Усний журнал " Герої сьогодення"

Герої сьогодення

(усний журнал)

Мета: ознайомити учнів із життєвими долями  бійців АТО, виховувати повагу до героїзму  людей, які віддали життя і здоров’я за незалежність нашої держави; виховувати на їхньому прикладі патріотизм, мужність, альтруїзм.

Обладнання: презентація:

Хід заходу:

 Вступна бесіда за висловами відомих людей.

«Війна є лихо та злочин» (Вольтер)

«Війна несе біль, рани і смерть усім» (Пейн Нагато).

«Всяка війна аморальна у своїй внутрішній основi» (О.Довженко).

Вихователь:

 А на моїй землі іде війна ,

Стріляють танки і ревуть гармати .

Сповита горем , в чорному вбранні ,

Сльозами вмилась не одна вже мати
Найкращі з кращих падають від куль ,

Грудьми своїми землю прикривають

Сумним набатом в селах і містах ,

Звучать слова: « Герої не вмирають ! »

Вони живуть навіки у серцях

І в пам’яті народуУкраїни

І не дозволять нашим ворогам

Перетворить Вітчизну на руїни

Ми вистоїм. Здолаємо катів ,

Як маків – цвіт розквітне Україна !

На тих місцях, де йдуть тепер бої ,

 В земнім поклоні схилиться калина …

Учень:

По всій Україні лунають прокляття
І стогін, і сльози у кожнім селі!
Летять в небеса наші воїни браття!
За мир! За свободу на рідній землі!
В скорботі схилилась велика родина,
Жахливі новини щодня пізнає.
Шанує Героїв своїх Батьківщина
І почесті й славу синам віддає...
А що московіти? Ця підла вражина,
Що сп'яну придумала нову війну?
Це жах!!! Бо солдат своїх наче скотину
Закопують тихо... Так зручно Кремлю!?
Скидають у шахти?! В канави, в кар'єри?!
Загиблих ховати-тягар для Москви?!
Про жертви-мовчанка! Для правди-бар'єри!
Сліпі і німі православні церкви?!
Вам скільки ще трупів потрібно прийняти,
Щоб вийшла з запою зотліла душа?
Щоб сина згадала зомбована мати?
Щоб совість продажна на тризну прийшла?...

 

І сторінка

ТАНКОВИЙ БІЙ ЛЕЙТЕНАНТА ВАСИЛЯ БОЖКА

Відповідно до рішення Вищого штабу командування Збройних Сил України, особовий склад 1 танкової роти військової частини пп В6250, до складу якої входив і взвод лейтенанта Божка Василя Миколайовича, 25січня 2015 року був відряджений  для виконання визначених завдань у сектор «С» та підпорядкований командуванню 128 ОГПБр.

26 січня 2015 року останні прибули до міста Артемівськ, де отримали наказ здійснити марш до селища Луганського по трасі Артемівськ – Дебальцеве, зайняти опорний пункт та охороняти трасу  від проросійськи налаштованих бойовиків.

