Виховна година "Чужа біда- моя біда"

ВИХОВНА ГОДИНА

Тема. «Чужа біда – моя біда».

Мета. Виховувати в учнів такі моральні якості, як чуйність, доброта, милосердя.

Вчитель:

Милосердя, доброта... У нашого народу є багато гарних, добрих традицій. Благодійність — одна з них. Люди завжди старались допомогти знедоленому, нещасному, поділитись їжею, одягом, дати притулок бездомному.

Влітку 2008 року вся Україна здригнулася від повідомлень про страшні паводки в західних областях України, де за день випала річна норма опадів. Некерована вода зривала мости, руйнувала дамби, затоплювала людські оселі  городи, нищила врожай. Люди втратили нажите роками майно, втратили все.

Вся Україна відгукнулася на біль жителів Закарпаття, Івано- Франківської та Тернопільської областей. Люди надсилали гроші, теплий одяг, продукти харчування у постраждалі регіони. Не тільки українці — допомогу прислали й сусіди, всі люди доброї волі, які сприймають чужий біль за свій.

Дітей з постраждалих областей відправили в табір “Артек”, який знаходиться на Південному узбережжі Криму, щоб вони могли оздоровитися, відійти від отриманого стресу. І таких прикладів можна навести чимало.

Учень:

Ти знаєш, якого кольору небо?

Земля, вода, гори?

А якого кольору дощ?

Теж ні?

Може, скажеш, якого кольору

Радість і смуток?

Дитина сказала: — Знаю!

Дощ — блакитний, вітер — синій,

Радість — рожева, смуток — сивий!

•               А горе?'
•               Горе, мамо? Воно — чорне.

Вчитель:

Допомогти ближньому пережити горе — заповідь любові та милосердя. Відомий російський письменник Антон Павлович Чехов писав: “Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої оселі стояв хто-небудь з молотком і постійно нагадував би стуком, що на світі є нещастя!”

Дитинство починається з теплих материнських рук, рідної домівки. Та для деяких дітей такі кроки починаються з інтернатних закладів.

Маленькі хлопчик і дівчинка:

•               Тебе ще ніхто не забрав?
•               Ні!
•               А чого?
•               Бо кашляю.
•               А я сплю тихо.
•               Тоді тебе заберуть.
•               В мене нема дому, і мами нема, і тата нема, і нікого нема.

Одна я.

Вчитель:

Ось вона — трагедія сучасної дитини, покинутої напризволяще. Сім’я для дитини — це все, і тому нема для неї більшого горя, ніж сирітство. Покинуті діти, лише прийшовши на цей світ, вже наштовхнулись на людську байдужість, на байдужість найріднішої людини — матері.

Учень:

Чи я українець?

Чи я окраянець?

З якого я краю,

І чий я окраєць?

Якої хлібини 

Я крихта солона?

Якій нелюдинці

Я виходець з лона?

Яка мене мати

На світ народила,

Без роду, без імені

В люди пустила?

Лежав і мовчав

Я під небом високим,

І в небо відлунням

Пішли її кроки.

Світи оніміли

У мить без надії.

Матусю!

Шевченкові плачуть Марії,

Всі покритки, наймички,

Горді синами.

Ой, чули б ви, мамо,

Як кликав я “мами!”

І нині я кличу:

“Знайдіться, матусю!

За те, що вродила,

Тобі поклонюся!”

Учитель:

Задумаймося, чи завжди ми підтримуємо дітей, обділених батьківською ласкою, чи завжди знаходимо добрі слова, щоб підтримати обездолених дітей.

Учениця:

У Івася немає тата.

Не питайте тільки, чому.

Лиш від матері ласку знати 

Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як і інші діти,

1 вистрибує, як усі,

Любить босим прогоготіти

По ранковій колючій росі.

Любить квіти на луках рвати,

Майструвати лука з лози,

По городу галопом промчати

На обуреній, гнівній козі.

Але в грудях жаринка стука,

Є завітне в Івася одно —

Хоче він, щоб узяв за руку

І повів його тато в кіно.

Ну, нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два, —

Все одно він би татка слухав

І ловив би його слова ...

Раз Івась на толоці грався,

Раптом глянув — сусіда йде.

•               Ти пустуєш тута, — озвався, —

А тебе вдома батько жде ...

Біг Івасик, немов на свято,

І вибрикував, як лоша,

І, напевне, була у п’ятах

Пелюсткова його душа...

Раптом стало Івасю стидно,

Раптом хлопець увесь поблід —

Здогадався, чому єхидно

Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях,

Мов уперше вступив у гидь,

З оченят, від плачу промоклих,

Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку,

Де сусідів паркан стирчав,

Вибив шибку одну з рогатки

І додому спати помчав...

Бо ж немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє бездумно в рани,

У болючі рани чужі...

(В. Симоненко)

Вчитель:

Але є люди, які черстві та глухі до чужого горя. Тим, хто не бачить кривди і болю, несправедливості та страждання, теж потрібне наше лікування. Лікування добротою.

Учень:

Найогидніші очі — порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найбільше любить життя.

(В. Симоненко)

Вчитель:

Пам’ятайте, що не можна бути глухим до чужого горя. Давайте уважно подивимося навколо. Скільки є людей серед нас, яким доводиться жити, долаючи труднощі набагато важчі, ніж матеріальні нестатки. Я маю на увазі людей з фізичними вадами, хворих. Допоможіть їм, чим можете, бо їм незрівнянно важче долати життєві бар’єри, ніж нам, здоровим.

Спробуймо віддати частину своєї душі іншим, підтримаймо їх, поспівчуваймо. Дуже хочеться, щоб наша сьогоднішня розмова залишила слід у вашому серці.

Давайте візьмемося за руки, передамо часточку свого тепла, своїх сердець одне одному.

Нехай наші щирі побажання полинуть до Бога. А Він подарує нам добро, щастя, радість, здоров’я і милосердя.

Учениця:

Я не вмію голосно молитись.

Не навчилась. Господи, прости.

Дай до тебе думкою пролитись,

Тиху сповідь в серці принести.

В біготні безглуздій і поспішній,

Як і всі, чиню вселенський гріх.

Порятуй нас, Господи Всевишній,

Не від сатани — від нас самих.

Лаємось, гризем кого попало,

Все пахаєм, як перед кінцем,

Лижем п’яти тим, хто править балом,

І плазуєм перед гаманцем.

Схаменіться, сестри і братове!

Ми ж коліньми на майдані літ

Витоптали поле барвінкове,

Виламали калиновий цвіт.

Порубали гордості коріння,

Бо живем одним-єдиним днем,

Погубили в зародку насіння.

Що ж ми завтра, Господи, пожнем?

Я молитись голосно не вмію.

Боже, ради віри і краси

Ти від нас спаси для нас калину

І барвінок, Господи, спаси!