Утворення і розвиток держави Київська Русь. Галицько-Волинська держава.

Утворення і розвиток держави Київська Русь. Галицько-Волинська держава.

Вид лекції: традиційна (інформаційна).

Формування компетенції:

Освітня мета лекції: опанувати етапи розвитку Київської Русі, її державно-політичний устрій, соціальну структуру, досягнення в сфері культури, осмислити новий етап вітчизняної історії – добу існування Королівства Руського, спадкоємниці політичних та соціально-культурних традицій Київської Русі.

Дидактична: проаналізувати теорії походження Русі; окреслити процеси утворення, формування Київської Русі й особливості її політичного і територіального устрою на всіх етапах розвитку; висвітлити процеси утворення і розвитку дрібних руських князівств у добу феодальної роздробленості; узагальнити основні причини розпаду Давньоруської держави. Розкрити обставини політичної роздробленості Русі та проаналізувати причини виокремлення земель Галицької та Волинської в окремі удільні князівства; охарактеризувати їхній розвиток, окреслити діяльність видатних князів того часу.

Виховна: Формування поваги до історії та культури України.

Розвивальна: Формування уявлення про історію та культуру України. Осмислення  та аналіз даного етапу вітчизняної історії.

Завдання лекції, що здобувач освіти повинен знати і уміти, фахові (спеціальні, предметні) компетентності:

Загальні компетентності:

•                 здатність застосовувати знання у життєвих ситуаціях;
•                 здатність спілкуватись державною мовою;
•                 здатність використання інформаційних та комунікаційних технологій;
•                 здатність вчитися і оволодівати сучасними знаннями;
•                 здатність до адаптації та дій в нових ситуаціях;
•                 здатність приймати обґрунтовані рішення;
•                 здатність працювати в команді або автономно.

Час лекції: тривалість 2 год.

Оснащення лекції (матеріально-технічне забезпечення) лекційна аудиторія з картами України, Київської Русі, Галицько-Волинської держави, презентація з даної теми, схеми та таблиці до даної теми, тестові матеріали, рекомендації для самостійної позааудиторної роботи здобувачів освіти.

План лекці

1. Теорії походження Русі.

     Питання походження Русі викликає дискусії серед істориків кілька століть. Неповнота джерельної бази, помилковість суджень вчених, використання історичних концепцій політиками з ідеологічними та геополітичними цілями – ці та інші причини заважають об’єктивно розглянути історію виникнення Русі.
Окреслимо існуючі погляди на процес становлення Русі.
     У ХVІІІ ст. члени Російської академії наук Ґотліб Байєр, Ґерхард Міллер, Август Шльоцер досліджуючи витоки Давньоруської держави запропонували власну концепцію її формування – норманську теорію. Її прихильниками (норманістами) згодом стали різні історики: Георг фон Раух, Вернер Келлер, Вільгельм Томсон, Микола Карамзін, Михайло Погодін та інші.

    Норманісти впевнені – Русь заснована норманами, що свідчить про скандинавське походження держави. Ця теорія спиралася на літописну легенду, яку записав Нестор у «Повісті минулих літ», щодо запрошення на князювання слов’янськими племенами трьох братів варягів (вікінгів, норманів) на чолі з Рюриком.

Історик Олександр Бойко виділив такі аргументи норманістів:
1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині ХІ ст. фіни називали шведів;
2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов’янські, так і руськів назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;
4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» та «слов’ян».
    Додатковим аргументом норманістів було й те, що правлячою династією Русі була династія Рюриковичів – засновники якої були норманами (Рюрик, Ігор).

    До того ж, в деяких неслов’янських джерелах містилася інформація про відсталість східнослов’янських племен, що дало підстави норманістам (прихильникам норманської теорії походження Русі) стверджувати, що слов’яни були нездатні без допомоги ззовні заснувати таку потужну державу, як Київська Русь.

     Рішучим противником норманізму став Михайло Ломоносов, який започаткував альтернативну наукову теорію – антинорманську. У подальшому цю теорію розробляли різні історики: Дмитро Іловайський, Степан Ґедєонов, Василь Татіщев, Михайло Тихоміров, Борис Ґреков, Борис Рибаков, Михайло Грушевський та ін.

Антинорманісти наводили власні аргументи, на підтвердження власної наукової концепції:
1) назва «Русь» слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;
2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;
3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840 – 880) чітко називає русів слов’янським племенем;
4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».
Також відзначимо, що прихильники антинорманської теорії звертали увагу, що додатковим підтвердженням участі саме слов’ян у творенні Русі говорить наявність соціально-економічних та політичних умов для утворення держави.
Соціально-економічні умови:
1) слов’яни мали міста – осередки суспільно-політичного та економічного життя;
2) сусідська (територіальна) община стимулювала соціальну диференціацію;
3) аналіз тогочасної зброї та знарядь праці норманів і слов’ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку виробничих сил;
4) місцева еліта захоплює общинні землі, зароджуються феодальні відносини;
Політичні умови:
1) воєнно-племінні союзи закладали основи для створення державного апарату;
2) військові походи та дипломатичні контакти слов’ян («Бертинські анали» згадують про державу східних слов’ян, коли 838 р. до візантійського імператора прибули посли, які стверджували, що «їх народ звуть Росс») посилювали організацію воєнно-племінних союзів та класоутворення.

Хозарська теорія (теорія пантюркізму). Професор Гарвардського університету Омелян Пріцак (1919 – 2006) спробував переглянути історію витоків Русі, запропонувавши гіпотезу, згідно якої поляни не слов’яни, а хозари; Кий та династія Києвичів – гілка хозарського ханського роду. Проте результати археологічних досліджень не підтверджують погляди О. Пріцака. Зокрема, пам’ятки слов’янського походження складають більшість від загальної кількості археологічних знахідок.

Висновки. Не варто розглядати процес виникнення держави, як одномоментний акт або як наслідок діяльності окремої історичної особи. Не слід також відмовлятися від скандинавського, хозарського, слов’янського, візантійського та інших етнічних та культурних сегментів Русі, цим ми збіднюємо вітчизняну історію. Багато сучасних істориків переконані, що нормани або хозари не утворили державу Русь, проте зіграли свою роль у розвитку східнослов’янських племен. Упродовж VII – VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на державні утворення – племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу – Русь.