Зранку 12 лютого 2015 року командиром механізованого батальйону 128 ОГПБр екіпажу танка №302, до складу якого входили лейтенант       Божок В.М., військовослужбовець військової служби за контрактом, вчорашній солдат строкової служби, який наприкінці минулого року підписав контракт, старший солдат Шахмандаров А.З. та військовослужбовець, який був призваний в третю хвилю мобілізації, молодший сержант Лиско В.О., було поставлено завдання: висунутися до селища Логвіново, де останні повинні були надати вогневу підтримку військовослужбовцям 79 бригади при зачистці селища. Тож під прикриттям броні та влучного вогню екіпаж танку вибивав терористів, які засіли в навколишніх будинках, після чого останні понесли важкі втрати. Закінчив цю справу, воїнам – танкістам, які, навіть, і відпочити не встигли, приблизно о 14 годині,   від командування механізованого батальйону пролунала наступна команда: «Висунутися по трасі Артемівськ – Дебальцеве за селище Логвінове, замаскуватися у лісосмузі та не допустити пересування по ній ворожої техніки». Отримавши наказ, лейтенант Божок В.М. вирішив помінятися з навідником гармати молодшим сержантом Лиском В.О. місцями в танку та вирушив виконувати поставлене завдання.  Але, виїхавши з ґрунтової дороги на вказану трасу, лейтенант помітив, що з боку міста Вуглегірськ  виїхало три танки противника. Від прийняття рішення до пострілу промайнули лічені секунди.  Будучі майстром своєї справи, Василь зробив постріл. Від прямого влучання ворожий танк спалахнув, наче коробка з сірниками. Дав команду старшому солдату Шахмандарову А.З., своєму механіку – водію, увімкнути задній хід, його танк почав нешвидко пятитись назад, при цьому офіцер продовжував вести вогонь. Противник не побачив звідки вів вогонь танковий екіпаж лейтенанта Божка В.М. та зосередив свій вогонь по підбитому українському танку, який стояв по другий бік траси. А Василь, сховавшись за двома підбитими бойовими машинами піхоти, які стояли поруч друг з другом продовжував вести прицільний вогонь по ворогу. Від послідуючих його влучних пострілів був підбитий інший танк противника. Лейтенант влучив останньому, мабуть, у боєкомплект, у результаті вибуху якого башта ворожого танку відлетіла у сторону.  Офіцер, користуючись усіма знаннями, які йому були надані ще під час навчання, завдяки науці виживання у екстремальних умовах та решті хитрощів військового мистецтва, продовжував вести нерівний бій з бойовиками, діючи за схемою «виїхав, вистрелив, сховався». В цей час до терористів на підмогу підійшло ще три танки. Але жодний з них не зумів побачити відважний український екіпаж. Один ворожий танк, намагаючись знайти звідки ведеться вогонь,  виїхав з ґрунтової дороги на трасу та почав рухатися у бік танкового екіпажу лейтенанта Божка В.М. Переїжджаючи  через міст невеличкої річки, він повернувся кормою до екіпажу українського танку. Василь зробив ще один влучний постріл у бік ворога. Танк противника загорівся, втратив керування та звалився з мосту у річку.

 Орден Богдана Хмельницького III ст. (27 червня 2015) — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі

ІІ сторінка

П’ЯТЬ ТАНКІВ ВОРОГА

    Дві «сімдесятдвійки» були знищені екіпажем «Адама» торік наприкінці вересня біля старого терміналу донецького аеропорту, коли терористи активізували свої сили та вкотре розпочали наступ.

— Це, напевно, був перший мій бій, коли я не відчував ні страху, ні хвилювання. Просто холодний розрахунок — є вісім секунд на постріл, поки противник заряджається. А ще тоді нам пощастило, — згадує майор Євген Межевікін з позивним «Адам», — бо ворожі танки схибили. Один снаряд зачепив нас рикошетом, не завдавши шкоди, а інший перелетів.

А за декілька днів екіпаж майора Межевікіна підбив ще один ворожий танк. Тоді надійшла інформація, що по наших позиціях прямою наводкою із лісосмуги гатить танк противника. Отримавши наказ, Євген вирушив у визначений район. Та то була пастка. Активний танк противника прикривали ще два.

Вийшло так, що наш Т-64 протистояв трьом «сімдесятдвійкам». Але й з того бою Євген та його екіпаж вийшли переможцями. Влучно «відпрацювавши» по ворожій машині, яка вела вогонь із лісосмуги, наші хлопці не втікали від тих, що ховалися у засідці. А, розвернувши танк, пішли просто на них. Маневруючи та стріляючи, вони змусили противника відступити.

Пізніше були й інші запеклі бої. Екіпажу «Адама» вдалося знищити ще два ворожі Т-72.

Майор Євген Межевікін на Схід України вирушив наприкінці травня минулого року. На Донецькому напрямку він виконував завдання з виставлення блокпостів, супроводження колон, ведення розвідки тощо.

21 липня під час наступу наших підрозділів у районі Пісків отримав поранення командир 1-го танкового батальйону 1-ї танкової бригади. Євгену довелося перебрати командування батальйоном на себе.

Відтоді, як наші військові закріпилися в Пісках, і до лютого поточного року майор Межевікін весь час знаходився там. Як каже сам офіцер, довелось стати практично жителем цього населеного пункту.

