13 серпня о 18:00Вебінар: Готуємось до навчального року з онлайн-тестами «На Урок»: плануємо наперед

Видатні жінки - художниці України ( Доповідь)

Про матеріал
Життєвий та творчий шлях Катерини Білокур, Марії Примаченко та Тетяни Яблонської.
Перегляд файлу

 

 

 

                                  Доповідь

«Видатні жінки-художниці України.»

 

                                                          Підготувала:

                                    Викладач художнього відділу

                                КЗСМО "Музична школа № 1" КМР

                                Тімченко Наталя.Володимирівна.

 

 

 

 

Кривий Ріг 2020

 

 

Видатні жінки-художниці України.

План.

1.Вступ.

2.Життєвий та творий шлях Катерини Білокур.

3.Фантастичний світ  Марії Приймаенко.

4.Багатогранність таланту Тетяни Яблонської.

5.Висновки.

6.Використані джерела.

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Жінки залучались до різновидів мистецтва у різних народів і в різні епохи. Ставлення до цьго завжди було різним — від обурення і заборони до схвалення і визнання. Образ жінки завжди був присутнім в творах митців чоловіків. Але самим жінкам цього було мало. І вони теж бралися за глину, за пензлі, за знаряддя скульптора. Природна необхідність народжування дітей і їх виховання спонукала проводити більше часу в оселях — від печер до хижок чи палаців. Вільний час і став часом, відведеним для мистецтва — гончарства, ткацтва, створення одягу, живопису, графіки тощо.

Римський письменник Пліній Старший  створив, можливо, перший перелік жінок художниць в європейській історії, нагадавши про художниць Стародавньої Греції — Олімпію, Тімарете, Ейрену, Каліпсо, Арістарете тощо.

В Західній Європі Середньовіччя взагалі вважають найкращим часом для творів жінок майстринь, серед яких художниці-мініатюристки, майстри килимарства, ткацтва, вишивки, навіть майстрині тинькування храмових стін.

Умовність розподілу на суто чоловічі і суто жіночі заняття легко перетиналась як жінками, так і чоловіками. Це було майже у всіх галузях дійсності і мистецтва. Тому в історії знайшлося місце для чоловіків і жінок вояків, чоловіків і жінок піратів, чоловіків і жінок художників і скульпторів.

 В добу відродження в Італії і Нідерландах 16 століття фах художника став занадто престижним. Саме в цих країнах ми бачимо велику кількість майстрів пензля, чоловіків більше, але й жінок. Дочка нідерландського художника Герхарда Хоренбоута — Сусанна - самотужки опанувала малювання так добре, що викликала захоплення у гостя — Альбрехта Дюрера. І Дюрер купує декілька робіт — не батька, а Сусанни, жінки художниці.

В добу бароко привабливість караваджизму була такою великою, що серед караваджистів почесне місце посіла Артемісія Джентілєскі. Непоганими портретистками цієї доби були Софонісба Ангішола, Луїза Голландіна. У Франції 18 століття працює ціла низка цікавих майстринь — від Розальби Кар'єри до Віже-Лебрен, Лабіль-Жияр і майстринь ампіру.

Французька революція 1789-1793 рр. сприяла розкованості художньої ініціативи низових митців та жінок з дрібних дворянських родин. З років Революції постійно збільшувалась  кількість жінок-художниць, більшість бралась за створення портретів чи жанрових картин. 1791 року зафіксовано 19 жінок-художниць в Салоні, 1802 року вже сорок, 1810 року їх виставлялось сімдесят( Елізабет Віже-Лебрен, Аделаїда Лабіль-Жияр, Маргарита Жерар).

Вдруге вибуховий прихід жінок в мистецтво відбувся в 20 столітті.

Катерина Василівна Білокур(1900-1961)

Ім'я Катерини Білокур, самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, назавжди вписалося в історію народного мистецтва.

     Життєвий і творчий шлях К.В. Білокур був нелегким. Народилася вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівці  Пирятинського повіту (Полтавщина) нині Яготинський район Київської області) в бідній селянській родині. Безрадісно пройшли її дитячі та юнацькі роки. Читати і писати вона навчилася по букварю, який хтось їй подарував. "На цьому моя освіта початкова, середня і вища закінчилася" - з сумом писала Катерина Білокур, згадуючи своє нелегке минуле.

     Проте незвичайна пристрасть до знань, до книги відіграла важливу роль в її самоосвіті. На початку 20-х років, спілкуючись з богданівським вчителем Іваном Григоровичем Калитою, який дозволив їй користуватися бібліотекою, дізнаєтьсявона про "чарівне слово - художник". З цього часу потай від усіх Катерина почала свої перші студійні роботи вуглем на клаптиках домашнього полотна.

     1924 року Білокур подає документи у Миргородський художньо-керамічний технікум, де їй відмовили за браком освіти.

1928 року Катерина Білокур вдруге намагається вступити вже до Київського театрального технікуму, але їй знову відмовили з тих же причин.

     Проте впевнившись, що без освіти їй вступити до жодного спеціального учбового закладу, вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно. Самотужки й послідовно вона проникає в складний творчий процес, відкриваючи для себе таємницю техніки.

