Відкрита виховна година

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Відкрита виховна година

«Кохані жінки Тараса Шевченка»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     Увагу більшості дослідників привертає величезний творчий спадок Тараса Григоровича Шевченка, але не так багато досліджень присвячено його особистому життю. У своїй монографії «Тарас Шевченко» дослідниця та літературознавець Марієтта Шаґінян стверджує: «…дослідження кохання великих людей, творців — величезне, важливе завдання, яке безмежно збагачує. У тому, кого і як кохає велика та й усяка людина, — розкривається суспільство, історія цілого покоління.

     Загальновідомо, що Шевченко ніколи не був одружений та не мав дітей. І хоча він так і не створив родинний затишок, про який весь час мріяв, він ніколи не був самітником чи затворником, він кохав і був коханим.  Насправді доля поета склалася доволі трагічно: дитинство та юність, проведена у кріпацтві, його зв'язок з Кирило-Мефодіївським товариством а відтак арешт і заслання без права писати і малювати. Перебування за ґратами та довгі роки солдатчини серйозно підірвали здоров’я Тараса Шевченка, він помирає у 47 років, у доволі молодому, з точки зору сучасної людини, віці, коли деякі сучасні чоловіки, досягнувши кар’єрного успіху, створюють свої сім’ї.

     Кохані поета від кріпачок до княжних : хто вони, як виглядали, чому стосунки не склалися ?

Оксана Коваленко

     Першим ще юнацьким, а то й дитячим, захопленням Шевченка була Оксана Коваленко. На три роки молодшу сусідку-кріпачку поет згадує у вірші "Мені тринадцятий минало…". Тарас і Оксана росли у дружбі. Дорослі піджартовували, що діти з часом одружаться. Про це Кобзар згадує у своїх листах. Однак у свої 15 Шевченко поїхав з паном Енгельгардтом до Відня. Повернуся у рідне село за 14 років, коли в його першого кохання вже було двоє дітей. Оксані також присвячена поема "Мар’яна – черниця".

Амалія Клоберг

     Друге захоплення Шевченка теж було цілком юнацьким. Було це ще до навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Юний Шевченко "відбив" 15-річну натурщицю німецького походження Амалію Клоберг у свого вчителя Івана Сошенка. Її оголений портрет у ліжку з розпущеним волоссям Тарас підписав "Чевченко". За припущенням дослідників, саме так дівчина вимовляла прізвище художника. У повісті "Художник" Шевченко виводить Амалію під іменем Паша. 30-річною вона ще раз зайде у майстерню Кобзаря. Однак пари з них так і не вийшло.

Варвара Репніна

     Коли ж Шевченко вже був столичним художником і знаною людиною, спалахнуло нове кохання, на цей раз з княжною! Він щойно закінчив художню академію в Петербурзі і приїхав з візитом в Україну. Тоді й зустрів княжну Варвару Репніну. Цілий рік Шевченко прожив у родині князя і генерала Миколи Репніна-Волконського. Варвара ж була його донькою. На той час їй було вже 35 років! Жінка закохалася в Шевченка і всіляко допомагала йому.

     Про своє кохання вона відверто розповіла у листі до Шарля Ейнара. Однак різні суспільні щаблі не дали розвиватися стосункам. Тож Тарас і Варвара залишилися друзями, які підтримували стосунки протягом усього життя. А по смерті поета, Варвара виділила частину грошей на пам’ятник Шевченкові з власних заощаджень. До слова, російська княжна також була письменницею.

Катя Піунова

     Закохана до останнього Варвара Репніна домоглася, аби імператор помилував Шевченка. На цей час йому було 44 роки. Але він був вимученим і пригніченим. Аби надолужити втрачені роки він мріяв про молоденьку дружину "з простих". Деякий час поет жив у Нижньому Новгороді. Тут він у повній мав нагоду відновитися, адже жінки з місцевого бомонду наввипередки замовляли у нього портрети. Однією з них була 16-річна актриса Катя Піунова.

     Шевченко був достатньо впливовою людиною, тож допоміг Каті отримати місце у трупі. Але дівчина, скориставшись Шевченком, втекла до Казані з 25-річним актором, за якого згодом вийшла заміж. Пізніше вона згадувала, що це було її помилкою, мовляв, розуму не вистачало оцінити генія Шевченка.