Окрім Пісків, екіпажі «Адама» діяли в районі Авдіївки, Зеніта, Спартака, в периметрі аеропорту. Вони допомагали нашим підрозділам знищувати бойовиків, техніку і взагалі все, що рухалося в нашому напрямку. Євген регулярно «кошмарив» терористів на танку, здебільшого виконуючи обов’язки навідника, у районі злітно-посадкової смуги, диспетчерської вежі й терміналів.

— Окрім цього, ми супроводжували колони з боєприпасами та особовим складом, які заходили в аеропорт. Часто доводилось самому завантажувати на танк боєприпаси, продукти харчування та доставляти їх нашим бійцям, — розповів Євген.

Перебуваючи в районі донецького аеропорту, батальйон «Адама» успішно застосував тактику мобільних танкових груп.

— Раніше бойові машини закріплювалися за стаціонарними позиціями і постами, постійно перебували на передньому краї, безпосередньо на лінії зіткнення, де часто були зручною ціллю для ворожої артилерії і розвідувально-диверсійних груп, — говорить офіцер. — Це призводило до втрати техніки і особового складу, особливо після того, як у противника з’явилися нові протитанкові керовані ракети. Тактика мобільних танкових груп дозволила відвести техніку з-під удару та ефективніше використовувати на найбільш небезпечних напрямках.

— На одній позиції я зі своїм екіпажем ніколи не засиджувався. Завжди виїжджали туди, де терористи починали наступати або обстрілювати наші позиції, найчастіше — в Піски, Зеніт, Авдіївку, — розповідає Євген. — Ніхто із мого екіпажу жодного разу не відмовився вирушити в «найгарячіші точки». Хлопці мені довіряли, а я їм.

Євген пригадує випадок, коли в донецькому аеропорту на злітно-посадковій смузі заглухла наша «беха» (БМП — авт.), одразу перетворившись на легку здобич для противника. У цей час «Адам» знаходився неподалік. Тож, почувши по рації про проблеми піхотинців, відразу направився туди.

— Проламавши паркан, ми вискочили на «злітку». Під’їжджаємо, а в середині машини — нікого. Ну, думаю, не встигли. Та за кілька секунд підбігає до мене командир БМП. Як виявилося, екіпаж покинув машину та зайняв оборону, — розповідає майор. — У цей час противник відкрив по нас вогонь із мінометів та кулеметів. Тож, не гаючи ні хвилини, швидко взяли «беху» на буксир та під обстрілом вийшли в безпечне місце. Дякувати Богу, тоді ніхто не постраждав.

Запам’яталося «Адаму» і те, як вони брали неподалік донецького аеропорту висоту, з якої терористи постійно обстрілювали нашу техніку. Тоді його «шістдесятчетвірка» була в ролі приманки — танк на великій швидкості попрямував до ДАПу. Терористи, побачивши його, почали обстрілювати, чим виявили свої позиції. Далі до справи взялася наша артилерія.

• Орден Богдана Хмельницького II ст. (4 грудня 2014) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високий професіоналізм та з нагоди Дня Збройних Сил України^[3]
• Орден Богдана Хмельницького III ст. (21 жовтня 2014) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі^[4]
• Нагрудний знак Начальника Генерального штабу «Слава і честь».
• Орден «Народний Герой України» (4 червня 2015

СІННІ ЛИСТОЧКИ
      (Кіборги)
Брати мої,хлопчики,рідні сини!!!
Без рук і без ніг - герої війни!
Зенітками,"градами" нищать вас,б"ють,
Земля під ногами горить...каламуть
в повітрі навколішнім...снайпери,танки
І рани страшнії,і смертні світанки...
Ми з вами,кохані,ми з вами,рідненькі,
Герої,улюбленці нашої неньки..
Півроку в руїнах,таки без ротацій,
І сниться домівка,і подих акацій...
Зчорнілі від диму,сестрою - кістлява,
А поруч і далі - вогненна заграва...
Ген злітная смуга,життя - під приціл...
Озброєний ворог і міни довкіл,
За вас я молюся,тримайтесь,синочки!!!
Тривожная днина,осінні листочки...

 

ІІІ сторінка

ПОДВИГ МЕДИКА !

