«Василь Симоненко» (11 клас)

Василь Симоненко 1935-1963рр"Я для тебе горів, український народе,І згорів, як той вічний вогонь."— Василь Симоненко

Витязь молодої української поезіїГоворив про поета Олесь Гончар

Василь Андрійович Симоненко з'явився на світ 8 січня 1935 року в старій хаті над річкою Удай, що у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Зараз в цьому будинку розташований сільський музей Симоненка. Ріс майбутній поет із матір'ю Ганною Федорівною Щербань (як пішов із сім'ї чоловік, повернула собі своє дівоче прізвище) та з її батьком — дідом Федором. Баба померла рано, коли їй було лише сорок два роки. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».

Хата В. Симоненка

Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Зовсім не було зошитів, писали на папері,який потрапляв під руки,не вистачало й підручників,чорнило часто робили з бузини, а якщо вдавалось дістати «хімічний» олівець,тобто із стержнем,що розчинявся у теплій воді,то це вже була велика радість. Після закінчення семирічки вступив до восьмого класу середньої школи в сусідньому селі Тарандинці. У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю школу.

Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. В університеті, маючи дивовижну працелюбність, Василь багато писав віршів. Щоб набути журналістського досвіду, відточити перо, а за одно й мати якийсь приварок до стипендії, Симоненко працював іще й відповідальним секретарем університетської багатотиражки, де частенько публікував вірші друзів, але не свої.

Після отримання диплома працює в редакціях газет«Молодь Черкащини»«Черкаська правда»«Робітнича газета»

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах,  у Київських лісах.

Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Вихід першої збірки стало відразу неабиякою літературною подією. Вона вразила сучасників тонким естетичним смаком, чистою правдою, романтичним поривом відкривати “духовні острови” в інтелектуальному морі свого народу. На сторінках цієї книжки висвітлювалося нелегка доля простих людей.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко. Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.

З весни 1963 року хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в 28-річному віці. Похований у Черкасах. Коли його ховали, хтось у труну поклав книжечки — збірку «Тиша і грім» та казку «Про царя Плаксія та Лоскотона». Микола Сом вихопив їх і докірливо сказав, щоб усі почули:«Ми хоронимо Василя Симоненка, а не його твори. Їм жити вічно...»

ОСНОВНІ ТВОРИ: Казки:“Цар Плаксій та Лоскотон”,“Подорож у країну Навпаки”,“Казка про Дурила”Поезії:“Жорна”,“Мій родовід!”,“Піч”,“Перший”,“Дід умер”,“Лебеді материнства”,“Ти знаєш, що ти – людина”,“Гей, нові Колумби й Магеллани”.