Українська література 5 клас Матеріали до уроків

Уроки додаткового читання. Казки для учнівства 4-6 класів НУШ

Лисенко Юрій Васильович 20 вересня 69 Відгуки відсутні

Про матеріал

Збірка містить оригінальні авторські художні твори (казки та оповідання) з повчальним підтекстом. Рекомендовано використовувати педагогам мовно-літературної галузі під час уроків додаткового читання (позакласного читання, літератури рідного краю, позакласних заходів мовно-літературного спрямування тощо), а також як тексти до уроків читання в особах, уголос, мовчки, аудіювання в 4 - 6 класах НУШ.

Перегляд файлу

Листочок

Казка

      Дуже давно в старому лісі жив собі  кремезний дуб. Щовесни він
укривався зеленими густими листочками, що жовтіли восени, та рясно
родив  жолуді  на  радість  руденьким  білочкам.  Плоди  розсипалися  ген
довкола, і скоро почали з них проростати молоді деревця.
  Однієї  теплої  весни  саме  на  такому  дубку  і  народився  Листочок.
Він був тендітним і ніжним, усього боявся, тремтів від усього, що чув та
бачив.  Як  жити  далі,  він  навіть  не  мав  уявлення.  Але  довкола  нього
зростала  його  дубова  родина  -  братики  та  сестрички  листочки,  і  це
заспокоювало його.

Якось до Листочка прилинув Вітер. Він був веселим, ніжним та
легким, а його голосочок дзвенів, як пісенька. Забринів Вітер солодко
до дубового Листочка:

Листочку, а чи не хотів би ти полетіли зі мною в теплі краї? Там
завжди затишно та гарно! Листочкам там добре, навіть дуже!

Ні! Мені й тут гарно: ніхто не чіпає, не ображає, а щоранку білочки
мене радують своїми стрибками! Ні! Не хочу!

Образився Вітер на такі слова, однак виду не подав, подався собі
далі лісом!

Прийшло спекотне літо. Листочок налився дубовим яскраво –
зеленим соком, став великим та міцним і вже перестав усього боятися.
Аж ось до нього прилетів знову Вітер. Уже не таким, як уперше,
голосом заговорив:

Листочку, а чи не хотів би ти полетіти зі мною в теплий вирій. Там
багато таких, як ти і я, там ніколи не буває холоду і крижаних
дощів!

Ні! – відповів на те Листочок. – Не полечу! Я став дорослим і
сильним, мені добре бути тут, поруч із моїми братами та
сестрами!

  Дуже розгнівався він на Листочка, грізно дмухнувши, полетів ген
далеко із лісу. А дубовий  Листочок так і залишився на дереві  разом зі
своєю дубовою родиною. Літо вирувало, а життя продовжувалося.
  Утретє  Вітер  прилетів  до  нашого  героя  вже  восени.  Тепер
Листочок  постарів,  змінив  колір,  тепер  він  був  брунатно  -  жовтого
кольору.  Багато  його  братиків  та  сестричок  уже  опали,  мертвими
лежали попід дубом. Смуток огорнув усе довкола…
  Грізним та злим голосом Вітер загримів до Листочка:

То ти надумав летіти зі мною в теплі краї? Я не маю часу більше
чекати! Або ти летиш зі мною зараз, або згниєш під дубом, як твої
нещасні брати та сестри! Вирішуй негайно!

Тихо, але твердо на те відповів Листочок:

Ні,  Вітре.  Нікуди  з  тобою  я  не  полечу.  Не  став  я  цього  робити,
коли  був  молоденьким,  коли  був  дорослим  та  щасливим,  не
полечу  і  тепер,  коли  осінь  забирає  в  мене  останні  сили!  Я  тут
народився, тут і помру!

Не  на  жарт  розлютився  Вітер.  Із  великою  силою  він  дмухнув  на
нього.  Не  втримався  на  гілці  наш  герой,  зірвався  і  полетів.  Доки
Листочок падав, перед ним пролетіло все його коротке життя: весна,
літо  та  осінь.  Із  радістю  він  згадував  своїх  братиків  та  сестричок,
прудких  білочок,  шум  віт  рідного  дуба…Аж  ось  лист  упав  додолу.
Поруч із ним лежали його братики і сестрички, за яким Листочок так
сумував, проте тепер дубова родина була разом, як колись навесні!

Про Котика і Лапку

Казка

Колись давно, коли тварини говорили людською мовою, жив
Котик - пухнастик. Зранку до вечора він нічого не робив, лише лежав
та відпочивав. Їжу йому давали господарі, тому мишей не ловив, на
горобців не полював, навіть уночі нічого не треба було робити!
Одного теплого дня наш Котик вилежувався на сонечку. Від
спекотного сонечка він прикривався Лапкою. Аж ось сталася дивина:
вона заговорила з ним людською мовою:

Котику, а чому ти нічого не робиш? Цілими днями вилежуєшся на
сонечку, не дбаєш про завтра?

А навіщо це мені? – не приховуючи подиву, запитав кіт. – Їсти мені
дають господарі, жити та спати – це все, що мені лишається
робити! А тобі, Лапко, краще помовчати!
Лапка від розпачу аж тупнула! Але чотирилапик і слухати нічого
не став! Ось так вони розсварилися.
Ішов час, Котик так нічого і не змінював у своєму житті. Так само
їв та спав, спав та їв! І з лапкою миритися він не збирався…

  Аж ось сталося неочікуване: господарі переїхали до міста, а Котика
залишили! Навіщо їм дармоїд? Перших кілька днів пухнастик навіть
не  помічав,  що  їсти  тепер  йому  просто  так  ніхто  не  хоче  давати!
Проте  голод  скоро  заявив  про  себе  досить  сильно,  тому  довелося
шукати чогось попоїсти. Але, щоб спіймати мишу або горобця, треба
бути вправним і тренованим, чого не скажеш про нашого героя. Крім
того,  Лапка  ніяк  не  хотіла  допомагати  Котикові,  адже  той  її  дуже
образив!
Лови нічого не приносили, голод забирав сили. Спати на голодне
черево не хотілося. Що робити, кіт не знав!
Одного  вечора,  зажурений  та  майже  знесилений,  він  сидів  на
ганку спорожнілого будинку, у животі бурчало, хотілося їсти. Котик
ніяк  не  міг  збагнути,  як  йому  далі  жити!  А  тут  ще  й  Лапка
розсерджена, а без неї ніяк не вполювати навіть комашки!
  Пішов Котик до мудрої Сови, аби та дала слушної поради. Пізньої
ночі,  сидячи  на  височенній  сосні,  птаха  дала  лише  одну  пораду:
поверни те, що віддалив!
Цілісіньку  ніч  наш  герой  думав,  що  це  могло  б  значити,  проте
нічого  слушного  на  розум  не  приходило.  Аж  ось  вранці  сонечко
вдарило ніжним променем, Котик зіщулив очі, бо Лапкою закритися
від  сонця  не  міг.  І  сталося  диво!  Пухнастик  миттєво  зрозумів,  що
мала на увазі лісова Сова! Кіт аж застрибав на радощах!
Котик  і  Лапка  помирилися!  Полювання  тепер  стало  вдалим  –
голод  відступився.    Життя  чотирилапого  змінилося:  спав  він  тепер
лише вдень, а вночі займався котячою справою – ловив мишей!
  Ось так дружба врятувала Котика!

Як Горішок став горіхом

Казка

У  гаю  серед  кленів,  дубів  та  розлогих  ясенів  височили  дерева
старих  горіхів.  Щороку  пізньої  осені  вони  скидали  свої  плоди,  а  ті
навесні  із  ядер  у  середині  проростали  молодими  деревцями.  Так
тривало вічно. Горішник став домівкою для довколишнього птаства,
яке дружно та весело жило там.
  Та не так давно в гаю поселилася чорна Ворона. Вона була хитрою
та підступною, жила обманом і крадіжками, тому її всі остерігалися,
облітали стороною.
    Раз  ця  чорна  птаха  вирішила  поживитися  молодими  плодами
горіхів. Одної літньої днини до ще зеленого Горішка прилетіла вона і
почала  вмовляти,  щоб  він  відірвався  щонайшвидше  від  гілки  та
падав,  адже  там,  під  деревом,  не  так  спекотно.  Задумався  Горішок,
однак  падати  відмовився.  Розсерджена  Ворона  полетіла  геть,
затаївши зло.
  Наступного  разу  хитра  птаха  прилетіла  пізньої  осені,  коли
Горішок  уже  достиг  і  мав  ось-ось  впасти  додолу.  Ворона  почала
просити  його,  аби  він  скоріш  падав  на  вологу  від  дощів  землю,  на
м`якеньке  листячко.  Проте  Горішок  знову  відмовився  і  падати  не
став. Ні з чим полетіла й цього разу гайова хитрунка.
Аж ось після нічного вітру вже достиглий Горішок сам відпав від
материнського  гілля  додолу.  Там,  унизу,  дійсно  було  добре:
м`якенькі  листочки,  волога  земелька…  Удень  невідь-звідки  взялася
Ворона,  ухопивши  Горішка  з-під  дерева,  вона  хутко  злетіла  на
вершечок  сусіднього  дуба.  Крадійка  почала  думати,  як  їй  тепер