  

        242 дні оборони Донецького аеропорту – найгероїчніша сторінка в українській історії, адже захищаючи цей клаптик української землі, наші військові, проявили неабияку мужність, стійкість і героїзм - не витримав бетон, але люди вистояли. 34 дні із 242 надавав медичну допомогу захисникам ДАПу, випускник 2009 року фельдшерського відділення Білоцерківського медичного коледжу, молодший сержант ЗІНИЧ ІГОР. Ігор заїхав на територію аеропорту, під час чергової ротації 17 грудня 2014 року у складі 3 батальйону 80 окремої аеромобільної бригади, як військовий фельдшер. Усі ці дні бійці робили все можливе, щоб утримати аеропорт, як важливий стратегічний об'єкт, який став вже символом нескореності та героїзму українського воїна.

        Заключна хвиля протистояння в аеропорту почалася після Різдва: масовані артилерійські удари, танкова атака бойовиків... 13 січня, внаслідок  масованих обстрілів, впала диспетчерська вежа, яка нагадувала вже величезну бетонну губку. Того ж дня бойовики висунули «кіборгам» ультиматум – або залишити аеропорт, або загинути. Військові вибрали бій, і з того моменту зіткнення в аеропорту вже не вщухали. Найзапекліші бої розпочалися з 15 січня 2015 року. З розповідей побратима Ігоря, а також військового капелана, який йому весь час допомагав доглядати за пораненими, стало відомо, що 19 січня відбувалися особливо запеклі бої на території аеропорту, термінал, де знаходилися наші бійці, прострілювався з усіх сторін, поранених було дуже багато. Ігор прийняв рішення залишатися доти, поки не вивезуть останнього хворого бійця, сам також був поранений. Спроби вивезти бійців були зроблені 19 та 20 січня, але ворог не дав можливість під'їхати транспорту, дорога прострілювалася, машини горіли, були загиблі, тому змушені були відступити. У ніч на 20 січня сепаратисти з трьох сторін замінували новий термінал і по черзі почали підривати, таким чином, що всі, хто ще на ту хвилинку був живий, зібралися в одному місці… Тоді стався четвертий вибух... З 20 січня зв'язок із нашим Ігорем перервавсь.

     

        Майже місяць про долю Ігоря  нічого не було відомо, сепаратисти  не давали можливість зайти на територію летовища, щоб вивезти  загиблих і лише  16  лютого прийшла звістка, що перші 9 тіл загиблих «кіборгів»  везуть у Дніпропетровськ. Як  з'ясувалося наступного дня серед цих дев'яти був і Ігор, а всього тоді вивезли 14  тіл загиблих «кіборгів».   Побратим Ігоря Юрій Сова, який  витягував Зінича з-під завалів  терміналу   згадував: " ....... – Ми познайомились ще на Яворівському полігоні, восени, служили в 80-ці. Коли 17-го ми зашли в аеропорт, він там був із хлопцями. Його давно хотіли відправити на ротацію, але він не хотів їх кидати, бо хлопці йому вірили. Вже 17 січня його поранило при обстрілі та він себе 300-м не вважав, сам перебинтував собі голову й надалі допомагав хлопцям. Всі ті дні, коли нас годували обіцянками витягнути, аби ми тільки протримались ще годинку, коли ми вишукували цукор для поранених, щоб надати їм сил, збирали воду, ставили під воду баклажки та вона стікала по пологим поверхням.»

Десяткам кіборгів Ігор врятував життя, до останньої хвилинки виконуючи  свій професійний обов’язок. Він міг вийти з аеропорту, так як на той момент вже сам був поранений, але своїх не залишив.

"..... Сталося це 9 січня приблизно об 11 годині перед полуднем. З поля бою пораненого забирала всім відома Оля «Кроха» - 37-річна волонтерка екстреної медслужби, штурман реанімобіля Ольга Башей, напарниця медичного волонтера, також не менш відомого 46-річного Іллі Лисенка з позивним «Хоттабич». Оля надала першу медичну допомогу, перетягнула Ігоря Римара в безпечне місце та передала під опіку лікарям - Ігорю та Андрію (їх прізвища мені невідомі). Тіло бійця було бездиханне, вивезти в госпіталь також не було як під безперервними обстрілами, та ще й в оточенні. Лікарі боролися за життя молодого чоловіка, робили все можливе і неможливе. Ігор-лікар (а допомагав йому колега Андрій) вирішив вставити трубку в легені через отвір у гортані, який був наслідком поранення. Дихання відновилося, хоч слабке та важке, але це дало можливість відновити життєдіяльність. Аж десь близько 23.00 год., майже через півдоби, пораненого вдалося вивезти і доставити в Харківський військовий госпіталь. Звідти бучацький волонтер Олег відправив пораненого земляка в супроводі дружини та її брата літаком до Києва.

