Львівська  середня  загальноосвітня  школа  № 95

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“Я   син   народа…”

(Сторінками  тернистого  шляху   І.Франка)

 

Усний літературно-музичний журнал

 

 

 

 

З досвіду роботи

ПАНТЮК Л.І.,

вчителя української

мови та літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕКОМЕНДАЦІЇ  ДО  ОФОРМЛЕННЯ  ЗАЛИ

 

У центрі сцени  на сірій тканині, що оформлена у вигляді скали, – портрет Івана Франка у вишитому рушнику і дати 1856–1916; праворуч – сільська хата.

На столі, покритому вишитою скатертиною, виставка творів І.Франка та про І.Франка, квіти.

Перед сценою – тематичні учнівські стіннівки про життя і творчість І.Франка (до кожної сторінки усного журналу) та малюнки-ілюстрації до творів поета.   

 

Обладнання: діапроектор  для демонстрування фотографій.

 

Учасники: ведучі (4 на кожну сторінку) , читці, хлопець і дівчина, Рафалович,Франко.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“Я     с и н     н а р о д а …”

(Сторінками  тернистого  шляху   І.Франка)

Усний літературно-музичний журнал

Вступне слово.

Називаємо його Каменярем, який проклав рідному народові шлях у краще майбутнє. Називаємо титаном праці, що, подібно Мойсею, сорок років свого життя віддав невсипущій, а часом каторжній праці і  невпинній боротьбі за соціальне і національне визволення свого народу. Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, в якій би не працював Франко і в якій би він не був великий. В його особі поєдналися великий письменник, глибокий учений гуманітарій, активний громадський діяч. Жив і працював в ім”я народу і для народу. До останніх днів вірив у неминучість його національного відродження, у створення власної держави. Завдяки великому таланту і невсипущій праці став одним з найосвіченіших людей свого часу. На прикладі його життєвого подвигу та поетичної майстерності виховалося не одне покоління українських письменників, завдяки йому ставали справжніми виразниками дум народу. Геній Франка тим і геній, що і сьогодні живе серед нас, у наших думах і переконаннях, допомагає нашому народові осмислити свої історичні кроки. Тому й заслуговує постать Івана Франка на вдячну пам”ять його нащадків. Тому й шанує незалежна Україна свого великого поета-громадянина.

                                                                Голос за сценою.  Я син народа,

                                                                                Що  вгору йде, хоч був запертий в льох.

                                                                                Мій поклик: праця, щастя і свобода…

 

І сторінка.    “Є така країна Франкіана…”

                                                                                  Звучить тиха музика.   На сцену виходять четверо ведучих

В е д у ч и й. Всі роки життя його сурові

Освітилися борні вогнем.

Батько вмів кувать плуги, підкови…

Син був слова правди ковалем.

В е д у ч а.    І сорок літ ішов Франко-сівач

Стриміли руки колючками глоду,

І спів його звучав не раз, як плач,

І плач його звучав, як гімн народу.                                            

                                                            Звучить пісня “Каменярі” (сл.І.Франка, муз. С.Людкевича)                        

В е д у ч и й. Ще за життя до Франка прийшло визнання. Ніхто-бо з часу Шевченка не мав такого величезного впливу на загальноукраїнський культурний процес, зокрема на розвиток української літератури, як Іван Франко.

В е д у ч а.    Співайся, пісне полум”яна, –

Нехай почує вся земля

Про мужнього Франка Івана –

Сина коваля.

                                                                Звучить пісня “ Коваль” (сл.І.Франка, муз. К.Стеценка)

                                                                Звучить тиха музика

В е д у ч и й. Він був вище середнього зросту, з гарним високим чолом, з рудавими невеликими вусами і сірими очима. На його обличчі малювалися розум і енергія. Очі й уста показували на впертість і завзяття. Одяг на ньому був  убогий.

В е д у ч а.  Був середнього росту, а йшов, як велетень… мало хто встигав за ним, а головою сягав хтозна-як високо.

В е д у ч и й.Тихий і непомітний, поки мовчить.А заговорить – і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці.Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б”є об кремінь і сипле іскри.

В е д у ч а. Спокійної вдачі, а вибухав, як порох, коли йшлося про добро трудящих, і кидав громи, щоб Русь не спала.

В е д у ч и й. З війська відпустили за слабкий зір, а бачив краще від інших, з низин далі сягав оком, ніж інші згори.

В е д у ч а. Влада гнобителів не пустила його викладати у вищій школі, а він став учителем усього народу.

В е д у ч и й. Напрацювався за десятьох,а життя йому було дано лише одне і те недовге.

В е д у ч а. Таким був Франко, робітник пера, Каменяр, чарівник слова, справжній народний співець.  

В е д у ч и й. За все життя він написав понад 6 000 художніх творів і наукових праць, себто кожні два дні творчого життя – новий твір. Зібрання творів у 50-ти томах, що побачили світ, - ледве чи охоплюють половину спадщини І.Я Франка.

В е д у ч а.    Потрібно нам народжуватись тричі,

Щоб прочитати всі твої томи,

Всі дні твої безсмертні й таємничі!

Візьми ж ти нас в життя своє, візьми,

Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,

Як блискавиці, вирвані з пітьми!

ІІ сторінка.  “Початок   мандрівки   із   отчого   дому”

                                               Звучить тиха музика.  На сцену виходять четверо ведучих і Франко

 Ф р а н к о.   Маленький хутір серед лук і нив

На горбику над річкою шумною –

Отам я в простій хлопській хаті жив,

І самота, і сум жили зо мною.

                                                                       Демонструэться фото: хата Франків у Нагуєвичах

В е д у ч и й. Мальовниче підгірське село Нагуєвичі на Дрогобиччині. В сім”ї сільського коваля Якова Франка 27 серпня 1856 року народився син Іван, якому судилося стати гордістю України. У цьому велика заслуга його перших вихователів і батьків.

В е д у ч а.    Батько не знав і не знала ще мати,

Не знали і люди, що роки промчать.

І стане маля оте мужем завзятим,

І вигострить кутого з гніву меча;

Що він тим мечем нержавіючим – словом

У серце разитиме Правди катів,

Що голосом сильним, сталево-громовим

Вестиме до світла із тьми трударів.

В е д у ч и й. Франко у далеку мандрівку життя з отчого дому взяв тужливу материнську пісню, з батьківської кузні – іскру великого вогню. У своїх спогадах поет часто підкреслював, що саме в батьковій кузні засіялися ті зерна допитливості, які пізніше дали рясні сходи знань.

Ф р а н к о: ”Мене тягло до кузні. Мені хотілося власними очима дивитись на все, слухати всього, що там робиться і говориться. Мене манило звучне батькове ценькання і грубий, уриваний стук важких молотів… Вогнистий блиск розпеченого заліза… Ті червоні іскри, приязні голоси, ті веселі та сумні оповідання, котрих так багато можна було наслухатись в татовій кузні…На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь… І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі!”. 

В е д у ч а. Франко був дуже здібний. Невситима жадоба пізнання навколишнього світу вела його від темряви до світла.

В е д у ч и й. Оскільки школа в Нагуєвичах знаходилася досить далеко від домівки Франка, батько віддав Івана до школи в Ясеницю-Сільну.  Малий Франко дуже любив книжки і вже в такому юному віці мав доступ до величезної бібліотеки місцевого священика Йосипа Левицького. Після смерті панотця всі книжки перейшли в Івасеву  власність. За два роки навчання в початковій школі Франко навчився читати й писати по-українськи, по-польськи й по-німецьки, вивчив чотири арифметичні дії.

В е д у ч а. По закінченні сільської школи в Ясениці-Сільній батьки віддали Івася до  нормальної школи при василіанському монастирі у Дрогобичі.Спочатку до селянського сина учні й учителі ставилися з погордою, але згодом мусили визнати його найращим учнем. Вже тоді в хлопчика проявлявся літературний хист.

В е д у ч и й. З 1867 року Іван Франко навчається в Дрогобицькій гімназії. Був скромним і несміливим учнем. Ходив у полотняній блузі, носив багато книжок і дуже багато читав. З п”ятого класу гімназії почав купляти на зароблені гроші книжки.

                                         Демонструэться фото: І.Франко – учень ІІІ класу Дрогобицької гімназії.

                                                                                    І.Франко – учень VІІІ класу Дрогобицької гімназії.

Ф р а н к о. ”Я набрав замилування до книжок і почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця моїх гімназіальних часів виросла до числа 500 томів. Ся бібліотека, в якій, крім різних класичних авторів, було зібрано немало й таких книжок, яких не було в гімназіальній бібліотеці… зробилась центром невеличкої громадки учеників”.

