Вечір поезії «Біль і крик душі під знаком Чорнобиля»

Про матеріал

Вечір поезії грунтується на творах художньої літератури, спрямований на усвідомлення учнями наслідків трагедії аварії на Чорнобильській АЕС через поетичне слово, прищеплення любові до поетичного слова.

Перегляд файлу

 Біль і крик душі під знаком Чорнобиля

Вечір поезії

 

У записі звучить пісня «Зона»

Відеоролик «Планета Земля»

 

 

Диктор 1 за сценою

Планета я.

«Земля» мне имя дали,

Частица я

Вселенной…

Вращаясь в космосе,

в плену своей орбиты,

Не год, не два, а миллионы лет,

Я так устала... Плоть моя

покрыта

Рубцами ран — живого

места нет.

Терзает сталь мое земное тело,

И яды травят воды

чистых рек,

И все, что я имела

и имею,

Своим добром считает

человек.

Мне не нужны ракеты

и снаряды,

А ведь на них идет моя

руда!

А что мне стоит только

штат Невада —

Его подземных взрывов

череда!

Зачем друг друга люди

так боятся,

Что позабыли о самой

Земле?

Ведь я могу погибнуть

и остаться

Обугленной песчинкой

в дымной мгле.

Не потому ли, загораясь

мщеньем,

Я против сил безумных

восстаю

И, сотрясая твердь

землетрясеньем,

На все обиды свой ответ

даю,

И не случайно грозные

вулканы

Выплескивают славой

боль земли...

Очнитесь, люди!

Призовите страны,

Чтобы меня от гибели

спасти!    

«Стон Земли», С. Михалков, 1986 р.

 

 

Диктор 2 за сценою

Поблизу одного села був великий ліс. У цей ліс якось пішла дівчинка збирати гриби. Довго ходила вона лісом і все не знаходила грибів. Та ось дівчинка помітила, що в один бік рухається сила-силенна гадюк, що позвивалися між собою.

Раптом дівчинка впала до глибокої темної ями. Невдовзі вона побачила там камінь, що світився, і страхітливе скупчення. Між ними була змія-цариця. Змії підповзали одна за одною до каменя і лизали його. Дівчинка також лизнула його.

Через час дівчинка разом із царицею змій вибралась нагору. Прощаючись, цариця мовила до неї: «Ну, тепер ти розумітимеш мову всіх трав, кожна з них промовлятиме одна до одної, які хвороби вони лікують і взагалі, яку користь може кожна з них приносити людям; тільки не кажи «чорнобиль», бо коли скажеш це слово, то все забудеш». Легенда про Чорнобиль

 

 

На сцені перед завісою Літописець із великою книжкою. Читає

 

 

Літописець

Чорнобиль... Невеличке українське містечко, що потопало в зелені вишень та яблунь, одне із найстаріших слов'янських міст. У книзі, що вийшла у 1884 року під назвою «Місто Чорнобиль Київської губернії, описане відставним військовим Л. П.», автор уважно вивчив географію та економіку цього невеличкого містечка, що знаходилося за 120 верст на північ від Києва. «Давні історики розповідають,— пише Л. П.— що коли великий князь київський Мстислав, син Мономаха, в 1127 р. послав братів своїх супротив кривичів чотирма дорогами, то Всеволоду Ольговичу було наказано йти через Стрежів до Борисова. Стрежів вважався найпівденнішим містечком Полоцького князівства, куди Рогвольд близько 1160 р. посадив Всеволода Глібовича. За цього князя Стрежів, пізніше названий Чорнобилем, вважався удільним князівством».

У літописі, датованому 1193 р., Стрежів вже називають Чорнобилем. Тут записано: «Князь Вишгородський і Турівський Ростислав — син Великого князя київського Рюрика «ъеха съловомъ отъ Чернобъля въ Троицкий».

В кінці XVII ст. Чорнобиль дістався польському магнатові Ходкевичу. Аж до Жовтневого перевороту Ходкевичам належало тут понад 20 тис. десятин землі.

Зручне розташування та природні умови зумовили те, що цей куточок української землі здавна використовувався для відпочинку. Влітку тут полюбляли відпочивати кияни, приїздили навіть москвичі та ленінградці. Прибували надовго, часто на все літо, знімали кімнатки у невеличких одноповерхових будинках, готували на зиму варення, збирали гриби, загоряли на чистих піщаних берегах Київського моря, рибалили. Здавалося, в неземній красі поліської природи зовсім забули давню легенду, пов'язану з містом та істо­рією походження його назви —Чорнобиль. (Історичні свідчення про Чорнобиль)

 

 

 

Завіса відкривається. Літописець стоїть у правому   кутку сцени, на передньому плані.