«І знову я працюю по ріжних сільськогосподарчих роботах аж до 1933 року. А в 1933 році, восени, кажу свєму батькові та матері: «Оце вже я дальші відкладати не можу, я буду вчитись малювати!». А батько подивились на мене такими очима, наче я їм сказала, що поставлю драбину і полізу на Місяць: «Чи це ти, Катре, насміхаєшся,чи дороги питаєшся?» — «Ні, — кажу, — справді буду вчитись малювати!»  — «Який же це чорт пообіщав тебе навчити?» — «Ніхто я сама буду вчитись!» — Ой Боже ж мій милостивий! — вдарились батько руками об поли. — От наказав мене Господь таким проклятим чадом!. Що ти,  Катре, собі в голову взяла? Ти вже не молоденька! Подумай своєю дурною головою, який з тебе маляр?! Ти похожа на ту бабу, що в казці про золоту рибку! Як сказала баба діду, що хочу бути царицею, а дід їй відповідає «Та схаменися стара, та опам’ятайся! Яка з тебе цариця? Та ти ціле царство насмішиш!» — то такий з тебе Катря художник! Та подумай же ти ще раз своєю непокірною головою! Та де таке видано, та де таке чувано, та щоб неосвічена баба-селянка та й стала художником? Та такого і в білім світі не було!» — «Ну — кажу, — якщо такого і в білім світі не було, то хай буде і таке, що й неосвічена селянка та й стала художником!» — відповідала я їм, втираючи сльози — «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бить — я вже втомився, з тобою бючись». (В цей час з боку Катерини була спроба суїциду - вона топилася в річці. Надалі це стало причиної її хронічної хвороби. авт.) з таким благословєнієм, з таким напутствієм я стала вчитись малювати. Пряла, ткала, білила, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила, а в прогалинах поміж цим ділом училась малювати. І за це мене звали стервигою, паразитом і лежнюгою, що я училась, що мені за це ніхто не платив.»

 Довгий час художниця не ґрунтувала полотна, внаслідок чого її твори темніли, втрачали свій справжній колір. Треба було переписувати роботу, щоб відновити силу кольору, на що втрачалося багато часу  й зайвої праці. Нарешті вона приходить до висновку, що перш ніж приступати до малювання, полотна необхідно заґрунтувати. Але не знаючи існуючих засобів ґрунтовки, художниця покривала полотно кілька разів сумішшю фарб певних кольорів, одноразово створюючи потрібний фон майбутнього твору.

     Самостійним був і метод писання картин. К.В.Білокур не робила ескізів до своїх картин і не писала етюдів, і навіть не наносила на полотно контуру майбутньої композиції. По зафарбованому полю вона відразу ж писала деталь за деталлю, у відповідності до задуму. Це прийом, властивий всім народним майстрам і недосяжний для художників професійного станкового живопису.

     В методі створення картин у К.Білокур була ще одна риса, яку слід особливо підкреслити. Під час роботи вона користувалась мольбертом, а не знала муштабеля, і навіть великі роботи вона писала тонесеньким пензликом. Найцікавішим було те, що писала вона картини не в приміщенні, а на повітрі, весь час переносячи мольберт з місця на місце. Так поволі заповнювалося все полотно написаними з натури мотивами у відповідності до заздалегідь продуманої до деталей композиції.

     Друга половина 30-х та початок 40-х років - результативний період у творчості Катерини Білокур. Саме тоді художниця знаходить свій жанр, поступово опановує техніку живопису й художню майстерність.

     Одна з перших робіт цього періоду "Квіти за тином" свідчить про неабияке обдарування художниці, по великі творчі можливості. Назва "Квіти за тином" цілком визначає зміст картини. Цій картині не можна знайти нічого рівного в українському народному живописі; вона надзвичайно своєрідна і з боку загальної побудови і трактування форм. "Квіт за тином" дивують красою. У цій роботі всю увагу авторка зосереджує на відтворенні кожної квіточки, кожної деталі, вміло організовує оточення, освітлення, успішно домагається правдивого кольорового рішення і композиційної довершеності.

       "Портрети племінниць" також виразно визначає своєрідне творче спрямування народної майстрині, особливий, властивий лише їй стиль. Так само, як і вкартині "Жоржини", спостерігаємо безпосередність у виборі теми, довершеність рисунка. За сюжетом ці порівняно прості, а воднораз змістовні полотна глибоко розкривають довколишню дійсність.

       У подальшому житті Катерини Білокур значну роль відіграли Полтавський обласний та Київський центральний будинки народної творчості.В 1940 році в Полтавському будинку народної творчості, а потім на республіканській - у Києві експонуються  роботи  художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур. Виставка складалася лише з 11 картин.Успіх був величезний.Її полотна на виставці викликали подив: величезне захоплення і фахівців, і громадськості. Це була найвища нагорода для Катерини Білокур. Звідтоді вона вирішує цілком присвятити своє життя мистецтву.

 Катерину Білокур преміювали  поїздкою до Москви.  Художниця відвідувала  Третьяковську галерею, Пушкінський музей. Вперше вона побачила художників-передвижників, французьких імпресіоністів. У 1941 році Катерина  Білокур створила   один із найкращих живописних творів: «Польові квіти».До композиції "Польові квіти" (інша назва "Світанок") увійшло понад 40 квітів. В картині відчувається вже шукання і смислового і композиційного центру. Саме завдяки цьому в картині не багато квіток, кожну з яких можна розглядатися окремо. А великий килим вкритий мініатюрними зображеннями найрізноманітніших польових квітів. Всі зображальні засоби - чіткість композиції, теплий колорит, легку прозорість фарб - художниця підпорядкувала розкриттю вимереженою фантазією образу, який хоче осягнути.

«1940 року волею судьби Полтавський обласний будинок народної творчості взнав за мою роботу: взяли в Полтаву мої картини, позвали й мене туда. Тут трохи доля до мене всміхнулась: дали мені трохи фарб, дали полотна і дали мені велику надію на будуче. Вони мені сказали, що коли закінчиться виставка в Полтаві і в Києві, то дадуть мені звання народного художника. Та не так складається, як бажається. 1941-й рік. Війна! І потемнів мені світ білий. Кругом і гухало і бухало… картини мої одні в Полтаві, а другі в Києві, а я в Богданівці. Художник без звання і навіть без картин.»

Під час Великої Вітчизняної війни К.В. Білокур майже не працювала. Але вже у перші післявоєнні роки з'являються такі видатні твори як "Буйна" та "Декоративні квіти".

