ракет у неядерній комплектації стримуючої зброї. Крім того, було підняте питання щодо відшкодування вартості ядерної зброї, що виводиться. Відповідно, у липні 1993 року Верховна Рада проголосила Україну власником розташованого на український території радянського ядерного арсеналу і ратифікувала Лісабонський протокол (підписаний президентом Кравчуком у 1992 році, згідно з яким Україна, зокрема, брала на себе зобов'язання колишнього СРСР щодо ліквідації ядерного озброєння по договору СТАРТ-1 1991 року) за виключенням норми щодо приєднання до Договору по нерозповсюдженню ядерного озброєння.
Наприкінці 1993 року Кучма пішов у відставку, ставши опозиційним лідером, в Україні йшла підготовка до позачергових парламентських та президентських виборів, і Леонід Кравчук, плануючи вдруге виставити свою кандидатуру на виборах, потребував міжнародної підтримки з боку ключових партнерів — США та Росії. 12 січня 1994 року в міжнародному аеропорту Бориспіль він провів переговори з президентом США Біллом Клінтоном, який спеціально прилетів на декілька годин по дорозі до Москви. За підсумком півторагодинної зустрічі Кравчук погодився на американські вимоги якнайшвидше позбутися ядерної зброї та основних засобів її доставки і запевнив, що особисто буде гарантом виконання домовленостей у випадку перемоги на прийдешніх виборах.
14 січня 1994 рокув Москві відбулися україно-російсько-американські переговори, на яких Борис Єльцин, котрий нещодавно із застосування сили переміг свою опозицію, провів позачергові вибори до парламенту та домігся ухвалення нової конституції, і потребував підтримки з боку США, був змушений піти на поступки у питанні компенсації Україні вартості вивезеної ядерної зброї.
Досягнуті домовленості були закріплені у тристоронній заяві, що не мала прямої юридичної сили, виступаючи радше як декларація про наміри. У ній зазначалися гарантії для України, яка вчергове підтвердила відмову від ядерного зброї, щодо збереження її територіальної цілісності, незастосування проти неї зброї і економічного тиску та зобов'язання США надати економічну допомогу обсягом не менше 175 млн доларів. В окремому додатку зазначалося, що протягом наступних 10 місяців з української на російську територію мали бути вивезені 200 ядерних зарядів від ракет СС-19 та СС-24 в обмін на 100 тон низькозбагаченого урану для українських АЕС, а вся діяльність України з ядерними матеріалами мала бути поставлена під контроль МАГАТЕ.
Президенти Білл Клінтон (зліва), Борис Єльцин і Леонід Кравчук (справа) вітають один одного з нагоди підписання угоди про вивезення з України усієї ядерної зброї і американо-російської декларації, яка проголошувала, «що ядерна зброя обох держав не буде націлена одна проти одної». Москва, Кремль, 14 січня 1994 року
У той же день США та Росія підписали "Московську декларацію", згідно якої, починаючи з 30 травня 1994 року, "ядерна зброя обох країн не буде націлена одна на одну", і було оприлюднено Спільну заяву щодо попередження розповсюдження зброї масового ураження. 14 січня був також підписаний контракт між російською компанією "Техснабэкспорт" з United States Enrichment Corporation (USEC) щодо поставок низькозбагаченого урану до США.
Позачергові вибори 1994 року та зміна президента в Україні уповільнили подальші переговорні процеси щодо українського ядерного роззброєння. Лише 16 листопада 1994 року, після звернення президента Леоніда Кучми, Верховна Рада зняла відповідні законодавчі обмеження, які відкрили шлях до підписання 5 грудня Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до "Договору про нерозповсюдження ядерної зброї".
У 1995-1996 роках з української території були вивезені усі ядерні заряди, одночасно з цим ліквідовувалися засоби їх доставки та відповідна інфраструктура.
3. Україна у міжнародних організаціях.
