Відкрита урочиста академія-концерт "Живі Тарасові та Лесині слова!"

     Святково прибраний зал. На роялі портрети Т. Г. Шевченка та Л. Українки, прикрашені вишитим рушником. Виставка творів письменників.

Мета: формувати дружній та згуртований колектив, знайомство з творчістю Т. Шевченка та Л. Українки в сучасній школі, формування світогляду школярів: патріотичного, естетичного, морального.

Обладнання: рояль, магнітофон, CD записи, фонограми, повітряні кульки.

Ансамбль дерев’яних духових інструментів

,,Реве та стогне Дніпр широкий”.

Ведучий: Сто років тому найвищим апофеозом народної любові до Шевченка пролунали з вуст Івана Франка знамениті слова ,,Присвяти”:

,,Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим”.

Ведуча: ,, Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду…”

Ведучий: ,,Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.”

Ведуча: ,,Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.”

Ведучий: Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Учениця: Це було сказано великим письменником і вченим навесні ювілейного 1914 року від імені всього українського народу, тоді ще гнобленого, – напередодні нової епохи в житті цього народу.

Учень: Час не проклав відстань між Шевченком і наступними поколіннями. Поет-борець належав до тих найвидатніших історичних діячів своєї доби, які далекозоріше за інших прозирали в майбутнє, глибше відгукувалися на запити часу.

Учень: Маленький хлопчик, син кріпака, у рідній Кирилівці день у день бачив тільки неволю, тяжку працю.

Учень:

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога ......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята!
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала .....

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!

Ансамбль духових інструментів ,,Дивлюсь я на небо…”

Учень:    ,,Думка” (1938р.)

 Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду,

Нема куди прихилиться —

Хоч з гори та в воду.

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом,

Утопився б — тяжко жити,

А нема де дітись.

В того доля ходить полем,

Колоски збирає,

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому,

Його люди знають,

А зо мною зострінуться —

Мов недобачають.

Багатого губатого

Дівчина шанує,

Надо мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

Чи я ж тобі не вродливий,

Чи не в тебе вдався,

Чи не люблю тебе щиро,

Чи з тебе сміявся?

Люби ж собі, моє серце,

Люби, кого знаєш,

Та не смійся надо мною,

Як коли згадаєш.

А я піду на край світа,

На чужій сторонці

Найду кращу або згину,

Як той лист на сонці.

Пішов козак, сумуючи,

Нікого не кинув.

Шукав долі в чужім полі

Та там і загинув.

Умираючи, дивився,

Де сонечко сяє.

Тяжко-важко умирати

У чужому краю...

Гайда Христина:

Над Дніпровою сагóю

Стоїть явір меж лозою,

Меж лозою з ялиною,

З червоною калиною.

 

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

 

Що без долі, без роди́ни

Та без вірної дружини,

І дружини і надії

В самотині посивіє!

 

Явор каже: — Похилюся

Та в Дніпрові скупаюся. —

Козак каже: — Погуляю

Та любую пошукаю. —

 

А калина з ялиною

Та гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка із гаю

Вихожаючи, співають;

 

Повбирані, заквітчані

Та з таланом заручені,

Думки-гадоньки не мають,

В’ються-гнуться та співають

 

 

Учень: Багато знущань довелося зазнати поетові у поміщика Енгельгардта, та ні загрози, ні різки конюхів, які шмагали його за наказом поміщика, - ніщо не змогло зламати непокірну вдачу молодого Тараса.

Учень: На засланні поет пригадував:

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть, живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

Виконує ,,Елегію” на скрипці Заплетнюк Олександр.

Учень 1. 
Забриніла душа многозвучними барвами слова,
Мов бандури струна залилася у трелях дзвінких,
Загриміла велично Тарасова, батькова мова
І сплела у вінок волелюбних думок колоски.

Музика Олена:

Сім струн я торкаю, струна по струні,

Нехай мої струни лунають,

Нехай мої співи літають

По рідній коханій моїй стороні.

І, може, де кобза найдеться,

Що гучно на струни озветься,

На струни, на співи мої негучні.

І, може, заграє та кобза вільніше,

Ніж тихії струни мої.

І вільнії гуки її

Знайдуть послухання у світі пильніше;

І буде та кобза – гучна,

Та тільки не може вона

Лунати від струн моїх тихих щиріше.