На першому плані картини "Буйна" (тобто буйна рослинність) намальовано тин, за тином буйні квіти. Тут Білокур намагається показати простір, подавши на першому плані великі, а на другому менші розміром квіти; вона ввела в картину і відчуття глибини, зобразивши крупніші квіти на ясному жовтогарячому тлі, а найголовніше - жовтяве поле вона дала не рівною плямою, а розкидала його так, що створилося враження, ніби вітер роздмухав полум'я. Пляма дуже динамічна, вона сприймається як невгамовна сила.  Саме тому, що на ній в різних ракурсах вміло розкидані червоні квіти та зелене листя, і створюється враження невгамовного, буйного цвіту. Це глибоко емоційна картина: в ній багатий зміст і висока декоративність складають єдине ціле. За цим же композиційним принципом побудоване й "Декоративне панно".

       Два роки наполегливої праці принесли дуже цікавий твір "Колгоспне поле", чудовий своєю художньою мовою. Тут спостерігається певний нахил до просторового рішення. Але головним все ж таки залишається багатство рисунка, форм і кольору.

П’ятдесяті роки становлять вершину творчості художниці. Три картини Білокур – "Цар-Колос", "Берізка" й "Колгоспне поле" – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 р. Там їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!" «Громадянку села Богданівка» він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивовижно, тим більше, про сучасне мистецтво Пікассо зазвичай відгукувався абсолютно конкретно й зовсім інакше: «Я тону в лайні». А Катерину Білокур назвав «геніальною».

       В п'ятидесяті роки Катерина Білокур звертається до такого жанру живопису, як натюрморт; це ціла наука довершених мистецьких творів.

       Натюрморти К.Білокур захоплюють філософічним осмисленням життя. Зображені на них квіти, овочі, предмети побуту, завдячуючи обраній художній мові, перевтілюють у поетичні пісні природи, на символи краси.

       Тут як завжди у художниці і чіткий, досконалий рисунок, і уміле володіння кольором. В творах домінують м'які кольорові переходи. Їм чужі різкі контрасти світла й тіні, суміш багатьох фарб. Вдало дібрані кольорові співвідношення, підкреслена кольорова насиченість основних компонентів композиції забезпечують гармонійність робіт.

       1955 Спілка художників України направляє цілу групу видатних майстрів народного мистецтва до Будинку творчості на хутір Шевченко. До складу цієї групи увійшла і Катерина Білокур.

       Двомісячне перебування серед художників сприяло розширенню діапазону творчості К. Білокур. Вона почала ретельно вивчати графічні техніки.

       Твори Катерини Білокур, виконані аквареллю і олівцем, розкривають багатогранність таланту народної художниці. Прозорими чистими фарбами вона передає характерні прикмети богданівських краєвидів.

       Залишила Катерина Білокур і автопортрети, виконані олівцем. В них художниця зуміла передати головне, що має бути в портретних зображеннях - характер, настрій.

В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою, що засвідчують численні композиції, зокрема: «Багрянець осені» (1950-ті роки), «Гай» (1955), «Напровесні» (1958).  Усі вони витримані в одному стильовому ключі –  передачі психології стану природи.

Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати.

       9 червня 1961 року талановитої художниці не стало. Але пам'ять про неї живе в її чудових творах, що зберігаються в різних музеях України, в експонатах меморіального музею, який відкрито в Богданівці 1977 року.

Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; постали три пам’ятники на її рідній землі; відкрито в Яготині картинну галерею, де експонуються її роботи і твори українських художників, присвячені її пам’яті; в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження; створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур, якою з 1990 року нагороджують найталановитіших народних майстрів.

Марія Овксентіївна Приймаченко(1909-1997)

Марія Овксентіївна Приймаченко (вона також і Примаченко) народилася 1909 року в селі Болотня на Київщині біля Іванково (сьогодні - смт Іванків, Київська область).Родичі майбутньої художниці були мистецько обдарованими людьми. Її батько Авксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов'янських зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний орнамент, що і вміщує в собі український колорит, і у якому, говорячи словами Гоголя "птахи виходять схожими на квіти, а квіти - на птахів".

У дитинстві Марія Приймаченко занедужала важкою хворобою – поліомієліт, вірусне захворювання, що супроводжує ураженням нервової системи та призводить до паралічів. Сталося лихо, коли дівчинці було 6-7 років. Спершу біль був дуже важкий, та поступово минув, Маруся піднялася, проте одна нога залишалася нерухомою – і довелося прегарній дівчинці спиратися на милиці. Усе частіше замість Марійки-красуні звали її позаочі "Марією-кривою"...

Недуга, звичайно, дуже вплинула на дівчинку.  Найсприятливіші заняття тоді для дівчинки були вишивання й шиття. Хоча недуга змусила Марійку рано усамітнюватися, майбутня майстриня не упала духом, а навпаки, прагнула приносити людям радість... Мабуть із цього моменту зародилася в Марії Приймаченко, а потім проходить крізь усе її життя невсипуща жага творення, неминуча для таланту потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.

Згодом Марія Приймаченко так висловиться про початок своєї творчої діяльності:

"Починалося все це так. Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...".

Було їй тоді 8 років. Сусідам припало до душі таке оформлення оселі, отож мала вона чимало замовників.

Будь-які витвори Марії Приймаченко були бездоганними, тому добра слава про неї ширилася. Але через хворобу в дитинстві Марія Приймаченко не змогла здобути хорошої освіти, обмежилася тільки 4 класами шкільної освіти. Наче справжнім університетом, був для неї місцевий лікнеп (це є скорочення лік-неп, пункт ліквідації неписемності, школа для дорослих).

У 1935 року, талановиту дівчину помітила київська художниця Тетяна Флеру, коли збирала взірці для виставки народного мистецтва. Це був справжній  подарунок долі.Завдяки діяльності і старанню Тетяни Флеру наступного 1936 року Марію Приймаченко запросили до експериментальних майстерень при Київському державному музеї. Тут вона навчається, знайомиться і працює з  такими художницями, як Тетяна Пата, Параска Власенко, Наталія Вовк.