Перелік міжнародних організацій, учасником яких є Україна
|
Тип організації |
Перелік організацій із датою приєднання України |
|
Загальнополітичні організації |
Організація Об’єднаних Націй (1945); Організація з безпеки і співробітництва в Європі (1992); Рада Європи (1995); Центральноєвропейська ініціатива (1996); Організація за демократію та економічний розвиток — ГУАМ (2006) |
|
Безпекові та правоохоронні організації |
Постійна палата третейського суду (1962); Міжнародна організація кримінальної поліції — Інтерпол (1992); Український науково-технологічний центр (1994); Міжнародний трибунал з морського права (1999); Підготовча Комісія Організації Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (2000); Гаазька конференція з міжнародного приватного права (2003); Євразійська група з протидії легалізації злочинних доходів і фінансуванню тероризму (2004, спостерігач) |
|
Економічні, фінансові та промислові організації |
Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (1985); Міжнародний валютний фонд (1992); Міжнародний банк реконструкції та розвитку (1992); Всесвітня митна організація (1992); Європейський банк реконструкції та розвитку (1992); Міжнародна фінансова корпорація (1993); Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (1994); Міжнародна рада по зерну (1998); Конференція Енергетичної хартії (1998); Міжнародна організація вищих органів фінансового контролю (1998); Чорноморський банк торгівлі та розвитку (1997); Організація Чорноморського економічного співробітництва (1999); Європейська організація вищих органів фінансового контролю (1999); Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (2003); Міжнародна асоціація розвитку (2004); Внутрішньо-європейська організація податкових адміністрацій (2006); Світова організація торгівлі (2008); Енергетичне співтовариство (2011) |
|
Гуманітарні організації |
Всесвітня організація охорони здоров’я (1948, членство поновлено 1992); Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (195); Міжнародна організація праці (1954); Міжнародна гуманітарна комісія із встановлення фактів (1990); Всесвітня організація охорони здоров’я тварин (1994); Міжнародна організація цивільної оборони (1998., спостерігач); Організація із заборони хімічної зброї (1998); Організація з рибальства в північно-західній частині Атлантичного океану (1999); Міжнародна організація з міграції (2001); Міжнародний центр вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей (2016) |
|
Екологічні організації |
Міжнародна морська організація (1994); Європейська та середземноморська організація захисту рослин (1994); Комісія Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (1994); Комісія по збереженню морських живих ресурсів Антарктики (1994); Міжнародний союз з охорони нових сортів рослин (1995); Міжнародна комісія по захисту ріки Дунай Конвенції про співробітництво по охороні та сталому використанню ріки Дунай (2003); Міжнародне агентство з відновлюваних джерел енергії (2018) |
|
Метеорологічні організації |
Всесвітня метеорологічна організація (1948); Євроазіатське співробітництво національних метрологічних установ (1992); Європейська асоціація національних метрологічних установ (1998, організація-партнер) |
|
Організації транспорту і зв’язку |
Всесвітній поштовий союз (1947); Міжнародний союз електрозв’язку (1947); Дунайська комісія (1949); Міжнародна організація мобільного супутникового зв’язку (1979); Міжнародна організація цивільної авіації (1992); Організація співдружності залізниць (1992); Європейська організація супутникового зв’язку (Євтелсат; 1993); Світова асоціація автомобільних магістралей (1995, асоційований член); Міжнародний транспортний форум (1996); Міжнародна організація космічного зв’язку (Інтерсупутник; 1997); Європейська конференція цивільної авіації (1999); Європейська організація з безпеки аеронавігації (Євроконтроль; 2004); Міжурядова організація міжнародних залізничних перевезень (2004) |
|
Інші міжнародні організації |
Міжнародне агентство з атомної енергії (1957); Міжнародне бюро виставок (1960); Всесвітня організація інтелектуальної власності (1970); Міжнародна організація стандартизації (1993); Міжнародна електротехнічна комісія (1993); Міжнародна рада військового спорту (1993); Всесвітня туристична організація (1997); Міжнародна гідрографічна організація (1998); Міжнародний орган з морського дна (1999); Міжнародна асоціація з контролю за якістю насіння (2000, асоційований член; 2009, повноправний член); Генеральна конференція з мір та ваги (2002, асоційований член); Міжнародна організація франкофонії (2006, спостерігач); Міжнародна європейська інноваційна науково-технічна програма (2006); Європейська організація ядерних досліджень (2016, асоційований член); Міжнародна організація законодавчої метрології (2021) |
Співпраця з міжнародними організаціями у сфері безпеки (2014–2021)
Намагаючись посилити свої позиції у протистоянні з Росією, Україна активно співпрацює з міжнародними організаціями (ООН, ЄС, НАТО, ОБСЄ, Радою Європи), які зробили низку солідарних кроків на підтримку Української держави. Зокрема, Рада Безпеки ООН скликала низку засідань щодо подій на Сході України: 02.11.2014 (з приводу засудження псевдовиборів на підконтрольних бойовикам територіях); 12.11.2014 (стосовно загострення подій і активізації бойових дій на Донбасі); 06.06.2018 Рада безпеки ООН ухвалила заяву щодо ситуації на Донбасі, в якій висловила підтримку територіальної цілісності України, засудила порушення режиму припинення вогню й закликала до виведення важкого озброєння.
Важливу роль у співробітництві України з міжнародними організаціями у сфері безпеки відігравали відносини з Парламентською асамблеєю Ради Європи (ПАРЄ). Зокрема, 09.04.2014 ПАРЄ ухвалила резолюцію, в якій засудила дії Росії щодо Криму і розкритикувала російські пропозиції щодо федералізації України. Невдовзі російську делегацію позбавили права до кінця року брати участь у голосуваннях, а також працювати в керівних структурах асамблеї й спостерігати за виборами. На початку 2015 Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію щодо накладення на РФ дипломатичних санкцій, позбавивши її представників права голосу в ПАРЄ. Після цього російська делегація заявила, що Росія залишає Асамблею до скасування санкцій.
