Виховна година «Це край, де я родилась і живу»

                                                                              Гнатенко Лариса Павлівна,вихователь

                        Шевченківська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат                                    з поглибленим вивченням предметів гуманітарно - естетичного профілю

 Черкаської обласної ради

Тема. »Це край, де я родилась і живу»

                                                 Виховна година

Мета. Формувати успішну особистість шляхом вивчення історії рідного краю через навчальні екскурсії та туристичні подорожі. Викликати інтерес до самопізнання навколишнього світу. Спонукати учнів до самостійної пошукової, творчої роботи. Виховувати любов до рідної землі, до свого народу, шанувати, поважати і берегти надбання української культури.

Обладнання. Комп’ютер, музичний центр, аудіо, відеозаписи. Клас прикрашений квітами. На дошці написано тему, вивішені карта Черкащини,  зображення державних символів України. На столі на вишитому рушникові каравай хліба.

                                                       Хід заходу.

 Учень. Мій край чудовий- це Вільшана!

Тут народились ти і я.

Тут над ставком верба й калина,

Чарівна пісня солов*я.

Все найдорожче в цьому світі,

Бо тут почався наш політ.

Цвітуть волошки сині в житі,

Звідсіль веде дорога в світ.

Усе найкраще і єдине,

І радощі всі і жалі…

Мій рідний краю, моя Вільшано,

Найкраще місце на землі!

Вчитель.  Серед великої кількості сіл нашої України, біля р. Вільшанки, що бере свій початок в шевченковому краї на Черкащині, в затишному місці серед крислатих віковічних дерев, притаїлось невеличке селище Вільшана, яке є теплою оселею для селян, а також для втомлених  роботою та аурою міст міщан. Вийдеш десь, на якесь підвищення і бачиш вдалині густу, зелену лісосмугу. Потім видніються де-не-де зеленуваті кущі. За ними ідуть, майже один на одному, будинки. І це все вкрите прозорим туманом. Все це і до того ж велика маса дерев створюють затишок та дозволяють відпочити душею.                                                                                                                                            Учень. В цьому милому куточку нашої землі живу і я. Тут я росту і               розвиваюсь, дізнаюся багато нового. У мене багато друзів та знайомих. Влітку я   можу піти в невеличкий ліс Джмилівку по квіти, він недалечко від мого дому,а восени  - по гриби. Я з великим задоволенням коротко розповім про Вільшану.

  Учень.  «Історична  стежина».

вперше згадується як місто у 1598 році. На картах французького інженера та мандрівника Гійома Левассераде Боплана, виданих у 1650р., Вільшана вже позначена як велике укріплене містечко. Але археологічні дослідження виявили на околиці скупчення кісток і довели, що вже 7 тисяч років тому, на території селища жили люди, які полювали на мамонтів.                                                                                                                                     Учень.   Улітку 1997р. в центрі селища Вільшани були проведені стаціонарні, археологічні дослідження. Виявили, що тут проіснувало близько ста років трипільське поселення. Знайшли залишки двох жителів трипільського часу. У спорудах і на дворищі було знайдено уламки посудин з чудово збереженим орнаментом, глиняні статуетки, рибальське грузило. Із черепків вдалося частково скласти посудину, на якій попарно звиті змії спіраллю оповили все тіло гончарного виробу. Поруч із землянкою знайдений набір первісного художника: кістяна палітра зі слідами фарби, шматки вохри.

Учень. У 1984р. в селищі було відкрито поховання доби раннього заліза. На дні гробниці на дерев’яному помості лежав кістяк юнака. При похованому було знайдено знак вождя – золоту гривню, як свідчення того, що покійник був спадкоємцем вождя, золоту шпильку-підвіску, сагайдачний набір з 92 наконечників стріл, кінську збрую, різноманітний посуд. Поховання визнане пам’яткою типу новочеркаського скарбу й датується VIIст. до. н. е.                                                                                                                             Учень.   У першій половині XVII століття, соціальне, національне й релігійне гноблення призвело до вибуху народно-визвольної війни 1648-1654 років проти польсько-шляхетського панування, у якій боролися під приводом козацького полковника Максима Кривоноса, який за деякими відомостями народився у Вільшані. Шляхта називала його гетьманом козацького народу, а народ у своїх думах і піснях поіменовує його Максимом Ольшанським