Саме у 1936 році майстерні були реорганізовані у Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Приймаченко.

Першими її живописними роботами були, мабуть, перенесені на картон і папір мотиви традиційного настінного розпису й вишивки.

Потрапивши на заняття, вона чи не вперше в житті побачила білий папір і справжні фарби. Взяла і відразу рушник намалювала." …Листок забрали і дали другий, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу…" – згадувала майстриня свій перший день у Києві.

Малювала Марія Приймаченко обома руками – як правою, так і лівою, але ніякої відмінності, якою рукою була намальовано картину, не помітно.

У ці роки Марія Приймаченко створює цілу серію малюнків, яку назвала "Звірі у Болотні" (1935-1941), для яких характерне біле тло, темні плями зображених звірів і птахів, пов’язаних із казковими рослинами.

Ті роки були плідними й щасливими. Її творчість надалі поступово стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою.Її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду, розписані рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і зеленими крокодилами, вкритими квіточками, зберігаються у Київському державному музеї народного декоративного мистецтва.

Тоді ж і прийшов перший успіх. Роботи Марії Приймаченко відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві. Наївні, яскраві, зворушливі роботи привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перша перемога!Одразу після цього її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали навіть відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі.  На ній Приймаченко отримала золоту медаль. Захоплюються її творамит відомі світові митці. Пабло Пікассо називав її твори "Прекрасними роботами геніальної жінки". Марк Шагал так захопився творчістю Марії Приймаченко, що аж сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці.

Повернулася додомуМарія Приймаченко знаною художницею, щасливою жінкою. Свою другу половинку, лейтенанта Василя Маринчука, який теж був родом з Болотні, рідного села Марії, вона зустріла в Києві. Щастя завжди було поряд.

Невдовзі після того, як Марія повернулася додому в Болотню, почалася війна. Василь був призваний на фронт, спочатку на Фінську війну, потім у радянсько-німецьку. Марія під своїм серцем уже виношувала сина, який народився у грудні 1941 року. Марія дала йому ім’я Федір.

Про народження сина Василь дізнався уже на фронті. Як батько дуже радів. У листі до Марії написав: "Хай син росте щасливим, а я сьогодні п'ятий раз йду в атаку". Дуже зворушливими виявилися ці слова у листі. Адже після цього листа Марія втратила усякий зв’язок з коханим чоловіком. Не було довго жодної вістки про те, де зараз Василь, що з ним, чому не пише, не було ніяких вісток про його товаришів – усе це довго залишалося невідомим. Марія чекала, сподівалась без жодної надії. І ще її тривожив спомин про сон, який їй наснився ще до війни: весняний квітучий садок, стоїть диба, білий цвіт у землі, а коріння, як обвуглені руки, до неба моляться…   самі ж рослини росли квітами і листям до землі, а коренем догори.

Та ні, не було жодних вісток про коханого чоловіка. Здогадалася тоді художниця, що її коханий чоловік, з яким навіть не встигли розписатися, загинув на війні, так і не побачивши сина. Не прийшло навіть похоронки. Вона навіть не знатиме тепер, де шукати могилу, де похований Василь. Не знати навіть у кого можна щось про Василя питати, адже ніхто нічого не знає і нічого порадити не може, навіть якби і хтось сильно хотів. Марія вишила скатертину чорними трояндами і немов саваном застелила стіл.Не бралася вона тепер довго до малювання, не було жодного бажання і не було настрою малювати, як і часу. Життя наче зупинилося. Залишилася Марія вдовою із маленькою дитиною на руках та старенькими батьками, а жила  у старенькій напівзруйнованій хаті, а ще недавно сподівалася якось збудувати новий будиночок. Довоєнні успіхи забулися. Марія опинилася повністю поза художнім життям. Сама країна у цей час підтримувала тільки монументальне мистецтво, що оспівує соціалістичну дійсність, змальовуючи навколишній світ згідно ідеології Комуністичної партії. Такі відомі колись і захоплюючі довоєнні твори Марії Приймаченко виявилися тепер нікому не потрібними. Не було зовсім у неї мотивації щось писати. Раніше створені роботи змушена була продавала за гріш, щоб якось звести кінці з кінцями.

Але темні смуги життя мусять колись закінчитися. Марія Приймаченко після довгої перерви непомітно із любов'ю  повернулася до творчості. Крім малювання вишивала, шила одяг. Працювала багато, несамовито.

 Мало-помалу світлий образ творів Марії Приймаченко знову привернув увагу людей, картини та інші витвори знову мали попит, а про саму художницю заговорили. У 1959 році вона стала членом Спілки художників, а це не могло не відкрити для неї нових можливостей. Після публікації в газеті "Київська правда" до робіт художниці повернулася велика популярність. І ось тепер у 1961 році збулася давня мрія Марії Приймаченко – нарешті був побудований новий цегляний будинок у рідному селі за допомогою районних властей.

У 1960 році Марія Приймаченко була нагороджена орденом  ‘’Знак пошани’’. 

Художниця у цей час (1960- 1965 роки) натхненно працює над новим циклом - "Людям на радість", до якого увійшли роботи "Сонях", "Синій вазон з квітами", "Голуб на калині", "Пава у квітах", "Лев". Саме за цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка у 1966 році. А у 1970 р. одержала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.   Була також нагороджена орденом "Знак пошани". У 1998 Марії Приймаченко було присвоєно титул народної художниці.

Марія Приймаченко ілюструвала дитячі книжки: "Ой коники-сиваші" (1968), "Товче баба мак", "Журавель" (обидві 1970), "Чорногуз приймає душ" (1971).

У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми "про час і про себе", роздуми про людську долю. У 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію. Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з'єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха... Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.

Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентівну, вона не підводилася з ліжка. Але продовжувала спілкуватися зі світом, не зупинялася, малювала і далі...