розбити  цього  Горішка,  щоб  поласувати  солоденько-терпким
ядерцем плоду.
  Несподівано до неї заговорив сам Горішок:
-  А  що,  Вороно,  думаєш  робити  зі  мною?  Мабуть,  хочеш  мене
розбити, щоб з`їсти?
  Ворона  вперто  мовчала,  була  не  така  вона  була  дурна,  щоб
роззявляти  дзьоба,  адже  тоді  могла  випустити  Горішка,  а  цього  їй
точно не хотілося. І  скільки б він до неї не говорив, чорна птаха ніяк
не відповідала.
Горішок  збагнув,  що  тут  треба  діяти  хитрістю  –  інакше  не
врятуватися.
- А що, Вороно, усе одно мені кінець! То чого його тягти? Полетімо
на  річку,  що  неподалік.  Там  на  її  березі  лежать  величезні  кам`яні
валуни,  то  кинь  мене  з  висоти  на  один  із  них.  Розбивши  мене,
дістанешся ядра!
    Ворона  почала  думати-міркувати,  а  чи  не  хоче  її  обхитрити
Горішок? Але який тут може критися підступ? Здається, ніякого. При
падінні  з  висоти  плід  точно  розіб’ється  –  залишиться  тільки
поласувати  ядерцем!  І  птаха  полетіла  до  річки.  Високо  вона
підіймалася  в  хмари,  а  Горішок  у  дзьобі  все  її  підбивав,  аби  вона
підійнялася  якомога  вище  в  небеса,  тоді  його  точно  вдасться
розбити  о  камінь.  Нарешті  Ворона  набрала  висоти,  роззявила
дзьоба,  скинувши  додолу  на  валуни  Горішка.  Він  швидко  летів
донизу, ось-ось удар об камінь – і все! Горішок влупився так сильно
об  твердь  берега,  що  відскочив  у  річку,  добряче  тріснувши.  Його
швидко підхопили холодні осінні хвилі ріки і понесли невідь – куди!
За  цим  усім  із  розпачем    спостерігала  Ворона,  тільки  зараз  їй  стало
зрозумілим, що її обхитрив якийсь горіх!
  А  Горішок  стрімко  нісся  водою,  і  вже  незабаром  його  прибило
до  берега…  Так  урятувався  наш  герой.  А  наступної  весни  на
прибережжі  з`явився  молоденький  горіх,  з  якого  за  кілька  років
розрослося  кремезне  дерево!  Інколи  над  ним  пролітала  чорна
Ворона,  і  їй  навіть  на  думку  не  спадало,  звідки  на  березі  річки
взялася таке розкішна рослина!

Горошина і Ведмідь

Казка

  Десь-колись при дорозі ріс зелений-презелений молодий Горох.
І  такий  він  був  рясний  на  горошини,  що  хто  б  не  проходив  чи  не
проїздив,  намагався  скубнути  його!  Дуже  з  того  журився  Горох,
думав, що й осені не дочекається, усе обірвуть люди!
Та все ж одній Горошині вдалося вціліти. Й одного дня вирушила
вона в далеку путь, аби світ побачити та відчути, який він міцний!
Горошина  котилася  під  осіннім  сонцем  і  скоро  стала  жовто-
золотавого кольору та міцною – преміцною, хоч і  дуже маленькою
на  око!  Ось  так  мандруючи,  дісталася  вона    непрохідного  темного
лісу.  Однак  вона  не  лякалася,  сміливо  стрибала  поміж  дерев,
розщілин,  старезних  пеньків…Аж  гульк!  Натрапила  Горошина  на
ведмежий  барліг,  зупинилася,  насторожено  чекала  на  появу
господаря.  Невдовзі  почувся  хрускіт  гілок,  важке  гупання  лап  –  на
галявині  з’явився  бурий  Ведмідь,  господар  лісу!  Він  був  таким
великим, що спочатку Горошину навіть не помітив!
Вона  відразу  злякалася  криволапого,  але  потім  набралася
сміливості й промовила до Ведмедя:

Бурий Ведмедю, дозволь привітати тебе! Схиляю голову перед
твоєю силою!

Хто ти? Я не бачу тебе? – проволав господар барлогу.

Я – Горошина! Мандрую світом, аби довідатися, хто найсильніший
та найміцніший у ньому!

А хіба ти не знаєш? Звичайно, це я – Ведмідь! Господар цього лісу!
Немає жодної істоти, яка б силою могла дорівнятися мені! І тобі,
Горошино, не раджу перевіряти мене на силу! Усі, хто
наважувався це зробити, лягли кістьми!

Проте Горошина і не подумала відступитися від задуманого. А тому
продовжувала:

Бурий Ведмедю! Я б хотіла помірятися силою з тобою! Чи згоден
ти показати свою міць?

Так! Але не пожалкуй! Горошино, коли ти програєш, я зітру тебе
на порох! Зроблю з тебе горохове борошно! То б’ємось об заклад?
Чи ти спіймала дрижаки від страху?

Я згодна! Ти починаєш першим! – завершила Горошина.

Бурий Ведмідь підійшов до старого дуба, ухопив його лапищами
за  стовбур  і  вирвав  із  корінням!  Птахи,  що  сиділи  на  дереві,  ледь
встигли  з  нього  злетіти!  Потім  лісовий  велетень  ухопив  вирваного
дуба  і  жбурнув  якомога  далі!  Ця  демонстрація  ведмежої  сили
вразила  всіх  довкола!  Усім,  хто  це  бачив,  здалося,  що  Ведмідь  уже
виграв, і продовжувати далі це змагання немає смислу…
  Горошина  все  те  бачила  на  власні  очі.  Тепер  вона  збагнула,  що
таке сила, проте здаватися так легко вона не мала наміру!

Добре! – сказала вона Ведмедеві. – Твою силу я побачила. Тепер
моя  черга.  Сподіваюся  і  мою  ти  скоро  відчуєш!  Не  завжди
сильніший  той,  хто  більший  розміром!  У  мене  буде  одна  умова:
свою  вдалість  покажу  вночі!  Згода?  Лягай  спати,  а  мою  силу  ти
відчуєш навіть уві сні!
Ведмідь на те погодився, голосно розсміявшись на увесь ліс!

Уночі  бурий  силач  намостив  собі  сінця,  аби  м’якше  лежалося,  і  влігся
спати. Скоро він захропів на увесь ліс, лякаючи всіх, кому не спалося!
Горошина  теж  вирішила  лягти  поспати,  для  цього  вона
обрала…сіно,  на  якому  вже  давав  хропака  Ведмідь.  Вона  підлізла  під
самісінький  низ  і  доволі  швидко  побачила  десятий  сон!  Та  як  тільки
Горошина  заснула,  то  почав  прокидатися  Ведмідь:  йому  страшенно
щось почало  давити в бік, тому він  почав  вертітися та крутитися, і так
усю нічку! Геть не виспався бурий господар лісу!
  На  ранок  Ведмідь  був  повністю  знесилений,  бо  майже  всю  ніч  не
заплющив  очей.  І,  головне,  він  не  міг  збагнути,  що  йому  так  сильно
давило в усі боки!
Аж  ось  із  барлогу  з’явилася  Горошина,  вона  запропонувала
Ведмедеві  тепер  спробувати  вирвати  хоча  б  куща  папороті.  Бурий
криволап  погодився.  Проте  скільки  звір  не  старався,  а  вирвати  навіть
найменшого  не  зміг!  Здавалося,  сила  покинула  його.  Ведмідь  не  міг
збагнути, як таке могло статися?

І мовила Горошина тоді:

Бач,  Ведмедю,  не  послухав  ти  моїх  слів,  а  тому  твоя  сила
покинула  тебе!  А  все  тому,  що  не  зміг  ти  поспати,  як  зазвичай!
Усю ніч ти вертівся та крутився, втрачаючи міць та силу! А не дала
тобі  виспатися  –  я,  Горошина!  Маленька,  але  вдаленька!  От  ти  і
розгубив свою силоньку! То хто із нас сильніший тепер?

Ведмідь нічого не відповів, лише із сумом поліз у свій барліг, тепер
він , напевне, зможе виспатися та повернути втрачені сили!
А Горошина помандрувала далі. Попереду на неї чекали нові
пригоди і ,на жаль, драматичний кінець! Але про це в наступній казці!