ІІІ сторінка.  “Не надійтесь, що верну я з дороги “нечестивої”

                                              Звучить музика.  На сцену виходять четверо ведучих, читці  і Франко

В е д у ч и й. Осінь 1875 року. Іван Франко у Львові – тодішньому центрі літературного і культурного життя Західної України. Він мріє поглибити і розширити свої знання в університеті. Та життя готувало йому багато розчарувань і випробувань.

В е д у ч а. Вищу освіту Іван Франко здобув.Але не у Львівському університеті, а в Чернівецькому і Віденському.Успішно захистив докторську, мріяв про кафедру в університеті.Та шлях до викладання був закритий.Австрійський уряд не міг допустити, щоб небезпечний соціаліст пропагував свої ідеї в стінах навчального закладу.

Ф р а н к о. ”Я знаю напевно і знаю від людей досить компетентних, що кафедри мені при жоднім австрійськім університеті не дадуть – не для того, що я русин, а для того, що я “політично помарнований”. Мусіла б хіба Австрія перестати бути Австрією”.

В е д у ч и й. У липні 1877р. Франко був заарештований. У тюрмі він пробув 9 місяців.

Ф р а н к о.   За що мене в пута скували?

За що мені воленьку взяли?

Кому я і чим завинив?

Чи тим, що народ свій любив?

Бажав я для скованих волі,

Для скривджених кращої долі

І рівного права для всіх –

Се весь і єдиний мій гріх.

Ч и т е ц ь.   У камері коло вікна йому

Дали злодії місце, - Прошу пана!

Поет! Нехай оспівує тюрму!

Тут світло є й лежанка дерев”яна.

А він розклав папір – своє майно,

І не звернув уваги на підколи.

Світило загратоване вікно,

Але не зачинялося ніколи.

Ч и т е ц ь.   Там сморідна жарінь і духота,

І двадцять в”язнів на єдиній лаві.

І він радів, що не дістав кута,

Де можна очі загубити в мряві.

І для писання пера золоті

Йому злиденне сонце подавало.

І спати він лягав у тій глоті

Під вицвіле, казенне покривало.

                    А вранці сяяв ореол над ним,

Бо намітало снігу у волосся…

Ах, з тим тюремним світлом льодяним

Йому й на волі жити довелося.

В е д у ч а. Ще три рази поліція арештовувала Франка. Але він був несхитний. Випробування лише зміцнювали його переконання.

В е д у ч и й. Не раз поетові було гірко.Особливо тяжкими були 1881-1884рр.Через матеріальні нестатки довелося повернутися в Нагуєвичі,зайнятися хліборобською працею.

Ч и т е ц ь.   Він за плугом ходив…

На батьківському полі,

Сіяв жито й овес

І садив бараболі.

Придивлявся жандарм

До його веснування,

І сміявся, й радів,

І писав справоздання.

“Все в порядку. Поет

Присмирнів, як дитина.

Обернувся бунтар

В мужика-селянина.

Ходить босий, марний,

Може, навіть голодний.

Не до віршів йому –

Він писати не годний.

Не говорить ні з ким,

Ну, хіба що з землею…”

Той донощик не знав

І не мав підозріння,

Що поет і дитя –

То одне сотворіння…

І не відав, що дух

Плугаря не зламати.

Що той глей – то земля,

Всеплодющая мати.

В е д у ч а. Поета-борця живить безмежна любов до людей,слово його налите вогнем, бо служить правді, воно ламає пута, бореться проти кривди, поет працює до скону.

ІV сторінка.  “Мій поклик – праця, щастя і свобода…”                                                          

                                           Звучить  музика. На сцену виходять четверо ведучих, Франко і Рафалович

В е д у ч и й. Іван Франко – трибун народний,

Пророк-ватаг, ратай-співець

І громадянин благородний…

Як той Орфей, герой рапсодний,

Він з неба віщий посланець.

В е д у ч а. Франко ніколи не відокремлював себе від народної недолі. Його серце було завжди відкрите назустріч життєвим бурям. Тому він мав повне право на весь голос

заявити: “Я син народа, що вгору йде,

                Хоч був запертий в льох.

                Мій поклик – праця, щастя і свобода…”.

Ф р а н к о. ”Скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка – служити інтересам мойого рідного народу”. 