Ім’я великого митця золотими літерами було внесено до Всесвітньої енциклопедії мистецтва як одної із зірок першої величини, нагороджено найвищою відзнакою незалежної України – відзнакою Президента України.

Маррія Приймаченко намалювала понад 800 картин, 650 з них зберігається в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва.

Померла геніальна художниця 18 серпня 1997 року в Києві. Похована в с.Болотня.

По-справжньому теплі та ніжні стосунки були у художниці із сином Федором. Від матері він перейняв уміння малювати, також став відомим художником. Федір Васильович все життя прожив у рідному селі, багато років працював він лісником, також був хорошим селекціонером.

Творчість матері стала для Федора взірцем. Він продовжує сімейну традицію в створенні казкових звірів ("Морський рак", "Танцює лебедиха", цикл робіт "Людина на землі").

Стали художниками й онуки Марії Овксентіївни Петро та Іван, кожен з них працює в своїй манері, але  й далі несуть Божу іскру Приймаченків.

 

 Малюнки Марії Приймаченко – це наче світ в якому з надзвичайною мистецькою силою поєдналися і народнопісенний лад, ритм і колір, образ і декор. І все це у неймовірно експресивному русі, внутрішній палахкій динаміці.

Зображення тварин, звірів була особлива тема її творчості. Через таке своєрідне незвичайно гарне, близьке до дитячого відображення тварин художниці запропонували ілюструвати дитячі книжки. Вражають ілюстрації до байок Михайла Стельмаха ‘’Журавель’’ та ‘’Чорногуз приймає душ’’.

У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва. Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція «двочастинного» малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту.

Малюючи тварин, Марія Приймаченко наче тим писала давні міфи, казки, легенди. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений накартині художниці у вигляді засіяної зорями істоти з короною і пишною бородою («Синій бик»). Часто у її творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян.

Також незвичайними художниця робила підписи до своїх картин, рифмовані, казкові, інколи у них також відображався якийсь міфологічний сюжет. Ось приклади:

 "Кобра як устане, то і небо достане, а до Сонцядостать — треба кобрів п’ять" (за міфом, змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею);

"Трибуслики у горосі живуть у нас і досі..."

"Лежить ліг під яблунею, щоб яблуко само упало в рот, а воно його – в лоб";

"Сорока каже: "чі-чі-чі", Ой де ж нам спати? – На печі";

"Куріпочки пляшуть і хліб пашуть";

"Ворон дві баби мав - обох обнімав";

 "Веснянки-роговички - веселії птички".

Інколи художниця наче одягала на малюнках своїх звірів в якісь декоративні шати, а що це за звірі конкретно, - впізнати важко("Чайка на гніздечку", "Ведмеді на пасіці", "Сороки-білобоки"). Малювала Приймаченко також тварин, яких ніколи і не бачила. На одній із робіт, датованій 1935 р., зображена мавпоподібна істота з обличчям людини: до 1936р. Марія Приймаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Малювала її з уяви. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: "Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було".

Марія Приймаченко постійно цікавилася тим, що відбувалося в світі, а те, що було у світі, позначилося на її творчості. Коли Ю. Гагарін полетів у космос, художниця створила цілу серію малюнків: "Перший птах відлетів в космос", "Космічний кінь", "Квіти ракети". У 1966 р., після смерті конструктора  космічних апаратів  Сергія Корольова, який походив з України, Марія намалювала труну, вкриту українським рушником у центрі сонячного диска, і підписала "Тіло людини на Сонці. Пам'яті Корольова". В часи холодної війни, коли світ напружено стежив за розвитком подій, вона створила цикл "Атомна війна — будь проклята вона".

Малюючи картину за картиною, та через інші твори геніальна художниця створила власний мистецький стиль, в межах якого нескінченні варіанти декоративних, орнаментальних, жанрових і пейзажних композицій з квітами, птахами та звірами. Формат малюнків, звичайно, з часом поступово змінювався.  Так на зміну білому тлу творів 1930-х років  у 1960-ті роки прийшло кольорове. Від легкої акварелі ранніх робіт вона переходить до густої, насиченої гуаші. Проте незмінними залишаються світ образів і доведене до віртуозності поєднання пластики ліній та повнозвучності кольорів.

Особливе місце в творчості художниці займають також квіти, яскраві, декоративні, незвичні за формою та кольором, вони піднесені до рівня "дива" і вплітаються в естетично-філософське трактування стосунків людини та Всесвіту.

Є відомості і про те, що Марія Приймаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі – "Крокодил".

Вклад геніальної художниці в український і світовий живопис є неоціненний, його не можуть забути теперішнє і майбутнє покоління.

Тетянна Нилівна Яблонська (1917-2005)

Видатна українська художниця Тетяна Яблонська посідає одне з чільних місць у сучасному українському малярстві, проте загальне визнання не говорить про класичну одноманітність творчості майстрині. Навпаки, від тридцяти років, періоду учнівства, до нашого часу роботи Т.Яблонської настільки відрізняються за стилем, що, здається, їх авторами були щонайменше десяток художників. І імпресіоністичний ніжний пейзаж, і енергійна побутова замальовка, і глибокий психологічний портрет їй однаково підвладні.

Тетяна народилася 24 лютого 1917 р. у російському Смоленську в родині вчителів гімназії Нила Яблонського та Віри Варгасової. Згодом родина переїхала до України, певний період часу жила на Поділлі.

Тетяна Нилівна була найстаршою з трьох дітей у родині викладачів. Батько, Нил Олександрович Яблонський, мав неабиякий художній хист, викладав малювання в середній школі. Він мріяв здобути вищу мистецьку освіту, стати професійним художником. До малювання заохочував і дітей.

Довгі роки Тетяна Яблонська намагалась не розголошувати подробиці історії, як її родина опинилась в Україні. А ще, розмірковуючи про цей поворот у житті, вона завжди дякувала долі, що батькам не вдалося тоді виїхати.