Учень . Згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 року Вільшана залишалася під владою шляхетської Польщі ( Речі посполитої).У 1791 році  Ольшанський ключ перейшов у власність Василя Васильовича Енгельгарда, а пізніше до його сина Павла Васильовича.  З 1793 року Вільшана у складі Правобережної України стала в складі колоніальних володінь Росії.  В 1830 році Вільшану у спадок отримала графиня Олександра Василівна Браницька. На кінець XIX століття у містечку мешкало понад 3000 жителів, діяли дві синагоги, сільський банк, цукровий завод, поштове відділення, Міністерська народна школа (земська), церковнопарафіяльна школа (приходська), в якій навчалося в 1917 році 69 хлопчиків і 37 дівчаток. Було також дві дерев’яні церкви:  

1)Успенська,  яка побудована 1778 року.

2)Миколаївська- побудована в 1840 році.                            

 Крім того, коштом земства і Браницьких 1895 року побудована лікарня, казенна лавка, чотири заїжджих двори, будинок для бідних. Ще були в містечку аптека, млини (12 водяні та 15 кінного приводу), 12 кузень; працював фельдшер.                                          

Учень.  У жовтні 1917р. в Петрограді відбувся переворот. До влади прийшли більшовики. Лавина нових соціальних зрушень докотилася й до Вільшани. Уже в грудні було організовано ревком на чолі з Г.С. Ковалем. Та в березні 1918р. вулицями містечка застукали чобітьми кайзерівські солдати. Влада часто змінюється. Містечко захопили війська Петлюри. Потім влітку 1919р. прийшли білогвардійці генерала Денікіна. І всі ці зміни супроводжувалися збройними сутичками, кровопролиттям.   У січні 1920р. в містечку відновлено радянську владу. Було створено КНС у складі 50 членів, якими здійснено перерозподіл землі. Вільшанці власними руками створювали свій добробут. Упорядкували містечко, з’явилася електрика і радіо, розширилася лікарня, запрацювала середня школа, будинок культури, дві бібліотеки. Влітку 1921 року у Вільшані була обрана Сільська Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Очолив її член КНС  Г. С. Костенко. Внаслідок нового адміністративного поділу, в березні 1923 року Вільшана стала районним центром Вільшанського району Шевченківського округу.                                                            

 Учень.   Голодомор 1933р. приніс смуток і втрати майже в кожну родину. На трьох кладовищах стоять сьогодні скорбні хрести, як пересторога для живих. Село постраждало внаслідок геноциду  українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1923 – 1933р.р. та 1946 – 1947р.р.                                                           

 Учень.  З початком Другої світової війни до 1,5 тисяч жителів селища були мобілізовані на фронт. 28 липня 1941 року гітлерівці окупували село. З перших днів вороги почали розстріли. На каторгу до Німеччини вони вивезли 649 чоловік. 5 лютого 1944 року після тижневого бою, частини 1-го та 2-го українських фронтів відвоювали село від окупантів.                                                                                                            За бої на Халкин – Голі одним з перших одержав орден Бойового червоного Прапора фронтовий шофер вільшанець Дмитро Мельниченко.

Учень.   У 1965 році село Вільшана отримує статус селища міського типу. Нині Вільшана – екологічно й культурно розвинене селище. У селищі діють два музеї: Музей історії смт. Вільшана, у якому можна дізнатися про історію селища та музей» Вільшанська світлиця», в якому відтворена стародавня селянська хата селища. «Вільшанська світлиця» - краєзнавчий музей смт. Вільшана Городищенського району, Черкаської області. Заснований 21 вересня 2006р. шляхом виокремлення з музею історії смт Вільшана. Музей знаходиться в окремому будинку, який складається з чотирьох кімнат та своєрідного коридору. Одна з кімнат присвячена родині братів Кличків та, частково, Сергію Головатому, який провів свої дитячі та шкільні роки у Вільшані. Музей відтворює інтер’єр селянської хати цієї місцевості – Вільшани. Значну кількість предметів для музею надали місцеві мешканці.

Учень.    У селищі є Вільшанський селищний центр культури і дозвілля, а також біля десятка пам’ятників. Серед них є меморіал жертвам Голодомору, пам’ятний знак родини Віталія і Володимира Кличків. Село Вільшана багате славними традиціями, історичними подіями, пов’язаними передусім з іменем Тараса Шевченка. В селі мешкав управитель маєтку Енгельгардтів, пан Дмитренко. Саме в нього дід Шевченка Іван просив дозволу для свого онука навчатись малярства. Там  у 1829 році малий Тарас став спочатку кухарчуком, а потім козачком молодого пана. На жаль, будинок управителя не зберігся, але на його місці у селі Вільшана встановили пам’ятний знак.

 Більша частина пам’ятників  є братськими могилами та присвячені подіям і персоналіям Другої Світової війни спорудженими у часи СРСР. У новітні часи був знищений пам’ятник Леніну. Згідно плану Черкаської ОДА на цьому місці  встановлений пам’ятник Тарасу Шевченку на честь 200-річчя від дня народження..

Учень. Стежина «Легенди вільшанського краю «               

    Ми родом із тих благословенних місць, де можна ступати босоніж по холодній росі, гріти в долонях жовтороте жабеня, торкатись важкого колоса пшениці. А ще – слухати спів жайвора і соловейка, відчувати смак теплого окрайця хліба спеченого на капустяному листі. Як же гарно і мудро сказано – «гріє душу село…».                            

    Вільшана… « А навкруги поля, поля,

Там розляглась цукрова гичка,

Там гречка з медом розмовляє

І з вітром грається пшеничка».

  Минають роки, віки, крізь, які тихо несе свої води до сивого Дніпра – Славути наша річка  Вільшанка. Як і багато літ тому на її берегах  живуть люди. Історія нашого селища сягає в сиву давнину. Назва селища походить від імені дочки Ярослава Мудрого, князя Київської Русі.                                                                 

 На той час територія селища була південною окраїною. І от одного спекотного літнього дня, дочка Ярослава Мудрого Єлизавета – Олісава – Ольша, проїжджаючи південними околицями Київської Русі зупинилась на перепочинок. Сподобалась Ольші місцина: поруч річка, що аж кишить рибою, навкруги луки вкриті буйною соковитою травою і безкраї землі. Прикипіла Олісава до побаченого і попросила у батька, князя Київського, щоб подарував їй ці землі. Не зміг відмовити Ярослав Мудрий своїй улюбленій доньці, побудувала Олісава укріплення, яке охороняло південні кордони Русі. Навкруги почали селитись люди і назвали поселення ім’ям Олісави. Укріплення стало поселенням, згодом селищем: Олісава, Ольша, Ольшани, а далі й Вільшана. Ім’я дівчини, дочки Ярослава Мудрого й стало назвою нашого селища.

Учень. А я вам повідаю легенду про річку  Вільшанку.
Минають роки, віки, крізь які несе свої води до сивого Дніпра – Славути наша Вільшанка. І тихий шепіт води заколисував красиву пташку вільшанку, яка звела своє гніздечко-домівку в густих вітах вільхи, там і потомство своє виводить, і пісень чудових співає. Може тому й річку назвали – ВІЛЬШАНКА.

     Адже саме з заростей вільхи з болотистого потічка під селом Гнилець у Звенигородському районі бере початок наша річка. А може…                                                                                                               Колись давно за Чирвинним  горбом росли дрімучі ліси. Жила у тих лісах сім’я, що мала доньку гарну на вроду, блакитні очі були у дівчини і довга – довга руса коса. Одного разу на хутір напали татари. Помітивши лісову красуню захотіли взяти її в полон. На захист лісової мавки стала природа: дерева перешкоджали їм гілками, птахи видзьобували їм очі. Та ось отруєна стріла вп’ялася дівчині в ногу. Красуня тихо зойкнула, підвела голову до неба, ніби просячи Бога допомогти, і впала на землю. У ту ж мить  вороги кинулися до неї, та татарам не вдалося навіть доторкнутися до дівчини. Волею Божою руса коса  розплелася і, дотягнувшись до ніг чужинців, перетворилась на воду, яка, шумуючи, сягнула ворогам колін, плечей, а потім і голови. Зникли бусурмани під водою, а дівчина так і залишилася вільною, як річечка, і довічна їй шана, звідси і ВІЛЬШАНКА.