Голка
Казка

Жив-був старий швець. З ранку до пізньої ночі він латав взуття

біднякам за копійки, бо в них не було грошей на нове. У ті часи чоботи
та й черевики коштували чимало, тому інколи в родині була одна пара
на  всіх…Так  у  праці  тяглося  життя  шевця  –  і  швидко  він  зістарився.  А
тому одного дня зібрав небагаті пожитки та вирушив   до   міста, люди
там  були  заможні,  то  швець  сподівався,  що  йому  хоч  на  старості  літ
усміхнеться доля!

Поміж речей, які віз із собою чоловік, була і велика шевська

Голка. Багато вона працювала у свого господаря, чимало взуття
врятувала селянам, та втомилася так жити! Тому вона вирішила втекти
від шевця та зажити собі тихо та спокійно.

Голка випала непомітно з воза свого хазяїна і загубилася в

дорожній пилюці. Так пролежала вона до пізньої ночі. А на ранок стала
думати, що і як їй далі робити. Проте розумних ідей у голову не
приходило: окрім шити та підшивати, Голка нічого не вміла! Так
пройшло кілька днів…

І ось Голка вирішила, що буде хазяювати при дорозі, заробляючи

на  прожиття  тим,  що  буде  з  усіх  подорожніх  брати  мито  за  проїзд  та
прохід,  а  інакше  –  усіх  колотиме,  адже  це  вона  вміла  робити
якнайкраще!  Її  боялися  всі  подорожні  та  мандрівники,  а  тому  тихо
платили Голці хто чим міг!

Дуже скоро зажила злодійка в багатстві та розкошах, нічого не

роблячи, а лише лякаючи всіх при дорозі. Ніхто не хотів їй перечити,
легше було Голці сплатити, аніж протидіяти її свавіллю.

Та продовжувалося все це недовго, аж до зими, яка принесла

морози, сніг та хурделиці. Біла ковдра укрила все довкола - і дорогу, на
якій  чинила  розбій  шевська  Голка,  що  стала  в  цю  пору  року
малопомітною.  А  тому  всі,  хто  рухався  нею,  перестали  помічати
розбійницю, - і ніхто нічого їй не платив за прохід чи проїзд… Лютувала
вона, але нічого вдіяти не могла. Вирішила Голка помститися людям за
образу –  колоти кожного, хто  рухався дорогою, біля якої  вона  чинила
бешкет!

Одного морозного ранку Голка спланувала напад на віз, який

швидко  наближався  до  її  схованки.  Злодюжка  приготувалася  вже
колоти,  аж  потрапила  під  колесо…воза!  Щось  у  ній  хруснуло,  і  вона
розломилася навпіл! Від болю Голка скрикнула, але ніхто її не почув –
ані  гніда  кобила,  ані  старий  швець,  який  саме  повертався  додому  із
міста..

Білий Ворон

Казка

За селом, подалі від людського ока, оселилася вороняча зграя. Її

можна було бачити здалеку – чорною хмарою птахи обсіли всі старі

акації  в  лісосмузі.  Крики  воронячого  табору  розлякали  все  живе
довкола.  Інколи  здавалося,  що  навіть  вовки,  які  нічого  зроду-віку  не
страхалися, розбіглися хто куди! Чорні птахи запанували в крайку. Вони
вили  громіздкі  незграбні  гнізда,  у  яких  час  від  часу  з’являлися  чорно-
сірі  пташенята  із  жовтими  дзьобами.  І  від  того  чорна  пташина  хмара
ставала все більшою і більшою…

З-поміж чорного вороння, що вгніздилося неподалік села,

виділялась  одна  родина  -  Ворон  і  Ворона.  Вони,  замість  того,  щоб
каркати  цілими  днями,  більше  піклувалися  про  власних  пташенят.
Ворони носилися зі своєю дітлашньою аж до того часу, поки малеча не
виростала і не покидала батьківського гнізда. Так тяглося не один рік.

Аж ось одного разу після висидки яєць стара Ворона збагнула:

щось  не  так  із  одним  пташеням  –  воно  було  білим!  Як  таке  могло
статися? Це стало справжнім горем у родині, ніхто не міг зарадити  біді
батьків! А ще до того ж чорна зграя разом із вожаком почала кричати,
аби  біле  пташеня  прогнали,  бо  воно  могло  накликати  біду  й  на  інші
сім’ї!

Ворона прилетіла до вожака зграї в сліпій надії почути мудрої

поради, як їй бути! Та той ніколи не бачив білих ворон, а тому наказав,
щоб якомога швидше родина позбулася того, хто міг накликати
неприємності. А ті не забарилися! Скоро задощило, майже місяць лило
з неба суцільною стіною, харчуватися воронам ставало дедалі
складніше. Знову здійнявся ґвалт!

Змушені були батьки попрощатися з Білим Вороненям. Під

рясним дощем батько Ворон, ухопивши сина дзьобом, відніс подалі від
зграї, від рідного гнізда! Матір Ворона побивалася, та нічого не вдієш
проти рішення зграї! Так почалося нове життя Білого Вороненя...

Біле пташеня опинилося одне – однісіньке посеред невідомого

світу,  без  підтримки  батьківського  крила,  без  нічого!  Тривалий  час
Вороненя  голодувало,  спало  під  відкритим  небом  холодних  весняних
ночей,  добре,  що  хоч  власні  крила  вже  могли  підіймати  пташеня
догори…

Одного дня на ще не вмілих крилах пташеня залетіло до

предковічного  лісу,  усівшись  на  гілці,  переводило  дух  від  довгої
повітряної  мандрівки.  Поруч  воно  побачило  дивного  птаха,  якого
ніколи  в  житті  раніше  не  бачило.  Вороненя  першим  обізвалося  до
нього:

Хто ти? Птах? Я такого раніше ніколи не бачив! Знаю одне – ти не
ворон!

Так, я Пугач! Я дуже давно живу в цьому лісі! Усі звуть мене
Старий Пугач, бо знаю багато земних, і не тільки, таємниць! Даю
поради всім, хто потребує. Ось і про тебе я знаю дуже багато!

Що ж саме ти знаєш про мене, Старий Пугачу? Адже я тільки – но
прилетів до лісу!

На те я і Старий Пугач, щоб знати все про всіх!

Скажи тоді, Старий Пугачу, у чому моя біда? За що мене батьки
позбулися? Що зі мною не так?

Те, що з тобою, не є бідою – просто ти не такий, як усі!

Ти білий птах поміж чорних! А біда в тому, що всі твої родичі,
звичайні ворони, хотіли, щоб ти був чорним, як і вони! Та цьому
не бувати! Ти народжений білим, і ніщо, і ніхто не зможе змінити
колір твого пір’я! Через це ворони тебе і вигнали зі зграї! Та вони
про це скоро пожалкують! Тому живи, як і раніше, а коли прийде
твій час, то ти себе покажеш!

  Вороненя  дуже  було  здивоване,  адже  раніше  воно  саме  себе
ніколи  не  бачило,  а  тому  швидко  полетіло  то  струмка,  не  забувши
подякувати  Пугачу  за  його  поради.  Дійсно,  у  відображені  кришталево
чистої води птах побачив уперше себе – він був білим!
Час швидко плинув – Біле Вороненя жило самотою. Скоро пройшло
літо,  за  ним -  осінь.  До  зимових  холодів  пташеня  уже  виросло  і  стало
дорослим! Білий Ворон навчився вправно плести гніздо, високо літати,
розбивати  горіхи,  викльовувати  нехитрий  харч,  різними  способами
добувати  їжу!  Хоч  і  мав  уже  власну  домівку,  та  одне  непокоїло
молодого  птаха  –  він  не  знав,  яким  голосом  має  співати  чи  кричати,
адже жив далеко від своїх родичів!
І знову Білий Ворон полетів до лісу, аби спитати поради в Старого
Пугача. Холодного ранку вони зустрілися.

Старий Пугачу, я живу далеко від своїх родичів, давно їх не бачив,
а тому забув їхні голоси. А тому і сам не можу ні співати, ні
кричати материнською мовою. Це дуже мене гнітить, не дає
спокою! Як мені бути? Куди летіти? Де шукати родину?

Не поспішай, Білий Вороне! Ще не прийшов твій час! А коли він
настане, тоді і родичів знайдеш, і рідну свою пташину мову
згадаєш! Усьому на світі свій час!

Подякував  Білий  Ворон  птаху  за  поради  і  знову  полетів  до  свого
гнізда…
  Зима  була  лютою,  багато  птахів  та  звірів  загинуло  від  холоду  та
голоду. Білий Ворон пережив хурделиці, адже мав тепле гніздо, здолав
голод,  бо  навчився  навіть  під  снігом  шукати  харч,  урятувався  від
ворогів, бо ставав він непримітним на білому снігу…
Коли прийшла весна, зазеленіла земля, стало всьому живому легше.
Знову вирішив Білий Ворон запитати в Старого Пугача, а чи не час йому
шукати  воронячу  зграю,  у  якій  народився.  Полетів  він  до  лісу,  де  жив
пташиний мудрець.

Старий Пугачу! А чи не прийшов час мені шукати рідню? Я став
дорослим птахом, сам пережив зиму. Мені здається, що мій час
пробив! Як гадаєш?

Думаю,  Білий  Вороне,  що  пора  твоя  прийшла,  адже  ти  тепер
досвідчений  птах!  А  зараз  послухай  мене  уважно!  Щоб  дістатися
своєї рідної зграї, тобі треба летіти на Схід, саме там вона живе. Та
перед  тим,  обов’язково  завітай  на  болото,  замасти  себе  в  чорну
багнюку, бо інакше на себе накличеш біду!

Подякував  утретє  Білий  Ворон  Пугачу  за  поради  та  й  полетів  до
болота…
    Летіти  було  важко  і  далеко.  Та  все  ж  перефарбований  болотом
Білий  Ворон  дістався  рідної  зграї.  Як  тільки  він  побачив  вороння  –
згадав свою  рідну землю, свою мову. Голосно птах почав каркати над
лісосмугою, де жила його рідня, батьки! Його прийняли за свого, адже
Ворон був таким, як усі - чорним!

Птах знайшов своє рідне гніздо і зустрів батьків. Вони помітно

постаріли, але серце матері одразу щось відчуло, хоч перед нею і стояв
звичайний  чорний  ворон.  Білий  Ворон  був  неймовірно      щасливим,
проте лісова багнюка не могла триматися вічно…
  Одного  дня  над  лісосмугою,  де  жило  вороння,  зібралися  важкі
хмари, скоро почалася весняна злива. Вода швидко змила чорний шар
бруду  з  Ворона,  і  перед  очима  здивованої  зграї  знову  постав  сліпучо-
білий птах. Здійнявся неймовірний ґвалт! Старий вожак закричав:

Це чужинець! Він обдурив нас! Проженіть його, бо він знову
накличе на нас біду!

Чорні ворони вже збиралися накинутися на нього, але Білий Ворон не
злякався. Він гордо розправив свої сильні крила, злетів на найвищу
акаціїну та голосно закаркав:

Подивіться  на  мене!  Я  той,  кого  ви  вигнали  помирати,  але  я
вижив!  Навчився  долати  голод,  бороти  холод  і  рятуватися  від
хижаків  завдяки  своєму  білому  пір'ю.  Моя  білизна  —  це  не
прокляття,  це  моя  сила!  Залиште  мене  і  взимку  я  стану  вам  у
пригоді!

  По  цих  словах  Білий  Ворон  спустився  на  землю  і  показав  усім,  як
шукати  поживні  корінці  та  розбивати  міцні  лісові  горіхи,  які  він
навчився знаходити взимку. Побачивши це, вожак схилив голову, а за
ним і вся зграя притихла. Вони зрозуміли, яку дурість вчинили минулої
весни.  Батько  і  мати  зі  сльозами  на  очах  підлетіли  до  свого  сина  та
обняли його крилами.

З того часу Білого Ворона більше ніхто не гнав. Навпаки, його

поважали за розум та відвагу, і він часто допомагав зграї знаходити їжу

в найскрутніші хвилини. Невдовзі старий вожак зграї занедужав, і тоді
Білий Ворон зайняв його місце…

Слова Мудрого Філіна справдилися: усьому свій час - і кожна

особлива істота обов’язково знайде своє місце під сонцем, якщо
залишатиметься собою!

Річка та Гора

Казка

Сталася ця історія давно, тоді, коли річки говорили людською

мовою, а гори були живими істотами на землі.

Гірською долиною текла Річка, свої води вона брала із сивих

сніжно  –  льодових  шапок,  що  вкривали  вершечки  гір.  Стрімким
потоком  Річка  несла  кришталево  чисті  хвилі  вниз  долиною  в  безвість.
Та  любила  вона  розливатися,  виходячи  з  берегів,  особливо  ранньої
весни, коли гірські шпичаки починали танути під першими променями
тепла.  Багато  біди  несла  Річка  всім,  хто  мешкав  у  долині.  От  і  стали
люди обмощувати береги камінням, аби притишити її неспокійну силу.
А пожертвувала на все це своїх дітей – кам’яні валуни – стара Гора, яка
непорушно стояла тисячі років край долини.

Не подобалося це бурхливій Річці, почала вона водою битися об

тверді береги, виплескуючи біль ударів разом із бризками. Багато віків
так тривало, гострі грані прибережних каменів обтесала вода,
перетворивши їх на гладеньку гальку, проте прорватися вона так і не
змогла…

Стала Річка думати, як би їй вирватися на свободу, як знову

залити луки долини собою, як, зрештою, помститися людям за власне
приборкання. І одного разу заговорила вона з каменями:

Камені! Скажіть мені, а чи не набридло вам, лежати ось так багато
віків на берегах непорушно? Чи не втомилися ви від такого буття?
Невже вам не жаль, що моя вода теше ваші боки та перетворює
на гальку?

Утомлені віковічним лежанням гранітні валуни тихо обізвалися на ті
слова:

Так, Річко, утомилися ми. Але що на те вдієш? Така наша ,мабуть,
доля – лежати та стримувати твої бурхливі води, рятуючи все
живе від лиха, яке несе повінь.

То збирайтеся та мерщій ідіть до своєї матері – Гори. Хоча б не
надовго! Обійметеся з нею, побудете в гостях, а потім і
повернетеся знову облягати мої береги! Як вам таке?

Різні думки почали ятрити їхні кам’яні душі. Дуже захотілося до матері
Гори    на  гостини,  але  хто  ж  тоді  стримуватиме  води  Річки?  Довгі  ночі
гадали  гранітні  велетні,  як  бути,  і  вирішили:  половина  залишиться
стерегти водну силу від прориву, а інші – підуть в гори, на батьківщину.
Так і вчинили!
І  якось  весняного  ранку  одна  частина  каменів  вирушила  до  матері
Гори,  а  друга  залишалася,  аби  рятувати  долину.  Рівно  та  швидко
гранітні  валуни  покотилися  краєм,  роблячи  глибокі  сліди  на  м’якому
ґрунті…
Річка ж вела себе природно, навіть натяків не було на повінь! Вона
мирно  спостерігала  за  цим  усім  на  берегах.  Але  це  лише  на  перший
погляд: вона вже знала, що десь там далеко на високих шпилях почали
танути  сніги  -  і  ось-ось  має  прибути  вода!  Це  надасть  їй  неймовірної
сили, що допоможе вирватися на свободу, якої так довго Річка чекала!
Скоро почали прибувати перші хвилі, котрі принесли крижаний холод
із гір, який відразу почали відчувати камені - валуни, що лишилися! Ось
тут  вони  і  здогадалися,  як  обманула  їх  Річка!  Та  що  вдіяти?  Гранітних
валунів, які покотилися до Гори, навіть не  видко!  А в  цей  час  камені,
що відбули в гості, саме обіймалися з матір’ю, усі вони були в сльозах
радості від такої зустрічі й не здогадувалися про те лихо, яке мало ось –
ось накрити долину з ріки!
Матір  Гора  запросила  гранітних  доньок  та  синів  до  себе  в  гості,  на
самий  вершечок,  щоб  і  порадувати  діток,  і  самій  поглянути  зверху  на
тих, хто залишився в долині.

Щось  дивне  коїться  в  долині,  діти  мої!  –  сказала  матір,
поглянувши  з  висоти  на  долину.  –  Невже  Річка  вас  обманула?
Невже  хоче  вирватися  на  свободу,  утопивши  все  живе  в  низині?

О! Яке це лихо людям і всьому живому! О, діти! Як же ви дали
себе підманути якійсь воді? Не розпізнали ви її лихого наміру! Як
же нам допомогти тим, хто залишився захищати береги?

Мамо! - почали нити її гранітні діти, перетворені річкою на гальку,
хоч і великих розмірів, - Ми повірили її солодким речам і дуже
хотіли до тебе, на батьківщину… Невинні ми!

