Усний журнал "Олександр Олесь – поет страдницької долі, глибокої зажури серця"

Тема: Олександр Олесь – поет страдницької долі, глибокої зажури серця

Мета: Ознайомити з життєвим і творчим шляхом поета, поглибити знання про митця і людину незвичайної долі; розвивати інтерес до «забутих імен», літературно-естетичні смаки; удосконалювати навички виразного читання прози та поезії різноманітного спрямування: громадянської, пейзажної, інтимної та патріотичної лірики; виховувати любов до України та поетичного слова.

Тип уроку: усний журнал

Обладнання: портрет Олександра Олеся, книжкова виставка матеріалів про поета та його збірок, презентація творчості митця.

Хід уроку

Слово вчителя. Сьогодні на нашій зустрічі перегорнемо сторінки життя і діяльності прекрасного поета-лірика, громадянина й патріота України. Вона має назву: «Олександр Олесь – поет страдницької долі, глибокої зажури серця».

Олександр Олесь – це псевдонім Олександра Івановича Кандиби, який дала поетові його наречена Віра Свадковська ще в далекому 1906 році.

 Те ім’я, що мені дала Ти

 У дні осяяні тобою,

 У сні і вільне, і крилате

 Літа і в’ється наді мною.

 Його прийму я в свою душу…

У кінці цього року ми відзначили 5 грудня 135 років з дня народження поета і 170 років з дня смерті (22 грудня).

 Поезії, які сьогодні прозвучать – більшість із вас чули, але, можливо, не знали кому вони належать. Тож відкрийте сьогодні для себе нового Олександра Олеся, який 25 років прожив на чужині, але думами завжди був з Україною, яка завжди була в його зболеному серці.

 О принесіть, як не надію,

 То крихту рідної землі:

 Я притулю до уст її

 І так застигну, так замлію…

 Перша сторінка нашої зустрічі «Селянський син із сумних страдницьких степів».

1-й ведучий. Народився Олександр Олесь 5 грудня 1879 року у Кризі [нині містечко Білопілля Сумської області).

Чотирирічним хлопчиком навчився читати. Пер­шого вірша написав у 9 років. Невдовзі «Кобзаря» Шевченка знав напам'ять.

Рано залишився без батька. Мати разом із дітьми (ще було дві доньки — Галя і Маруся) пе­реїхали в родинну садибу до Верхньосулля, де під опікою дідуся Василя на лоні чарівної природи, що бачилася майбутньому поетові «суцільною каз­кою», промайнув «золотий день» дитинства.

Навчання в Дергачівському хліборобському учи­лищі відкриває нову сторінку в житті Олександра Олеся.

Тут він ширше знайомиться з літературою, ціка­виться й вивчає іноземні мови, видає рукописний журнал «Комета».

По закінченні училища вступає до Київського політехнічного інституту «вільним слухачем», але не маючи змоги заплатити за право слухання лекцій, змушений був працювати.

1903 року складає іспит із латинської мови й стає студентом Харківського ветеринарного інституту, одночасно працюючи статистиком у земстві.

У цьому ж році їде на відкриття пам'ятника Кот­ляревському. Там він зустрічається з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою.

Глибоке враження на нього справила ця зустріч і обурила заборона виголошувати на урочистому засіданні промови українською мовою.

Там Олесь відчув і силу опору національному гнітові. Відтоді він пише лише українською мовою. Ця зустріч окрилила молодого автора до подальшої літературної і громадської роботи, сприяла усвідо­мленню себе як українського патріота, поборника національної ідеї.

Його перші поезії були опубліковані в одеському альманасі «Багаття». Відтак одна за одною вихо­дять збірки «З журбою радість обнялась», «Поезії. Книга II, III, IV, V». Вони принесли не лише визнання, а й великий успіх.

А оте «з журбою радість обнялась» назавжди ста­ло наскрізною темою Олесевих роздумів і почувань.

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я...

Життя поверталося гіркою прозою. Він у пошуках заробітків. Влаштуватися на літературну роботу не вдалося.

Працює на київській скотобійні ветеринаром. В атмосфері крові, агонії вмираючих тварин довелося продовжувати літературну роботу.

Слово вчителя. Наша зустріч має підзаголовок «З журбою радість обнялась» - це недаремно, бо так називається перша збірка поета (1907 р.). Після її виходу Леся Українка сказала, вірші їй вже не слід писати, бо Олесь – кращий поет, ніж вона. Цей вислів означає, що з’явився новий талант, який підкорив усіх чарівністю та музичністю своїх віршів.