В е д у ч и й. Поезія навіки закріпила за ним літературні наймення – “великий Каменяр”, “вічний революціонер”.До цього жанру він звертався впродовж усього свого віку.

В е д у ч а. У 1887 році вийшла збірка поезій Івана Франка “З вершин і низин”, яка принесла авторові велику славу. ЇЇ він відкриває “Гімном”, поставивши його замість пролога. Вслухаймося ще раз в мажорні акорди “Вічного революціонера” Франка – Лисенка – цієї української народної бойової пісні.

                                           Звучить пісня “Вічний революціонер” (сл.І.Франка, муз. М.Лисенка)

В е д у ч и й. Франко стояв біля колиски Галицького Стрілецтва.Обидва його сини пішли у вир першої світової війни.Стрілецькою улюбленою піснею була “Не пора…” на слова Франка. У ній автор нагадував молоді, що вона повинна служити лише своїй Україні.

В е д у ч а. Вірш “Не пора”, окрилений музикою, лунав на західноукраїнських землях, хоча й тут його поширенню чинила перешкоди польська шляхта. Він звучав як національний гімн, як заклик до боротьби. Крила цій пісні обламало давно, вона надовго замовкла, хоч і не остаточно, бо живе вона і сьогодні в серцях старшого покоління шанувальників таланту поета.

                                                                                                     Звучить пісня “Не пора”

Ф р а н к о.   Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко

Над людським горем, людською журбою!

Ох, загніздись на дні душі моєї,

Важкая думо! Сильними кліщами

Стискай те серце, скоро б від твоєї

Схибнув я стежки! Ночами і днями

Шепчи над вухом: ”Ти слуга нещасних!

Працюй для них словами і руками

Без бажань власних, без вдоволень власних!”

В е д у ч и й. Допитливе око поета зазирає в найпотаємніші закутки вселюдської культури та літератури, не минаючи навіть стародавніх притч, легенд, апокрифів, казок. Струсивши з цих джерел порох віків, переносить їх на рідну ниву.

В е д у ч а. У 1905 р. Каменяр написав і видав найращу свою поему “Мойсей”, у вступі якої звертався не до біблійного племені, а до своїх земляків і нащадків – українців.

Ф р а н к о.   Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом вкритий.

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу…

В е д у ч и й. У двадцятий  вік Франко входив з надією на натхненну працю задля  рідного народу.Він хлопський син, вихований в чорній біді, на чорнім хлібі. Ціле життя своє боронив Іван Франко хлопські справи, за що терпів страшні переслідування, але панам різати правди не переставав. Газетами, книжками і віршами він показував на нужду та кривди хлопські. Він видає свої найвизначніші твори, серед яких почесне місце займає повість “Перехресні стежки”.

В е д у ч а. Герой Франка і сам Франко – люди одного покоління. Рафалович може бути названий його другом.

Ф р а н к о. ”Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почув себе до обов”язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв дві заповіді. Перша – то було власне почуття того обов”язку, а друга – то потреба ненастанної праці”.

Р а ф а л о в и ч. “Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі? Яке ти маєш право вдоволяти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твойого народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя? А коли у тебе нема сили волі настільки, щоб зректися всіх своїх приємностей і розкошей, зробитися аскетом і слугою тих бідних і нещасних, коли ти на кождім кроці робиш концесії свойому дорогому “я”, то бодай не бреши і не декламуй про якісь віковічні права того “я”!

V сторінка.  “Я не скінчу тебе, моя убога пісне…”                                                                             

                                                          Звучить тиха музика. На сцену виходять четверо ведучмх і Франко

В е д у ч и й. На поета, живу людину із вразливим серцем і нервами, із обмеженими можливостями, сипались удари і прокльони, і він, подібно Антеєві, молитовно благав:  

            “Земле, моя всеплодющая мати,

              Сили, що в твоїй живе глибині,

              Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

              Дай і мені!

                                                                        Звучить пісня “Земле, моя всеплодющая мати”

В е д у ч а. Печаль крає поетове серце, його пісня звучить жалібно, вона ж бо ввібрала в себе скорботу народу, журбу.

В е д у ч и й. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили: праця і пісня. Пісня,  якою мати запалила в душі малого Франка вогник любові до фольклору, який постійно живив його творчість.Найніжніше любив він народну пісню.