Синочки  та  донечки  мої!  Пора  рятувати,  а  не  плакати!  Тому
підіймайтеся  якнайвище  на  мій  вершечок.  Звідти  починайте
скочуватися  стрімко  вниз,  так  ви  швидше  прийдете  на  поміч
вашим сестрам та братам у долині! А я…А я…

Валуни  дійсно  майже  злетіли  з  Гори,  потужно  та  швидко
покотилися  вони  рятувати  долину!  А  там  саме  почалася  повінь!
Нестримні  потоки  брудної  холодно  –  крижаної  води  топили  все:
тварин,  людей,  домівки,  виноградники…  Валуни,  які  все  ще
утримували  береги,  нічого  не  могли  вдіяти:  їхні  ряди  були  надто
поріділі!  Ось  і  докотились  із  Гори  перші  камені,  але  вдіяти  і  вони
нічого  не  змогли  -  надто  велика  сила  прибула  Річці!  Тепер,
здавалося, ніхто і ніщо не зможе спинити нездоланні її хвилі! Усе те
бачила матір Гора, яка теж не стала осторонь, а вирішила врятувати
живе  в  долині,  як  колись,  коли  пожертвувала  своїми  доньками  та
синами  і дозволила людям укріпити береги від повеней. Тоді матір
Гора звернулася до Грому в небі з проханням:

Громе  всемогутній!  Допоможи  мені,  людям  та  моїм  дітям,
гранітним  валунам,  спинити  Річку,  яка  нищить  усе  живе,
затоплюючи  долину!  Удар  по  моєму  вершечку  своєю  силою  так,
щоб аж камені з мене полетіли ген навкруги!

Але ж ти станеш не такою могутньою, як колись, Горо! Подумай
про себе! Що тобі ті люди внизу та камені? Хіба їх цим урятуєш?

Уже все обміркувала! Бий, Громе! Бий!

Але якщо ти дуже просиш, то хай так і буде! Тримай удар!Тримай!

Грім  наніс  кілька  ударів  по  Горі,  по  самому  її  вершечку!  Від  того
почали летіти величезні валуни, гранітні камені в різні боки! Частина
з  них  полетіла  в  бік  повені,  що  розливалася  стрімко  долиною.  Від
того  утворилася  велика  перешкода,  об  яку  билися  води  Річки,  і
скоро  повінь  уже  не  могла  топити  далі!  Так  Гора  спинила  велику
воду, що несла смерть та руйнування!
  Скоро  Річка  повернулась  у  свої  береги,  стала  природно  тихою  та
мирною.  Гранітні  валуни  щільною  стіною  стали  вздовж  берегів  на
захист  долини…  Знову  запанував  лад  у  житті  краю!  За  цим  пильно
стежила матір Гора, яка, хоч і втративши вершечок, усе ж урятувала
життя в долині!

Шахи і Гном

Казка

У старому буфеті багато років припадали пилом шахи, які були

такі давні, що ніхто у квартирі вже і не міг згадати, звідки вони взялися!
Довгий  час  у  родині  ніхто  ними  не  грав,  господарі  про  них  просто
забули,  здавалося  б,  назавжди.  Проте,  уночі,  коли  всі  домашні
вкладалися  спати,  шахи  оживали  і  починали  між  собою  говорити  та
журитися, як їм бути далі, очевидно, у цьому домі вони нікому не були
потрібними.  Частенько  вони  згадували  ті  давні  призабуті  часи,  як
увечері  хтось  неодмінно  брав  і  розставляв  дотепні  фігурки  на  дошці,
обмірковуючи хитромудрі ходи, які вели до шаху чи мату в грі!

І от однієї такої пізньої ночі чорно – білі шахові фігурки – Пішаки і

Слони, Коні та Офіцери, Королі та Королеви та інші – не на жарт
зажурилися:

Що з нами буде далі? — тихо зітхнув Білий Король. — Ми так і
згинемо в цій темряві, укриті павутинням і пилом!

Навіть сонячного світла більше не бачимо! — підхопила розмову
Чорна Королева, здмухуючи пил зі своєї корони.

  Раптом  із  найтемнішого  кутка  буфета,  з-за  старої  порцелянової
супниці,  почулося  тихе  шурхотіння.  Фігурки  злякано  заніміли  й
притислися  одна  до  одної.  З  тіні  виліз  крихітний  чоловічок  у  синьому
каптанці, червоному ковпаку та з довгою сріблястою бородою. Це був
Гном,  який  уже  багато  років  жив  у  цій  квартирі  та  стеріг  спокій  її
мешканців.

Чого це ви тут сирість розвели? — добродушно буркнув Гном,
поправляючи свій ковпак. — Спати заважаєте своїм зітханнями та
сльозами!

Ох, шановний Гноме, — заговорив Білий Офіцер, — нам так
сумно. Ми створені для великих битв та хитрих стратегій, а
змушені просто старіти в темряві. Нас усі забули...

Гном уважно подивився на дерев'яні фігурки, почухав потилицю і
посміхнувся:

Забули, кажете? Ну, люди, може, й забули, а от я — ні. Давно
спостерігаю за вами з-за супниці. І, щиро кажучи, мені дуже
кортить навчитися цієї вашої гри. Розкажете правила?

  Шахи від такої пропозиції аж засяяли! Чорний Кінь тихо заіржав
від  радості,  а  Пішаки  миттю  вишикувалися  в  рівний  ряд.  Усю  ніч  у
буфеті  тривав  незвичайний  урок.  Королі  по  черзі  пояснювали
Гномові  правила,  Королеви  показували  свою  силу,  а  Коні  вчили
стрибати літерою «Г». Гном виявився дуже кмітливим учнем. Відтоді
щоночі  старий  буфет  оживав.  Гном  обережно  діставав  дошку,
розставляв фігури й грав партії сам із собою або запрошував до гри
хатнього  Цвіркуна.  По  буфету  розносився  тихий,  ледь  чутний  звук:

тук, тук, тук

— це фігурки робили свої кроки на чорно-білих

клітинках. Вони знову почувалися потрібними та щасливими за
багато-багато років!

  Проте, одного разу Гном так захопився складною партією, що не
помітив, як почало сіріти за вікном. Почувши кроки в коридорі, він
поспіхом  сховався,  але  скласти  шахівницю  назад  у  буфет  уже  не
встиг.  Вона  так  і  залишилася  лежати  на  столі  з  розставленими
фігурами.  Уранці  Тато  підійшов  до  столу,  щоб  випити  кави,  і
здивовано зупинився.

Ого, які старі шахи! — вигукнув він. — І звідки вони тут взялися?

Він  обережно  взяв  у  руки  Білого  Короля,  здув  із  нього  пил  і
замислився.  Теплі  спогади  з  дитинства,  коли  він  сам  колись  грав  із
Дідусем,  раптом  нахлинули  на  нього.  Того  ж  вечора  Тато  покликав
свого маленького Сина, посадив поруч і сказав:

Дивись, синку, яка в мене є дивовижна забава. Це гра в шахи! І я
хочу навчити тебе її правилам!

Того ж вечора шахові фігурки стояли в клітинках на полі дошки
рівно та гордо! Нарешті вони повернулися до життя! А з глибокої
щілини буфета за ними тепло спостерігали маленькі очі Гнома, який
тихо радів, що зміг повернути шахам їхню справжню магію!

Павутинка і Лисиця

Казка

Бабине  літо  прийшло  в  місто  на  початку  теплого  вересня!
Полетіло  вулицями  павутиння  і  тополиний  пух,  залипаючи  по  всіх
усюдах дивним білим килимом! Вітер – Пустун ніс маленьку Павутинку
впереміш  із  жовто  –  зеленим  листям.  Вона  була  зовсім  юною,  тільки
вчора Павук, що розставляв сітки павутини на здобич, звив її в надії на
легку поживу, та Вітер усе зіпсував… І ось тепер вона неслася через усе
місто. Стримати її пориву ніхто не міг!

Павутинка все летіла і летіла. З висоти свого польоту вона бачила,

як  бабине  літо  огортало  всіх  своїм  теплом,  тополиним  пухом…
Листочки  на  деревах  намагалися  ухопити  Павутинку,  затримати  її
своїми  кінчиками,  не  дати  їй  нестися  над  ними  ген  невідомо  куди!
Проте їм цього не вдавалося: Павутинка спритно та вправно ухилялася
від  них,  тихо  регочучи  від  незграбності  листочків…  Так  вона  неслася,
підхоплена Вітром – Пустуном, над осінніми краєвидами міста. Потім її
захотіли ухопити горобці, які, як відомо, нікуди у вирій не відлітають, а
залишаються тут зимувати, але і їм не сила було перехопити Павутинку!
Вона,  учергове  розсміявшись  із  горобців,  понеслася  далі,  аж  за
околицю міста до старого соснового бору.

Аж ось Пустунку вгледіла руда Лисиця, яка жила тут у бору і

славилася на весь лісовий крайок тим, що обманом та підступом могла
заманити, зловити та вполювати будь – яку здобич! Побачивши
Павутинку, Лисиця відразу збагнула, як і на що її використати: із неї

планувала сплести «невидимий» силок на пташок чи мишей, як це вона
завжди  робила  в  бабине  літо.  Хитрунка  збирала  чимало  міцної
павутини  та  сплітала  з  неї  тонку,  майже  непомітну  сітку-пастку.
Розтягнувши  її  між  кущами  або  біля  входу  до  нірки  миші,  легко
ловлячи таким способом здобич…

Привіт, Павутинко! – солоденьким голоском Лисиця обізвалася до
Пустунки, високо задерши голову.

І тобі привіт! – на мить пригальмувавши свій стрімкий політ,
скрикнула Павутинка до Лисиці.

А чи не хотіла б ти перепочити, поглянь, як тут все довкола гарно
та затишно! Я, ось поглянь, уже битий час відпочиваю на цій
галявині в бору! Та мені самотньо! Може, спустишся?
Погомонимо, куди ти і звідкіля?

А чому б і ні? – нічого не запідозривши, відповіла та.
Дуже швидко Павутинка – Пустунка стишила свій політ і почала
приземлятися побіля Лисиці.

Не поспішай, Павутинко! – застеріг її Вітер, який усе ще
підштовхував Пустунку небом! – Це може бути небезпечним!

Проте вона навіть слухати нічого не захотіла: жовто – зелені
листочки та навіть управні горобці нічого не могли з нею вдіяти, а то
якась стара руда Лисиця! І поволі Павутинка спустилася на пеньок,
побіля якого, все ще задерши голову догори, стояла лісова хитрунка,
яка згубила не одну павутинку на цьому світі своїм обманом!

Сідай-сідай,  будеш  гостею  в  мене!  Я  гостей  люблю!  –  вела  далі
свою  небезпечну  гру  Лисиця.  –  Шкода,  що  пригощення  немає,
однак зараз щось придумаємо!

І почала розводити багаття, удаючи, що почне готувати попоїсти
Павутинці!

Вечеря – то добре! Хто ж відмовиться перед далекою дорогою від
смачненького! - відповіла Павутинка хитрунці.

Що – що ти кажеш? Не чую тебе! Може, ти, Павутинко, підлетиш
до мене ближче, щоб краще тебе чути? – почала свій хитрий хід
Лисиця. – А то сидиш на пеньку, не розбереш твоїх слів! Тим
більше зараз почнемо вечерю готувати!

  Пустунка,  нічого  не  підозрюючи  про  підступ,  підлетіла  під
самісінький  ніс  Лисиці.  Аж  ось  руда  швидко,  мов  блискавка,  кинулася
на  Павутинку  з  не  прихованим  тепер  наміром  ухопити  її  зубами!
Клацнувши  щелепою,  Лисиця  гадала,  що  зловила  Пустунку,  –  та  ні!
Павутинка  врятувалася!  Вона,  підхоплена  Вітром,  змогла  вивернутися
від  гострих  зубів  Лисиці!  Павутинка  високо  піднялася  в  небо,  яке
починало  сутеніти,  і  почала  тепер  кружляти  над  Лисицею,
перекривлюючи хитрунку:

А що, Лисице? Спіймала? От тобі і на! Хотіла мене, Павутинку,
обдурити! Та не сталося цього!!!

  Павутинка  почала  кружляти  над  головою  Лисиці,  дражнячи  її  все
більше і більше. За цим самовпевнена Пустунка якось і не помітила, як
небезпечно  наблизилася  до  язиків  полум’я,  яке  перед  цим  розвела
хитрунка!  Несподівано  Павутинка  спалахнула,  навіть  скрикнути  не
встигла… А Вітер, що бачив усе на власні очі, все ніяк не міг повірити в
те,  що  сталося!  Недовго  покружлявши  над  бором,  полетів  собі  світ  за
очі! А хитра Лисиця дивилася йому в слід!
  Ось  таким  коротким  видалося  життя  Павутинки  в  бабине  літо!
Пустунки, яку згубила необачність та зазнайство!

Яблунька

Казка про родину

Неподалік села, що розкинулося за річкою Россю, росла стара-

престара  яблуня.  Багато  років  вона  приносила  плоди  та  щедро
розкидала  їх  довкола.  Поласувати  соковитими  яблучками  прилітали
скреготливі сороки, збігалися дикі русаки, тишком - нишком приходили
гостроколі  їжаки,  прибігала  і  малеча  із  сусіднього  села,  приїздили
скрипучими  возами  чумаки…Така  круговерть  неслася  багато  років.  За
цей час  підросли в неї три  доньки  –  дві справжні кралечки, а от третя

була кривенькою. Сама ж яблуня непомітно постаріла.. Ото прийшла
пора їй помирати…

Однієї ранньої весни підкликала вона до себе трьох доньок

яблуньок і сказала такі заповітні слова їм на прощання:

Любі  мої  донечки!  Багато  років  росла  я  на  цій  землі,  чимало
бачила,  багато  чула,  під  моїми  вітами  від  спеки  рятувалися
подорожні,  а  моїми  плодами  смакувала  вся  округа.  Холод  і
спека, посуха та зливи коротили мені віку - і ось тепер прийшла
моя  пора.  Скоро  мене  не  стане!  На  останок  хотіла    вам  дати
пораду: ніколи не сваріться, живіть у дружбі та злагоді – і тоді
ніяка біда вам не страшна!

  Невдовзі  вдарив  нічний  мороз  –  і  стара  яблуня  спочила  навіки.
Гірко плакали  доньки  за мамою, та  нічого не вдієш  – життя є життя, а
смерть є смерть!
Скоро  три  сестри  яблуні  забули  про  горе  втрати  і  жили,  як  і
раніше:  навесні  буяли  цвітом,  пізньої  осені  дарували  смачні  яблучка
усім  охочим.  Навіть  наймолодша,  кривенька,  почала  плодоносити,
забувши про смерть матері. Радість від життя забуяла поміж них!
Невдовзі  деревця  стали  дорослими  яблунями,  з  величезними
вітами,  міцними  коренями.  Прийшла  пора  їм  шукати  пари.    Скоро
навесні до старшої яблуні посватався молодий кремезний  дуб, він був
дійсно  гарним  та  могутнім  –  кращого  годі  було  й  шукати!  Вони
відгуляли гучне весілля, та тільки на свято не покликали двох менших
сестер старшої яблуні!
Наступної  весни  прийшла  пора  йти  під  вінець  середульшій
яблуні. Пара їй знайшлася дуже швидко – молодий клен. Світлокорий і
розлогий,  з  міцним  стовбуром  та  величезною  кроною!  Щасливо
відгуляли і це весілля. Тільки не покликала на нього середульша сестра
ані старшу, ані молодшу кривеньку яблуню!

Ішли роки, старші сестри вже мали своїх діток, які були такими ж

гарними,  як  і  їхні  батьки,  і  своєю  красою  радували  цей  світ.  Ніяк  не
могла  знайти  собі  пари  тільки  молодша  з  яблунь,  кривенька  від
народження, бо ніхто не хотів сватати таку наречену!
Та  одного  разу  сталася  біда:  напровесні  вдарив  сильний  мороз,
він  наробив  багато  лиха  деревам.  Кривенька  яблуня  так  важко
захворіла,  що  мало  не  згинула  взагалі.  Вирішила  вона  попросити  про
поміч у своєї старшої сестри. Та лише гордовито поглянула на нещасну
кривеньку яблуню і відмовила:

Якщо захочеш жити, то і сама виберешся з біди! А коли ні, то й
так пропадеш! Невелика втрата від кривого стовбура!

Завітала яблуня і до середульшої сестри, аби попрохати
підтримки, але й ця відмовила:

Ми самі ледве пережили цей мороз! А тут ще й ти з
протягнутою рукою! Пошукай помочі деінде!

Розпач  охопив  душу  молодшої  сестри,  сльози  полилися  додолу,
здавалося,  ось  –  ось  і  їй  прийде  кінець!  Аж  ненароком  її  страждання
побачив кущ папороті, непримітний, із рідким листячком, що з роду  –
віку  не  мав  навіть  і  цвіту!  Зашелестів  він  до  кривенької  яблуні  своїм
магічним голоском:

Привіт, яблуне!

Ти хто такий? – ледь стримуючи сльози, запитала яблуня.

Я папороть, живу неподалік тебе, коло села. Навіть не один раз
смакував твої плоди.

Дивно, - проказала кривенька деревина, - але я ніколи тебе не
бачила!

То й не диво! Я ж такий непримітний! Проте, не смуткуй,
красуне! Тебе можна врятувати! Скоро проллється злива, тепла
та живильна. Але щоб це сталося, яблунько, треба дещо тобі
зробити!

А що саме? – уже геть переставши плакати, запитала вона.

Тобі, кралечко, треба вийти за мене заміж!

Та я ж тебе вперше бачу, до того ж ти ж негарний та
непомітний! Я не хочу за тебе заміж!

Що ж, вирішувати тільки тобі, яблунько. Ти маєш час подумати,
проте не барися!

   Кривенька яблуня погодилася стати дружиною папороті. Пройшло
кілька  днів  після  весілля,  однак  живущої  зливи  так  і  не  було.  Почала
вона  турбуватися  і  згодом  поділилася  тривогою  про  це  зі  своїм
чоловіком.  Довго  помовчавши,  папороть  відповів,  що  для  того  треба
виконати  ще  одне  завдання:  підпалити  гаї  -  домівки,  у  яких  жили
родини її старших сестер! Яблунька навіть втратила дар мови! Як так! Як
папороть  може  їй  таке  пропонувати!  Адже  то  її  рідні!  На  це  вона
погодитися не могла! Категорично!
Навіть якщо доведеться згинути від болячки самій!
Ішов  час,  а  кривенькому  дереву  ставало  все  гірше  і  гірше!  Аж  ось
однієї  ночі  яблунька  прокинулася  від  того,  що  яскраве  світло  вдарило
їй  у  вічі  –  то  горіли  гаї-домівки  її  сестер!  Не  задумуючись,  вона
кинулася  рятувати  свою  рідню!  Із  полум’я  вона  виносила  знесилених
дітей, рятуючи їх від вірогідної смерті! Залишилося спасти лише сестер,
але сили швидко покидали кривеньке дерево… Аж ось невідь  – звідки
полилася  злива,  тепла,  рятівна!  Вона  швидко  згасила  смертельне
полум’я,  що  вже  підступилося  до  життів  її  старших  сестер!  Коли  все
стихло, і дерева могли нарешті зрозуміти, що ж саме відбулося, сталося

чергове  диво:  кривенька  яблунька  одужала  і,  головне,  зникла  її
кривизна!
  Після стихійної пожежі наймолодша яблуня почала шукати свого
чоловіка  –  папороть,  проте  його  ніде  не  було!  І  ось  тепер  стало  все
зрозумілим:  що  то  був  не  просто  кущ,  а  лихий  чарівник,  що  хотів
знищити  гаї  яблунь,  урятувавши  тільки  наймолодшу  із  них!  Та  не
сталося  так,  як  йому  гадалося!  Бо  на  заваді  злу  стала  сила  роду,  що
крилася в самопожертві!
  Пройшло  ще  трохи  часу,  і  три  сестри  яблуні  нарешті  змогли
спокійно  усвідомити,  на  яку  біду  вони  самі  себе  наразили  через
ворожнечу! Зажили вони щасливо та в мирі, згадавши мамину пораду
про дружбу та злагоду в родині!
  Так і жили далі три яблуні, даруючи всім свої смаковиті плоди, а
коли прийшла пора їм піти в інший світ – передали своїм дітям головну
мудрість, яку колись їм розкрила перед смертю мама яблуня!

Червончик

Оповідання

Він прокинувся від ранкового осіннього туману, що спадав на

довготелесі тополі двору. Там, на самому вершечку в гнізді, було

холодно і незатишно: легкий вітерець наганяв холоду. За ним слідом

прокинувся, як завжди ні світ ні зорі, червоний із зеленкуватим пір’ям у

хвості хазяйський півень Петько. Цього пихатого співуна він не любив,

адже той постійне горлання намагався видати за спів птаха! Півень

гордовито походжав поміж домашніх курей, удаючи із себе господаря,

але Червончик знає, хто справжній володар двору!

Червончика знає вся округа. А головне – його поважають і старі

ворони, і молоді круки, і сусідські коти, і люди-господарі двору, де

останні кількадесят років живе він – старий крук Червончик.

Про його пташині подвиги ходять легенди. І кожен тільки йому

зрозумілою мовою оповідає їх, передає, так би мовити, із уст в уста, від

одного покоління до іншого…

Спочатку кличка Червончик крукові не сподобалася, але народна

слава зробила своє діло: із часом птах звик, навіть коли його звали

люди, не боючись, міг спуститися на крилах із гнізда на землю, щоб

пригоститися…

Прізвисько (абсолютно не пташине) він отримав після нічим не

примітної історії. Якось господиня двору, де він жив, вирішила

розвести яскраво-червону фарбу, а банку залишила на ганку будинку.

Сама ж відлучилася ненадовго. Ото крукові й закортіло роздивитися

поближче… Приземлюючись, птах своїми крилами зачепив банку, вона

покотилася двором, заливаючи яскравою барвою сірий цемент. Але

найгіршим стало те, що і сам крук став напівчервоним: уся грудка та

кінчики крил були багряного кольору! Тепер він став примітним і

відомими водночас. Де б не бував птах, де б не пролітав – усі знали, то

Червончик!

Проте, не всі любили Червончика. А найбільше - сусідка Ярина!

Цій старій жінці сивина не додала мудрої терпимості та любові до

всього живого, а надто - до воронячого птаства, яке чорною зграєю

часто налітало на двори села, спустошуючи садки від яскравих

соковитих плодів. Старанно та наполегливо вона намагалася розігнати

непроханих гостей, вимахувала палицею, ставила пугала на городі,

розвішувала старе ганчір’я на черешнях, що росли в її господі, та нічого

не допомагало: птахи прилітали, як на зло, все частіше і частіше.

Полегшення приходило пізньої осені, коли сусідка повизбирувала

останні волоські горіхи під деревами.

Одного разу пізньої осені до Ярини завітав її онук, такий же

лихий, як і його бабця! Навіть погляд у нього був хижим, а золотий

ціпок на його волячій шиї ніби підкреслював уроджену ворожість та

підступність до всього живого! Чоловік змайстрував рогатку - почалося

неоголошене полювання на всіх птахів в околиці. Страждали всі: і

горобці, і ворони, і навіть півень Петько, який занадто рано, мабуть,

будив гостя. Ніхто не міг нічого вдіяти зі злом, яке поселилося по-

сусідству.

Того ранку, як зазвичай, Червончик підлетів до бабиного двору,

вправно підібрав дзьобом із долу волоського горіха, потім високо

піднявся в небо, кинув його на бруківку, аби з розбитого плоду дістати

смачне ядро. Крук уже почав було спускатися, щоб поласувати горіхом,

як сталося щось жахливо-непередбачуване: онук баби Ярини з рогатки

підбив Червончика. Від нестерпного болю старий птах скрикнув, злетіти

він більше не зміг – крило вперто не слухалося від болю…

Якимось дивом крукові вдалося дострибати до тополі, на

вершечку якої його гніздо. Проте, так високо до нього, як зараз, ще

ніколи не було! Птах безнадійно бився здоровим крилом об землю,

відштовхувався лапками, час від часу скрикував від безнадії та

нестерпного болю, та це нічим не допомагало – до гнізда не дістатись!

Це все бачив Петько, півень голосно на весь двір почав

горланити, на ґвалт прибігла господиня, та сама, яка колись готувала на

ганку фарбу... Червончику цього разу пощастило! Його виходили, хоч

це було і непросто: рана не хотіла гоїтися, напевне, надто старим був

крук. Але любов – це неймовірна невидима сила! До зими Червончик

міг уже долітати до середини тополі, а ранньої весни – нарешті злетів

до свого гнізда. Він так само прокидався раніше всіх у дворі, так само

не любив Петька, так само спостерігав за всіма з високості, адже він –

Червончик, володар, хазяїн двору!

Але на цьому історія з Червончиком аж ніяк не закінчуються!

Одного літнього дня господиня, яка так турботливо виходила

крука, розчинила вікна оселі, щоб прохолодити кімнати перед

спекотним днем. Згодом жінка вирішила причинити їх. І ото було

справжнє диво! На підвіконні лежав золотий ланцюжок! Звідки він там

узявся, хто його підкинув – ніхто не знає! Ну, майже ніхто, окрім

Червончика, старого крука, володаря двору!

Кіт і Собака

Казка

Мальовниче українське село розкинулося на берегах річки Конки.

Жили тут в основному заможні господарі, бо з ранку до пізньої ночі

працювали не покладаючи рук, так, що ніколи було підняти і голови

догори! Та трудилися не тільки самі хазяї – усі, хто мешкав на дворищі,

мали їм допомагати, адже саме спільна праця приносить великі

плоди!

В одному такому дворі, що край села, жили двоє друзів

нерозлийвода – сірий Кіт та старий Собака. Перший уночі ловив мишей,

яких особливо ставало багато після жнив, коли до комор господарі

заносили величезні міхи зерна, а вдень він дозволяв собі вволю

поспати, причому обирав для цього найкращі та найтепліші місця – чи

то на печі, чи то на сонечку, чи то на гілках старої розлогої груші.

Собака ж удень та уночі сторожував від злодіюк майно свого

господаря, часто навіть не попоївши та не виспавшись учасно і досхочу.

За це старі друзі мали шану серед усіх дворових: від курей та гусей, від

корів та бичків, від баранців та курчаток, а головне – від хазяїв! Багато

років вірою і правдою Кіт і Собака так працювали. Кожен займався

своєю улюбленою справою! Не помітили вони, як постаріли от так

живучи!

Одного разу друзі, зустрівшись у закутку двору, заговорили про

те, що давно їх турбувало, хоча ніколи раніше про це вони не

обмовлювалися ані одним словом…

Привіт, Коте! Як ся маєш? – сонним голосом почав пес.

Доброго ранку, Собако! Добре! Але маю втому від нічного

полювання! Миші діймали мене до самого ранку, та я зміг

наловити їх чимало! Он поглянь, скільки їх лежить на ганку,

тепер вони не зашкодять хазяйському добру! А ти як?

Ач як ти говориш, - з неприхованою образою вів далі Собака: -

тільки ти в нас і трудишся, а ми так собі – те і робимо, що

відпочиваємо! Мишей, бач, він наловив! А то що я всю ніч,

оком не моргнувши, відганяв циган від двору та гавкав,

наводячи страху на всіх злодюг, аби все село спокійно спало

перед новим днем, то не рахується?

Кіт на закиди друга сонно відмуркотів:

То он про що ти! А я все гадав-думав, коли ж ти про це

заговориш. І ось, почав… Для того, аби гавкати всю ніч, багато

розуму не треба! А ти спробуй висидіти мишу біля її схову так,

щоб вона тебе не помітила та прямісінько в пазурі потрапила!

Так умієш, телепню ти дворовий?

Ці слова Кота стали образою для Собаки. Тому, не довго думаючи,

він випалив муркотуну:

Коли ти так, Коте, заспівав, то я доведу тобі, що ловитиму

мишей не гірше твого! А ти в такому разі потрудися замість

мене охороняти двір від всіляких заброд та крадіїв! То що,

згода, дворовий лежню?

Останні слова дуже зачепили Кота, проте виклик він прийняв і

радо погодився на те, що запропонував старий пес.

Наступного ранку все і почалося: Кіт почав ходити двором,

оглядаючи всі закутки, чи не прокрався туди, бувало, зловмисник,

голосно, як міг, нявкав на все село. Цим здивував господарів, адже

раніше за ним такого не водилося! Собака ж пішов спати після нічного

дозору під стару розлогу грушу в тінь!

Як тільки прийшла ніч, пес, удаючи із себе Кота, заступив на

полювання. Спочатку Собаці все видавалося простим - ліг та й лежиш

напроти нірки, чекаєш на появу довгохвостих злодюжок! Що мало бути

не так? Пройшло чимало часу – мишей не було! І не дивно, бо вони вже

вилізли з іншого ходу нори і заходилися точити соняшникове насіння!

Пес усього цього безчинства навіть не помічав…

А що робив Кіт цієї ночі? Нявкати та тявкати йому страшенно

набридло ще вдень. І тепер на це нудне заняття в нього не стало ані

сил, ані наснаги! Прилігши на нічному прохолодному ганку наш

муркотик задрімав!

Саме в цю пору повз двір проходив старий лихий циган. Він,

угледівши, що Собаки немає, вирішив залізти до комори, аби чимось

поживитися, бо жив тільки крадіжкою! Тишком-нишком прокрався

злодюга до комори, проте він і гадки не мав, що саме там був пес, який

від нудного полювання на мишей мало не засинав! Відчувши щось

недобре, Собака почав прислухатися до тихих циганських кроків і, як

тільки той опинився поруч, накинувся на заброду! Від несподіванки

лиходій почав кричати, піднявши страшенний ґвалт. Господарі

прокинулися та кинулися до комори, аби зрозуміти, що ж там сталося.

Ось так хазяйське добро було врятоване тієї ночі!

Від того нестерпного шуму прокинувся і Кіт, що дрімав на ганку і ні

про що не здогадувався. Миттю він полетів до комори і побачив

страшну картину – доки господарі та Собака крутили цигана, не даючи

йому втекти, миші преспокійнесенько точили насіння! Полювання було

швидким і вдалим!

На ранок друзі, колись нерозлийвода, Кіт і Пес знову зустрілися в

закутку двору.

Як тобі ніч, Собако? – з неприхованою насмішкою почав Кіт

розмову.

Та нічого, Коте! А тобі як видалася ця ніченька? – не менш

глузливо затяг пес.

Та ти мало не розлякав усіх мишей разом із господарями!

Проте їх згубила жадібність та моя спритність! Цю ніч вони

згадуватимуть довго!

А ти, Коте - муркоте, мало не проґавив циганського злодія!

Якби так сталося, господарі б не подарували цього! І статися

могло все що завгодно, навіть непоправне! І все це через нашу

дурість із тобою, друже!

Відповісти було нічого: правда була на поверхні! Похнюпивши

голови, старі друзі замовчали, зрозумівши, що через суперечку мало не

натворили лиха! За цим усім спостерігали гуси та кури, корови та

бички, але нічого зрозуміти так і не змогли, проте з того часу Кіт ловив

мишей, а Собака сторожував двір – і ніяк інакше!

Чайник

Казка

В одній квартирі мешкало колись молоде подружжя. І, як то буває,

жили небагато, навіть бідно. У побуті їм часто не вистачало простих

речей! Але якось до них завітали гості на день народження молодої

господині та подарували блискучого чайника. Відтоді в подружжя

завжди було в чому скип’ятити воду для чаю, а інколи навіть кави.

Ішли роки, чайник зістарився: утратив свій блиск, дно вкрилося

кіптявою, всередині покрився накипом… Господарі, хоч і не без щему в

грудях, все ж вирішили купити нового чайника, а старого закинути на

горище, де він довго пролежав не потрібний нікому.

Але одного разу через багато років хазяї, прибираючись, випадково

знайшли свого старого чайника. Стало їм шкода давнього подарунка і

вирішили вдихнути в нього нове життя! Вимили, відчистили, лимонною

кислотою прибрали накип, і хоч все це не було легким заняттям,

чайника привели до ладу. Він знову зайняв почесне місце на плиті,

поруч із новим. А в один із днів господар, тепер уже не молодий

чоловік, купив спеціального свистка до чайника, який мав сповіщати,

що вода закипіла!

Зажив наш чайник новим життям, ще краще, аніж раніше: тепер

його частіше мили, заливаючи в нього тільки очищену воду, що при

кипінні не створювала вапна всередині. На всю квартиру потужним

свистом він сповіщав, що окріп для кави, або чаю, готовий! І господарі,

і сам чайник не могли нарадуватися від того, що відбувалося!

Запишався, загордився чайник перед новим, яким тепер хазяї майже не

користувалися. Особливо він дорікав тим, що вмів гучно свистати,

такого ніякий інший зробити не міг!

Уночі, коли господарі вкладалися спати після трудового будня,

старий чайник починав вихвалятися перед новим:

А що, молодику! Як ото воно стояти без діла? Відчувати себе

нікому не потрібним? Припадати пилом і бути незатребуваним

Ось так колись на твоєму місці був і я! Проте повороття до

старого життя не буде, бо я вірно і по совісті служу господарям,

і своїм місцем не поступлюся!

Ті слова болюче ранили серце молодого чайника, але що він міг

удіяти із цим? Нічого! А тому мусив терпіти знущання старого із себе!

Якось такої ж ночі, коли всі і все спало, старий почав знову свою

пісеньку:

Молодику, а, молодику! А чому в тебе немає свисту, коли ти

закипаєш, звичайно, якщо тобою користуються? Не вмієш чи

не можеш? Я ось можу! І зараз би засвистів, та шкода

господарів, щойно тільки заснули, не хочеться будити!

А ти спробуй! Вони так міцно заснули, що їх гарматою не

збудити! Жаль, що я не вмію! А то б засвистав, щоб усі почули,

яка звукова потуга, навіть, я б сказав, гудок є в мені! Щоб усі,

хто почують його, бояться мене! – з хитринкою в голосі

відповів на закиди старого чайника молодик.

Призадумався старий чайник, як би йому провчити цього нахабу з

блискучими боками. Він так розпалився від гніву й гордощів, що вода

всередині закипіла сама собою! І тоді чайник засвистів посеред ночі

що було сили, аж шибки задрижали! Переполох у нічній квартирі був

неймовірним! Господарі мало не попадали з ліжка, злякавшись такого

опівнічного свисту з кухні! Мерщій понеслися вони на звук, думаючи,

що забули чайника на плиті…

Довго хазяї не могли заснути після такого, а на ранок господар

твердо вирішив, що старому чайнику, напевне, прийшла пора, не місце

йому на кухні, треба негайно його змінити на новий!

Проте викидати на горище, як то було колись, старого друга і

помічника цього разу не стали! Чайник зі свистком зайняв почесне

місце в буфеті, поруч із кавовим сервізом, яким господарі

користувалися вкрай рідко! А на плиті тепер стояв молодик - чайник! А

на плиті тепер стояв молодик-чайник. Свистка в нього, звичайно ж, не

було, проте він мав дещо інше, чого так бракувало старому — вміння

дарувати тепло тихо, без зайвого гамору та пихи!

Завантажити Зберегти на потім