Однак позиція ПАРЄ щодо агресії Росії проти України не була послідовною: 25.06.2019 російській делегації було повернуто право голосу в Асамблеї. Цей крок значною мірою зумовлений бажанням деяких європейських країн поновити відносини з РФ. Істотним був і фінансовий аспект, оскільки після накладення санкцій Москва не сплачувала внесків до скарбниці Ради Європи (33 млн євро на рік — близько 7 % бюджету організації).
Наприкінці січня 2021 Україна оскаржила повноваження російської делегації в ПАРЄ на підставі порушення Росією базових принципів Ради Європи. Це рішення було підтримане 38 членами ПАРЄ з п’яти різних делегацій. Однак після тривалих обговорень Парламентська асамблея Ради Європи 28.01.2021 усе ж схвалила резолюцію про підтвердження повноважень російської делегації. Цей документ підтримали 107 парламентарів (36 виступили проти, 24 утрималися). Крім України, не підтримали повноваження Росії у ПАРЄ Литва, Латвія, Німеччина, Чехія, Франція, Грузія, Естонія та Велика Британія.
21.03.2014 було створено Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ (СММ ОБСЄ) у складі 400 спостерігачів. Її основними завданнями були збір інформації та повідомлення держав-учасниць про безпекову ситуацію. У травні 2014 Верховна Рада України ратифікувала Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та ОБСЄ щодо розміщення спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, після чого влітку місія відвідала Донбас і побувала на українсько-російському кордоні.
01.07.2014 Парламентська асамблея ОБСЄ на 23-й сесії більшістю голосів ухвалила резолюцію, у якій засудила «очевидне, грубе порушення гельсінських принципів Російською Федерацією щодо України, в т. ч. особливо кричуще порушення суверенітету і територіальної цілісності цієї країни». Дії Росії було визнано такими, «що включають військову агресію і різні форми примусу, спрямованими на утиск властивих суверенітету України прав на догоду власним інтересам Російської Федерації». У липні 2015 Парламентська асамблея ОБСЄ визнала дії Росії актом воєнної агресії проти України і продовжила мандат ОБСЄ на Донбасі, а рівно через рік на своїй щорічній сесії закликала Росію звільнити анексовані території й засудила практику відвідання депутатами європейських парламентів окупованого Росією Криму.
Отже, у міжнародній сфері впродовж 2014–2021 Україна зосередила основну увагу на:
- створенні міжнародної коаліції на свою підтримку в боротьбі проти російської агресії, запровадженні й збереженні західними країнами санкцій проти Росії;
- посиленні взаємодії з міжнародними організаціями, урядами держав, парламентами, недержавними організаціями, рухами та партіями щодо вирішення конфлікту на Сході України;
- забезпеченні міжнародної політичної, економічної й технічної підтримки в боротьбі з російським агресором;
- пошуках нових підходів і моделі відносин з РФ, блокуванні російського дипломатичного та інформаційного впливу;
- сприянні процесам європейської та євроатлантичної інтеграції;
- створенні умов для підтримки системних внутрішніх реформ;
- сприянні розширенню торгово-економічних зв’язків і співпраці в гуманітарній сфері.
4. Загострення відносин з Російською Федерацією. Попри постійні розмови про дружбу, конфлікти та суперечки між країнами тривали майже всі роки незалежності.
Розподіл флоту: з чого почали, тим і закінчили
Перші роки незалежного існування країн пройшли на тлі конфліктів за поділ Чорноморського флоту, який базувався в Криму.
Після розпаду СРСР на українському півострові опинилось більш ніж 100-тисячне угруповання колись єдиного флоту.
Боротьба за флот тривала довго. У жовтні 1991 року Верховна Рада ухвалила рішення про підпорядкування флоту Україні. Згодом у квітні 1992 року таке ж рішення ухвалив президент Леонід Кравчук.
Проте невдовзі такий же указ видав президент Росії Борис Єльцин. Тож "війну указів" довелось обговорити на спеціальній зустрічі.
АВТОР ФОТО,UKRINFORM
Підпис до фото,
Президенти Росії та України Борис Єльцин та Леонід Кравчук
23 червня 1992 року президенти домовились про подальше майбутнє флотів двох держав на базі ВМФ СРСР. Вирішили спочатку створити об'єднане командування двох флотів, а потім протягом трьох років його поділити.
У перші роки на флоті виникла низка конфліктів та інцидентів.
Зокрема, у червні 1992 року сторожовий СКР-112 підняв український прапор та пішов до Одеси. Ситуація ледь не дійшла до збройного протистояння.
Схожий інцидент стався з нинішнім російським авіаносцем "Адмірал Кузнєцов", який українська влада оголосила своїм, проте частина екіпажу зуміла увести його до Росії.