Ф р а н к о.       Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя…

Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

                                                                                      Звучить українська народна пісня

В е д у ч а. Зароджена матір”ю любов до пісні палала в серці Франка впродовж усього життя. Його пісні зіллються з піснею народу, і мелодія їхня буде проходити мотивом через усю “музику” народного життя.У пісні черпав Франко духовні сили, мужність, поетичне натхнення.Його перу належить 50 наукових праць, присвячених пісні.

В е д у ч и й. На його твори було написано близько 200 композицій, а на окремі твори по декілька. Микола Лисенко, який підтримував приятельські стосунки з Франком, написав на його тексти 6 романсів, 2 хори.

                                                                                        Звучить тиха музика

Ф р а н к о.   Я не скінчу тебе, моя убога пісне,

В котру бажав я серце перелить

І виспівать чуття важке та млісне,

Все, що втіша, і все, що веселить…

Краще б то для моди

Заспівати, бач,

Про красу природи,

Ніж про людський плач.

Але не для моди

Се співаю я,

То й сумна виходить

Пісенька моя.

                                                                                        Звучить пісня  на слова І.Франка

В е д у ч а. В його пісні багато смутку і розпачливих нот. Та чи винен поет, що недоля народу, будучи й поетовою недолею, стала “матір”ю скорботних дум”, що вилились у пісню й породили її?

VІ сторінка. “Тричі мені являлася любов…

                                       Звучит тиха музика.  На сцену виходять ведучі, хлопець, дівчина і Франко

В е д у ч и й. Все поєднується в творчості Франка, як в самому житті,  бо він і був самим життям.

Ф р а н к о. ”Я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком…”.

В е д у ч а. Він був борцем на шляху поступу свого народу. Але він ще й був звичайною людиною, яка так потребувала людського розуміння, тепла, радості, кохання.

                                                                                                    Демонструється фото: Ольга Рошкевич

Ф р а н к о. ”Ще в гімназії і влюбився у дочку одного руського  попа Ольгу Рошкевич. Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючись, що я зроблю блискучу кар”єру, але по моїм процесі 1878-1879 рр. заборонили мені бувати в своїм домі, і присилували панну вийти заміж за іншого. Се був для мене важкий удар.

В е д у ч и й. Любов була великою, чистою і святою.Та коли Франко потрапив у в”язницю, батько Ольги поставив ультиматум: або Ольга, або соціалізм. Франко вибрав друге, хоч не збирався кидати Ольгу. Але таємне листування, поговір не були найкращим виходом із становища. Коли ж Франко одержав звістку, що Рошкевичівна виходить заміж, у нього стався мікроінсульт. Уже це свідчить, що почуття Франка були надзвичайно глибокі.

Х л о п е ц ь.  І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

І нетямущому мені

Затрули серце гризотою

Ті ангельські слова твої…

Д і в ч и н а.  Я не лукавила з тобою,

Клянуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Х л о п е ц ь.  Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розцвілий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв”яка! Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти злукавила зо мною!

Д і в ч и н а.  Ти ж думаєш, я не терпіла,

В новії зв”язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не мила,

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю –

Дороги наші віддалило.

В е д у ч а. Згодом до Франка прийшли ще дві великі любові: до смертельно хворої Юзефи Дзвонковської і до гордої та неприступної Целіни Зигмунтовської. Але перше кохання не забулося, не стерлося новими почуттями, новими враженнями. Для образу Ольги Рошкевич немолодий Франко підбирає унікальний символ – білу лілею.

                                                                                            Звучить тиха музика

Ф р а н к о.   Тричі  мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла.

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо чай.

В е д у ч и й. Окремі “листочки” і цілі “жмутки” відгорілих, але сповнених жару переживань в”яжуться мистецькою рукою Франка у збірку високого поетичного звучання “Зів”яле листя”.

В е д у ч а.    Розвійтеся з вітром, листочки зів”ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

                                               Звучить пісня на слова І.Франка “Як почуєш вночі край свойого вікна…”

В е д у ч и й. В найтяжчі хвилини Франкового життя прийшла до нього та, котра стала йому дружиною і була завжди поруч. Це  Ольга Хоружинська. Вона знала, що Франко ніколи їй не скаже й не напише того, що колись писав першій Ользі. Вона стала для поета другом, багато допомагала, ділила з ним кусник черствого хліба, переживала з ним і радість, і горе.  Саме їй поет присвятив поезію “Моїй дружині”.

                                                                       Демонструється  фото: Іван Франко з дружиною Ольгою

В е д у ч а.   Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій – щире слвечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

…Тож за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!