[1890]

Виступ на бандурі.

Учень 2. 
Загриміла, мов дзвін, відпустивши у небо свободу,
У зелені гаї, де розноситься шепіт тополь,
Розбудила зі сну заколисану волю народу,
Що проспав сотні літ у пітьмі переламаних доль.

Учень 3.
По забутих стежках, у безмежжі сліпого блукання,
Твоє слово, Тарасе, зорею освічує шлях,
Твої горді пісні розривають кайдани мовчання,
Чистим світлом ведуть по широких вкраїнських полях.

Учень 4. 
Геніальний творець. У безсмертних рядках Заповіту
Ти навіки живий полиновими травами мрій,
Твоє слово повік буде в пам’яті нації жити
Невгасимим вогнем, джерелом для майбутніх надій.

Учень читає заповіт Шевченка англійською мовою+ українською мовою.

Учень:
Талант.
Свої поезії Шевченко писав з надзвичайною легкістю – наче жартома: міг не тільки слухати при цьому розмови присутніх, а й сам брати в них участь.
Шевченко був академіком гравюри Петербурзької академії мистецтв. Він залишав по собі багату спадщину: сотні закінчених картин олією, сепією та аквареллю, понад 30 офортів, близько 1300 малюнків. До того ж, не все збереглося.
Шевченко був віртуозом сольного співу. Мав добрий слух, гарний голос. Знав безліч українських пісень. Часто співав соло, а свою улюблену "Зіроньку" виконував так, що загіпнотизовував слухачів. Окрім того, був талановитим оповідачем і прекрасним декламатором. Запальний театрал і приятель найвидатніших акторів – свого часу, під час солдатчини він проявив блискучі акторські здібності.

Учениця виконує пісню (Греськів Діана).

Учень:
Останні дні поета.
Про своє фізичне здоров’я Шевченко дбав мало. А воно було дуже надірваним ще в часи заслання. Окрім того, був рідкісним працелюбом. Уже наприкінці вересня 1860 року стало помітно, що поет вельми хворий. Однак він про це нікому не говорив і весь віддавався праці. Лише 23 листопада поскаржився лікарю на біль у грудях. Той порадив не виходити на двір. Домашній карантин Шевченко витримав до Різдва. Казав: "Щоб і на Різдво не виходити? А кутя? А узвар? Ні, не всиджу: колядувати хоч рачки полізу до куми! Це колядування цілком надломило його організм.
Діагноз лікарів був невтішний: водяна хвороба. Останні дні Шевченко провів у великих муках. Проте жоден стогін не вирвався з його грудей. Шевченко лише стискав зуби, давлячи в собі біль, що його мучив.
У неділю, 10 березня, о п’ятій ранку, зійшовши по сходах до майстерні, він охнув і впав. Так перестало битися серце Тараса Шевченка.
Кріпак із кріпаків, геній із геніїв – це він дочасно віддав своє життя, аби неправда і сваволя, кривда і глум над чесною людиною ніколи не приходила на нашу землю.

Ведуча: Від часу Шевченкового ,,Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини. Саме так про Лесю Українку відкликався Іван Якович Франко.

Ведучий:  Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй – Леся Українка. З не такої вже й далекої минувшини, проте вже мовби крізь серпанок легендарності, проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Майже ніколи – веселий, частіше – в задумі чи смутку.

Учень: Понад 100 років тому народилася вона в сім’ї Косачів, щоб стати для світу Лесею Українкою. Своєю винятковістю і своєю звичайністю – усім вона дорога для нас.

,,Вальс” Дога – ансамбль духових дерев’яних інструментів.

Учениця:

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки, –

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні, –

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу, –

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

[22 травня 1890]

Учениця:

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Гнатюк Христина виконує ,,Веснянку” на роялі. 

Ведучий: З усіх шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею…вони обоє були лагідні та добрі безмежно… Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди..Вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини.

Учениця: 

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

2.02.1897

Гнатюк Христина виконує ,,Інвенцію” Баха.

Ведуча: Мужньою була наша Леся протягом усієї своєї діяльності. Цієї мужності вчилася вона у Тараса Шевченка.  А ще була вона і ніжною у своїх поезіях, казках, поемах. Цього вона вчилася у рідного українського народу – з його казок, пісень та колисанок.

Ведучий: Та чи не найбільшим її учителем був Тарас Шевченко – зразок непохитного характеру, світло під палаючим смолоскипом великої любові до свого поневоленого народу. І була ще народна пісня, до якої прислухалася поетеса, в якої вчилася простоти і щирості. Народна пісня йшла поруч неї  всюди як вірний друг – вона полегшувала їй тугу на чужині, додавала сили зносити важкий фізичний стан і особисте горе.

Учениця:

He  дивуйтесь,  що  квітом  прекрасним  
Розцвілася  дівчина  несміла.  —  
Так  під  промінням  сонечка  ясним  
Розцвітає  первісточка  біла.  

Не  дивуйтесь,  що  думи  глибокі  
Будять  речі  та  сльози  пекучі,  —  
Так  напровесні  дзвінкі  потоки  
Прудко,  гучно  збігають  із  кручі.  

Не  дивуйтесь,  що  серце  так  рв’яно,  
Щиро  прагне  і  волі,  і  діла,  —  
Чули  ви,  як  напровесні  рано  
Жайворонкова  пісня  бриніла?..  

Пісня у виконанні  Лазорик Ліани ,,Ой співаночки мої…”

Учениця: Мені судилося жити й працювати у тяжку добу,  – хто зна чи діжду я кращої!.. Розумію й признаю я і те, що моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби прийшлось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві…  Мені легко було вийти на літературний шлях,  бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне – невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших, про які я не буду Вам говорити, бо Ви їх, певне, знаєте.

Учениця:

Чого то часами, як сяду за діло

Або як вже працю кінчаю я сміло,

Не раз се на мене, мов хмара яка,

Спадає сумная задума тяжка?

Така то задума спиня мою руку,

Що людськую бачу кругом себе муку,

Недолю та сльози – і думка зрина:

Нащо тут здалася ся праця дрібна?..

Недолі й дотепніші люди не вбили,

Що ж з нею подіють слабі мої сили?

І кидаю пращо, бере мене жаль –

Та друга вже думка розважить печаль:

Все ж, може, ся пісня якую людину

Розважить успіє хоч би на хвилину,

І щиро промовленим словом моїм

Збуджу огонь я у серці чиїм.

А може, й пожиток який з того буде,

І з праці моєї скористають люде…

І знов мені зваги в душі прибуло,

І знов я за діло, підвівши чоло!

Ведучий: Прекрасні волинські й подільські пейзажі намалювала Леся Українка вже в ранній творчості, в циклі поезій ,,Подорож до моря” (1888)

Учениця:

Красо України, Подолля!
   Розкинулось мило, недбало!
   Здається, що зроду недоля,
   Що горе тебе не знавало!
    
   Онде балочка весела,
   В ній хороші, красні села,
   Там хати садками вкриті,
   Срібним маревом повиті,
   Коло сел стоять тополі,
   Розмовляють з вітром в полі.
    
   Хвилюють лани золотії,
   Здається, без краю, -  аж знову
   Бори величезні, густії
   Провадять таємну розмову.
    
   Он ярочки зелененькі,
   Стежечки по них маленькі,
   Перевиті, мов стрічечки,
   Збігаються до річечки,
   Річка плине, берег рвучи,
   Далі, далі попід кручі...
    
   Красо України, Подолля!
   Розкинулось мило, недбало!
   Здається, що зроду недоля,
   Що горе тебе не знавало!..

Танець дітей ,,Досадонька”.

Учень: Мужність, незламна воля,пристрасність переконань і бойовий темперамент – риси визначальні і для Лесі-лірика, і для Лесі-драматурга, і для Лесі-публіциста. Це був полум’яний борець за визволення батьківщини, за свободу людської думки. 

Учениця:

Збагни її безмежжя духу,

Її життя із трьох проклять –

Неволю, гіркоту, недугу –

І хай тебе думки болять!

Хай батогом їх сполосує

Жага великої мети.

Не клич її до себе всує,

А сам до Лесі долети. (Д. Павличко)

Ведучий:  Життя Тараса Шевченка та Лесі Українки – це подвиг митця, один із тих подвигів, що підносять людину в очах сучасників, роблять її нетьмарною зіркою в очах потомків.             

Учні виконують пісню ,,Боже Великий Єдиний”.