Спочатку Леонід Кравчук, а потім і Леонід Кучма домовились з Росією про поділ флоту та перебування його російської частини у Криму.
Попередньо Україні мало відійти 20% флоту, але зрештою отримала 18,3% суден. При цьому переважно найстаріших та найгірших.
1997 року президенти країн підписали остаточну угоду про поділ флоту. Вони мали базуватись окремо у Севастополі, а російський контингент мав складати не більше 25 тисяч людей.
Згідно з угодою від 1997 року, яку парламенти ратифікували 1999 року, російський флот мав перебувати в Криму до 2017 року.
АВТОР ФОТО,UKRINFORM
Підпис до фото,
Росія та Україна розділили флот
Роззброєння України
5 грудня 1994 року Росія, а також США та Велика Британія підписали у Будапешті меморандум.
Підписанти гарантували Україні цілісність, суверенітет та повагу до кордонів. Україна зобов'язувалась передати всі свої ядерні арсенали.
Також країни, зокрема і Росія, взяли на себе зобов'язання утримуватися "від загрози силою або її застосування" проти територіальної цілісності або політичної незалежності України.
АВТОР ФОТО,UKRINFORM
Підпис до фото,
Будапештський меморандум не уберіг Україну від агресії Росії
Україна після цього приєдналась до договору про нерозповсюдження ядерної зброї та віддала Росії ядерний арсенал.
Після анексії Криму Україна заявляла про порушення Будапештського меморандуму Росією. Країни-гаранти також висловили своє занепокоєння.
"Договір про дружбу, співробітництво та партнерство"
Майже одночасно з домовленостями щодо флоту Леонід Кучма та Борис Єльцин у 1997 році нарешті підписали великий договір про дружбу та співробітництво між країнами.
Країни офіційно визнали кордони одна одної та закріпили принципи стратегічного партнерства та поваги територіальної цілісності.
Цим документом країни поставили, здавалось, крапку в суперечках щодо належності Криму.
АВТОР ФОТО,UKRINFORM
Підпис до фото,
Леонід Кучма знаходив спільну мову з Єльциним
Наступного року парламенти країн ратифікували угоду, а 2008 року її продовжили ще на десять років.
Після анексії Криму Україна звинуватила Росію у порушенні "Великого договору". Проте пропозиції деяких політиків його розірвати Верховна Рада так і не підтримала.
Збитий російський літак
Одним з найгучніших інцидентів у стосунках країн часів Леоніда Кучми стала катастрофа російського пасажирського літака на Чорним морем у 2001 році.
4 жовтня літак Ту-154М авіакомпанії "Сибір" рейсу Тель-Авів - Новосибірськ з 88 людьми на борту розбився біля Криму.
Російська комісія визначила, що літак збила ракета С-200, випущена під час українських навчань.
Українська влада спочатку заперечувала причетність до катастрофи. Потім виплатила компенсацію. Але офіційно взяти на себе відповідальність відмовилась.
Домовились про кордон
Після похолодання стосунків України із Заходом на тлі "кольчужного скандалу" початку 2003 року, Леонід Кучма та Володимир Путін нарешті підписали договір про державний кордон між країнами, повністю узгодивши його на карті.
Кримський півострів в угоді також був чітко визначений як український.
АВТОР ФОТО,UNIAN
Підпис до фото,
Леонід Кучма намагався проводити політику "багатовекторності"
До кінця 2004 року цей договір ратифікували, хоча демаркації на місцевості так і не було.
Як і в 1997 році, коли майже одночасно з "Великим договором" підписали угоду про поділ флоту, одразу після договору про кордони Леонід Кучма пішов на угоду з Росією щодо створення "Єдиного економічного простору".
До ЄЕП мали увійти чотири країни - Росія, Казахстан, Білорусь та Україна.
Угоду про намір створити ЄЕП країни підписали у вересні 2003 року.
Боротьба за Тузлу
Попри договір про кордон, суперечки за контроль на Керченською протокою та судноплавною її частиною тривали.
Наприкінці вересня 2003 року вони ледь не переросли у силове протистояння.
Росія почала будувати дамбу від Таманського півострова до коси Тузла, яка належала Україні.
Леонід Кучма особисто відвідав острів, де розташували український прикордонний загін.
АВТОР ФОТО,UKRINFORM
Підпис до фото,
Леонід Кучма на острові Тузла
У жовтні 2003 року Росія зупинила будівництво, а на острові залишився прикордонний загін. РФ остаточно тоді так і не визнала Тузлу українською територією.
Навесні 2004 року Україна зробила своєрідний крок у відповідь. У квітні того року Верховна Рада голосами пропрезидентської більшості ратифікувала угоду щодо ЄЕП із застереженням, що фактично унеможливлював участь у ній.