2. Етапи розвитку держави, їх характерні риси.

      Історію Київської Русі можна умовно розділити на періоди становлення, розквіту та занепаду.
Доба становлення Русі – час утворення східнослов’янської держави з центром у Києві, період швидкого територіального зростання Київської Русі й поступової консолідації держави. Період охоплює правління Аскольда і Діра (860-ті – 882), Олега (882 – 912), Ігоря (912 – 945).

     Дір та Аскольд (860-ті – 882 рр.) – правителі держави, яка охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та частково сіверян. Зробили спробу запровадження християнства (Аскольдове хрещення). Вчинили походи проти Візантії у 860 р., 863 р., 866 р., 874 р. – тоді ж уклали договори з імперією на вигідних для слов’ян умовах. У 860-ті рр. Аскольд прийняв християнство від патріарха Фотія.
Існує кілька гіпотез щодо об’єднання слов’янських племен навколо київського центру, які вказує історик Наталія Яковенко у книзі «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України». «Перша – що варяги Дір та Аскольд жили в різний час: Дір … умовно між 838 – 859 рр., а Аскольд – між 860 – 882 рр. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на основі полянського союзу племен, а сам Дір міг бути останнім племінним князем із роду Києвичів: цей рід утримався при владі, аж доки його витіснив варяг Аскольд (чиє ім’я в перекладі означає «сіроголовий», тобто воїн-вовк). Урешті – третя, що Аскольд і Дір були сучасники й співправителі … Дір міг бути «найбільшим царем» (не виключено – справді з місцевої племінної знаті), а Аскольд – його «заступником».
     Рюрик (862 – 879) – варязький конунг (князь), який, як згадує «Повість минулих літ», правив разом із братами Трувором і Синьоусом на землях племінного союзу приільменських словен. Помер Рюрик у 879 р., і князівську посаду через малолітство його сина Ігоря, зайняв регент Олег, не виключено, родич Рюрика.

     Олег Віщий (Ґелґі) був київським князем у 882 – 912 рр. Князь Олег зміг об’єднати всі землі вздовж «шляху із варяг в греки» – від чорноморського узбережжя та дельти Дунаю на півдні й до Фінської затоки і верхів’я Волги на півночі. У 882 р. – захопив Київ (зі слів Олега «мати міст руських»), вбивши князів Аскольда та Діра, що там правили. Розширив територію Русі, приєднавши землі древлян, сіверян, радимичів. На чолі нового державного утворення утвердилася династія Рюриковичів, оскільки формально Ігор Рюрикович вважався князем, але правив Олег. За князювання Олега було встановлено опорні пункти центральної влади (міста) у племінних князівствах, призначено приблизний порядок стягнення данини, відновлено культ язичницьких богів. Проте держава залишалася не консолідованою, влада князя слабкою, система управління, стягнення данини і судочинство – примітивне.
У 907 р. та 911 р. Олег здійснив переможні походи на Константинополь (Царгород), уклавши вигідний для Русі договір. У 912 р. загинув під час походу проти арабського халіфату на узбережжі Каспійського моря, проте за легендою помер від укусу змії.

      Ігор Старий (Ігор Рюрикович, Інгвар) правив у 912 – 945 рр. Він продовжив справу Олега з консолідації слов’янських племен та посилення князівської влади в союзі з дружинною верхівкою, захищав власні кордони та прагнув нових завоювань. Боровся з уличами, але остаточно підкорити їх не зміг. Приєднав територію межиріччя Дунаю та Дністра, східний Крим і Тамань. У 915 р. вперше зіткнувся з печенігами, уклав із ними угоду, яку згодом порушили печеніги. У 941 р. зазнав поразки на морі від візантійців, які використали «грецький вогонь», знищивши майже увесь флот. У 943 – 944 рр. захопив міста Закавказзя – Дербент, Ширван і Бердаа (союзники Візантії). У 944 р. провів переможний військовий похід проти Візантії, який завершився укладанням договору. Війни виснажували державу й князь Ігор намагався збільшити данину з підлеглих племен, проте у 945 р. був убитий древлянами.

      Доба зміцнення й розквіту – час найвищого соціально-економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі, зростання її політичної могутності, збільшення території. Період охоплює князювання Ольги (945 – 964), Святослава Ігоровича (964 – 972), Володимира І Святославовича (980 – 1015), Ярослава І Володимировича (1019 – 1054), тріумвірату Ярославичів (1054 – 1073), а також правління Святослава Ярославича (1073 – 1076), Ізяслава Ярославича (1076 – 1078), Всеволода Ярославича (1078 – 1093), Святополка І Ізяславича (1093 – 1113), Володимира ІІ Всеволодовича (1113 – 1125), Мстислава Володимировича (1125 – 1132).

Ольга правила у 945 – 964 рр. Княгиня була регентшею Святослава (народився в 930-х рр.). Походження княгині до кінця не з’ясоване: або онука слов’янського князя Гостомисла, або донька болгарського царя Бориса І із Пліски, або донька скандинавського воєводи чи жителя Пскова.
   Внутрішня політика. Ольга підкорила древлян (спалила Іскоростень, вбила послів). Під час правління зосереджувалася на внутрішніх проблемах. Реформуючи державу регламентувала повинності залежного населення і визначила чіткий розмір данини. Встановила погости (місце збору данини), де урядовці виконували князівські розпорядження, чинили суд, а також «лови» — мисливські угіддя на землях підкорених племен. Під час правління Ольги відбулося одержавлення племінних княжінь – перетворення земель племінних князів на державну територію Київської Русі.
   Зовнішня політика. У 946, 957 рр. княгиня відвідала Константинополь, де намагалася налагодити дипломатичні зв’язки, поновити старі договори (про сплату Візантією данини Києву, привілеї руським купцям). Прийняла християнство (при хрещенні отримала ім’я Олена на честь матері імператора Костянтина VIІ Багрянородного). Канонізована православною церквою.
    У 959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І за допомогою у християнізації Русі. У Києва в 961 – 962 рр. діяла християнська місія єпископа Лібуція (який помер в дорозі) й місія очолювалася ченцем Адальбертом із Тріра. Однак кияни зустріли християн вороже і Ольга не наважилася оголосити християнство державною релігією. Авторитет її зменшився, язичницька віра залишалася популярною. Добровільно передала владу сину Святославу в 964 р.