А ми переходимо до другої сторінки нашої зустрічі «Ранньої творчості Олександра Олеся».

2-й ведучий. У ранній творчості поета виведено образи Сокола, Орла, Лебедя, що були притаманні поетам-символістам, звучать ліричні мотиви. Він увійшов у свідомість поколінь як незрівнянний майстер інтимної лірики. Його вірші декламували на літературних вечірках гімназисти і студенти. Во­ни полонили всіх своєю безпосередністю, щирістю, теплотою, свіжістю, музикальністю, легкістю. .

Не випадково українська поетеса Христя Алчевська зіставляла його лірику з творчістю німець­кого поета Генріха Гейне. Дійсно, тільки справжній талант може помітити, як «дихають тихо акації ніжні», «дивляться мовчки на місяць, на зорі, див­ляться в світ, ним, ясним, зачаровані...»

Образ коханої асоціюється у поета з ранком, з блиском сонця золотого, з радісним днем, коли все співає гімни сонцю, з вечором, коли вона проходить мимо.

Послухайте кілька поезій:

(на фоні музики «Місячної сонати» Бетховена).

Декламатор.

Постій — не йди! Нащо питати,

Чи можу стати я твоїм...

Синіє ніч, і ночі шати

Горять в розводі золотім.

Постій: душа моя розквітла,

Як пташка, крилами тремтить,

А ніч пливе на хвилях світла,

І день назустріч їй летить.

   Постій! Нап'юся — надивлюся...

   Навіщо згадувать когось...

   Сьогодні я тобі молюся,

   А завтра ще не зайнялось!

Декламатор.

Люблю! Як в перший раз люблю,

Хоч це любов моя остання.:.

        Але вона — як день в маю,

      Як пташки перше щебетання.

Люблю.

Люблю для сліз, для мук, жалю...

Але коли б, коли б ти знала,-

Як квітне серце, як люблю,

Ти б на устах моїх сказала:

«Люблю!»

Третя сторінка журналу «Чари ночі» — гімн коханню, весні»

3-й ведучий. Поезія захоплює глибиною по­чуттів, емоційністю, зворушливістю, пісенною ме­лодійністю. Вона сприймається як гімн юності, ко­хання, як уславлення органічної єдності людини й природи. Розквіт світлого почуття людини і чарівна краса весняної ночі доповнюють одне одного, пе­редають гармонійність буття. Захоплює краса вес­ни, почуттів ліричного героя, життєві радощі й при­крощі, невлаштованість людського буття, щем за молодістю, яка не вернеться.

Сміються, плачуть солов'ї

  І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там —

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в цей час вам рада.

Поглянь — уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! — життя єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Четверта сторінка «Пейзажна лірика О.Олеся»

4-й ведучий. Людина і природа у нього — разом. Окремим віршам властива алегоричність. У поезії «Айстри» події 1905—1907 років навіяли образ квіток, що в темну північ, умившись росою, розквітли, аби дочекатися ранку, і красою своєю в райдугу барвів життя убирають.

В образі айстр змальовано людей, котрі після по­разки несли в своєму серці розпач та зневіру. Ліричний герой відчуває смуток за тих, чиї мрії й надії справджуються надто пізно, але обов'язково збуваються. Послухайте цей вірш. .

Айстри

  Опівночі айстри в саду розцвіли...

  Умились росою, вінки одягли,

   І стали рожевого ранку чекають,

  І в райдугу барвів життя убирать...

  І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні,—.

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в'януть, де вічна весна...

Так марили айстри в саду восени,

Так марили айстри і ждали весни...

А ранок стрічав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем...

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма...

І вгледіли айстри, що жити дарма, —

 Схилились і вмерли...

І тут, як на сміх, Засяяло сонце над трупами їх!..

Вражає глибиною змісту, екологічною пробле­мою вірш «Лебідь». Він актуальний і сьогодні. Пла­нета повинна бути чистою і мирною.

Декламатор.

Лебідь

  На болоті спала зграя лебедина,

Вічна ніч чорніла, і стояв туман...

Спало все навколо, тільки білий лебідь

Тихи-тихо сходив кров'ю своїх ран.

І співав він пісню, пісню лебедину,

Про озера сині, про красу степів,

Про велике сонце, про вітри і хмари,

І далеко нісся лебединий спів.

Кликав він проснутись, розгорнути крила,

Пролетіти небом в золоті краї...