Депутати записали, що "Україна братиме участь у формуванні та функціонуванні Єдиного економічного простору в межах, що відповідають Конституції України". А Основний закон забороняв передачу повноважень будь-яким наднаціональним органам.
Після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах 2005 року ЄЕП для України став вже не таким актуальним.
Газові і продуктові війни
На президентських виборах 2004 року Росія ставила на Віктора Януковича. Тож після перемоги Віктора Ющенка внаслідок "Помаранчевої революції" стосунки країн погіршились.
Вже на перший Новий рік Віктора Ющенка на посаді Росія перекрила Україні газ.
АВТОР ФОТО,UNIAN
Підпис до фото,
Штаб подолання першої газової кризи з Росією
Кількаденні перемовини призвели до підписання нової домовленості про збільшення вартості газу майже удвічі - до 95 доларів за кубометр.
Тоді запровадили складну схему нібито змішування російського та туркменського газу для України, а невдовзі у торгівлі з'явився посередник - "Росукренерго". До керівництва якого був причетний бізнесмен Дмитро Фірташ.
Грузинський чинник
У серпні 2008 року між Росією та Грузією почалась війна, у якій Україна чи не єдина держава в СНД чітко підтримала Тбілісі.
Невдовзі розгорілась і друга газова криза зими 2008-2009 років.
Наприкінці 2008 року у складні газові перемовини з Росією, на яких Юлія Тимошенко вимагала прибрати посередника "Росукренерго", втрутився президент Віктор Ющенко.
Перед Новим роком підписання угоди зірвалось. Росія з 1 січня перекрила постачання газу й звинуватила Україну в його крадіжках.
Після тривалих суперечок Юлія Тимошенко уклала скандальний газовий контракт із розрахунковою ціною газу на рівні 450 доларів за тисячу кубометрів за чіткою формулою. За цю угоду за президентства Віктора Януковича Юлію Тимошенко посадили до в'язниці.
Також у часи правління пана Ющенка Росія кілька разів перекривала постачання з України різних груп товарів, зокрема молочних продуктів.
Янукович і Харківські угоди
На виборах 2010 року президентом України таки став Віктор Янукович, який почав налагоджувати стосунки з Росією.
Вже у квітні 2010 року Віктор Янукович у Харкові уклав з президентом Росії Дмитром Медведєвим угоду, яка передбачала продовження базування флоту у Криму до 2042 року.
АВТОР ФОТО,UKRINFORM
Підпис до фото,
Віктор Янукович був частим гостем у Росії
Окрім того, Україна отримала суттєву тимчасову знижку на газ, за що домовленість назвали "флот в обмін на газ".
Хоча далі інтеграційні устремління Києва поступово повертались зі Сходу на Захід.
ЄС і Євромайдан
Підготовка та наміри Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС у 2013 році знову підняли градус напруження між Україною та Росією.
Намагаючись тиснути на Україну, Росія почала вдаватись до торгівельних заборон. Одним з найвідоміших стало обмеження на ввезення українських солодощів Roshen Петра Порошенка.
АВТОР ФОТО,AFP
Підпис до фото,
Євромайдан розвернув вектор стосунків України з Росією
Хоча Віктор Янукович всю осінь заявляв про намір підписати угоду з ЄС, у листопаді Росія добилась свого. 23 листопада уряд України оголосив про призупинення підготовки до підписання Асоціації.
Це рішення призвело до протестів у центрі Києва, які за три місяці закінчились масовими розстрілами та втечею Віктора Януковича до Росії.
Анексія Криму та війна
Проте за день до втечі пана Януковича - 20 лютого 2014 року - Росія розпочала анексію Криму.
Наприкінці лютого російський спецназ захопив будівлю парламенту Криму, який у таємному режимі замінив керівника півострова на Сергія Аксьонова.
2 березня Рада Федерації дала офіційний дозвіл на використання російських військ в Україні. Що могло призвести до війни між державами, хоча її офіційно в Україні так і не оголосили.
Згодом Росія скасувала це рішення. А у серпні 2014 Москва визнала нове керівництво України.
АВТОР ФОТО,REUTERS
Підпис до фото,
Анексія Криму фактично зруйнувала стосунки двох країн
16 березня Росія провела у Криму референдум, після якого приєднала півострів. РФ також захопила більшість українського флоту на півострові.
Росія денонсувала усі угоди щодо Чорноморського флоту.
Надалі антиукраїнські акції почались на Донбасі. Україна оголосила там антитерористичну операцію.
За твердженням України та деяких країн Заходу, російські війська напряму беруть участь у боях з українською армією.
Натомість Росія стверджує, що на Донбасі воюють тільки "добровольці" і заперечує збройну підтримку сепаратистів на сході України.
