Вечір – спогад «Я маю в серці те, що не вмирає», присвячений річниці з Дня народження Лесі Українки

Горбачова Ірина Василівна, вчитель КЗ «Полтавська вечірня (змінна) школа №1 Потавської міської ради Полтавської області»

               Клас 11

Вечір – спогад «Я маю в серці те, що не вмирає»

присвячений вшануванню пам’яті Лесі Українки

 

        1читець              На високім і ніжнім чолі України,

                                     На квітучі сади і на сині моря,

                                     На березовий жаль і на смуток калини

                                     Не погасла - засяяла диво-зоря.

 

         2 читець.            Незгасно зійшла на віки і  навіки

                                      Хоч доля земна не стелилась їй раєм.

                                      Та аж до Сурамі від першого крику

                                      Жага в ній горіла, яка не вмирає.

 

          3 читець.           Я знову бачу Лесю ,мужню,горду

                                      І сонце п’є калинову росу.

                                      Безсмертна донько мудрого народу

                                      Вінок любові я тобі несу.

 

1-й ведучий.    За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 року, народилася Лариса Петрів­на Косач (Леся Українка). Це ніжне і дзвінке ім'я належить до найвеличніших імен нашого народу. Псевдонім Лариси Петрівни Косач. Леся належить усім, її творчість зіткана з різних мотивів світової культури.

Люди, як зорі, полишають свій слід

у свідомості майбутніх поколінь,

                                                          особливо люди талановиті.

Мовби крізь серпанок легендарності

проступає до нас образ поетеси,

образ ніжний і чистий.

 

                  Вед.2       Жила сім'я Косачів на Волині. Дівчинка зрос­тала в інтелігентній родині, яка мала давні во­лелюбні традиції. Лесин дід по матері, Яків Дра­гоманов, був декабристом, а дядько - Михайло Драгоманов - відомим публіцистом, істориком, громадським діячем. Батько, Петро Антонович Косач, юнаком брав участь у студентському русі. Мати Лесі Українки - Ольга Петрівна - ві­дома українська письменниця, яка друкувалася під псевдонімом - Олена Пчілка.

Вед 1: Корені поетеси  йдуть  із  полтавської землі, бо ж її  матуся,  письменниця  Олена  Пчілка, родом  із   гадяцької  землі,   що  на  Полтавщині. Ця земля  свято  зберігає все, що пов’язано з іменем  Лесі  Українки. Тому, на мою думку, ми маємо  повне  право вважати  поетесу  своєю  землячкою.  Полтавщина для  Лесі Українки -  благословенний  край  і  через  кровний  зв'язок  із Драгомановими,  і  через  духовний  зв'язок  із  Котляревським. Невипадково вона  писала: ,,Радує  мене  полтавський  народ”.

 

                (Відео№1 «Леся Українка»)

 

 

2-й ведучий. Тяжка хвороба забрала в Лесі дитинство, юність, не дала змоги вчитися в школі,    

   нормально жити. Не­стерпні муки, роздираючі болі зробили Лесю стійкою, 

   розвили в неї незвичайну силу волі.

 

Читець.

Як дитиною бувало,

 Упаду собі на лихо,

 То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що болить?» - мене питали,

Але я не признавалась -Я була малою горда –

Щоб не плакать, я сміялась.

 А тепер, коли для мене

Жартом злим скінчиться драма,

І от от зірватись має

 Гостра, злобна епіграма, -

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись!

1-й ведучий. Леся казала: «Мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талант, то він не загине, - то не талант, що погибає від туберкульозу чи історії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей».

 

2-й ведучий. Леся Українка дивувала своїм часто не дитячим сприйняттям 

                        навколишнього, думками про неправду й поневолення, в якому

                        перебував народ. Навіть перший  вірш «Надія», написаний 9-літньою

                       дівчинкою, вражає відчуттям туги за рідною країною, за волею.

 

Читець.        Ні долі, ні волі у мене нема,
                      Зосталась тільки надія одна:
                      Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
                      Поглянуть іще раз на рідну країну,
                      Поглянуть іще раз на синій Дніпро, -
                      Там жити чи вмерти, мені все їдно;
                      Поглянуть іще раз на степ, могилки.
                      Востаннє згадати палкії гадки...
                      Ні долі, ні волі у мене нема,

                      Зосталася тільки надія одна.

1-й ведучий. Дівчинка була дуже здібною. Самотужки вивчила 9 іноземних мов. Старанно вчилася   

                       грати на фортепіано, мала добру вчительку, уважного педагога Ольгу

                      Олександрівну Лисенко, дружину видатного  композитора, яка вміло    

                       розвивала естетичні смаки учениці. Леся чула в собі покликання 

                      музиканта.   В листі до свого дядька Михайла Драгоманова в 1890 році

                      писала: «Мені часом здається,   що з мене вийшов би далеко  

                      кращий музикант, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені

                      кепський жарт». Після операції лівої руки в жов­тні 1883 року Леся вже

                      не могла мріяти про ви­соку професійну майстерність музиканта.

 

Відео  № Пісня Т. Ціховської на слова Лесі Українки «Весняні зорі»

 

2-й ведучий. Коли Лесі виповнюється 13 ро­ків, вона вже по-справжньому стає до

літе­ратурної праці. Її поезії з'являються в друкові. Друкувати українські

твори тоді було дуже й дуже важко, майже неможливо. Не було тоді в

нас жодного українського журналу або га­зети. Отож Лесі довелося

посилати вірші за кордон - у Галичину, що належала до Австро-

Угорщини. Там у львівському журналі «Зоря» за допомогою Івана

Франка та інших діячів української культури вірші юної поетеси за

підписом Леся Українка, вперше побачили світ.

Читець

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі, -

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки,

-Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки

-Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

-З його плачем я спів з'єднаю свій,

Коли я погляд свій на небо звожу,

Нових зірок на небі не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вгледіти бажаю,

-Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі...

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

 Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала з співом на устах!

 

2 вед.         Леся Українка мала хист висловлю­вати свої думки і погляди, весь запал

свого палко­го серця і гостроту небуденного розуму в ясних і зрозумілих

образах. Її алегоричні образи здебіль­шого прості. Вона часто вдавалася

до образів із народних легенд і повір'їв, до народних переказів

зафіксованих у Біблії. Особливо охоче вдавалася вона до них у своїх

драматичних творах.

Давня мрія Лесі Українки - написати твір, у якому б вона щедро використала багатства на­родної фантазії, втіленої в повір'ях, переказах, легендах і піснях - була здійснена в геніальній драмі-феєрії «Лісова пісня», написаній улітку 1911 року. У ній втілилась любов до рідної Во­лині, її краси, роздуми над долею і безсмертям творчих сил українського народу.

1вед .          Цікаво, що майже всіх неказкових персонажів і героїв узято з життя,    

 цебто їх змальовано з тих людей, яких Леся добре знала. Що ж стосується казкового царства, то поетеса змалювала його таким, як його вигадала люд­ська фантазія. Лісові історії, хоч і мають владу над явищами природи, однак підкоряються сво­їм законам. У цьому фантастичному світі теж є правда і кривда, гарне і погане. Місце кожної дії одне й теж: густий предковічний ліс на Волині. Ось мелодійні звуки Лукашевої сопілки роз­будили від зимового сну Мавку.

СЦЕНКА

Мавка.    Ох, ЯК я довго спала! А хто мене збудив?

Лісовик.   Либонь, весна.

  Мавка.    Весна ще так ніколи не співала, як отепер. Чи то мені так снилось? Ні...

                   Стій... Ба! Чуєш?.. То весна співає?

Лісовик.     Та ні, то хлопець на сопілці грає.

Мавка.       Хотіла б я побачити його. Він, певно, гарний!

Лісовик.

Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно... Минай людські стежки, дитино, Бо там не ходить воля, - там жура Тягар свій носить. Обминай їх, доню: Раз тільки ступиш - і пропала воля!

(Мавка не слухає застережень Лісовика і смі­ло хапає Лукаша за руку, коли той хотів над різати березу, щоб сточити сік).

Мавка.      Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш.      Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Хто ж ти така?

Мавка.      Я - Мавка лісова.

Лукаш.      А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам

Мавка      А бачити хотів?

Лукаш.      Чому ж би ні?.. Що ж, - ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчіш, як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-панськи... А чом же в тебе очі не зелені? Та ні, тепер зелені... а були, як небо сині... О! Те­пер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні, чи, може, карі... ти таки дивна!

                                  ……………………………………………………………

(Лукаш грає на сопілці. Мавки не видно,тільки чути її голос)

 

Мавка :     «Як солодко грає,як глибоко крає,

Розтинає білі груди,серденько виймає…»

 

1вед.           «Лісова пісня» - шедевр Лесі Українки. Цей твір справді народний, насамперед у геніально­му відтворенні народних понять про красу, ге­ніальний у любові до прекрасного, що заховане в життя і належить трудящій, творчо обдарова­ній людині, у відтворенні її нездоланного праг­нення до краси, до перетворення самого життя у красу.

  2 вед.        Лесина хвороба прогресувала, і лікарі порадили їхати на лікування до моря. Саме в Ялті Леся позна­йомилася з Сергієм Мержинським, який ліку­вався від туберкульозу легень.

Лесю Українку вражали краса і чистота цієї людини, постійне внутрішнє горіння, самовідданість у роботі. Нескінченні, невичерпні роз­мови з ним відкривали нові світи незнаних уяв­лень і почуттів, будили нову мрію життя.

 

 1 вед :  Для Лесі Українки Мержинський - це та «вільна душею людина», яка, «по волі квітча­ється терном», «людина, яка знає, куди і на що йде». Тому їй не страшна путь на Голгофу. Для такої людини завжди цей шлях буде величні­шим ніж хід тріумфальний, а терновий вінець кращим ніж царська корона.

 

Відео №  Гра долі «Вір мені» із 0,39 хв. до 5,17

 

Читець:       І знову сумнів стиснув серце,

Пече... І болю не знесу,

І радості мілке озерце

Гарячим подихом сушу.

Чи так живу?

Чи в цьому сила?

Чи маю право так кохать?

 Я щастя трепетне носила

 В своїх очах, в своїх устах.

Жадала усміхом і серцем

Приворожить тебе навік...

Ти пив росу з очей відвертих,

 З розкритих уст, німих повік.

Твоїй я владі віддалась,

Назустріч линула у снах,

І неповторним все здавалось,

 В руках співав кохання птах.

 Та раптом... Сумнів стиснув серце..

 Пече... І болю не знесу...

І радості мілке озерце

 Гарячим подихом сушу

 

2вед.           У Лесі Українки був вірний і щирий товариш - Климент Васильович Квітка. Окрім спільної праці на ниві народної творчості, Квітка допо­магав Лесі в її літературній роботі. Через місяць після одруження з Квіткою, у вересні 1907 року, Леся разом із чоловіком поїхала в Крим, там і жила до кінця 1908 року. Настирлива недуга почала ще більше активізуватися з переїздом на

Кавказ. Хвороба перекинулася на інші органи. Минуло літо, почалася осінь, а здоров'я не кра­щало. Лікарі наполегливо радили Єгипет. Додо­му поетеса поверталася в гіршому стані, аніж із минулих поїздок, із відчуттям непевності щодо свого майбутнього.

 

Читець:    Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння, —

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени... Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в'яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти -

На гробі їх вона сама

Розсипле самоцвіти.

 

1 вед.         На початку 1913 року, коли по­етеса поверталася в Кутаїсі до свого чоловіка Климента Квітки, розпочалися останні й най­тяжчі дні в її житті.

Дізнавшись про стан дочки, Олена Пчілка ки­нула всі свої турботи і разом із найменшою доч­кою Ісидорою приїхала 17 липня в Кутаїсі. Рід­ній матері важко було впізнати Лесю - так вона змінилася. В цей час хвора здебільшого лежала, проте мала цілковиту ясність розуму, живо й бадьоро розмовляла. Та зупинити хворобу було вже неможливо... Леся й сама це розуміла, бо попросила написати любій сестрі Лілі (Ользі Косач-Кривенко), щоб та приїхала провідати її, а може й попрощатися. А через два дні Лесине самопочуття настільки погіршало, що мати пос­лала телеграму, щоб Ольга виїздила негайно.

 

2 вед.         Надходив світанок 1 серпня, а ра­зом із ним і невблаганний кінець. Леся померла на руках Олени Пчілки і Климента Квітки. Від станції, назустріч першим променям сонця, по­спішали Ліля і Дора, та марно - коханої сестри їм уже не застати.

Смерть Лесі Українки сколихнула не тільки Україну. Вся Європа проводжала в останню путь людину, котра віддала своє життя великій і не­вмирущій справі. Похована у Києві на Байховому кладовищі.  Вшановують пам'ять Лесі Українки як в Україні, так і за кордоном.

 

1 вед : Горить, палає на світі, вогонь Лесиних пі­сень, освітлює наші душі, робить їх чистішими, добрішими. І ми, п'ючи живу воду із Лесиних джерел, із вірою йдемо в майбутнє, віддаючи честь дочці Прометея.

Пройдуть роки, десятиліття, століття, а Ле­сина поезія буде жити. Свій девіз «Контра спем сперо» , що означає «Без надії сподіваюсь» із настановою передала нам – сучасникам.

Відео №  «Contra spem spero»

 

Вед. 2 Мабуть, недарма День народження Лесі поруч із Днем рідної мови, який відзначали 21 лютого. Псевдонім Українка свідчить про любов Лесі до рідної мови та до рідної землі.

 

1читець.     У серці твому-України радість,

                     У твому серці –України муки.

                     Ти-Українка і волинський ранок

                     Устами цілував тебе у руки

 

2читець.      Ти –в нашім полі, ти –у нашім небі,

                      В дніпровській хвилі,в щебеті діброви.

                      Пливуть віки од тебе і до тебе,

                      Ясні віки вселюдської любові.

 

1читець.      Твій голос в пісні нашій,в нашому житті  ,

                      Твоя зоря цвіте над рідним краєм.

                      Так! Ти жива! Ти будеш вічно жити!

                      Ти в серці маєш те,що не вмирає.

 

2читець.        Не забуто образ благородний,

                       Нагорода вища з нагород:

                       Ти навіки в пам’яті народній,

                        Як народна пам’ять ,як народ!