Тихо-мирно спала зграя, лебедина,

І даремно лебідь звав, будив її.

І коли він вгледів, що брати не чують,

Що навік до себе прикував їх став, —

Закричав від муки, вдарився об камінь,

Зранив собі груди, крила поламав.

Чорна ніч чорніла, не світало вранці,

Ввечері далекий захід не палав...

Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,

Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.

Аж колись уранці зашуміли хвилі

І громи заграли в сурми голосні,

Вирвалося серце, осліпило очі,

Роздало навколо обрії ясні.

Стрепенулась зграя, закричала біла:

«Тут гниле повітря, тут вода гнила!»..,

А над ними сонце, небо, простір, воля!... —

І ганебно спати більше не змогла.

Зашуміла зграя піною на хвилях,

Зашуміла вітром... ще раз! І — прощай!...

І летіла легко, наче біла хмара,

І кричала з неба про щасливий край.

Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,

То, здавивши рани, крила рознімав...

І в знесиллі бився... Зграя лебедина!

Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

П’ята сторінка «Проблема українського слова, мови»

1-й ведучий. О.Олесь був свідомий того, що патріот, борець за свободу рідного краю довіку за­лишиться в пам'яті народу. Тому він прагнув по­етичним словом виховувати національну гідність українців. Тому й зіставляв його з «орлом скутим»,₍ гірко страждав, що воно «чужинцям кинуте на сміх», що «співочий грім» батьків, «дітьми без­пам'ятно забутий».

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань!

Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

Проблему рідної мови автор піднімає у вірші «Рідна мова в рідній школі», який став хресто­матійним

Декламатор.

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче і миліш,

І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! Рідна мова!

Що в єдине нас злива, —

Перші матері слова,

Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп 'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»

І спасе того в неволі

Наша мрія золота,

Наше гасло і мета:

Рідна мова в рідній школі!

 Шоста сторінка журналу «У роки революції»

2-й ведучий. Життя напередодні революції 1905—1907, 1917 років викликало у поета підне­сений настрій. У студентські роки бере активну участь у революційних подіях 1905 року, виступає на сходках і мітингах. Перекладає українською ре­волюційні пісні: «Марсельєза», «Варшав'янка», «Сміло у ногу рушайте», «В неволі скатований лю­то».

Революція 1905 року породила в ньому надію на відродження рідного народу, країни, добрих змін у житті: братерства, рівності, землі, волі. Однак його мрії про вселюдське життя не справдились. Наста­ли роки реакції, глибоко вражали репресії, чорно­сотенні погроми уряду.

Поет пережив і радість перемог, і трагедію пора­зок. Тому можна зрозуміти, якими глибокими були рани його серця і чому пісні «били в груди» настро­ями журби, а то й відчаю.              ^%

Я — мов сурмач без сурми голосної,

Я — мов стрілець без зброї золотої,

Я — мов орел без сизих крил,

Я — мов вістун серед могил.

О. Олесь не може виправдати братовбивство в ім'я ідеї, кровопролиття серед українців у 191 7— 1919 роках. Боліло серце над тим, як сліпа помста засліплювала очі українців. Це принесло болісні пе­реживання й розчарування.

І він 1919 року залишає Україну спочатку на де­який час, а потім — назавжди.

Важке життя минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Настрої поета вилилися у його віршах.

Звучить пісня «Чуєш, брате мій» на слова БЛепкого.

 3-й ведучий.Еміграція за кордон стала для Оле­ся великою трагедією життя:

Чужина — могила, чужина — труна,

Душа на чужині, як чайка сумна.

Не раз поривався на Україну, але його стримува­ли сумніви: там один за одним гинули письменники, видатні діячі науки, культури, політичні діячі.

Ностальгія за Україною, трагедія серця посилю­валася звістками про загибель українців від штуч­но створеного голоду. Про ці події він пише в циклі поезій «Голод».

Надзвичайно драматичними, трагічними були його останні роки. Фашисти окупували Прагу, зали­ли кров'ю щойно проголошену незалежність Кар­патської України. З вересня 1939 року запалах­котіла над Європою Друга світова війна. Поета-не покидали тривожні думки про сина — Олега Ольжича, активного учасника руху Опору, якого фашисти схопили в Києві, вивезли в Німеччину й закатували на початку червня 1944 року в концтаборі Заксен- хаузен.

Хворе серце рвалося з грудей. 22 грудня 1944 року поета не стало. Друзі поховали його на празь­кому цвинтарі Ольшани. Могила не забута. У Празі живе його син, Олесь Кандиба, який опікується по­смертною долею творчої спадщини батька.