АВТОР ФОТО,REUTERS
Підпис до фото,
2014 року групу полонених російських десантників на Донбасі Росія назвала заблукалими і обміняла на українських військових
За даними ООН на 2016 рік, внаслідок конфлікту на Донбасі загинули майже 10 тисяч людей, у тому числі пасажири рейсу MH17, в якому міжнародне слідство звинувачує проросійських бойовиків, яким установку "Бук" начебто надала Росія.
Натомість бойовики заперечують це. Росія кілька разів змінювала свою версію причин катастрофи, покладаючи провину за трагедію на Київ.
Торговий обвал
На фоні бойових дій торгові стосунки між Україною та Росію суттєво погіршились. Сторони денонсували низку торгівельних угод та запровадили санкції.
З 2015 року Україна припинила купувати російський газ і обсяг торгівлі між країнами фактично обвалився.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES
Підпис до фото,
Україна вже півтора року не купує газ у Росії
За останніми даними, частка експорту України до ЄС становить 37,5%, а до Росії - 9,8%.
Також скасували низку угод у сфері безпеки та оборони, а Верховна Рада визнала Росію країною-агресором.
Хоча країни так і не розірвали дипломатичні стосунки, проте вже тривалий час в обох столицях немає послів - їх заміняють тимчасово повірені.
Україна запровадила для росіян в'їзд тільки за закордонними паспортами, хоча до запровадження візового режиму не дійшло.
Ставлення обох народів одне до одного також погіршилось до критичного рівня за всю історію.
5. Конфронтація навколо острова Тузла. Острів Тузла утворився в 1925 році внаслідок природнього розмиття вузької коси, що була з'єднана з Таманським півостровом, котрий входив до складу Кубанської області Російської Федерації. У 1941 році острівок площею 3 км2 був переданий до складу Кримської Автономної Республіки, яка у 1954 році разом з усім півостровом Крим була передана Українській РСР. Незважаючи на свій невеликий розмір, острів Тузла виявився стратегічно важливим — від РФ він відділявся мілководним каналом, а від півострова Крим — глибоководним, що робило Україну одноосібним власником судоходного проходу через Керченську протоку.
29 вересня 2003 року під приводом захисту від розмиття узбережжя Таманського півострова влада Краснодарського краю розпочала будівництво дамби, яка мала б з'єднати острів Тузла з російським берегом. Після того як російські будівельники досягли українських територіальних вод, МЗС України направило МЗС Росії ноту протесту. 6 жовтня до Москви відбув міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко для урегулювання міждержавного конфлікту. Для особистої участі у його розв’язанні президент України Леонід Кучма перервав візит у Латинську Америку і особисто прибув на Тузлу.
Будівництво дамби було зупинене 23 жовтня за 102 метрів від сухопутного державного кордону України, після того як у Москві Леонід Кучма і Володимир Путін погодили положення «Договору про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки», підписаного у грудні 2003 року. 2 грудня на Тузлі відкрилася нова українська прикордонна застава, проте питання демаркації російсько-українського кордону в акваторії Керченської протоки так і залишилось невирішеним.
Після анексії Криму, у червні 2014 року влада РФ прийняла рішення про будівництво моста між Кримом і Краснодарським краєм, який через острів Тузла і Тузлинську косу з'єднає Керченський і Таманський півострови; його автомобільну частину було відкрито 15 травня 2018 року.
6. «Газові» та «торговельні» війни з Росією.
|
|
|
Вищі посадові особи обох країн і вище керівництво обох інфраструктур можуть бути інструментами в руках невідомих олігархів і здатні демонструвати лише показове верховенство права і підзвітність, які існують у цих країнах.
Сьогодні газовий конфлікт торкнувся майже всієї Європи, а про його причини та наслідки не писав хіба що ледачий.
Однак зрозуміло, що газова війна почалася не вчора, і навіть не 2006 року.
Про те, як будувався газопровід читайте тут.
Про те, що доведеться домовлятися з північним сусідом про постачання газу і використання ГТС для транзиту, стало зрозуміло ще в далекому 1992, коли Україна отримала незалежність, а Росія злашилася без великої частини газосховищ.
Цього разу "Економічна правда" публікує матеріал, що вийшов на Financial Tribute на початку 2009 року.
Україна-Росія: трохи історії і обставин.
Зіштовхнувшись з періодом нових статей про газовий конфлікт Росії й України, варто пригадати декілька фактів:
1) конфлікт розпочався 1992 року, а не 2006-го
2) Росія не зможе перемогти у газовій війні Україну і знає про це.
3) насправді йдеться не просто про Росію з Україною.
Конфлікт розпочався 1992 року, а не 2006-го
У більшості останніх статей подається, що конфлікт розпочався тільки останніми роками. Всі пам'ятають ситуацію 2006 року (3 роки тому), яка привернула увагу всього світу, і тому її пов'язують з початком конфлікту.