В е д у ч и й. Віддаючи данину шани поетові-громадянину, не можна не захоплюватися його прекрасною інтимною лірикою.Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв?

                                                                          Звучить пісня “Ой жалю, мій жалю”

VІІ сторінка.  “Поки живий, я хочу справді жити, а боротьби життя мені не страх”

                                                 Звучить тиха музика.  На сцену виходять четверо ведучих і Франко

В е д у ч и й. Кажуть, що найтемніша ніч буває перед світанком. Останнє десятиліття ХІХ ст. у житті Івана Франка справді нагадувало темну ніч.

                                                                        Демонструється фото: Іван Франко.  1910, 1912, 1913 рр.

В е д у ч а. Часто доводилося великому поетові через важкі матеріальні нестатки виконувати нелюбу роботу.

Ф р а н к о. ”Мене так використовують, що вже і жити не хочеться. Я змушений вести коректу чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладачів, що й до белетристики не годяться, не то до научних діл. Я мушу слухатися, бо моє існування загрожене. З тої праці я осліп і оглух”.

В е д у ч а. Надзвичайне перенапруження фізичних сил призвело до того, що він тяжко захворів. Внаслідок перевтоми і нервового захворювання Франко майже втратив зір. Саме в цю пору перед ним промайнув привид його моторошного життєвого фіналу (параліч, неможливість писати й загалом повноцінно займатися літературною працею). Проте тоді, наприкінці 1890-х, Іван Франко зумів випростатися, щоб продовжити свій безконечний робочий день, яким, власне, й було все його життя. 

Ф р а н к о. ”Кождого дня я займаюся літературною працею, рад, що можу писати хоч лівою рукою. За остатні роки в мене набралася не мала скирта рукописів, готових або майже готових до друку. Працюю на запас, аби дармо не тратити часу, не маючи змоги знати, яка доля жде наше письменство, але не тратячи віри в його кращу будущину. Добре, що хвороба тіла не вменшила мого духовного здоров”я та душевної сили, що дає мені змогу день у день по кілька годин трудитися.Я виготовив кілька пачок творів віршами і прозою, оригінальних та переробок. Поки живий, я хочу справді жити, а боротьби життя мені не страх”.

                                              Демонструється фото:  І.Франко диктує свої твори секретареві. 1912 р.

В е д у ч и й. Майже 6 років він диктував (бо був спаралізований) свої твори повні весни і свободи, справжні перлини поезії свого народу, які дістали загальне визнання як творіння загальнолюдської вартості.

В е д у ч и й. Наприкінці свого життя Франко був уже загальновизнаним корифеєм літературного життя Західної України. На смертному ложі, знеможений і приречений, він скаже:”Скрізь і завжди у мене була провідна думка – служити інтересам мого народу і загальнолюдським поступовим ідеям”.

Ф р а н к о.   Ні, я не кинув каменярський молот,

Усе він в моїй, хоч слабій долоні,

Його не вирве насміх, ані колот.

І як невпинно він о камінь дзвонить,

Каміння грюк в душі мені лунає,

З душі ж луна та співом виринає.

Нехай і так, що згину я,

Забутий десь під тином,

Що всі мої думки, діла

Сліду не лишать, мов та мла

На небі синім!

Нехай і так! Я радо йду

На чесне, праве діло!

За нього радо в горі вмру

І аж до гробу додержу

Свій прапор ціло.

До моря сліз, під тиском пересудів

Пролитих, і моя вплила краплина;

До храму людських змагань, праць і трудів,

Чень, і моя доложиться цеглина.

                   А як мільйонів куплений сльозами

День світла, щастя й волі засвітає,

То, чень, в новім, великім людськім Храмі

Хтось добрим словом і мене згадає.

VІІІ сторінка. “І ти, Каменяр, разом з нами, нам   руку  крізь  час подаєш…”  

                                                           Звучить тиха музика. На сцену виходять четверо ведучих 

В е д у ч и й. Майже шістдесятирічного Франка часто бачили на вулицях Львова у вечірні години.Він ішов з похиленою  спиною,з перемученими, почервонілими очима, в подертій одежі, без комірця та краватки, і ніс буханець хліба під пахвою. Засуджений долею жити тільки зі своєї каторжної праці, платив за всі життєві дрібниці чистим золотом власного мозку, що завдавало йому нестерпних страждань.