15 січня Ігор Римар (Кузь) переніс чергову операцію в Київському госпіталі за участі українських хірургів і двох фахівців із Англії. Англійські лікарі були вражені тим, як професійно була надана медична допомога в польових умовах і зауважили, що вперше зіткнулися з випадком, як напряму в легені було введено трубку для підтримання функції органів дихання, коли, здавалось би, вже надії ніякої не було. Лікар Ігор й сам не міг пояснити, як і чому він так зробив. Думаю, людина в екстремальних ситуаціях здатна на справді неймовірні речі 

"...Товариші по службі згадують Зінича, як відчайдушного медика. По-доброму кажуть, що недаремно у нього був позивний «Псих».

        

На  приміщенні Рокитнянської районної лікарні, де Ігор працював фельдшером, була відкрита Меморіальна Дошка на його честь.
          22 травня 2015 року  меморіальна дошка на  честь Ігоря  була також відкрита і в школі  №3 смт Рокитно на Київщині ,  де  Ігор навчався. 

          7 травня 2015 представники громадського об'єднання «Справа», які стали ініціаторами акції   «Дерево пам'яті», висадили дерева-меморіали на честь 3-х бійців, які загинули в АТО. Дерево пам'яті на  честь Зінича Ігоря   тепер буде  рости в  серці нашої держави, за  адресою. Хрещатик, 25 в  нашій  столиці  місті  Києві. 

 

ІV сторінка

ЯК ВОЮВАВ І ПРИЙНЯВ СМЕРТЬ ТАРАС СЕНЮК

 

  Для того, щоб людина виявила ті чи інші риси характеру, необхідні відповідні умови. На долю командира 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї ОАЕМбр підполковника Тараса Сенюка їх випало задосить.

2 травня 2014 року військова колона на чолі з підполковником Сенюком вирушила на виконання чергового бойового завдання. Командир, який завжди попереду, командир — поведінка якого завжди є прикладом для всього особового складу. Близько 4.00 години під час висування противник вдався до спроби обстрілу, зав’язався бій. Вогонь було зосереджено на перші три бронетранспортери, в одному з яких перебував Тарас Сенюк.

По радіозв’язку було чути впевнений голос комбата, чіткі вказівки, а для особового складу — жодного шансу піддатись емоціям, страху або піддати сумніву дії командира. Бій тривав близько 10 хвилин. Вогневі точки противника були надійно подавлені.

  Та це був лише початок, основне завдання була попереду. Близько 5.30 в районі мосту, поблизу міста Слов’янськ, знову зав’язався бій. Сепаратистів було витіснено з блокпоста, і міст — уже під контролем підрозділу Тараса Сенюка.

  Біля мосту, з двох боків, почав збиратися натовп з метою заблокувати рух колони. За рішенням командира, на безпечній відстані від колони було виставлено бійців з метою запобігання провокацій з боку натовпу, а решті військових вказано сектори спостереження. Здавалося, все під контролем. Проте послабляти пильність було не варто. Протягом всього дня від представників сепаратистських угруповань лунали погрози знищити підрозділ і пропозиції перейти на бік бойовиків, із посиланням на досвід інших «героїв». Невдоволені невідомі особи вимагали скласти зброю та залишити техніку в обмін на життя військових. Однак відповіддю командира батальйону було чітке та однозначне «НІ». Тоді, на вимогу здати затвори, знову впевнене «НІ». Крайньою вимогою невідомих осіб було здати боєприпаси, а у відповідь — тверде «НІ».

Коли представники сепаратистського угруповання зрозуміли незламність, непохитність командирського рішення, стійкість волі та силу духу, вимагали залишити військових Національної гвардії та Внутрішніх військ в обмін на життя десантників. І цього разу комбат дав чітко зрозуміти своє рішення, що ні своїх, ні тих, хто поруч, не залишить.

Близько 17.00 серед натовпу були помічені невідомі особи зі зброєю. Командир наказав зайняти кругову оборону. В цей час у бік підрозділу починають лунати перші постріли, бойовики ведуть вогонь з-за спин «мирно налаштованих» цивільних. Полетів перший «коктейль Молотова» в силове відділення одного з бронетранспортерів. Підполковник Тарас Сенюк знову попереду і особисто керує розбиранням барикад, щоб створити прохід для виведення колони в безпечне місце. З усіх напрямків посилюється вогонь з різних видів зброї — й не лише по військовій колоні, а й по людях, які перешкоджали руху колони. Ворожі кулі обірвали життя двох військових батальйону на очах у командира. Твердість характеру, рішучість і мужність комбата, чіткі та впевнені дії особового складу дали змогу колоні вирватися з влаштованої пастки.

  Підполковник Тарас Михайлович Сенюк залишився вірним Присязі, прийняв командирське рішення, продемонструвавши зразок витримки та мужності. Завдяки чітким і вправним діям врятував від загибелі особовий склад і не допустив втрати озброєння та військової техніки.

Таких завдань, у яких Тарас Сенюк міг виявити себе як справжній командир, було немало.

  3 червня 2014 року — чергове бойове завдання — знищити блокпост противника. Артилерійська підготовка і тактична група на чолі з підполковником Тарасом Сенюком починає висування вперед. Командир батальйону знову попереду. разом із розвідувальним взводом. Лунають постріли, ворожий вогонь посилюється, чіткі вказівки командира, особовий склад іде позаду бронетранспортерів. Серед десантників — перші поранені...

Як згадує один із десантників батальйону: «Він завжди був попереду, його поведінка — була прикладом, його дії надихали особовий склад». Так було й цього дня, пліч-о-пліч зі своїми хлопцями.

  «Командире, вогонь посилюється, командире, пригнись», — вигукнув сержант. Але це було ніби не до нього... Постріли лунали з різних напрямків і різних видів зброї. Та куля снайпера шукала саме його — КОМАНДИРА. Цього дня ми втратили досвідченого командира, мужнього десантника, надійного товариша.

  Командування взяв на себе командир 1-ї аеромобільно-десантної роти, продемонструвавши хоробрість і вміння відповідально приймати рішення, бойове завдання було виконано. Цього дня всі десантники батальйону виявили мужність, стійкість, витривалість і впевненість. Адже перед їхніми очима був яскравий приклад командира. Тарас Сенюк загинув в бою...

• Медаль «Захиснику Вітчизни»
• Медаль «10 років Збройним Силам України»
• Медаль «15 років Збройним Силам України»
• Медаль «За сумлінну службу» III ступеня
• Почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України «За досягнення у військовій службі» II ст.
• Почесний нагрудний знак командувача Сухопутних військ Збройних Сил України «За відмінну службу в аеромобільних військах Сухопутних військ Збройних Сил України»
• Нагрудний знак «15 років аеромобільним військам Сухопутних військ Збройних Сил України»
• Медаль за Іракську кампанію (США)

Вшанування пам'яті

•      14 серпня 2014 року Тарасу Сенюку було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Коломиї» (посмертно).
•      У 2014 році Укрпошта до Дня Збройних Сил України випустила художній маркований конверт серії «Героям Слава!», присвячений Герою України полковнику Тарасу Сенюку.
•      8 червня 2015 року в Коломиї був урочисто відкритий пам'ятник Тарасу Сенюку.
•          Вулиця Тараса Сенюка у місті Житомир.

 

Я проклинаю ворога сповна!
Бо голови сміливців положив,
Чудовий світ по-іншому відкрив...
Тепер пізнала,що таке життя,
Яке страшне непевне відчуття
Цієї днини...сутності своєї...
Не радують убранствами гаї,
І потерпаю:Нація вмирає!!!
А Україна вірить і чекає,
Що "перемир"я" тимчасове стане зламом,
Та я дивуюсь черговим обманом...
А винних розпинаю на хресті,
Думки - матеріальні,зовсім не пусті..

 

V сторінка
КОМАНДИР НЕ ЗАЛИШИВ ЛІТАК

 

    Капітан літака Костянтин Могилко до останнього залишався в підбитому літаку-розвіднику, щоб відвести його подалі від житлових кварталів. Після падіння вінничанина знайшли у кабіні, він навіть не намагався покинути падаючий літак. За словами начальника відділу «Відкрите небо» Генштабу Збройних сил України Юрія Андрієнко, літак-розвідувальник фотографував місцевість.  В екіпажі було сім чоловік. Ракета, підбила літак на висоті 4050 метрів, яка вважається безпечною. Капітан корабля, вінничанин Костянтин Могилко, наказав команді покинути літак, а сам  відводив його від житловик кварталів Слав′янська. У літаку такої моделі не передбачена система катапультування і щоб вийти з нього потрібно скористатись задніми дверцятами.  Літак впав північніше від Слав′янська під кутом 80 градусів. Командира знайшли у кабіні. Він навіть не намагався спробувати вийти з літака,  Капітан літака Костянтин Могилко до останнього залишався в підбитому літаку-розвіднику, щоб відвести його подалі від житлових кварталів. Після падіння вінничанина знайшли у кабіні, він навіть не намагався покинути падаючий літак. За словами начальника відділу «Відкрите небо» Генштабу Збройних сил України Юрія Андрієнко, літак-розвідувальник фотографував місцевість.  В екіпажі було сім чоловік. Ракета, підбила літак на висоті 4050 метрів, яка вважається безпечною. Капітан корабля, вінничанин Костянтин Могилко, наказав команді покинути літак, а сам  відводив його від житловик кварталів Слав′янська. У літаку такої моделі не передбачена система катапультування і щоб вийти з нього потрібно скористатись задніми дверцятами.  Літак впав північніше від Слав′янська під кутом 80 градусів. Командира знайшли у кабіні.

  Нагороди та відзнаки:

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (20 червня 2014) — за виняткову мужність і героїзм, незламність духу у боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі (посмертно)
• Медаль «За військову службу Україні» (6 грудня 2012) — за значний особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, зразкове виконання військового обов'язку, високий професіоналізм та з нагоди Дня Збройних Сил України
• Медаль «Захиснику Вітчизни»
• Відзнаки Міністерства оборони України — медалі «15 років Збройним Силам України», «За сумлінну службу» III ст

Вшанування пам'яті

• 17 вересня 2014-го на честь Костянтина Могилка у Вінниці встановлено меморіальну дошку.
• У 2014 році Укрпошта до Дня Збройних Сил України випустила художній маркований конверт серії «Героям Слава!», присвячений Герою України підполковнику Костянтину Могилку.
• 26 серпня 2015 року Президент України Петро Порошенко видав указ, яким з метою увічнення пам'яті Героя України підполковника Могилка Костянтина Вікторовича, ураховуючи його особливі заслуги перед Батьківщиною, мужність та героїзм, незламність духу в боротьбі за незалежну Українську державу та зважаючи на високий професіоналізм, зразкове виконання поставлених завдань особовим складом 15 бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України постановив присвоїти літаку Ан-30Б (бортовий номер 86) 15 бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України ім'я Костянтина Могилка.

 

ГОРІЛИ СВІЧІ                            
Горіли свічі,віск зчорнілий капав
І гірко побивалися батьки,
А день змокрілий все дощами плакав,
Бо по тобі в’язали рушники,
Важкії хмари не заплющили повіки
Хотіли надивитись із небес,
Як ти ішов,ішов від нас навіки,
Щоб дух нетлінний в пам’яті воскрес.

 

Учень. Молитва за солдата.

Господи , храни солдата,

Бо в кожного є мати,

В когось дітки і дружина,

В когось молода дівчина.

Господи , храни солдата!

 

Господи , храни солдата

Від куль і дула автомата,

Нехай повернеться живим

На зло всім ворогам лихим!

Господи , храни солдата!

 

Хай ангели твої літають,

І хлопців наших захищають,

Від куль ховають їх крильми,

За них молитись будеи ми …

Господи… спаси і сохрани…

Вихователь:Це мало сказти –

вони полягли.

Це мало сказати –

Вони не повернуться.

Вони тобі і мені віддали

Стукіт власного серця.

   Памятай, тільки двоє погодились віддати життя за тебе. Ісус Христос вмер за тебе, щоб спасти свою душу. Український солдат вмер, щоб врятувати твою свободу.