     Святослав Ігорович (Завойовник, Хоробрий) правив у 964 – 972 рр. Багато часу проводив у воєнних походах, але не нападав зненацька (попереджав суперника посланням «Йду на Ви!»). Сприяв зміцненню князівської влади. Був прихильником язичництва, проте не забороняв хрещення усім бажаючим.
   У 965 р. знищив Хазарський каганат, підкорив племена ясів (предки осетин) і касогів (предки адигейців та черкесів), підкорив Волзьку Болгарію, приєднав Тмутаракань на Таманському півострові та північно-східний Крим.
    У 968 р. Святослав провів перший похід на Болгарію (перший дунайський або балканський похід), згодом планував перенести столицю в Переяславець-на-Дунаї (тепер місто Мала Преслава). Проте печеніги узяли в облогу Київ, що змусило Святослава перервати похід та захищати столицю. Для зміцнення влади реформував систему державного управління: замінив місцевих племінних керівників намісниками (своїми синами) з метою централізації влади.
    У 969 – 971 рр. вчинив другий похід (болгарський, дунайський) в результаті якого була захоплена столиця Болгарії, але у війну втрутився візантійський імператор Іоанн І Цимісхій занепокоєний успіхами Русі. Навесні 971 р. візантійці обложивши м. Доростоль (зараз м. Сілістра в Болгарії), змусили Святослава укласти угоду, згідно якої Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Імператор зобов’язався пропустити русичів додому, відновилися дипломатичні стосунки між країнами.
    Навесні 972 р. повертаючись до Києва русичі потрапили в засідку хана Курі біля порогів Дніпра. За легендою, з черепа загиблого князя печенізький хан зробив чашу (кубок) з написом «Чужого бажаючи, свою загубив».

    Після смерті Святослава спалахнула братовбивча війна між його синами. Руська земля тимчасово (972 – 980) розпадається на уділи. Збройний конфлікт розпочався з убивства князем Олегом київського боярина, який полював у древлянській землі. Підбурюваний своїми боярами, київський князь Ярополк розбив військо Олега, а самого вбив й забрав Древлянську волость. У 980 р. сталася битва між братами Ярополком та Володимиром. У військовому конфлікті програв Ярополк, він незабаром буде підступно вбитий слугами Володимира.

     Володимир І Святославович (Хреститель, Великий, Красне Сонечко) правив у 980 – 1015 рр. Основну увагу приділяв не загарбанню нових земель, а захисту й укріпленню кордонів Русі, впорядкуванню її життя. Канонізований церквою та залучений до ліку рівноапостольних.
    У 992 р. приєднав до Русі Закарпаття, територію племені хорватів. Після цього землі усіх східнослов’янських племен увійшли до складу Русі. Її площа сягала 800 тис. км.2, з населенням близько 5 млн. людей.

    У 993 р. переміг печенігів. За легендою перед боєм стався поєдинок між богатирями обох військ й Кожум’яка переміг печеніга, й на знак перемоги засновано місто Переяслав.
Провів низку реформ:
адміністративна – країну поділено на 8 уділів, уділи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб (тисяцьких, посадників) або власних синів. Держава поділялася на землі-уділи з центром у головних містах (Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков, Володимир-Волинський). Таким чином князь родоплемінну форму управління державою замінив територіальною, тим самим зламав сепаратизм племінної верхівки, оскільки зосередив владу в руках однієї династії.
військова – створено регулярне військо зі слов’ян, які мали право володіти земельною власністю, були ліквідовані племені військові об’єднання.
оборонна – активно будуються фортеці, укріплення навколо Києва, які стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами.
градобудівна – закладено нові міста уздовж річок країни – Стугна, Сула, Десна, Трубіж, Остер, розбудовується столиця Русі – Київ.
судова – князь започаткував вироблення закону, який регулював би правові відносини в суспільстві, вдосконалив чинний тоді кодекс звичаєвого права уклавши «Устав землений».
фінансова – князь карбував власні гроші («срібники» й «златники») з гербом «тризубом».
релігійна – у 980 р. зроблено спробу модернізувати язичництво (створено язичницький пантеон богів на чолі з Перуном), проте у 988 р. після облоги Херсонеса, одруження на сестрі візантійського імператора Василя ІІ – Анні – оголосив державною релігією християнство. Сам охрестився (при хрещенні отримав ім’я Василь). Християнську церков на Русі очолив грек Анастас.
    У зовнішній політиці Володимир Великий активізував відносини з Візантією, установив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов». Обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом.      Започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів, одружуючи своїх дітей із представниками королівських династій європейських країн: син Святополк був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, дочок видав за угорського, чеського та польського королів.
    Володимир модернізував державу перетворивши її з родоплемінної у феодальну з системою вассалітету-сюзиренитету. Київська Русь увійшла в коло найсильніших держав Європи, посилився її міжнародний авторитет, активізувалися політичні, економічні, воєнні та культурні зв’язки.

     Після смерті князя Володимира упродовж 1015 – 1019 рр. тривають братовбивчі війни. У результаті міжусобиць до влади прийшов Ярослав Володимирович, який розгромив свого головного противника Святополка Окаянного у 1019 р. на р. Альті,.
      Ярослав І Володимирович (Мудрий, Кульгавий) правив з 1919 р. по 1054 р. Зауважимо, що у 1023 р. проти Ярослава виступив його старший брат Мстислав Чернігівський та Тмутараканський. Після кількох битв (зокрема, Лиственської 1024 р.) брати уклали союз й упродовж 1026 – 1036 рр. існував дуумвірат (до смерті Мстислава). Ярослава свою енергію спрямував у сферу культури, дипломатії та будівництва. Його називають князь-просвітитель, князь-будівельник. Хоча і завойовником він також був.
     Князь Ярослав І Мудрий сприяв посиленню єдності та централізації держави – встановив новий принцип престолонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві в межах свого роду.      Створив у 1016 р. перше зведення законів Київської Русі, що одержало назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава». Здійснив спробу позбутися залежності руської церкви від константинопольського патріарха. У 1039 р. Руську церкву визнав самостійною Вселенський (константинопольський) патріарх й київську митрополію очолив грек Феофілакт. Резиденцією митрополита став Софійський собор. На Русі існували єпархії з центрами у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Полоцьку, Володимирі, Юр’єві. Вже у 1051 р. собор руських єпископів обрав київським митрополитом першого русича – Іларіона (1051 – 1054 рр.), який виступав за незалежну від Константинополя церкву. Піклувався про розвиток культури: виникнення шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі. Ярослав розвинув «шлюбну дипломатію» – укладання вигідних міждержавних союзів через династичні шлюби (князя називали – «тестем Європи»).
     За правління Ярослава Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними країнами.

      Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. з’явились перші ознаки послаблення Русі. У 1054 – 1073 рр. Ізяслав, Святослав, Всеволод уклали союз для спільного управління справами (тріумвірат). Проте головна мета цього союзу перерозподіл землі – Ярославичі зі своїми дружинами нападали на сусідніх князів, виганяли їх, оволодівали містами. Все це створювало ситуацію крайньої нестабільності.
      У 1055 р. уперше зафіксували появу нових кочовиків – половців (кумани). В 1068 р. в битві на р. Альта Ярославичі зазнали поразки від половців. Ця подія поклала початок розпаду тріумвірату.
     15 вересня 1068 р. кияни на віче почали вимагати від Ізяслава Київського роздати зброю та коней для організації відсічі ворога, але Ізяслав відмовив. Сталося повстання й князь утік в Польщу. Ізяслав повернув собі владу у 1069 р. за допомогою війська польського короля Болеслава ІІ й на певний час відновився тріумвірат. На Вишгородській нараді князів (1072) було схвалено звід руських законів «Правду Ярославичів», який обстоював права можновладців, обмежуючи, разом із тим, свавілля землевласників. Незабаром тріумвірат розпався й кожен з нащадків Ярослава Мудрого зміг зайняти посаду київського князя: Святослав Ярославич Чернігівський у 1073 – 1076 рр., Ізяслав Ярославич Київський у 1076 – 1078 рр., Всеволод Ярославич Переяславський у 1078 – 1093 рр.

     Після смерті прямих нащадків Ярослава Мудрого київським князем став Святополк ІІ Ізяславович. За його правління князівські міжусобиці та набіги половців стали головними проблемами Русі. Покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців мав об’єднуючий з’їзд князів, який відбувся у 1097 р. в Любечі. Він заклав юридичну основу феодальної роздробленості, оскільки проголосили принцип вотчинної власності – «кожен володіє своєю землею і не зазіхає на інше». Фактично з’їзд узаконив роздроблення Русі на окремі удільні князівства. Вотчина проголошувалася володінням певної князівської лінії та передавалася у спадщину від батька до сина. Проте чвари не припинилися.
      Володимир ІІ Всеволодович (Мономах) був київським князем у 1113 – 1125 рр. Став князем після смерті київського князя Святополка ІІ Ізяславича, завдяки рішенню народного віче киян. Упродовж правління обороняв руські землі від іноземних завойовників, намагався убезпечити Русь від розпаду, припинити міжусобиці.
За роки правління силою придушив князівські усобиці, відновив міжнародний авторитет Київської держави. Провів адміністративну реформу – поділив Русь на п’ять підвладних йому князівств: Київське, Переяславське, Смоленське, Володимир-Волинське, Суздальське. Продовжив практику династійних шлюбів: син Мстислав одружився на Христині, донці шведського короля; донька Єфимія вийшла за угорського короля Коломана; донька Марія за сина грецького імператора.
     Мстислав Володимирович (Великий) був київським князем у 1125 – 1132 рр. Продовжував політику батька з укріплення держави, припиненню міжусобиць і захисту кордонів (загнав половців за Волгу та Кавказькі гори). Мстислав був сильним князем, прагнув перетворити Русь на спадкову монархію. Після смерті Мстислава держава вступила в добу роздробленості.

     Занепад Русі або період феодальної роздробленості – це час, коли змінився устрій та форма правління держави. «Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями – державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найважливіших князів». Це період розвитку Русі, коли у князівствах, на які дробилася Русь, формуються місцеві князівські династії (Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславичі та ін.), при збереженні єдиної держави, яка була зруйнована монгольською навалою 1237 – 1241 рр.

Позитивні наслідки феодальної роздробленості:
1) завершення формування феодальної держави й інститутів феодалізму: повинності селян, права феодалів, система феодально-станової ієрархії в рамках окремих вотчин і князівств;
2) сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з функцій держави);
3) формування великого землеволодіння;
4) урбанізація, зростання чисельності населення;
5) прискорення етнічного розвитку східнослов’янських народів – початок формування українського, російського та білоруського народів.
Негативні наслідки феодальної роздробленості:
1) феодальні усобиці, конфлікти між князями й боярами, дроблення князівств між спадкоємцями призвело до послаблення військової сили та політичної єдності країни;
2) посилення децентралізації, сепаратизму;
3) втрата державної єдності;
4) зміна торгівельної кон’юнктури, занепад торгівлі та економіки;
5) послаблення обороноздатності мало трагічні наслідки в умовах монголо-татарської навали.

3. Соціальна структура та культура Давньоруської держави.  

   Населення Київської Русі складалося з чотирьох різних правових, економічних та культурних світів:

Світ «людей війни» – лицарів – bellatores, тобто

1.    світ князівського двору, військової еліти Русі.

Світи «людей праці», трудящого люду – laboratores, тобто:

2.    світ міста – в якому жили ремісники та торговий люд, що працювали на ринок або в системі найманої праці.
3.    світ села – який належав незалежним особисто вільним общинникам,.

Світ людей молитви – oratores, тобто

4.    світ церкви та монастирів – який юридично залежав від Константинопольського владики.

Соціальна піраміда Київської Русі

     Давня Русь не знала станів, було єдиною масою, різні верстви якої відрізнялися одна від одної достоїнством, а не правами та обов’язками. Станової різниці, що прив’язувала відомі класи суспільства до відомих занять, ще не було: від князя до останнього вільного кожен міг бути воїном, чиновником, мати земельну власність, займатись торгівлею, промислами.

Освіта. На початку ХІ ст. в Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи «учіння книжного». Нижчі школи грамоти відкривалися здебільшого при церквах, а також утримувалися світськими людьми. В них діти вчилися писати, лічити, читати (навчалися за спрощеною 27-літерною абеткою). У школах «учіння книжного» вчилися «діти кращих людей», які опановували 43 літерну абетку, грецьку мову, філософію, граматику, риторику, історію, спів, богослов’я. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання.

Архітектура. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Особливість архітектури Русі виявлялася, з одного боку, у наслідуванні візантійських традицій (першими майстрами були греки), з іншого боку – намітилося відхилення від візантійських канонів, пошук самостійних шляхів в архітектурі. У 989 – 996 рр. побудовано Храм Богородиці, відомий під назвою Десятинна церква (не зберігся, хоч йдуть розмови про відбудову – біля Національного музею історії України). У 1019 – 1037 рр. збудовано Софійський собор. Споруда має складну пірамідальну будову, яку увінчують тринадцять бань (куполів). Сучасного зовнішнього вигляду собор набув у 17 – 18 ст., але внутрішні приміщення – добре зберегли свій первісний вигляд.

     У 1051 р. було засновано Києво-Печерську лавру ченцем Антонієм. У 1073 – 1087 рр. збудовано Успенський собор Печерського монастиря, колись головну споруду архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври. Під час Другої світової війни собор зруйнували.
Образотворче мистецтво. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески. Фреска – це малюнок на вогкому тальку стіни, на якому попередньо було накреслено контур малюнка гострим керном, а потім швидко наносилася фарба поки не застигнув тальк. Мозаїка – зображення із різнокольорових кубиків смальти або скла, які вставляли в свіжо-розведений розчин цементу на стіні, відповідно до раніше виконаного малюнку. Готову поверхню згодом шліфують. Стіни Софійського собору в Києві вкриті мозаїками (640 м2, але збереглося 260 м2) і фресками (3 000 м2).

Станковий живопис – ікони. Живопис існував переважно на релігійну тематику, й був представлений у вигляді ікони – картина на дерев’яних дощечках із окремих сортів дерева, спеціально виготовленими фарбами з натуральних барвників зображували ліки святих. Ікони писали мінеральними фарбами на дерев’яних дошках, які обклеювали полотном та вкривали шаром спеціального ґрунту – левкасу. Ікон руської школи залишилося дуже мало. Першими відомими живописцями на Русі були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій та Алімпій Печерський. Серед найбільш шанованих зображень та улюблених святинь християнства поряд із зображенням Ісуса Христа та інших святих є ікона Божої Матері. За легендою, перші ікони Богоматері були виконані апостолом Лукою з натури. Потім з них зробили багато копій. На початку ХІІ ст. з Константинополя привезли ікону Вишгородської або Володимирської Богоматері (прикрашала храм Бориса і Гліба у Вишгороді), звідки цю ікону Андрій Боголюбський в 1155 р. вивіз до Володимира-на-Клязьмі (нині зберігається у Третьяковській галереї у Москві) й відома зараз як Володимирська ікона Божої Матері.

     Право та суд на Русі. Існувало три групи законодавчих документів: 1) договори Русі з Візантією. Відомі договори 907 р., 911 р., 944 р., 971 р., які дійшли до нас не в оригіналах, а у «Повісті Временних літ», тобто копій знятих літописцем з грецького примірника. Складалися договори вірогідно у двох примірниках – грецькому та староруському. Головна риса договорів – це юридичне закріплення у стосунках Києва та Константинополя права сили; 2) княжі устави та уставні грамоти; 3) Зводи законів – «Устав про десятини, суди і людей церковних» та «Устав земляний» Володимира Великого, «Руська правда» Ярослава Мудрого 1016 р.

     Правова система встановлена Рюриковичами – це система штрафів (продаж), які має сплатити особа чи громада за певний злочин.

Види злочинів: 1) злочини проти життя. За здійснення вбивства передбачалося найсуворіше покарання – «потік та пограбування» (вигнання з общини та конфіскація майна); 2) нанесення тілесних пошкоджень, тобто злочини проти здоров’я (нанесення ран та ушкоджень, побої); 3) злочини проти честі; 4) злочини проти особистої свободи (продаж напівзалежної людини в рабство і позбавлення волі за надуманими обвинуваченнями).

Культура Київської Русі – явище європейської середньовічної культури. Давньоруська культура не є чисто слов’янською, оскільки зароджувалася як синтез декількох етнічних потоків – слов’янського, балтійського, фінсько-угорського, північнокавказького. Руська культура зазнавала також сильного впливу візантійської культури.

4.Соціально-політична і економічна ситуація в Галичині та на Волині в ХІ – ХІІ століттях.

    Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Русі. У період феодальної роздробленості держави найсильнішим на Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство. Князівство межувало з міцними конкурентами: Польським королівством, Угорським королівством, Тевтонським орденом, Великим князівством Литовським. Після припинення існування Київської Русі як єдиної держави внаслідок монголо-татарської навали, правонаступницею Русі та повноцінною країною стала Галицько-Волинська держава (в історичних джерелах іменується як Королівство Руське або Мала Русь).
     Галицьке князівство сформувалося в межах Русі наприкінці ХІ ст. (за результатами Любецького з’їзду 1097 р.), закріпившись за династією Ростиславичів (від онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича). Галицьке князівство стає спадщиною синів Ростислава Володимировича: Рюрик отримав Звенигородське князівство, Василько Теребовльське (Поділля, Буковина, Східні Карпати), Володар – Перемишльське (землі над Сяном і Верхнім Дністром). Фактично була закладена тенденція до дроблення території князівства між нащадками однієї династії.
 

     Проте онук Володара князь Ярослав Осмомисл (1153 – 1187 рр.) зміг об’єднати та збільшити території удільного князівства. За його правління територія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря. Ярослав Володимирович був прозваний «Осмомислом» за розум (тобто такий, що за «вісьмох мислить», а можливо за знання вісім мов).

    Ярослав Осмомисел підтримував активні зовнішньополітичні зв’язки з Візантією, Священною Римською імперією. Є вірогідність, що він брав участь у походах хрестоносців проти султана Салах-ад-Діна. Князь офіційно визнав своїм сюзереном германського імператора Фрідріха І Барбароссу, а той допомагав позашлюбному синові Ярослава Осмомисла – Володимиру в його боротьбі з боярами, угорським королем та князем Романом Мстиславичем за трон Галичини. Після Ярослава Осмомисла до 1199 р. правив його син Володимир, після смерті якого династія Ростиславичів перервалася.
 

Волинське князівство з центром у Володимирі, довгий час не мало власної князівської династії – управлялося з Києва. Київські князі вважали Волинь своєю вотчиною і не хотіли віддавати її у спадкове володіння іншим князям.

    Тільки онук Володимира Мономаха – Ізяслав ІІ Мстиславич став засновником волинської династії й Волинське князівство отримало статус спадкової вотчини. Його син Мстислав ІІ Ізяславич (1155 – 1170 рр.) боровся за київський престол, але програв у 1169 р. Андрію Боголюбському. Після смерті князя Мстислава ІІ Ізяславича у 1170 р., його старший син Роман Мстиславич, що сидів в Новгороді розпочав боротьбу за Волинь.
Роман Мстиславич був хоробрий, енергійний, жорстокий, віроломний і досить заповзятливий. Правив волинським князівством упродовж 1170 – 1199 рр. розбудувавши це князівство в окремий уділ. У 1188 р. галицькі бояри запросили його також на престол Галичини, але через опір частини боярства та протидії Угорщини Роман не зміг взяти її під свій контроль. Тільки у 1199 р. Роман Мстиславич об’єднав два удільних князівства створивши Галицько-Волинське князівство з центром у місті Галич.

Причини виникнення Галицько-Волинського князівства:
– вдале географічне розташування (віддаленість від Києва, природні умови – родовища солі, родючі землі, перехрестя торгових шляхів, торгівельні зв’язки з Європою, важкодоступність для кочових народів);
– спільна боротьба проти зовнішніх ворогів – Польщі, Угорщини, монголо-татар;
– енергійна політика князів Романа Мстиславича Великого, Данила Романовича Галицького.

Періодизація розвитку Галицько-Волинської держави:

Розвиток Галицько-Волинського князівства в роки правління Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.).

      1199 р. Роман Мстиславич об’єднав обидва князівства в єдину державу, спираючись на служилий люд та міщан. Роман розправився із супротивниками централізованої влади, щоб укріпити авторитет князівства втрутився в династичну боротьбу за трон у Польщі та Угорщині. 1203 р. Роман Великий оволодів Києвом й поставив свого воєводу Інгвара Ярославича. З того часу Роман Великий контролював усю Південну та Південно-Західну Русь.

     У 1204 р. Римський Папа Інокентій ІІІ пропонував Роману корону за окатоличення, проте князь відмовився. Романа Великого сучасники називали «великим князем», «царем», «самодержцем всія Русі».
     Роман пропонував проект реорганізації управління на Русі: київського князя повинні були обирати шість наймогутніших князів (галицький, володимиро-суздальський, чернігівський, рязанський, смоленський, полоцький), які, крім того, мали спільно приборкувати винуватців усобиць. Проте більшість князів не підтримали цей план.
      За короткий час правління Романа Мстиславича Галицько-Волинське князівство збільшується. У період правління Романа Великого до складу князівства входили: Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщина, Пониззя, Холмщина, Болохівська волость (верхів’я річок Південний Буг і Случ), уся територія Правобережної України, тобто ⅓ сучасної української території.
     Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. Проте в князівстві зміцнюється князівське землеволодіння і поступово утверджується ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалися на міжкнязівських і князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бенефіціально-ленна система західноєвропейського типу. Надання землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські князі пов’язували з службою та васалітетом. Землі, які надавалися у довічне володіння, називалися «державою». Селянські господарства («дим» і «рало») залишалися основою економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр були перспективнішими.
      На рубежі ХІІ ст. – ХІІІ ст. в Західній Європі точилася війна між двома групами: гібелінами і гвельфами. Першу очолював Гогенштауфен, Філіп Швабський, який опирався на Східну й Північну Німеччину, а його супротивник – Оттон ІV, сздобув підтримку Папи Римського Інокентія ІІІ.

      У 1204 р. Римський Папа запропонував Роману Великому корону та титул, але той віддав перевагу гібелінам, від корони князь Роман відмовився.
 

     У червні 1205 р. князь Роман загинув в облозі м. Завихвоста на р. Вісла. Роман потрапив у засідку вояків краківського князя Лешка Білого та мазовецького князя Конрада, коли прямував до Німеччини на допомогу синові Фрідріха Барбаросси Філіпу Гогенштауфену, що домагався престолу, на який претендував також Оттон ІV Саксонський [5, с. 79]. Після смерті Романа Великого Галицько-Волинське князівство тимчасово розпадається й темп розвитку Південно-Західної Русі сповільнюється.
      Період тимчасового розпаду удільного князівства (1205 – 1238 рр.).
Після смерті Романа при владі залишилася вдова Анна з чотирьохрічним сином Данилом та дворічним Васильком. У Галицько-Волинському князівстві тривало свавілля бояр. Водночас тривали спроби сусідніх правителів окупувати Галичину і Волинь.
      У 1206 р. чернігівські князі Ольговичі вчинили похід на Галичину, а з заходу на Волинь виступив польський князь Лешко. Анна звернулася за допомогою до Романового союзника угорського короля Андрія ІІ, й той заступив полякам дорогу на Волинь, але не зміг протидіяти зазіханням новгород-сіверських князів Ігоревичів – Роману, Святославу, Ростиславу. Бояри самі запросили трьох синів Ігоря Святославича, онуків по матері Ярослава Осмомисла сподіваючись, що ті стануть знаряддям в їх руках. Але почалася боротьба за реальну владу. Вбито було близько 500 бояр. У 1208 р. між самими братами Ігоревичами спалахнула усобиця. Скориставшись послабленням братів бояри позбавили Ігоревичів влади.      Одразу відновилася угорська окупація і бояри знову запросили Ігоревичів, які повернувшись у 1209 р. розпочали репресії проти бояр
   1211 р. бояри запросили на допомогу угорців із запевненням визнати владу малого Данила Романовича. Угорці захопили двох Ігоревичів і повісили, а Данило утвердився в Галичі. Проте влада його була слабкою, бояри бунтували. А в 1211 р. бояри навіть проголосили королем Галичини 5-річного угорського принца Калмана (Каломана) одруживши його з дворічною польською княжною Саломеєю, а правив за них угорець Бенедикт Бора.
    У 1213 р. боярин Володислава Кормильчич оголосив себе галицьким князем і Анна з сином Данилом повернулися до Угорщини. З цього часу у внутрішні справи безперервно втручаються Угорщина та Польща.
    1214 р. Польща та Угорщина підписали угоду про поділ Галицько-Волинського князівства. Згідно з нею Володимир повертався Романовичам, а в Галичі мав правити угорський королевич Каломан. Упродовж 1214 – 1219 рр. триває угорська окупація.
    1219 р. від угорської окупації визволив новгородський князь Мстислав Удатний разом із зятем Данилом Романовичем, але владу передав угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Проте Данило утверджується у Володимирі (Волинь) звідки починає збирати батьківський спадок, а мати його Анна пішла у монастир.
У 1238 р. Данило повернув собі Галич об’єднавши Галичину та Волинь у єдине удільне князівство. Фактично існував дуумвірат – співправління братів Данила та Василька Романовичів.
 

Галицько-Волинська держава в період правління Данила Галицького та його наступників. 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. 1239 р. завоював Київ (поставив воєводою Дмитра Дєтка). Столицею обрав Холм, спорудив міста-фортеці Данилів, Кременець, Угровеськ. У 1241 р. монголо-татари пройшли Галицько-Волинським князівством, але знищення не великі.
В цей час ускладнюється зовнішньополітична ситуація в Східній Європі. Данило Галицький продовжуючи політику батька, союзника гібелінів, об’єднався з Конрадом Мазовецьким (союзник Тевтонського ордену, який стояв на боці Гогенштауфенів) і литовським князем Міндовгом (цей язичник завжди готовий був воювати з католиками) проти Ростислава Михайловича Чернігівського, який одружився з дочкою угорського короля Бели ІV та заручився підтримкою малопольського короля Болеслава Сором’язливого (вони були у гвельфівському блоці), включившись у боротьбу за Галичину. Ця боротьба закінчилася 17 серпня 1245 р., коли угорське військо під Ярославлем на р. Сян було переможене Данилом.
Батия занепокоїло посилення Данила, й він наказав офіційно визнати себе васалом Золотої Орди.

    Данило Галицький отримав короткий лист: «Віддай Галич». У 1245 або 1246 р. Данило їздив до Сарай-Бату заручившись охоронною грамотою. Батий прийняв Данила ласкаво, видав ярлик на князювання, і Галицько-Волинська держава дістала офіційний статус союзної монгольської території. Більше того, Батий зробив Данила Галицького своїм «мирником».      Для обох це був політичний успіх. Батий убезпечив свій західний кордон від агресії хрестоносців, адже папа Інокентій ІV на Ліонському соборі 1245 р. оголосив хрестовий похід проти монголів, а Данило після поїздки в Сарай-Бату заявив про свої права на наслідування київських князів, призначивши свого «печатника» митрополитом, і в 1246 р. відправив його на затвердження до патріарха в Нікею, та, врешті, уклав договір з Угорщиною.
    Здавалося б, Данило мав би бути задоволений. Історик Наталія Яковенко переконана, що «після поїздки Данила «на поклін» у Сарай володарі Галичини й Волині вважалися не слугами, а федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили. Однак Данило планував звільнитися від монголо-татарської залежності, орієнтуючись на союз з правителями Західної Європи. Як писав літописець: «О, зліше зла честь татарська».

    Данило почав збирати коаліцію європейських держав проти монголів: одружив сина Романа на Гертруді дочці австрійського герцога наступниці Бабенбергського престолу. Після смерті останнього герцога намагався посадити Романа на австрійський престол, але невдало, там утвердилася династія Габсбургів. В 1250 р. син Лев одружився з дочкою угорського короля Бели ІV Констанцією.
     Ще на початку XIII ст. у деяких західних джерелах Галицько-Волинську державу називали «королівством». У 1253 р. відбулася коронація Данила Галицького в Дорогочині папським посланцем (легат Оппізо від римського папи Інокентія ІV) за перехід під юрисдикцію римської церкви.
      Данило Галицький сприймав королівський титул, як:

 а) відновлення власного статусу, фактично поваленого монголами;

 б) частина договору, що закріплює обов’язки Заходу допомогти у боротьбі з Ордою.
    Данило стає першим вітчизняним королем, але згодом не маючи з цього ніякої користі, відмовляється від корони. Назва «королівство» засвідчує прагнення володарів підкреслити, що князівство було державою з такими самими суверенними правами, як і в європейських королівствах. Згодом, королем себе називав також його онук Юрій Львович, натомість Юрій II Тройденович в останньому з відомих його документів виступає як «князь Руського королівства».
     Тоді Данило Галицький уклав таємний союз з Андрієм, князем Володимиро-Суздальської землі (брат Олександра Невського). Але спроба виступити проти Орди закінчилася невдачою: Андрій втік за кордон, Данило залишився сам на сам, а Олександр Невський у 1251 р. приїхав у орду Батия, здружився і побратався з Сартаком, сином хана Батия й одержав ярлик на князювання Володимиро-Суздальським князівством.
    У 1254 – 1255 р. Данило відкрито воює проти золотоординського воєводи Куремси. Вигнав монголів з Північного Поділля та Східної Волині. У 1255 – 1256 рр. воює з Литвою (князем Міндовгом).
    У 1258 – 1259 рр. воює з золотоординським ханом Бурундаєм, але невдало. Данило був змушений заключити союз  з монголами та знову стати васалом Орди. Після цього русичі брали участь у військових походах монголів проти Польщі та Литви. У 1264 р. Данило помер в м. Холм.
      Значення діяльності Данила Галицького: підніс авторитет ГВД в середньовічному світі; доклав зусиль для об’єднання земель Південно-Західної Русі; своєю політикою заклав підвалини українського самоусвідомлення своєї ідентичності; вдало маневрував між католицьким Заходом і монголами, започаткувавши модель спілкування з сусідами, основою якої став компроміс. Але така політика, призводила до роздрібненості суспільної свідомості: прагнення аристократів, міщан та селян були настільки різні, що про загальнонаціональні інтереси ніхто не дбав.
     Галицько-Волинське князівство в період правління Данила Романовича та його наступників.
     Після смерті Данила землі Галицько-Волинської держави успадковуються синами Данила та Василька.

     Лев І Данилович розширив володіння батька, приєднавши Люблінську землю й частину Закарпаття. У 1272 р. переніс столицю до Львова. Юрій І Львович скориставшись усобицями у Золотій Орді, посунув власні кордони до нижньої течії Дніпра й Південного Бугу. Переніс столицю до м. Володимир (Волинь). Носив титул «король Русі, князь Ладомерії». З головних здобутків Юрія І  – створення 1303 р. окремої Галицької митрополії, безпосередньо підпорядкованої константинопольському патріарху.
 

    Андрій та Лев ІІ Юрійовичі правили спільно (дуумвірат), носили титул «князі всієя Русі». Співпрацювали із Тевтонським орденом та Польським королівством проти Литви та Золотої Орди. Загинули разом в битві з монголо-татарами. На них династія Данила Романовичів урвалася.
 

    Після смерті князів Андрія та Льва ІІ до влади прийшло боярство, яке запросило на престол 14 річного сина мазовецького князя Тройдена та Марії – доньки Юрія І Львовича. Князь Юрій ІІ-Болеслав перейшов на православ’я задля задоволення галицьких бояр . У зовнішній політиці тримався союзу з Прусією, Литвою, Тевтонським орденом, ворогував з Польщею. У літописі називався «князь Руського королівства». В останні роки правління Юрій ІІ-Болеслав конфліктував з боярами, які звинувачували князя у допомозі чужинцям, сприянні німецькій колонізації, спробі впровадити католицизм. У 1340 р. князя отруїли.
 

Після смерті Юрія ІІ-Болеслава держава поступово розпадається.

Причини розпаду Королівства Руського:
– надзвичайно низький розвиток економіки, порівняно з сусідніми державами;
– відсутність політичної еліти, яка б могла об’єднати державу;
– недалекоглядність правителів;
– повна ізоляція (політична та економічна) країни;
– активна зовнішня політика при одночасному нехтуванні внутрішніми інтересами країни;
– внутрішні суперечки між князівською владою та боярською опозицією;
– перебування Королівства Руського у сфері впливу сусідніх держав (Золотої Орди, Угорського королівства, Польського королівства, Молдавського князівства).
Як результат, землі князівства розподілили сусідні держави (Галичина відійшла Польському королівству, Волинь – Литовському князівству, Буковина – Молдавському князівству).
Історичне значення Київської Русі.
– уперше об’єднала всі східнослов’янські племена в єдину державну організацію;
– сприяла соціально-економічному, політичному, культурному розвитку східних слов’ян;
– Русь стала своєрідним бар’єром, який захищав західноєвропейські країни від кочових орд азіатських племен;
– сприяла зміцненню міжнародного авторитету східних слов’ян, створювала для них можливість брати дієву участь у міжнародній політиці.
Історичне значення Галицько-Волинської держави:
– захистило від завоювання та асиміляції південно-західну частину русів, сприяло усвідомленню своєї самобутності;
– стало новим після занепаду Києва, центром політичного та економічного життя, який забезпечував високий рівень розвитку українських земель.
– друга після Русі велика держава на українських землях, яка продовжувала її культурні традиції;
– упродовж століття після монгольської наввали забезпечувала безперервність розвитку традицій самостійного державного життя на українських землях.

Рекомендована література

1.  Баран З., Кокотко Н., Тарнавський Р. Історія України(від дав-нини  до  сучасності):  навчальний  посібник. –  Львів:  Видавництво Львівської Політехніки, 2018. – 104 с.

2.  Історія української культури: навчальний посібник для студентів і курсантів вищих навчальних закладів МВС України/ авт. кол.; за ред. М. П. Гетьманчука. – 2-ге вид., доп. та перероб. – Львів: ЛьвДУВС, 2019. – 404 с.

3.  Історія України: навчальний посібник/ за ред. проф. М. П. Гетьманчука. – Львів: ЛьвДУВС, 2015. – 210 с.

4.  Король В. Історія України: навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2008. – 496 с.

5.  Лановик Б. Д.,  Лазарович  М. В. Історія  України(навчальний посібник). – К.: Знання-Прес, 2006. – 598 с.

6.  Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навчальний по-сібник/ за ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Львів: Світ, 2019. – 568 с.

7.  Українська та зарубіжна культура: навч. посібник/ М. М. Зако-вич, І. А. Зязюн, О. Л. Шевнюк та ін.; за ред. М. М. Заковича. – 4-те вид., випр. і допов. – К.: Знання, 2019. – 589 с.

8.  Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінцяXVIII століття/ Н. М. Яковенко. 3-тє вид., перероблене та роз-ширене. К.: Критика, 2020. – 584 с.

Додаткова:

1.  Аркас М. Історія України-Руси/ М. Аркас. – Одеса: Маяк,1994. – С. 58–66.

2.  Баран В., Баран Я. Історичні витоки українського народу. – К.: Генеза, 2005. – 208 с.

3.  Бурдо Н. Б. Сакральний світ трипільської цивілізації/ Н. Б. Бур-до. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.

4.  Вівчарик М., Капелюшний В. Українська нація: витоки, станов-лення і сьогодення: навч. посібник. – К.: Олан, 2003. – 283 с.

5.  Войтович В. Українська міфологія/ В. Войтович. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.