Хоча це не так. Росія і Україна почали сперечатися про газ ще від самого розпаду СРСР, тобто з 1992. У 1992 і 1993 роках були скорочення поставок у Західну Європу, що змусило основних імпортерів - "Рургаз", групу Gaz de France (GDF) і SNAM - відкрити офіси в Києві для того, щоб зрозуміти ситуацію і вплинути на нову країну з метою запобігання проблем з транзитом газу.
Автор цієї статті провів півроку в київському офісі GDF 1994, де мав підготувати звіт про роботу української газової промисловості, а також зібрати інформацію для дисертації про незалежність України і її стосунки з Росією, які були першочергово зав'язані на газі. І автор так досі і не впевнений, чи Україна колись взагалі платила Росії за газ.
Справа в тому, що радянська газова промисловість зародилася в Україні у 30-х роках, і інфраструктура розпочалася від того часу. Україна досі залишається центром ліній трубопроводів, незважаючи на те, що фокус діяльності було переміщено в Західний Сибір.
Розпад Радянського Союзу і встановлення кордонів порушили не одну інфраструктуру. Але не так, як газову. Наслідком стало те, що основні активи "Газпрому" залишилися на території України, тобто, вийшли з-під безпосереднього контролю.
Таким чином, зв'язок між двома країнами потужний. Його неможливо обійти, і він дуже стримує.
Отже, при конфлікті між двома країнами спокуса використати "газову зброю" (задіяти шкоди, у випадку Росії, утримуючи газ, або у випадку України, затримуючи транзит) дуже висока, повторюється все частіше, і з кожним разом все прохолодніше.
Якщо продивитися українські і російські газети за останні 17 років, можна знайти безліч статей про борги України перед Росією за газ (які з 1992 року, з якоїсь дивної причини, завжди залишалися на рівні 1,5-2 мільярди доларів). Так чи інакше, газ продовжує постачатися.
Так чому ж над газовим конфліктом почали замислюватися тільки 2006? З цілком зрозумілих причин:
"Помаранчева революція" 2004 року закріпила на карті за Україною місце однієї з демократичних держав, на противагу вісі зла і центру диктаторства, який, на думку Штатів, почала уособлювати Росія. Незважаючи на те, що Ющенко був ще більш проросійським, ніж Янукович, і Штати, і Кремль із задоволенням грали у протистояння "Захід проти Росії".
І раптом газові суперечки, які раніше цікавили лише кількох постачальників, стали полем битви двох великих блоків і лягли у сферу інтересів WestTM;
Ріст ціни на нафту з 2003 року також вплинув на газову ціну (ціна на газ для Європи розраховується Росією із врахуванням ціни на нафту); а ще більше вплинуло те значення, яке надавалося енергетичним питанням. Для Росії було важливо отримати більше грошей з газу, що постачався Україні. Для Заходу питання енергетичних ресурсів набувало все більшого значення.
Ще важливішим є той факт, що 2006 року несподівано для всіх Британія перейшла з рангу експортерів до рангу імпортерів газу. Вперше питання безпеки газового сектора стало непокоїти англомовних експертів. Таким чином, це призвело до залежності Європи від російського газу, і український транзит набув нового значення.
Майже в той самий час 10 країн Центральної і Східної Європи приєдналися до ЄС. Враховуючи те, що більшість із них були сферою впливу, або навіть належали до СРСР, вони дуже обережно ставилися до Росії і ще більше залежали від російського газу, тому що їх комплекс поставок був побудований за системою РРЕВ (Радянська Рада Економічної Взаємодопомоги).
Враховуючи, що не всі вони є в рівних умовах (зокрема, транзитні країни мають більше важелів впливу), вони, безперечно, радили ЄС сфокусуватися на російському газі.
Беручи до уваги ці фактори, можна пояснити, чому розумніше дивитися в минуле, ніж захоплюватися теперішнім. Це багаторічний конфлікт, і було б помилкою забувати про відповідний контекст.
Росія не зможе перемогти у газовій війні Україну і знає це.
Реальність радянської спадщини в тому, що Україна має розвинену з радянських часів інфраструктуру (трубопроводи, безперечно, а також, що є більш значним, Україна контролює російські експортні системи).
Це також країна з важкою промисловістю, яка вимагає великих запасів газу. Власні його резерви дуже обмежені, що робить країну залежною від Сибіру.
Тому тут є велика взаємозалежність: Росія потребує української інфраструктури для забезпечення транзитних постачань до Європи; в той час, коли Україні потрібен російський газ.
Раніше були і додаткові обмеження: наприклад, єдиний радянський виробник труб знаходився в Україні, єдиний виробник труб, середніх за розміром, які використовуються в Україні, знаходився в Росії, а газ, що постачався південній Росії, проходив територією України.
Україна мала відокремлений статус за часів Радянського союзу і сподівалася на його збереження за часів незалежності.
Коли Росія вперше спробувала запровадити ціну на газ для України у 90-х, то зазнала фіаско. Коли Росія вперше відрізала газ для України з метою отримання плати, Україна просто закрила транзит; і коли європейські покупці поскаржились, Росія відновила поставки газу, так і не досягнувши свого.