Сталося так, що батько, який ще у 1905 р. разом з передовою молоддю виступав проти царизму й за участь у студентських заворушеннях був виключений з Петербурзької духовної академії, спочатку з піднесенням зустрів встановлення радянської влади. Але ейфорія від зміни влади швидко минула. Нил Яблонський не побачив того світлого майбутнього, яке обіцяли більшовики, відчув на собі негативне ставлення до інтелігенції, був обурений знищенням заможного селянства та руйнацією храмів. Батько Тетяни настільки розчарувався у радянській владі, що твердо вирішив залишити СРСР.

У 1928 р. родина Яблонських (батько, мати та троє дітей) відправилась до Одеси – з надією через це портове місто виїхати за кордон. Проте, всі намагання офіційно емігрувати закінчились невдачею, й у 1930 р. Яблонські переїхали до Кам'янця-Подільського. Тоді прикордонне Поділля мало славу краю контрабандистів, серед яких були такі, що могли нелегально переправити за кордон. Коли у 1933 р. Тетяна закінчила Кам'янець-Подільську семирічну школу №5, батько домовився, що родині допоможуть покинути СРСР. Як згадувала Тетяна:«На воза завантажили речі, посадили нас, дітей, та відправились на захід. Але тут щось зірвалося – людина, яка обіцяла посприяти, не прийшла. Батько і мати просто почорніли від страху. На світанку довелося повернути на схід, і не заїжджаючи до Кам'янця, одразу рушили в Луганськ, де ніхто не знав про нашу спробу втечі».

Ледь прибувши до Луганська, 1933 р. Тетяна виїхала до Києва, де вступла до художнього технікуму, з другого курсу якого перевелася до Київського художнього інституту, навчаючись на факультеті живопису. На перших курсах її вчителями були А. Черкаський (з живопису) та К. Єлева (з рисунка). Зтретього курсу вона перейшла до майстерні Ф. Кричевського, який викладав живопис і композицію, а С. Григор'єв – рисунок.

Літню практику після третього курсу Т. Яблонська проходила в одному з колективних господарств на Чернігівщині. Створені там етюди – «Колгоспний польовий стан на березі Десни», «Доярка» («Жінка з коромислом») – виконано в цілком реалістичній манері, що єдина мала право на життя у тогочасному радянському мистецтві.

У 1938 р. під час своєї першої подорожі до Москви Т. Яблонська ознайомилась із роботами французьких імпресіоністів. Вона була вражена свіжістю та невимушеністю в зображенні природи на полотнах видатних майстрів імпресіонізму, їхніми чистими, світлими фарбами. Це захоплення, як пізніше напишуть радянські біографи мисткині, «значно ускладнило її творчий розвиток».

Восени 1940 р. в Київському художньому інституті відкрилася експозиція її робіт – перша в історії інституту персональна студентська виставка.

Напередодні війни 1941 р. Т. Яблонська успішно закінчила інститут, про що вона пізніше згадувала:«Я навчалася в Київському художньому інституті, який закінчила 1941 р. Нам видали дипломи і тут почалася війна… Я була вагітною, нас евакуювали на Волгу. В Саратові у мене народилася перша дочка… Потім поїхала в колгосп, працювала спочатку в городній, потім у польовій бригаді. У мене і в паспорті було записано: колгоспниця.Все доводилося робити: я і косила, і скиртувала, і мішки тягала… Бувало, втомишся, ляжеш відпочити, прикладеш вухо до землі, а вона гуде… Це був гул Сталінградської битви. Іноді брала в руки олівець та дитячий альбом для малювання. Жінки, солдатські вдови, котрі отримували похоронки, замовляли портрети загиблих на фронті чоловіків, давали за це яєць і молока. Я ростила дочку, вона була стимулом життя. Без неї та без мого ремесла не знаю, що зі мною було б…»

Після визволення Києва від нацистських окупантів, у 1944 р. Тетяна Яблонська повернулася у місто. Відтоді фактично почалося її самостійне творче життя. Мисткиня успадкувала від свого вчителя Ф. Кричевського майстерню на історичній горі Копирів і стала викладачем Київського художнього інституту.

Творча кар'єра Тетяни Нилівни розвивалася досить успішно. В 1944 р. вона стала членом Спілки художників України. У 1945 р. на замовлення Київського театру російської драми ім. Лесі Українки художниця написала портрет Лесі Українки.

Одним із перших післявоєнних творів Т. Яблонської є картина «Перед стартом» (1947 р.), яка одразу дістала схвальні відгуки критиків була висунута на присудження Сталінської премії. На полотні художниця показала оригінальну художню манеру, імпресіоністський стиль, обраний, можливо, під впливом Ф. Кричевського та Е. Дега. Проте курс на викорінення всіх напрямів у мистецтві, окрім соціалістичного реалізму, змінив риторику радянських мистецтвознавців. Картину піддали нищівній критиці та довго ніде не експонували  як таку, що «не відповідає радянській дійсності».

Влітку 1948 р. Тетяна Яблонська, як викладач інституту, повезла на творчу практику своїх студентів у село Летаву Чемеровецького району Кам'янець-Подільської (нині – Хмельницької) області. Вибір місця практики був не випадковим – колгосп ім. Леніна в Летаві у 1947 р. здивував усю країну неймовірними врожаями зернових та буряку. Успіх колгоспу ще більше здавався вагомим, якщо врахувати, що у повоєнному селі серед 765 працездатних було 717 жінок.Для країни, яка важко відходила після воєнної руїни, такий трудовий успіх був зразковим прикладом. Для популяризації звершення подільських селян до Летави направили журналістів центральних газет – для підготовки репортажів про героїв праці, письменника С. Скляренка та поета О. Підсуху – для створення літературних нарисів про трударів, композитора М. Мірцина – для написання музики до пісень про славних летавчан, а також студентів-художників на чолі з Т. Яблонською.

Тетяна зробила чимало замальовок у Летаві, з яких у 1949 р. написала картину «Хліб».