В е д у ч а. 9 березня 1916 р. Франко підписав заповіт. Рукописи й бібліотеку заповів народові, будинок – дітям. 28 травня 1916 року о 16-й годині Каменяра не стало.

                                                     Демонструється фото: Похоронна процесія по вул. Академічній.Львів.

                                    Похоронна процесія по вул Пекарській, перед Личаківським кладовищем. Львів.    

В е д у ч и й. У гарну, сонячну днину рушив вельми численний похоронний похід з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено тлінні останки покійного поета.

                               Демонструється фото: Пам”ятник І.Франку на Личаківському кладовищі у Львові

В е д у ч а. Ніби ступивши на п”єдестал з гостинця далекої і сумної весни 1875 р., він так і завмер з молотом у натруджених руках. Могутні плечі впираються в скелю, біля  ніг, зранених об каміння, пролягає дорога у вічність. Нею простує наш великий Каменяр. Своєю титанічною працею він утвердив наше право на щастя, добро і волю.

В е д у ч и й. Його життєвий шлях був устелений терном. Близько 40 років свого життя віддав Великий Каменяр служінню поневоленому народові.

В е д у ч а. В особі Івана Франка український народ дійсно мав

                                      Товариша у боротьбі за волю,

                                      Войовника, що був проводир нам,

                                      І сівача, що сіяв кращу долю,

                                      Будівника, що клав величний храм

                                      Будущини…

В е д у ч и й. Іде наш народ у мандрівку століть, несучи з собою печать духу Великого Каменяра. Бо саме Франко вніс у літературу новий зміст, помножив духовні скарби свого народу і підніс його до вершин світової величі.

                                                                                          Під музичний супровід

В е д у ч а.    Є така країна Франкіана,

Де весь вік гримлять каменярі.

Там проходить чистою душа

Крізь іржаві промені гроша.

В е д у ч и й. Є така країна Франкіана,

Де не роблять кроку без мети.

Там людина кожна незамінна,

Там красу шукають під вінком…

Є така країна Україна,

Де живуть Шевченко і Франко.

В е д у ча.    О земле, ти чеснот людських не ділиш –

Тут кожен сам – немов ліхтар вночі!

Поете, спіть!..

Ви помрете тоді лиш,

Коли посліпнуть Ваші читачі.

     Народна шана – не вельможна милість:

     Життя стає до вічності містком.

     Поете, спіть.

     Ви дуже натомились.

                         Це так непросто –

     Ви ж були Франком.

                             Звучить пісня “Гімн Каменяреві” (сл. Р.Братуня, муз.А.Кос-Анатольського)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

1. Вінок Івану Франкові. – К., 1957.  
2. Горак Р. Тричі мені являлася любов. – К., 1983.
3. Іван Франко у спогадах сучасників. – Львів, 1956.
4. Іван Франко. Документальні фотографії. Упоряд. І.П.Слупського.–Львів,  1971.
5. Іван Франко. Документи і матеріали. – К., 1966.
6. Колесник П. Іван Франко: Біографічний нарис. – К., 1966.
7. Колесник П. Іван Франко: Літературний портрет. – К., 1964.
8. Коцюбинський М. Іван Франко // Коцюбинський М. Твори у 7 т.– К.,1975.- Т.4.
9. Нечиталюк М. З народних ручаїв. – Львів, 1970.
10. Павличко Д. Франко – з нами // Біля мужнього світла: Літературно-критичні статті, спогади, виступи. – К., 1988.
11. Рильський М. Іван Франко – майстер художнього слова // Рильський М. Статті про літературу. – К., 980.
12. Спогади про Івана Франка. – К., 1981.
13. Франко І. Автобіографія. Твори, т.1. – К., 1955.
14. Франко І. Із літ моєї молодості. Переднє слово. Твори, т.11.– К, 1952.
15. Франко І. Перехресні стежки. Повість. – Кіровоград, 2000.
16. Франко І. Поезія та драматичні твори. Вибране. – Львів, 1978.
17. Шевчук В. Із вершин та низин: Книжка цікавих фактів із історії української літератури. К., 1990.
18. Шерех Ю. Другий «Заповіт» української літератури / Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. – К., 1993.
19. Шляхами Івана Франка на Україні: Путівник. Упоряд. М.О.Мороз; наук. ред. Ю.Г.Гошко. – Львів, 1982.