Василь Стус. Літопис життя й творчості. Загальний огляд творчості

11 клас                                                   Українська література

Тема. Василь Стус. Літопис життя й творчості. Загальний огляд творчості

Мета: ознайомитись із життям і творчістю митця, його трагічною долею, його творами; удосконалювати навички виділення головного, критичного оцінювання явищ життя й літератури, висловлення власних думок; виховувати любов до літератури, повагу до митців, патріотизм, людську гідність.

Тип уроку: вивчення нового навчального матеріалу.

Форма уроку: дистанційна.

ІНСТРУКЦІЯ для учня

Згадайте вивчений матеріал.

Хто такі шістдесятники? (Шістдесятники – це молоде покоління митців шістдесятих років двадцятого століття, сформоване в період тимчасової «відлиги» радянського режиму (1956 року відбувся ХХ з’їзд КПРС – Комуністичної партії Радянського Союзу, – що засудив культ особи Сталіна й узяв курс на десталінізацію).

Назвіть імена шістдесятників.  (Поети: Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Василь Стус, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Іван Драч; прозаїки Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Валерій Шевчук.

Малярі та графіки: Опанас Заливаха, Алла Горська, Галина Севрук.

Кіномитці й театральні діячі: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Лесь Танюк, Леонід Осика.

Публіцисти, критики й правозахисники: В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська й інші).

Визначте характерні риси шістдесятництва. (Критика інакшістю, тобто заперечення соцреалізму власною творчістю; відстоювання свободи митця, естетична незалежність, самобутність; єдність традицій і новаторства; витончений інтелектуалізм, естетизм).

Вступне слово.

«Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв'язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливості, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір, але тільки такими синами славен народ і нині, й у віки вічні»,— писав поет В. Стус про своє покоління. Повною мірою це стосується і його самого. Трагічній долі письменника-патріота, що віддав свій талант безмежно любимій Україні, і буде присвячено наш урок.

Робота з документами.

В. Стус — висока постать, що піднялася над часом, над мілинами часу. В.Стус — вольова людина: йому вдалося зреалізувати свій талант за умов, де інші гаснуть і посилаються на складнощі життя.

В. Стус — щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в прірві. Знайшлося кому рятувати його творчість — збирати, опрацьовувати, видавати. І то в наш час, коли скрізь бракує розумних рук.

Загиблий В. Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися. Він справді «у смерті повернувся до життя».

ВІДЛУННЯ СМЕРТІ

Якщо говорити про зворотну луну його загибелі — вона була великою. То був час, коли грім було далеко чути. Усі радіостанції світу повідомили про загибель українського поета. Комуністи заметушились.

Цей грім вдарив і по його друзях — і теж пробудив. Чимало сміливих акцій проходило під його іменем — за законом зеківської солідарності. «Стуса ми не здамо» — висіло в повітрі.

«Стуса не забудуть» — це стало зрозуміло тим, хто дозволив без шуму видати книжку «Дорога болю».

«Від Стуса краще відійти, умивши руки»,— здогадалися кадебісти після кількох спроб виправдати свій вирок.

Стус був найбільшим, найбільш відвертим ворогом КДБ, бо тільки він написав звинувачення тій бездушно жорстокій і антиукраїнській потворі. Звинувачення від імені свого народу. Воно звучить. Воно завжди звучатиме.

Нарешті, коли труна з його прахом з'явилася в Києві під синьо-жовтими знаменами в руках друзів, гідних тримати ці знамена, стало зрозуміло, що Стус таки переміг. То було перше диво його повернення до життя.

ВИСОКЕ СЛОВО

Слово В. Стуса зайняло свою висоту й утримує її. Маніфестація вільного поетичного слова зі сцени в українську глушину прийшла з іменем Стуса. Ще в кінці 80-х Львівський молодіжний драматичний театр виступав у містах України з віршами В. Стуса та інших опозиційних поетів, і ще був відзначений премією В. Стуса. То був початок перемог: поет владно зайняв високу нішу, яка чорніла в самоті: нішу великої вільної справжньої поезії.

Та премія теж була викликом режимові, який визнавав тільки державні нагороди і терпіти не міг якихось громадських інституцій.

ГЕРОЇЧНА ПОСТАТЬ

Для масової свідомості Стус залишається легендарною постаттю незламного борця за волю України.

Є люди, яким здається фальшивим таке «використання» поета. Вони обурюються з «примітивізації» і з «перетворення особи на прапор».

Вони, певно, мають рацію. Але їм можна виставити батальйон опонентів — майорів, прапорщиків, вертухаїв і стукачів, які конвоювали поета на його хресній дорозі, і вони будуть свідчити, що Стуса як поета не знають, а знають його як запеклого націоналіста — «всегда говорил по-украински», вічного борця і справді небезпечного для держави ворога. «Он ваш герой» — скажуть вони. І їхні свідчення будуть правдиві. Це ж їм він казав: «И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь».

 Україна потребувала героя — і він з'явився. Бо таки справді В. Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння.

ПОЛЕ ЛІТЕРАТУРИ

В. Стус працює вже з десять років на ниві літературознавчої думки, і то в двох іпостасях: як непересічний літературний критик і як об'єкт дослідження. Він належить до числа небагатьох авторів, навколо яких є постійний рух, текстологічні дослідження, суперечки — створюється простір активної думки. Тимчасовий аспірант Інституту літератури повертається в той інститут і урухомлює його омертвілу структуру. Немає фінансування, але й немає нагляду. То саме пора Стуса. Він будить, тривожить і не дає спокою тим, хто доторкнувся до його «палімпсестів». І ось виходить при тому ж інституті 9 книжок творів Стуса. Нічого подібного за десять років там не бувало: це єдиний живий нерв і джерело, що б'є в цій занепалій ідеологічній сторожці. Уявімо собі: п'ятнадцять років тому хтось в Інституті літератури на Вченій раді сказав, що таке трапиться до 2000 року з іменем і творчістю з/к, убієнного в камері зони 36 4 вересня 1985-го! Усі розумні визнали б такого навіть не гідним психлікарні!

ПРОСТІР

За п'ятнадцять років Стус великою мірою наповнює також український інформаційний простір, зокрема ефірний простір України. Пісні на його слова лунають в усіх концертних залах, може, за винятком урядових концертів у Палаці «Україна».

І то не просто данина імені — то дух, який підняв до високої творчості багатьох молодих виконавців і композиторів. Зі словом В. Стуса в залі проскакує іскра. І ніщо не гасить її, окрім важкої навколишньої сірості.

СТУСА ЛЮБЛЯТЬ

Не всі. Таких і не повинні любити всі. Але він любив — і його люблять. І знають: йому нічого ні від кого не треба. А підіймати чи понижувати Стуса, прославляти чи замовчувати — це вже клопіт інших. (З виступу (Сверстюка на вечорі пам'яті В. Стуса 4 вересня 2000 року)

Міні-лекція.

Розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час Різдвяних свят, 6 січня 1938 року в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «гарним», проходило в атмосфері добра та любові. А ще — народної пісні.

«Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати... Найбільший слід на душі — од маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою — це не забувається. А співане тужно «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» — хвилює й досі». Із чистого джерела народної пісні черпав майбутній поет любов до добра, краси, від мами і від пісні вчився над усе ставити чисту совість і слово правди.

У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

У 1944—1954 роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. 

Пам'ять по собі школа залишила безрадісну. «Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, друге — дурне»,— згадував пізніше Василь. Проте саме в школі прокинулася в нього потреба віршувати: «В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов».

Вищу освіту В. Стус дістав на історико-філологічному факультеті Донецького державного педагогічного інституту. Студентські роки він пізніше назвав «трудними». Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, і, ще більшою мірою, казенного схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була просякнута тогочасна офіційна наука, а передовсім — історія. Мабуть, не випадково, після слів про «трудні» інститутські роки поет говорить, що його «перша публіцистика віршована — позови з історією».

Студентом Стус глибоко зацікавився світовою літературою, передусім поезією. Серед улюблених письменників — М. Рильський і В. Свідзинський, В. Пастернак і Й. В. Ґете, Р. М. Рільке, С. Квазімодо. Він прагне осягнути таємниці художньої майстерності таких різнопланових письменників, якими були Л.Толстой і В. Стефаник, А. Камю та В. Фолкнер.

Як би там не було, та В. Стус зумів узяти навіть із тогочасного «обкроєного» вузівського навчання дуже багато.

Закінчивши інститут, молодий учитель їде в сільську Таужнянську семирічну школу Гайворонського району на Кіровоградщині, «стужілий за справжньою (не донецькою) Україною», він там «витеплів душею, звільнився від студентського схимництва».

Як учитель, В. Стус залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоч і працював він там усього два місяці — до призову в армію. «До Василя учні горнулися — це вам всі скажуть... Після уроків він залишався з учнями, хотів більше грамоти навчить...» — згадував його колега-вчитель.

Після служби в армії (1959-1961), де «вірші, звичайно, майже не писалися», В. Стус у 1961-1963 роках учителює в Горлівці на Донбасі, працює літредактором газети «Соціалістичний Донбас». Ці роки він назвав «часом поезії». Захоплюється вершинними досягненнями світової та української літератур, багато пише сам. Перший вірш надрукований у 1959 році.

У 1961 році В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури                  ім. Т. Г. Шевченка, працює над дисертацією на тему «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі художньої прози)».

У ті роки поет багато друкується, з'являються його поезії в журналах «Вітчизна», «Дніпро». Першою публікацією, якою він заявив про себе як про цікавого, неординарного поета, була добірка віршів у «Літературній газеті» (тепер — «Літературна Україна») 22 грудня 1959 року. Окрилило його й те, що тепле вступне слово до неї написав А. Малишко.

Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоч і недовготривалим, розквітом духовного життя в Україні.

Це було покоління новаторів, яке будило національну самосвідомість народу, принесло із собою не тільки свіжі теми й мотиви, оцінки найскладніших виявів життя, безкомпромісне висвітлення соціальних суперечностей, а й рішуче зламало офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, вивело українську літературу на широкі обрії світового мистецтва.

Задушлива атмосфера панувала тоді й в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота. Певна річ, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в такій обстановці, і його у вересні 1965 року виключають з аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в кінотеатрі «Україна» на прем'єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків».

Після перегляду картини до глядачів звернувся В. Стус і запропонував вставанням висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ. А в наказі М. Шамоти, заступника директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, значилося, що Стус звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу...»

І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали ніде, довелося працювати навіть кочегаром.

Друкувати його, звичайно, перестали. Рукопис першої збірки віршів «Круговерть» у 1968 році дістав негативну рецензію у видавництві «Молодь», і книга не побачила світу. Особливо болісно пережив він те, що й другий рукопис — «Зимові дерева», який п'ять років «залежував місце» у видавництві «Радянський письменник» і навіть був схвалений до друку, теж зазнав долі «Круговерті». «Така збірка мені була психологічно потрібна, оскільки без такої я не міг іти далі...» — писав В. Стус.

Одначе, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував і поетичну творчість, й активну громадську діяльність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й беззаконня брежнєвських років. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: «Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так». І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований і звинувачений у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п'ять років і заслання на три роки.

Жорстоке і несправедливе покарання В. Стус відбував у мордовських таборах, заслання — в Магаданській області.

Відбувши покарання, 1979 року В. Стус повертається в Україну. Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: «Зимові дерева» (1970) та «Свіча в свічаді» (1986). Його ім'я стало широко відомим у цілому світі, поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу. А поет продовжує боротьбу за національне визволення народу, за права людини. Усього вісім недовгих місяців судилося побути йому на волі в колі сім'ї, друзів.

Потім — знову арешт, звинувачення у належності до Української Гельсінкської групи і ще більш жорстокий і немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п'ять років — заслання. Усього — двадцять три роки неволі за сорок сім — як сорок сім і у Т. Шевченку — життя. Тільки ж Кобзареві судилося відбути десять років солдатчини, Стусові — десять років гулагівських таборів і померти в неволі. Хоч на захист поета, за його звільнення виступала прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік   А. Сахаров, який сказав, що навіть на трагічному тлі тогочасних беззаконь «вирок українському поетові В. Стусові вирізняється своєю нелюдяністю» і закликав скасувати його.

І в умовах неволі В. Стус не зломився, виступав проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що був додатково караний. І помер він у карцері. Оголосивши суху голодівку, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.

А через чотири роки Василь Семенович Стус був повністю реабілітований, виправданий за всіма статтями звинувачення «за відсутністю складу злочину».(За В. Неділько)

Прочитайте поезію «Як добре те, що смерті не боюсь я...». (https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=365)

Коментар учителя.

Цей вірш входить до збірки «Палімпсести», яка була видана за кордоном 1986 року, вже після смерті поета. Точної дати написання поезії не встановлено, але, скоріше за все, створена вона була в ув'язненні і стала відповіддю Стуса тим, хто лякав його смертю, безславним кінцем: Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст...

Чимало поетів передчувають неминуче, завбачають свою трагічну мить, після якої переходять у легенду (В. Чумак, О. Ольжич, О. Теліга, В. Симоненко та ін.). Такою властивістю був наділений і В. Стус. Політв'язень, дисидент, відірваний каральною владою від рідної землі, він вірив у своє повернення в Україну, хай і після смерті: ...і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ознайомтесь з опорою-пам'яткою (3-а Опора-пам’ятка), зверніть увагу на ключові слова.

Прочитайте запропоноване есе. Назвіть риси характеру славетного поета.

Есе

Цей син народу поетом себе не вважав

Доля цього поета така вражаюча, що ми сьогодні дивуємося, як можна було отак цілеспрямовано, передбачаючи трагічність шляху, йти до своєї мети.

Бачачи навколо несправедливість, усвідомлюючи злодіяння влади, знаючи, що йому ніколи не пробачать, цей поет став страшною зброєю, спрямованою в саме серце тогочасної дійсності. Мало хто привселюдно міг захистити приниженого, оголосити звинувачення наймогутнішим світу цього. Це були гучні 70-і роки, коли про нашу країну говорили, як про якусь неперевершену силу, коли ніхто навіть не сумнівався в правильності «обраного курсу».

Але прості люди багато чого не знали, за працею їм ніколи було докопуватися до істини. До того ж закривалися очі та вуха гучними лозунгами й промовами.

Виявляється, можна задурманити цілі народи. Але що ж тоді є правда? Чому за неї часом так жорстоко розправляються?

Народе мій, до тебе я ще верну

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Яка несправедливість! Правду про людину можуть дізнатися тільки після її смерті. Але яку ж треба мати силу духу, щоб з такою Божою любов’ю звернутися до співвітчизників, які не змогли захистити свого сина!

Так, поет усвідомлював своє буття, не чекав, що буде оправданий за життя, але заспокоював душу тим, що в усі часи існування людства вели на розп’яття найдостойніших цього світу: Ісуса Христа, Коперника, Шевченка…

Хто хоче помирати, коли ти в розквіті сил? Коли в тебе ростуть діти? Коли на тебе чекає безліч захоплюючих справ? Як хочеться прожити свій вік у щасті, поряд з найдорожчими людьми, як хочеться дихати, насолоджуватися красою свого краю, мріяти тільки про добре!

Та через ґрати видно лише колючий дріт та сибірські хащі, груди зціплює мороз, і лише думку неможливо скувати ланцюгами – вона здатна перетворитися в розпачливий зойк, для якого немає перешкод ні в часі, ні в просторі.

Цей син народу поетом себе не вважав. Говорив, що він просто людина, яка пише вірші. Найбільше цінував людяність, бо сам таким залишався до останнього подиху.

Сумно усвідомлювати, що міг би ще бути серед нас, міг би розказати багато цікавого про історію нашої країни, про її талановитий народ…

Та втрачене вже не повернути. А червоні намистинки калини нагадують, що прийшла ще одна осінь, а значить, минає ще один рік. Що життя триває, а пам’ять людська здатна оправдувати й воскресати померлих – хоча б у думках.

Моя ж дорога тільки починається. Якою вона буде, багато в чому залежатиме від мене: переконань, світогляду, духовності. Однак я впевнена: ніколи не зраджу природі, що довірила мені бути Людиною.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Знати матеріал про життя і творчість           В.Стуса, вміти аналізувати його поезії, вивчити напам'ять вірш «Господи, гніву пречистого».