Літературознавець Ростислав Радишевський розшукав 600 поезій, які будуть опубліковані впер­ше.

Сьома сторінка «Творчість періоду еміграції»

4-ведучий. Прожив поет в еміграції 25 років. Створив 5 збірок. Серед них «Чужина» (1919), «Пе­резва» (1921). А книга «Ніч на полонині» (1941) — це лебедина його пісня, напоєна найніжнішою лю­бов'ю до рідної землі, до свого народу, до історії. У ній звучить і біль розлуки, і каяття за вчинену втечу з України. У багатьох із них — розпач, жаль, триво­га, душевні муки, любов до рідного краю.

Кожен рядок вибухав цими почуттями.

На фоні музики полонезу Огінського звучать вірші.

Декламатор.

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію...

Хочу кухоль з рідною водою!..

Я тільки очі напою,

До уст спрагнілих притулю,

Торкнусь душею вогняною.

Декламатор.

Коли б я знав, що розлучусь з тобою,

О краю мій, о земленько свята,

Що я, отруєний журбою,

В світах блукатиму літа.

Коли б я знав про муки люті,

Про сміх і глум на чужині,

Що в мене будуть руки скуті

І в мури замкнені пісні, —

Я попрощався б хоч з тобою,

До лона рідного припав,

Прислухався б до шуму трав

І зник...

Ні! Не пішов би я з ганьбою

Шукать ганьби на чужині...

На хрест ?! Однаково мені!

1-й ведучий. Поет приходить до висновку, що Вітчизна — одна, єдина, дорога, вибирати її не мож­на, вона завжди в серці. Ця думка звучить у поезії

 О, недурно в скорботах ми плачемо

На вигнанні в холодних світах,

Ми своєї землі не побачимо...

Тільки, може, у мріях, у снах.

Тільки в снах її подих відчуємо,

Її муки, надії, жалі,

Тільки в снах затишних ми почуємо

Рідний голос святої землі.

Із почутого можна зробити висновок: тільки той патріот, хто зберіг у серці навіки любов до свого на­роду, України. Саме їм віддав свої чуття Олександр Олесь.

Декламатор.

Хто зберіг любов до краю

Хто зберіг любов до краю

 І не зрікся роду,

Той ім 'ям не вмре ніколи

В спогадах народу.

Хто поїв, як струмінь, край свій

І не згинув в морі,

Ой не раз того згадають

Влітку квіти-зорі.

Хто угледів час безчасся

Сонце крізь тумани,

Той для люду рідним батьком

І пророком стане.

Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Тільки той віддав всю душу,

Все, що зміг, народу.

Восьма сторінка «Із забуття — в безсмертя...»

2-й ведучий. Олесеві твори (багато з них тепер при­ходять до широкого читача) є не лише нашою історією, а й тим незамуленим джерелом, яке жи­вить сучасність, не зміліє в будучині. Із забуття во­ни приходять у безсмертя.

До кінця днів своїх поет молився на Україну, в надії хоч «у сні угледіти б свій край і голос матері почути».

Його твори — це справжній скарб нашої літерату­ри. Вони дуже музикальні, привертали увагу компо­зиторів. До них писали музику М.Лисенко («Сміються, плачуть солов'ї», «Айстри», «Гроза прийшла»), К.Стеценко, Я.Степовий, С.Людкевич, А.Кос-Анатольський, Д.Ревуцький, Г.Верьовка, О.Білаш, Г.Майборода.             

Окремі тексти, як-от поезія «Чари ночі», мають по кілька варіантів музичного супроводу.

Загалом близько 80 композиторів працювали над його текстами.

Звучить пісня «Чари ночі» у виконанні Ніни Матвієнко

Слово вчителя. Оцінюючи творчість поета, Дмитро Павличко сказав:

«Слово Олеся без золота, без каменю, без хитрої мови світить нам і світитиме нашим нащадкам, як діамант людської щирості, що його неможливо ні затьмарити, ні сховати, ні перемолоти в жорнах найжорстокішої доби».

Ми перегорнули сторінки життя і творчості Олек­сандра Олеся. Його поезія завжди чаруватиме ша­нувальників, пробуджуватиме сумління, прагнення до краси, свободи, незалежності.

Хай же у ваших серцях завжди живе пам'ять про нього, а його поезія облагороджує наші серця й по­чуття.

Звучить мелодія пісні «Лелеченьки» на сл. Д.Павличка, муз. О.Білаша.