Це відбувалося у 1992-1994 роках, доки обидві країни не домовилися не виносити цей конфлікт на публіку.
Через декілька років ситуація повторилася. 2006 рік знову вивів це питання на світло. Доказом цього була ситуація 2006 року, коли Росія відновила поставки, перш ніж було оголошено угоду.
Отже, оголошений договір був абсурдним: всі розуміли, що він був явною підставою (ціна, яку заявила Росія, і ціна, яку Україна була згодна платити, були абсолютно невідповідними, навіть враховуючи супердешевий газ Туркменістану: ніхто навіть не спитав, чому Туркменістан погодився на таку низьку ціну).
Справа в тому, що Росія не може відрізати Україну на жодний період часу, тому що це підірве її експорт, і "Газпром" чудово це знає.
З іншого боку, передача Україні 20% газу від обсягу продажів у якості плати за транзит є прийнятним варіантом для обох сторін. Звичайно, при зростанні ціни на газ з'являється спокуса поміняти умови торгівлі, але Росія просто не має для цього практичного рішення.
Якщо це є правда, для чого тоді Росія щороку грає цю комедію, особливо зараз, коли прискіпливий погляд Заходу направлений на це питання? Є проста теорія: така поведінка відволікає від того, що справді поставлено на карту.
Насправді йдеться не про Росію з Україною
Керівництво "Газпрому" давно уже зрозуміло, що не отримає грошей за офіційні поставки в Україну. І вирішило цю проблему у зовсім інакший спосіб, приватизувавши частину газових операцій - ту частину, за яку покупці платили.
Ці користувачі платили раніше гроші головній український газовій компанії, і відповідно, гроші до "Газпрому" не доходили.
Замість цього з'явився механізм, завдяки якому ці користувачі платили меншу суму , але іншому посереднику, який формально не належав до сфери впливу української влади, або безпосередньо "Газпрому".
Втім, газ надходив з Росії і вимагав тої самої української інфраструктури, таким чином, співробітництво "Газпрому", а також російської і української влади, залишалося незмінним необхідним фактором (неможливо перекачувати щорічно 30 мільярдів кубометрів газу без погодження між урядами і державного прикриття).
Але зароблені гроші не обов'язково доходили до Києва або Москви. Таким чином, люди, які стояли за цими операціями, особисто вигравали від такої схеми. І були зацікавлені в униканні участі "Газпрому" і Києва.
Такий привабливий бізнес цікавив усе нових і нових осіб. В Україні внутрішня політична боротьба має логічне пояснення (вона точилася навколо того, хто буде мати доступ до газових операцій).
Не є випадковістю те, що Юлія Тимошенко у 90-х роках добряче заробила на газовий операціях, а Янукович є представником найбільшого користувача газу із сфери важкої промисловості у Східній Україні.
У Росії, відповідно, стикаєшся з іміджем монополістичного Кремля і його вірного оплоту "Газпрому": обидва є центрами внутрішньої боротьби і коаліцій всередині влади (один лише приклад, 50% "Газпрому", які формально належать російській державі, поділені щонайменш між двома громадськими органами, підконтрольними різним внутрішнім гравцям Кремля).
Тож поки що світ зосереджений на передбачуваному публічному балансуванні України й Росії на межі війни (Росія погрожує, Україна грається у схованки, Росія відрізує газ, Україна його заморожує, Росія обурена, обидві країни апелюють до Європи, Росія поновлює газопостачання, оголошено новий не значимий договір).
Справжня ж боротьба точиться більш засекречено між декількома олігархами в Москві і Києві. Але ніхто про це не говорить. Що і є головною метою "загрожувального шоу", яке нам "пропонується".
Переживання щодо Росії і "Газпрому", який використовує "газову зброю" проти Європи, є марними. І Росія, і "Газпром" прекрасно розуміють свою залежність від експорту до Європи і завдячують цьому більшістю державного прибутку, а також можуть забезпечувати стабільні, довготривалі інвестиції в газову інфраструктуру (і вони знають, їх клієнти також цього потребують).
Їм подобається грати в могутню державу, здатну налякати Європу, до того ж, така політика викликає шалений успіх всередині самої країни. Але фактично нічого не змінюється.
Що дійсно викликає занепокоєння, так це те, що український і російський уряди мовчать і навіть підтримують таке кричуще порушення своїх повноважень і такі широкомасштабні розкрадання важливих державних ресурсів.
Це також те, що вищі посадові особи обох країн і вище керівництво обох інфраструктур можуть бути інструментами в руках невідомих олігархів і здатні демонструвати лише показове верховенство права і підзвітність, які існують у цих країнах.
А також те, наскільки слабкою є реальна влада Путіна при зіткненні конкуруючих угруповань влади.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку