Усний журнал. "Моя країна - Україна. Народні символи українців"

Тема.  МОЯ КРАЇНА – УКРАЇНА.    НАРОДНІ СИМВОЛИ  МОГО НАРОДУ

Мета: поглиблюючи знання учнів про народні символи українського народу, формувати національну свідомість школярів, виховувати патріотів держави, розвивати пізнавальні інтереси.

Обладнання: вербова гілочка, презентація «Народні символи українців», рушники, фонограми пісень («Чорнобривці», «Пісня про рушник», «Лелеки» або «Журавлі»), підготовлені учнями прислів’я і приказки з ілюстраціями тощо.

Тип заняття. Усний журнал

ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

І. Організаційний момент

Оголошення теми та мети заходу. (Слайд 1-2)

Не цурайтесь, діти, рідного порога,

                                                                                              звідки в світ широкий вас вела дорога.

Слово учителя. (Слайд 3)

Ми добре знаємо, що таке державні символи, знаємо, що до них належать Державний Герб, Прапор і Гімн. Це те, що виокремлює Україну серед інших держав у світі, робить її впізнаваною. А сьогодні ми пройдемося споришевою стежечкою  пам’яті в незвичайну країну, де розкошує душа нашого народу. Ми поговоримо про народні символи.

Згадаймо, що ж таке символ? Які символи ви знаєте?

Отже, символ – це знак, предмет, рослина тощо.

   У символах відображаються прагнення людей, їхня історія, традиції. Тому так важливо знати їх і шанувати.

 

   І сторінка                 РОСЛИНИ-СИМВОЛИ   (Слайд 4)              

Найчастіше символи пов’язувалися з природою. Велике символічне навантаження несуть назви рослин. У різних  народів вони свої. У канадців, скажімо, клен, у ліванців – кедр, у японців – сакура, у росіян – береза й горобина, а в нас – калина і верба. Народне прислів’я говорить: «Без верби і калини нема України».

 

ВЕРБА  (Слайд 5)

Країна чудова – степи і Карпати,

Зелені сади біля кожної хати.

Як символ верба і червона калина.

Україну люблю – це моя Батьківщина.

 

Верба – одвічний символ України, 

Усім відома культова рослина.

Символізує вірність, рідний край,

Любов безмежну, ніби небокрай.

 

Учениця з прутиком верби й учень розігрують міні-сценку

Учень: У Вербну Неділю люди святили в церкві прутики верби, які потім несли додому. Бажаючи здоров’я і всіляких гараздів зустрічним та своїй рідні, легенько шмагали їх гілочкою і примовляли:

Учениця: Не я б’ю – верба б’є.

За тиждень Великдень! Уже недалечко червоне яєчко!

Будьте здорові, як вода, а багаті, як земля, і красиві, як весна!

З Вербною Неділею усіх! Миру і злагоди нам!

 

Слайд 6

Криниця з журавлем і кущ калини –                         

Безсмертя символ, символ Батьківщини.

Це символ вірності, це символ чистоти,

Людського милосердя й доброти.

 

Калину і до столу подавали,                    

Весільні короваї прикрашали,

Як символ долі, щастя і краси

І чистої дівочої коси.

Слайд 7

Про калину і походження її назви розповідає легенда.           

   Жила в одному селі привітна й добра дівчинка Калина. Дуже вона любила квіти і постійно приносила їх до свого саду з лісу. Та й  квіти любили дівчину: легко приймалися на новому місці, цвіли пишно.

   Пішла якось Калина до лісу. Курний шлях без єдиного деревця в спекотну днину видався дуже довгим. Тож, повертаючись додому, дівчина посадила край дороги тоненький пагінчик, викопаний у лісі. Воду довелося носити зі своєї криниці. І пагін звеселився! Ріс він у гущавині й ніколи не бачив  ясного сонця, води вдоволь не пив. А тут на привіллі розрісся у великий кущ.

   Ішов тим шляхом подорожній, стомився. Бачить – кущ, а під ним трава зеленіє, квіти голівками кивають, пташки співають. Ну як тут не присядеш? Посміхнувся чоловік і сказав:

– Спасибі тим роботящим рукам, що його посадили, і тому доброму серцю, що його викохало!

   Раптом кущ стрепенувся, гілочки напружилися, лист поширшав… Гульк – і вже вкрився білим цвітом. А далі з’явилися червоні намистини ягід. І в кожній – зернятко, схоже на маленьке серденько.

   Прийшла до свого улюбленця Калинка, дуже здивувалася змінам:

– Звідки ця краса? Звідки такі зернятка?

– Це на згадку про твоє добре серце, – шепоче кущ дівчині. – А щоб люди тебе не забули, подаруй мені своє ім’я.

З того часу й називають той кущ калиною.

 

Люди завжди шанували калину. Не було жодної хати, біля якої б не кущувала калина. Як забіліють її квіти, дівчата ними коси прикрашали. А коли кетяги достигали, їх вішали попід стріхою. І стояли хати, мов у коралях, червоніли густими намистинами аж до пізніх заморозків.

Не обходилися без калини і у весільних обрядах: коровай, гільце прикрашали калиновою вервечкою. А ще було таке повір’я: якщо зробити калинову сопілку, обов’язково в сім’ї народиться син.

Калину використовують і в  народній медицині. Від  застуди п’ють калиновий чай. А свіжі ягоди з медом і водою помічні при кашлі, серцевих хворобах, для регулювання травлення і кров’яного тиску.

Слайд 8

Про калину співається в багатьох народних піснях, про неї складають вірші поети.  А Тарас Шевченко згадує калину у своїх творах 365 разів!

Тече вода з-під явора            

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька

Явор молодіє.

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють…

Та чомусь сьогодні мало її росте біля наших хат. Тож варто посадити калину й милуватися її

красою протягом усього року.

Слайд 9  ЧОРНОБРИВЦІ.

   Ну як не згадати чорнобривці?  Їх неповторний аромат, розмаїття форм і забарвлення вражають. Чорнобривці прикрашають наші двори, звеселяють городи, острівками серед асфальту квітнуть на площах наших міст.

А ще чорнобривці – то символ маминої невтомної праці, любові, прищепленої нею своїм дітям до рідного дому.

Пісня «Чорнобривці»

МАК

Слайд 10             

  Було це давно. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Печеніги задумали захопити їх у полон. Дочекалися, коли воїни вирушили в похід, і напали на місто. Втікали дівчата

через підземний хід. Вибігши на широке зелене поле, кинулись до лісу, але вороги вже

оточили їх. І тоді найвродливіша з дівчат, донька воєводи, вигукнула:

— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного. Допоможи знищити нечестивців!

   І зглянулася земля-мати на сльози полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, вона тут же стає квіткою, червоною, як жар. Так і не змогли вороги захопити жодної дівчини. Стомилися, розсідлали коней, лягли на землю й заснули непробудним сном. Це дівчата-квіти наслали на них сон-дрімоту.

   А вранці повернулися руські воїни і побачили червону від квітів долину і сплячих печенігів. Коли пролилася остання крапля ворожої крові, з квітів знову постали дівчата з  червоними маками в руках, які подарували своїм визволителям.

На згадку про цей бій щороку ця долина зацвітала червоними маками.

Слайд 11

  А інша легенда розповідає про те, як в нерівній битві з нападниками в степу загинув козак. Посікли його тіло турки на дрібен мак. А на ранок поле вкрили червоні, як кров козацька, квіти. Ось з того часу маки є символом мужності та нескореності будь-яким поневолювачам.  

   Символізує мак героїзм і тих, хто боронив рідну землю від фашистської чуми 1939-1945 рр., і тих, хто сьогодні б’ється за Україну на сході нашої країни.

Хай бачить світ! Ми – доньки України

З краю Карпат і славного Дніпра.

Тут все найкраще: поле, кущ калини…

А люди прагнуть миру і добра.

Слайди 12-13

ІІ сторінка           ПТАХИ-СИМВОЛИ                 ЛЕЛЕКА               

Серед згаданих птахів чи не найбільш улюбленим в українців є лелека. Скільки про цього птаха різних оповідок живе і не перелічити. Кажуть, щаслива та родина, на дворищі якої облюбували собі місце лелеки. А ще приписують лелекам почесну місію – доставку в родину немовлят.

Лелека – символ щастя і родини,

Любові до своєї батьківщини,

Добробуту, продовження життя,

Надії символ, віри в майбуття.

Це лелеки  на своїх крилах  несуть нам весну. Золотими ключами сонячних променів відмикають землю. А восени наші лиця смуток огортає, коли бачимо у небі пташиний ключ. І хочеться гукнути: «Летіть, лелеки, до теплого краю, але не баріться, швидше повертайтесь додому».  

Слайд 14

Коли на зиму птиці відлітають,

Чому вони щороку повертаються,

Здолавши даль і натомивши крила,

На землю ту, яка їх породила?

Слайд 15

Коли Вкраїну люди покидають,

Хіба вони не відають, не знають,

Що за морями відшукати щастя,

Лишивши вотчину, не вдасться?

 (Слайд 16

Що таке Україна? – я спитав журавля.

– Працьовита країна. Там багата земля!

Я спитав у лелеки:

– Де найкращі поля?

– Облітав я далеко.  Краще   наших нема!

Я спитав у синиці:

– Де смачніша вода?

– В українських криницях, –  відповіла вона.

Хто найкраще співає? – я спитав солов’я.

– Та хіба ж ти не знаєш?! –  Україна моя!

 (Слайд 17)

Завдання. Хтось змішав прислів’я. Вам треба віднайти продовження прислів’я.

Знайти відповідники
1	Земля там найкраща	Ї	як соловей без пісні
2	Де рідний край	Р	на своєму корені росте
3	Кожна травичка	А	і в жмені мила
4	Рідна земля	Н	як своя сторона
5	Людина без вітчизни	У	де народився ти!
6	Нема в світі кращої	А	свій рідний край
7	Люби і знай	К	там і рай

 (Слайд 18)

Де степ широкий, наче море,              

Де дише пахощами гай,

Де небо зоряне й просторе,

Там мій святий чудовий край.

Там мила, рідна сторона, 

Де хати в вишняках біліють,

Де пісня жалібна луна,

Де житом ниви зеленіють.

Слайд 19

Буває, часом сліпну від краси. 
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,– 
оці степи, це небо, ці ліси, 
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори, 
усе моє, все зветься – Україна. 
Така краса, висока і нетлінна, 
що хоч спинись і з Богом говори.

Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де пройшли дитячі роки. Родинне вогнище, затишна батьківська оселя… З них починалася людина, родина, неповторна Україна.

Слайд 20

Тож наступна…           ІІІ сторінка                       ХАТА

На перший погляд про українську хату ми ніби знаємо багато, але водночас мало. Хата для українця – цілий світ, де люди переймалися буденними клопотами, кохали, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.

Побудувати дім означало не тільки закласти фундамент і поставити стіни, але й створити родове вогнище, народити дітей, виховати їх віруючими, добрими людьми.

В уявленнях наших пращурів хата подібна до дерева життя: підмурок, призьба – це корені, стіни – стовбур, дах – верхів’я.

Слайд 21

Призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між «тим» світом, де спочивають пращури, і «білим світом», який презентувався білими стінами.

Люди вірили, що усілякі напасті (бурі, град, повені, різні хвороби) насилають демонічні сили. Щоб їм протистояти, вигадувалися найрізноманітніші способи. І найсильнішим був вогонь та його «відповідник»— червоний колір. Саме такою смугою вище долівки обводили стіни. Таке замкнене коло закривало доступ до хати нечистій силі.

Слайд  22

 

Покуть – найсвятіше місце української хати. Тут розміщували ікони із зображеннями Ісуса Христа і Божої Матері, прикрашаючи їх вишитими рушниками.

За ікони клали священні реліквії: свячені вербу, воду, шматочок  паски, громничу свічку.

Всі важливі події в родині відбувалися на покуті: весільний посад молодих, перша купіль немовляти, прощання з покійним.

Тут ставили Дідуха на Різдво, а на Великдень – паску й писанки, тут молилися у щасливий час і лиху годину, присягалися, давали обітницю, просили благословення, дякували.

Спасибі, Господи, за все, що нам даєш,
За наш прекрасний край, за Україну:
За ріки, гори, за поля без меж,
За соняхи, жита і за калину.

Слайд 23

Піч до прийняття християнства була головним місцем у хаті. З розпадом великої сім’ї серединне вогнище перемістилось до стіни. Тут господиня готувала їжу, навчала доньку поратися біля горщиків, з’ясовувала свої стосунки з невісткою. У печі пеклися паляниці духмяного хліба, весільний коровай, скакунці, гречаники, готувалася каша, варився борщ. Піч створювала особливе родинне тепло, мирила навіть посварених чоловіка й жінку, а для дітей взагалі була чарівним прихистком.

Лиже полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімається димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги –

Щось пригадують з давнини.

І чекають покірно черги

Засмаглілі горшки й чугуни.   

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватник зав’язала

На застуджений свій поперек.

Біга тітка з кухні в сіни,

З повітки заносить дров –

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

Господиня завжди старанно білила піч. За станом печі судили про охайність господині, казали: «Яка піч – така й господиня».

Слайд  24

Під час заручин старостам і нареченій належить стояти ближче до печі. Старости намагалися потай виколупати з печі шматочок цеглини чи обмазки і покласти до кишені, щоб сватання вдалося. І дівчина не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту.

Домовий любить піч і має в ній своє місце. Тому в хаті не можна лихословити. Існувало навіть прислів’ї: «Сказав би, та піч у хаті».

Отже, для сільських людей хата і піч уособлювали у собі увесь світ. Хата надавала притулок від непогоди, створювала умови для повсякденного  існування. У ній віками формувалися родинні стосунки, де люди і працювали, і відпочивали.

Слайд 25

Назва  «стіл» пов’язана із словом «стелити», тобто поставити на щось страви. Колись слов’яни їли просто на землі, щось підстеливши, або розкладали харчі на дошці, навколо якої і всідалися.

Стіл у хаті відігравав особливу роль. Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька як голови роду – він займав за столом почесне місце. Стіл завжди накривався скатертиною: у будень – звичайною полотняною, у свято – зі смаком оздобленою вишивкою або тканим візерунком.

На столі завжди лежав хліб, а на Різдво та Великдень ще й свічку запалювали. Вважалося великим гріхом стукати по столу кулаком, вірили, що обов’язково чоловік з дружиною посваряться.

Слайд  26

«Хліб – всьому голова», – казали в народі. Хлібину не можна було  класти на стіл перевернутою догори. А коли окраєць падав додолу, то його піднімали й цілували, щоб хліб в хаті не переводився.

– А  які ще існують звичаї щодо хліба?

Пахне хлібом трава,

Що купала мене з дитяти.

Пахнуть хлібом слова,

Що мене їх навчила мати.

Пахне хлібом терпка

Пісня батькової стодоли.

Пахне хлібом рука,

Що водила мене до школи…

Пахне хлібом маля,

Що любов її народила.

Пахне хлібом земля,

Що дала мені сонце і крила. 

Тож хліб як народний символ  пов’язаний з працьовитістю українців, вмінням шанувати чесну працю. Багато приказок та прислів’їв склав народ про це. А які ви підготували?

(Напр., Хліб – всьому голова.                             Хто не робить, той не їсть.

Буде хліб – буде й до хліба.                                Працюй ударно – матимеш гарно.

Допоки хліб – допоти світ, з ним щастя і великі справи.

У закритий рот муха не влетить.                    Під лежачий камінь вода не тече.

Краще маленька праця, ніж велике безділля.)

Коли серпень у росах іскриться,

я тону в степовому теплі,

і здається мені пшениця

золотим промінням землі.

 

Слайд 27-28          ІV сторінка. ОБЕРЕГИ.  РУШНИКИ

«Пісня про рушник» на сл. А.Малишка

Два рази на рік – на Різдво і на Паску – господиня прикрашала хату рушниками. Вишитий рушник – неодмінний атрибут багатьох обрядів: з рушником виходили в поле, справляли обжинки, проводжали в далеку дорогу, дівчата подавали рушник на знак згоди при сватанні, молоді ставали на рушник під час шлюбного обряду.

СПАДЩИНА  (сценка)

                                                    Дві сестри-внучки (міська й сільська)

– Ну от пом’янули бабусю, як вона хотіла, та й народний звичай так велить. Тепер треба інший заповіт її виконати: розібрати спадщину.

– Ой та що тут можна з собою до міста повезти? Щоб дівчата засміяли? Хоча Біблію я б узяла – стара, палітурка пошарпана. Раритет називається. Модно зараз…

–  Біблію бабуся дядькові Матвію заповіла. Йому для роботи часто потрібно мати під рукою біблійні тексти. Тут є ще старі фотографії, серветки, рушники… Знаєш, як бабуся цікаво розповідала про рушники?

– Скажеш таке! Ну що можна про них розповісти?

–  А ти подивися ось на цей. Йому дуже багато років. Коли бабуся закохалася в нашого діда Петра, то старалася вишити якомога більше рушників.

– Чула, що дівчині треба було мати 40 рушників.

–  Ну, сорок не сорок, а хоча б дюжину мала вишити. Старостів пов’язати, судженого, а потім і сватів. А ще світлицю прикрасити…

– А чим це він так пахне? (підносить до обличчя, нюхає)

– М’ятою, а ще полином, здається.  Перекладали, щоб краще зберігалося і потім довго пахло.

– А ось оцю сорочку теж бабуся вишивала?

– О ця сорочка чи не найцінніша з усього. Бабуся її вишивала перед самим весіллям.  Молилася, благаючи Бога, щоб більше в житті радості було, а болю й смутку менше… Ось так, як у пісні:    Два кольори мої, два кольори.

                             Оба на полотні, в душі моїй оба.

                             Два кольори мої, два кольори,

                             Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Слайд 29

 Добре відомо, що магічними властивостями ще й досі наділяють підкову. Повелося це, мабуть, відтоді, коли коні, виступали головною прикметою багатства і суспільної значимості того, кому вони належали. Якщо хотіли побажати комусь щастя, то підносили підкову, мовляв, нехай вам таланить на своїх коней, тобто будьте удачливим.

У наш час те, що стосується коней, забулося, а залишилося лише значення щастя, успіху, багатства. Тому дехто й носить на собі мініатюрні підківки чи прибиває їх на ворота, двері.

Слайд 30

Якби зібрати всі гарні слова, які мовилися про любов до України, можна було б цілий палац із них звести, хоч зі слів, не запліднених дією, нічого не збудуєш. Тож любов має бути дієвою, а патріотизм – не тільки на словах

Роби добро – добром тобі воздасться.

І словом, й ділом в світ його неси.

І матимеш від того стільки щастя,

Тепла, любові, світла і краси,

Що світ нараз веселкою заграє,

І засиніють чисто небеса.

І серденько від щастя заспіває,

Відчуєш і побачиш чудеса.

Душа теплом наповниться по вінця

І ласкою чарівно зацвіте.

Немає в світі кращого гостинця,

Як зрозуміти правило просте —

Твори добро! І йди вперед сміливо

З теплом душі і ласкою завжди.

Бо це і є те найцінніше диво, 

Яке тебе закриє від біди.         

Слайд  31

Моя Вкраїна гарна, як тополя,

Я – українка із прапрадідів.

Схиляюсь в молитовному поклоні,

Щоб наш не перевівся родовід.

Молюсь за тебе, Україно,

Молюсь за тебе кожен час,

Бо ти у нас одна-єдина,  –

Не буде іншої у нас.