На сцені два низеньких столики зі свічками на них.

 За столиками сидять по три учня

 

 

Перший учень

Йде весна лісами і полями,

Зазвучить вже скоро солов'їний спів...

Та живе печаль: багато хто не з нами

З учасників чорнобильських подій.

Ми будемо їх завжди пам'ятати

У радостях, тривогах, у журбі.

Вони не вернуться, як журавлі, до хати —

Пішли навік у далі голубі.

Ніколи їх не будем забувати,

Молитву щиру вимовим за них,

Бо дзвони атомні тепер щодня лунають

По кожному із нас, із нас — живих.

Гримить той дзвін, і біль вже не вщухає —

Застиг у материнських він очах,

В сирітських долях горем проростає...

Такий залишив нам Чорнобиль шлях.

Багато літ він труїть наші душі,

Вже проклятий мільйонами людей...

Але людина жити поруч мусить —

Заручник сатани й приречених ідей.

«Дзвони Чорнобиля», Валентин Седель

 

 

Другий учень

Є чорне золото

І чорний хліб,

Є чорний лебідь

І лебідка чорна.

Та найчорнішим

Серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль...

Є чорна хмара

Й чорний-чорний дим,

Година чорна

І тюльпани чорні.

Та найчорнішим

Серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль.

Є чорна Африка

І чорний віл.

Є чорний крук,

Він чорно-чорно кряче.                  

Та найчорнішим

Серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль.

 

 

Літописець

А вогонь не вщухав. «Ми знали про радіацію,— розповідав згодом Телятников,— і намагалися перемогти во­гонь раніше, ніж радіація подолає нас. Ми пожежники, гасити пожежі наш фах. Ми знали, що мусимо стоя­ти до кінця. Це був наш обов'язок».

 

 

Третій хлопець

Лейтенанти — хлопці непохитні,

Молоде, вогненне покоління.

Ви, як пам'ять у тривожнім світі,

Роду незнищенного коріння.

Сівачі, поліщуки від роду —

Ви з вогнем назавжди подружили.

В сонцетканну днину і в негоду

Той вогонь перепинить зуміли.

Де Дніпро, та Прип'ять, та Іванків,

Там, де небо осягали очі,—

Ваші недоспані ще світанки,

Ще невиспівані ваші ночі.

Як літа і думи добровісні

В пам'яті залишились навіки.

Та іще у материнській пісні,

В небі, що купають наші ріки.

Лейтенанти — мужність і звитяга,

Від землі ви набирали сили...

Ще далеко десь до саркофага,

Та вогонь життям ви зупинили.

Першим важко. Ви ж були найперші.

Із вогню та в полум'я шугали.

Не до подвигів і не до звершень,—

Ви ж собою людство заступали.

Лейтенанти — ратники Вітчизни,

Юні сурмачі своєї долі.

Випали вам дні — страшні і грізні —

З чорним сонцем в синьому роздоллі.

Та серця, мов промені, не гасла:

Залишались іскрами на тверді,—

І палахкотіли, наче гасла:

Станемо життям супроти смерті.

Де Дніпро та Прип'ять, та Іванків,

Там, де пахне хлібом поле отче,

Ще не висвітлені ваші ранки,

Ще не визорені ваші очі.

Тільки б жити — в нас бунтує спрага —

Та продовжить пісню родоводу...

А лишилась вірності присяга —

Батьківщині. Матері. Народу.

Микола Сингаївський

 

 

Літописець

У травні прийнято рішення про евакуацію сіл, що знаходилися за 30-ти кілометровою зоною, але теж зазнали радіаційного забруднення, серед них Володимирівка та Варовичі Поліського району (60 км від Чорнобиля).

 

 

 

Четвертий хлопець

За дротом і міста, і села,

В полях клекочуть сили злі.

А ми одвічні самосели

На цій сплюндрованій землі.

Отут діди, і батько, й мама

Спливли за обрії німі.

О ми такі вже само... само...

Що й помираєм не самі. ...

Кричу: — Устань, сумна веселко!

Й вона над Прип'яттю встає.

Вернулась жінка-самоселка

На мертве дворище своє.

Зневаживши нещастя й втому,

Живучі, всім смертям на зло,

Ми все ж приходимо додому,

Як страшно в домі б не було.

Тут ми зростали і любили,

Тут нас спостигла хижа лють,

Ночами світяться могили,

Сигнали в космос подають...