Ганна Закревська

     Були в Шевченка і заборонені стосунки. Приблизно у той же час він гостював у поміщика Платона Закревського. Його дружині Ганні був всього 21 рік. З нею Шевченко познайомився ще раніше під час балу і був захоплений її красою. А коли жив у родини Закревських, між Тарасом і Ганною виникло кохання… Стосунки обірвалися швидко, оскільки Шевченко покинув житло Закревських через термінові справи. Ганну він згадує не в одному вірші. Однак більше їхні долі не переплелися, а в 35 років Закревська пішла з життя…

Феодосія Кошиця

Є свідчення, що під час відвідин Кирилівців Шевченкові впала в око дочка священика Григорія Кошиці – Феодосія. Він отримав посаду у Київському університеті і начебто планував сімейне життя. Поет поїхав свататися до Феодосії, однак отримав відмову батьків нареченої. А сама дівчина, за переказами, збожеволіла і померла в молодому віці.

 

 

Ганна Ускова

     І ще одні почуття до одруженої жінки. Під час десятирічного заслання Шевченко вподобав дружину коменданта Новопетровської фортеці Ганну Омелянівну Ускову. Про них пліткували і осуджували, тож це обірвало стосунки. Однак, в листі до Залевського поет запевняє, що любив Ганну ''непорочною любов’ю''.

Марія Максимович

     Далі була чи то дружба, чи то закоханість, чи взагалі стосунки з дружиною близького друга Михайла Максимовича Марією. Дехто каже, що дитина Михайла і Марії, насправді від Шевченка. Однак біографи поета запевняють, що Шевченко не дав волі почуттям і між ним і Марією була лише віддана дружба.

Лукерія Полусмак

     Останнім коханням Шевченка була проста дівчина, як він і хотів. Лукерія була служанкою його петербурзьких друзів. На прохання поета, дівчина стала вільною. Він найняв для неї репетитора. Однак Лукерія не зуміла оцінити, що для неї зробив Шевченко.

     Вже будучи зарученою, дівчина почала непристойно фліртувати із знайомими поета. За однією з версій, зрадила нареченому з репетитором. Так це чи ні, але Шевченко розірвав стосунки. А за 3 місяці помер… Лукерія одружилася з перукарем, а після його смерті не один день провела на могилі колишнього спасителя, розкаюючись у зраді. Вона пережила його на більш, ніж півстоліття. Кажуть, останні десять років свого життя, поховавши чоловіка-перукаря і залишивши дітей на Московщині, Лукерія провела на могилі Тараса в Каневі…  Кожного дня вдосвіта ходила на Чернечу гору, молилася, плакала, просила: «Прости мене, Тарасе!». Приносила гостинці й роздавала дітям, подовгу сиділа на могилі й одного разу в книзі відвідувачів залишила розпачливий запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…».

     Прикро, але справжня жіноча любов прийшла до Тараса Шевченка тільки після його смерті.

 

 

 

 

 

ЗБІРКА ВІРШІВ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

« КАТЕРИНА »

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Нехай собі тії люде,

Що хотять, говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісти недобрії —

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люде,

Що хотять, говорять.

Не журиться Катерина —

Слізоньки втирає,

Бо дівчата на улиці

Без неї співають.

Не журиться Катерина —

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася — і раденька,

Що ніхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не має —

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина...

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

 Закололо в боку.

Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише...

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують:

«В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала...

Мабуть, сама вчила...»

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

« ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ »

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!

За карії оченята,

За чорнії брови

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову,

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі...

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

 

« ДОЛЯ »

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

 

 

« І ВИРІС Я НА ЧУЖИНІ »

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається — кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна...

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема. В лиху годину

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село...

У те, де мати повивала

Мене малого і вночі

На свічку Богу заробляла;

Поклони тяжкії б’ючи,

Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила

Її дитину... Добре, мамо,

Що ти зарані спать лягла,

А то б ти Бога прокляла

За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люде подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!

 

« І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ »

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жни́ва!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

« ЗАПОВІТ »

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

 

 

 

 

КРИЛАТІ ВИСЛОВИ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

    «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

    «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

    «Мова рідна, слово рідне,  хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має».

    «Кохайтеся ж, чорнобриві, та не з москалями».

    «І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде, апостол правди і науки».

    «Єсть на світі доля, а хто її знає? Єсть на світі воля, а хто ж її має?».

    «Бо хто матір забуває, того бог карає».

    «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя».

    «Любов – Господня благодать!».

    «Хто не журиться , не плаче то той ніколи й не радіє».

    «Казав пан- кожух дам, та й слово його тепле».

    «Голод не знає сорому».

    «Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки !».

    «Все брехня – попи й царі».

    «Коли мене неволя і горе  не побороло, то сам я не звалюся».

    «Огонь запеклих не пече».

    «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!»

    «Не вмирає душа наша, не вмирає воля».

    «А правда наша п’яна спить».

    «Здається – кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна».

    «Тяжко, тяжко в світі жить і ніколи не любить».