Враховуючи монументальність твору (3,7 м завширшки), глядач мимоволі потрапляє в атмосферу зображеного. Завдяки кольору, світлу, іншим живописним засобам увагу насамперед привертають група людей на першому плані та «розсипане» по всій ширині полотна золоте зерно. Художниця відмовилась від спокуси ввести в картину мальовничий український пейзаж, замкнувши композиційний простір довгою скиртою. Те, що дія відбувається саме в Україні, підкреслено написами на мішках і плакатах українською мовою, а також елементами національного українського одягу на робітницях.

Формально робота цілком відповідала духові доби: соціалістичний пафос, нові герої, їх завзяття і любов до праці. Разом з тим, ця картина не має вигляд пропагандистського плакату, а навпаки, в ній вражає тепло та радість життя. Як потім згадувала авторка:«Я писала «Хліб» з цілковитою віддачею, із серцем, повним любові до цих жінок, до зерна, до сонця. Я найбільше намагалася передати захоплення від самого життя, передати правду життя».

І її правда, картина вийшла більшою за всі ідеологічні замовлення.

«… Коли їхала в Летаву, не ставила собі за мету писати картину. Я просто малювала все, що мене тут вражало, і відчувала від того велике творче задоволення. Але чим більше працювала, тим  більше мені хотілося якось висловити почуття захоплення цими людьми, їх красивою працею. Але як? Уякій формі? Цього я ще не могла собі уявити. Коли ж почалися жнива і я потрапила на величезний колгоспний тік, то відчула, що саме тут знайду те, чого шукаю, і зможу висловити те що, переповнює душу. Величезні купи золотої пшениці, стрекотіння віялок, гудіння молотарок, автомашин, спритні, сповнені краси рухи жінок у сніжно-білих хустках, високі скирти, які, немов фортеці, стоять натоку, – все це одразу вдарило мене якоюсь могутньою і радісною симфонією. Я відчула, що моя картина саме тут…»

Картина мала надзвичайний успіх, їй судилася щаслива доля.  Як результат – Т. Яблонська отримала свою першу  Державну премію СРСР і не лише всесоюзне визнання, а й бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958 р.).

У наступні роки художниця написала ще чимало  яскравих полотен, за які тричі була відзначена Державними преміями, отримала почесні звання та нагороди. Але саме завдяки «Хлібу» ім'я Т. Яблонської стало відоме на всю країну, а її творчість отримала світове визнання.

Вкартині «Весна», створеній у 1950 р. художниця зобразила київський сквер, в якому весело граються діти. В 1951 р. за це полотно Т. Яблонська отримала другу Державну премію СРСР.

Більше сорока років тому (у 1954 році) Тетяна Яблонська завершила роботу над невеликою картиною «На вікні». Сьогодні важко повірити, що нею самою проникливий образ дівчинки, яка стежить за першими весняними паростками вирощених нею рослин, сприймався як знамення одвічності життя, торжества нового, молодого і тому, контрастуючи з важким тягарем «декларативності» полотен на «задані» теми в героїко-епічному ключі, картина не могла бути показана на великих, офіційно-ювілейних виставках. Тоді й 1954-й, люди повільно, важко звільнялися від мороку страху, тотальної покірності, масової зашореності.

Саме тоді молода київська художниця створює нове уявленння про життя. Здавалося б, буденний мотив, але скільки разів бачена кожним картина знаходила масштабність символу, який випромінює магнетичну силу віри, віри в майбутнє, віри в торжество життя, у творчу силу людини. Яблонська однієї з перших своїм власним прикладом, силою свого мистецтва виявила не просто нове, справжнє призначення людини у цьому світі, наділяючи її силою творення і творчості.

З початком «хрущовської відлиги» і пожвавленням у мистецтві художниця знову почала експериментувати.

Поштовхом до цього стала поїздка 1965 р. на Закарпаття, де існувала цікава авангардна школа живопису. Поїхавши на етюди до с. Апші (у Солотвинському районі), Яблонська побачила там виразну архітектуру та барвисту народну етніку. Так почалося її захоплення національною формою, підсумком якого стало створення у 1965-1966 рр. «Закарпатського циклу». Водночас Яблонська захопилась і монументальним мистецтвом з його узагальнювальними образами, формами, поєднанням почуттів і думок, стилізацією.

Звернення до джерел народного мистецтва відчутне у творах «На ярмарку в Солотвині» (1960 р.), «Разом з батьком», (1962 р.), «Весілля» (1963 р.), «Травень» (1965 р.), «Літо» (1967 р.). У них Т. Яблонська наблизилася до «бойчукістів», які поєднували віковічні традиції з модерністськими художніми течіями. Своїми вдалими картинами, в основу яких покладено почуття та емоції, майстриня вважала полотна «Вдови» (1971 р.), «Віконце», «Чайна». Проте поступово Т. Яблонська у картинах «Безіменні висоти» (1969 р.), «Відпочинок», «Біля синього моря» відійшла від цього напряму «зовнішньої декоративності».

Ще одним кардинальним поворотом у мистецтві Т. Яблонської стала поїздка до Італії у 1972 р. Знайомство з мистецтвом Відродження дало змогу художниці, за її словами, переконатися, що майстер не повинен піклуватися про власну оригінальність і самовираження, втрачаючи справжнє мистецтво.

Зачарована роботами італійських художників – їхнім гуманізмом, ідеями добра, благородства, їхнім захопленням перед красою навколишнього світу, особливо несуєтною естетикою світосприйняття,  – Яблонська пише низку колористично вишуканих етюдів. Поряд з цими невеликими згармонійованими полотнами створюються речі, які немовби концентрують певні відтинки творчого шляху майстрині. Такою стала картина «Вечір. Стара Флоренція» (1973 р.), показана на ювілейній виставці, присвяченій 250-річчю Академії мистецтв СРСР.

Уцентрі композиції – спиною до глядача – зображена сама художниця, яка сидить біля розчиненого вікна готелю. Та погляд наш не зупиняється на її постаті, на скупих аксесуарах кімнати. Він прикутий до вічної краси прадавнього міста, створеної розумом і руками флорентійських зодчих.

У 1977 р. художниця завершила роботу над картиною «Льон».На полотні зображено молоду жінку, що зв'язує оберемок льону, а позаду неї до самого горизонту простягається поле. Дія відбувається в Україні, що видно з деталей твору: традиційні сільськогосподарські культури – льон та пшениця, крій одягу жінки, квіти петрових батогів, спечені сонцем.У 1979 р. за цю картину художниця отримала третю Державну премію СРСР.

Останній «перелом» у творчості Т. Яблонської відбувся під впливом її дочки – художниці Ольги Отрощенко (1947-1999 рр.).Мисткиня змінювала манеру, стилістику, колірну палітру, образне розуміння, відмовлялася від загальноприйнятого, постійно шукала себе, тому її твори настільки різні за стилем, манерою подачі образів, що здається, наче їх створили щонайменше десяток різних художників.

За роки плідної діяльності своїми творами Т. Яблонській удалося багато сказати світові про Україну, про красу її природи, про характер українців, їхній оптимізм, любов до життя, до краси, здатність до співчуття. Цей творчий посил почули в усьому світі: у 1997 р. ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року.

У незалежній Україні Т. Яблонську визнали класиком. 1998 р. президент Л. Кучма та голова Верховної Ради В. Литвин на чолі урядової делегації прибули до провулка І. Мар'яненка на Печерську, де мешкала художниця, і вручили їй Шевченківську премію.

Після інсульту у 1999 р. та паралічу правої руки художниця продовжувала працювати у техніці «пастель» лівою.

У 2000 р. Міжнародний біографічний центр у Кембриджі удостоїв Тетяну Нилівну звання «Жінка року». Цей престижний титул присвоюється яскравим, непересічним особистостям, творчі досягнення яких визнано в міжнародному масштабі, а лідерство в галузі, в котрій вони працюють, є безсумнівним.

На жаль, здоров'я Тетяни Нилівни дедалі погіршувалося. Згодом вона практично не розмовляла, але малювала до останнього дня. Свою останню роботу майстриня створила напередодні смерті. Померла 17 червня 2005 р. у Києві. Похована на центральній алеї Байкового кладовища.

Творчості художниці властивий великий жанровий діапазон – портрети, натюрморти, пейзажі, тематичні картини. Їх центральною темою було буденне життя – побутові сцени, портретів членів родини та автопортрети в домашній обстановці. На все, що її оточувало, у художниці був особливий власний погляд.

Протягом усього творчого життя Т. Яблонська брала участь у численних всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних виставках, мала більш ніж 30 персональних виставок у Києві та в багатьох інших містах України, а також у Лондоні, Будапешті, Москві.

Твори художниці зберігаються в багатьох музейних та приватних колекціях світу. Картини Т. Яблонської стали окрасою Національного художнього музею України у Києві, Державної Третьяковської галереї у Москві, Державного Російського музею у Санкт-Петербурзі, Київського музею російського мистецтва; Полтавського, Запорізького, Харківського художніх музеїв, Львівської картинної галереї.

Висновок

А ви коли-небудь замислювалися над тим, що практично не знайомі з іменами художників-жінок?Невже пані зовсім не досягли успіху на цьому терені образотворчого мистецтва, або їх імена навмисне, а може і за випадковості, були втрачені сторінках багатовікової світової історії?

          Насправді, процентне співвідношення жіночої частини художниць дійсно завжди було менше, ніж чоловічий, а тому істиною популярності серед них домоглися лише деякі.

      Є й інша причина, по якій, імена жінок-художниць довгий час знаходилися не те, щоб під забороною, але чомусь були малоцікавими суспільству.

Підозріле ставлення до жінки художниці з боку чоловіків закрило шлях до мистецтва багатьом жінкам. Відкинути обмеження і умовності вдавалося одиницям, бо для жінок закривали шляхи в новостворені академії мистецтв чи художні школи. Але жінки — (могутні особистості) перетинали і заборони, і забобони.

     Останнім часом ситуація сильно змінилася, а буквально століття тому жінки мало на що мали право голосу, навіть освіта у них сильно відрізнялася від чоловічої, від чого домогтися успіху в таких професіях їм було досить важко.

      Але, не дивлячись навіть на цей факт, вистачало тих представниць прекрасної статі, які зуміли зламати всі стереотипи і домогтися серйозних успіхів в галузі образотворчого мистецтва.    

 

 

 

                                 Використані джерела

1.http://ukrmystetstvo.blogspot.com/2012/07/blog-post.html

2.http://artslooker.com/ukrayinska-hudozhnitsya-yaka-vrazila-pablo-pikasso-ta-vsyu-yevropu/

3.Катерина Білокур. Видання в 2-х книгах. Київ: Родовід, 2010

4.Ігор Шаров. 100 видатних імен України. – К.: АртЕк, 2004. ISBN 966-505-218-7

5.Михайлова Р. Д. Примаченко Марія Авксентіївна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 9. — ISBN 978-966-00-1290-5.

6.Марія Примаченко. Альбом. — Київ, 1994

7.«Добрі люди і добрі звірі» Сторіччя Марії Примаченко: бестіарій художниці як феномен першомистецтва «Дзеркало тижня» № 11 (739) 28 березня — 4 квітня 2009

8.Марія Прима «Український тиждень» № 47 (56) за 21.11.2008

9.Бондаренко Р. Яблонська Тетяна Нилівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 715. — ISBN 978-966-00-1359-10.Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.

11.Тетяна Яблонська: про себе. Дзеркало тижня

12.Ковальчук О. Татьяна Яблонская «Великие художники» Eaglemoss International Ltd. — 2005.

docx
Додано
30 березня
Переглядів
255
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку