Відгук на роман Василя Шкляра "Рік шершня"

Відгук на роман Василя Шкляра «Рік шершня»

Василь Шкляр. Рік шершня: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2025. – 496 с.

Черговий роман улюбленого письменника куплений при першій нагоді і прочитаний, як завжди, з цікавістю і великим задоволенням. Від першого знайомства зі вступом на сайті «Книгарні Є» до останньої сторінки з післясловом і подяками книжка тримала й не відпускала надовго, хоч іноді і хотілося розтягнути задоволення читанням.

На цей раз маємо автобіографічну розповідь про спілкування із таким собі незвичним лісником Чугайстром, а точніше із Олександром Баклаєм, який у 70-х роках минулого буремного століття, в епоху «розвинутого соціалізму» перейняв на себе бентежну ношу – донести спогади його діда Ялисея Литвиненка (Кир’яка) про боротьбу останців (це такі ж залишенці, як холодноярівці, тільки в рідних краях Олександра – порубіжжі Сумщини і Полтавщини, а саме сіл Старий Хутір, Коцупіївка, Андріївка, а також про Бугайський трикутник з його аномаліями і Чеберкесовим Яром.

Розповідь ведеться одразу у трьох часових площинах, починається повідомлення про таємний клад Мазепи і Карла ХІІ у печері над Хоролом у наші дні, а потім переривається окремими розділами про вічну боротьбу за українську справу Ялисея у 20-30-40-х рр., про життя самого Олександра від його взаємин з дідом Ялисеєм та побратимами діда Олександром Ничиком, Дмитром Івановичем Сидоренком, який ніколи не оголяв руки, щоб не було видно слідів клятви на крові від шаблі, про дивні стосунки Олександра з Варварою Петрівною (вона ж – Єлизавета), яка колись чекала свого нареченого в корчмі старого Нахума і послала Ялисея з його бажанням допомогти, а потім пропрацювала все життя вчителькою, так і не вийшовши заміж.

Багато чого нанизується на цю основну лінію, де «у минулому не можна нічого змінити… У нинішньому можна, у завтрашньому теж, а в минулому – ніяк. От і все».

Тому й живуть такі, як Ялисей Литвиненко, зі своїм характерником отаманом Яковом, такими ж нетягами Жабським, Смертюком, Артосом, Жердкою, Халимоном, Цюнею, волосним писарем Миколою гаврилком,  такі, як Олександр – він же  Чугайтер зі своїми «лісовими чортами, що громлять того ж таки ворога уже у ХХІ столітті, виконуючи певну місію в житті – донести історію боротьби до наступних поколінь, бо без того не буде ні життя, ні честі, ні України.