Учень.   Всі ми знаємо про цілющі властивості води. А ось що я почула від своєї бабусі про воду з Шендрикової  криниці, що у нас у Вільшані. Давно це діялось у Вільшані, ще за часів, коли наші родючі землі належали панові Енгельгардту. У тамтешніх криницях вода була гіркувата або солона, занадто м’яка або така, що й голови не змиєш. І от одного разу заприсягнувся вільшанський копач криниць Петро Шендрик, на рахунку якого було уже викопано по всій окрузі сто криниць, що знайде таку воду, яка влітку остудить тіло, взимку зігріє душу, а цілий рік оздоровлятиме все живе. Довго ходив майстер по селу з лозиною та блюдцем, шукаючи цілющого джерела. Втомившись, приліг відпочити у вишневому саду під горою Горянка і відчув чоловік якийсь шум з-під землі. Не довго думаючи взяв заступ та й копнув у тому місці. Задзюрчав струмочок, копнув ще раз – і завирувала вода, збивши чоловіка з ніг. Не думаючи не гадаючи чоловік упав у воду, а впавши, ковтнув тієї води, і відчув ніби у нього ще більше сили прибуло. З того часу дівчата ходять до тієї криниці за вродою, чоловіки за силою, а немічні за здоров’ям. І по цей день для церковних обрядів беруть воду з цієї криниці, а називають її – ШЕНДРИКОВОЮ.

Учень.  Стежина «Видатні постаті Вільшани».

З Вільшаною тісно пов’язане ім’я Т.Г. Шевченка. 1828 року  маючи величезне бажання навчитись малювати , допитливий хлопець іде до вільшанського управителя маєтком поміщика Енгельгарда за дозволом навчатись у маляра. Але замість науки його приставили попихачем до панської кухні. Під час подорожі на Україну в 1843 – 1845 роках Шевченко заїхав до Вільшани, а в 1853 року двічі відвідав її. Село згадується в поемі «Гайдамаки» та в інших творах поета.

Учень. Із селища, можливо, походить полковник Максим Кривоніс, оскільки народна дума називає його Вільшанським. Суворо дивиться він, один із відданих полковників гетьмана Богдана Хмельницького, на земляків – а чи не забули честі козацької та козацького лицарства? Колись у Вільшані був маєток славного сподвижника гетьмана Богдана Хмельницького.

Учень. Понад вісім років  у Вільшані жив, а будучи вже відомим художником, кілька разів відвідував її  - Іван Максимович Сошенко, який сприяв викупу з кріпацтва Шевченка.

 Учень. У Вільшані народилися польський живописець-пейзажист  Ян Станіславський, який присвятив  Україні багато живописних полотен, та письменник Микола Красюк.

Учень. У Вільшані також кілька століть проживали предки всесвітньовідомих українських боксерів Віталія і Володимира Кличків.

Учень.   Сніжний Йосип – член Української Центральної Ради також народився у  Селищі Вільшана.

Учень.  Пишаються вільшанці своїми земляками – відомими сучасними художниками:   В.Сапатовим та Л. Шелудьком. У Вільшані народився, як я вже згадувала, С.П. Головатий. Він на власні кошти збудував Українську Православну Церкву Київського Патріархату Святої Покрови у центрі селища, у якій служить протоієрей о. Олександр. Також великим активістом вільшанської громади є Тимошенко Людмила Федорівна. Головою ОТГ є Володимир Михайлович Яровий.  Довгий час головою дільничної лікарні був Максименко Володимир Олексійович. 

Учень.  Вільшана – моя маленька країна, яка є незамінною домівкою для мене. Вона має важку та багатогранну історію виникнення. Наше селище багате на легенди. Вільшана також була  рідною оселею багатьох знатних людей України.

    Важко собі уявити Вільшану без квітів. Як гарно влітку або весною заїжджати у село. Бачити увінчане квітами майже кожне подвір’я, тротуари, алеї, вулиці, скрізь квіти, квіти, квіти…                                                                                                                     Я люблю свою милу Вільшану, мою малу Батьківщину, і дуже радію за те, що маю такий теплий і затишний дім.