Прийшла нещасна на руїну

За дріт, де зона, де тюрма,

Прийшла в ту нашу Україну,

Де України вже нема.

Де, мов на кладовищі, тихо,

Де в хащах вулиць не знайти,

Де в бур'янах, що понад стріхи,

Гарчать здичавілі коти...

На покуті, у хаті, нишком

Лежать і скрипочка, і смик,

Та ще наївна давня книжка

Моїх рядків, дітей-калік.

Я в ній осліпло славив атом,

Отой чорнобильський «прогрес»,

І йшов у гріб за «старшим братом»

Під проводом КПРС.

«Зона», Володимир Бровченко

 

 

Літописець

Тема Чорнобиля сьогодні, у день чергової річниці жахливої аварії звучить з особливою гостротою та актуальністю. Ще не загоїлися її рани, продовжує врізатися в душу слово «зона», ідуть один за одним у небуття ліквідатори (так, нещодавно не стало одного з головних героїв-пожежників — Леоніда Телятникова) та колишні мешканці Прип'яті. З кожним роком збільшується кількість захворювань ендокринної системи та органів кровообігу, зростають показники інвалідності. Це все він — гіркий полин «гіркого» Чорнобилю.

Але велика трагедія розбудила нашу совість, яка не дає жити спокійно, забувши про події майже тридцятилітньої давності. Ніхто сьогодні не вважає, що натиском кнопки аварія на одній із кращих АЕС країни відійшла у минуле. Ми повинні пройти разом ще досить довгий і складний шлях пошуку розв'язання тих глобальних проблем, які поставив перед людством Чорнобиль, інакше ця трагедія довічно тяжітиме над нашим спільним майбутнім.

 

 

 

П’ятий учень

У далині зловісно пульсує Чорнобиль

І серце крає гостра печаль.

Поникли ліси і поля навколо.

І сум напинає темну вуаль.

Ідемо по світу в незгасній тривозі,

Саркофаг уже котра вкриває зима,

Терни, яруги на нашій дорозі,

І шати повільно знімає пітьма.

За віщо спіткала тяжка зла доля

Наш споконвіку великий народ!?

Піднімаймося вперто, невпинно і з болем

Ще крок вперед, за кроком — ще крок.

Проти «мирного» атома встанем до бою

За знедолені ниви, убиті гаї,

Візьмемося за руки, сестри й братове,

Щоби Вкраїна жила на Землі.

«Доля», травень 1990 р. м. Київ

 

 

Шостий учень

Душа зчорніла моя, мов пустеля,

Згоріла після жахливої спеки,

Доброту килимами вже не постеле,

Від світу широким закрилася деком.

Млин часу безжально роки мої меле,

Минуле у серце гупає ехом,

Постала на ньому забуття сіра стела,

Мов привід, блукає десь воно степом.

Пряду нитки думок з мозку куделі,

Ховаюсь, як равлик, в самотності склепі,

Віє хай вітер, зима хай хурделить —

Все, що було, кануло в Лету.

Не прагну кохання бурхливого хмелю,

Крига у грудях ніколи не скресне,

Безплідною стала душа, мов пустеля,

Зраджена, вбита, вже не воскресне.

«Спустошеність», 15.07.2001 р. с. Чкаловка

 

 

Всі учні встають, виходять на передню лінію сцени,

 стають в один ряд, літописець разом з ними по центру

 

 

Диктор 1 за сценою

Прости нас, Господи великий,

Прости ще раз, в останній раз —

Позбав чорнобильського лиха

Народи всі і грішних нас.

Прости безумство наше, Боже,

Безвір'я й гордощі прости....

Хто в бідах наших нам поможе?

Спасти нас можеш тільки Ти.

Не дай нам долі Вавилона,

Печать антихриста зітри,

Ще раз святії всі закони

Пошли з Синайської гори.

Тебе ми часто зневажали,

Але й молилися Тобі,

Розбили знов Твої скрижалі...

Не дай загинути в ганьбі.

Дай сили нам себе здолати,

Себе в собі перемогти,

Тебе благають діти й мати —

Спасти нас можеш тільки Ти.

Не дай нам в полум'ї згоріти

Живими ще на цій землі —

Хай ще літають многі літа

У небі чистім журавлі.

Пречиста Діво, Божа Мати,

Своїм нас сяйвом опромінь,

Дай сил гріхи нам подолати

На віки вічнії. Амінь.

А. Божок

 

Усі виступи лунають на фоні класичної музики.

 

 

 

1

 

doc
Додано
21 березня 2018
Переглядів
781
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку