Виховна година для учнів 5-9 класів

 

 

 

 

 

 

Живе в народі Шевченкове слово

(виховна година для учнів 5-9 класів)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мета.      Глибше познайомити дітей з життям і творчістю великого поета Т.Г. Шевченка. 

              Вчити сприймати зміст поезії на слух, відображати його у малюнках

                   Розвивати пам’ять, увагу, спостережливість. Прищеплювати любов до національного

             колориту, формувати бажання малювати природу України. Виховувати любов до рідного

             краю, української мови.

Обладнання. Портрет Тараса Шевченка, прикрашений рушником, репродукції картин,

             фотографії, дитячі малюнки, виставка творів Шевченка. На почесному місці – “Кобзар”.

Хід заходу

 

Ну, що б здавалося, слова,

слова та голос –

більш нічого.

А серце б’ється,

ожива, як їх почує...

- Як ви, діти, здогадалися, ці слова сьогодні я взяла епіграфом – тобто девізом всього нашого заходу і написав їх Т.Г. Шевченко.

Це був Поет. Поет з родини бідної.

А душу мав розкрилену, як птах,

Гарячим болем і живою піснею

Його слова – в народу на вустах.

А скільки ж раз його було розіп’ято

За правду, за “Кобзар” і “Заповіт”.

В душі народу словом заповітним він

Залишив вічний і глибокий слід.

Т. Нарчинська

Мова піде про геніального українського поета, нашого земляка... Підкажіть, хто це?          (Т.Г. Шевченко)

Ведуча. Ніхто з українців не удостоївся такої шани та всенародної любові, як Тарас Григорович Шевченко. Ще за життя поета в багатьох оселях українців поряд з іконами з’являються його портрети, а на столах – безсмертний шевченківський “Кобзар”. Прості люди вважали Тараса своїм захисником і порадником. До нього на могилу ходили як на прощу до священномученика. З особливим трепетом, як найдорожче, найцінніше, зберігають люди все, що пов’язане з іменем Великого Кобзаря: будинки, де він бував, шляхи, якими ходив та їздив, мальовничі куточки, які змальовував, навіть окремі дерева, під якими за переказами любив відпочивати, а чи камені, на яких буцімто сидів.

 

 

Ведучий.  Провіснику волі,

                  Великий титане,

                  Справдились думи твої.

                  Приймай же данину

                  Любові й шани

                  Од вольних народів

                   Нової сімї.

Ведуча.                                   Покоління поколінню

                                                 Про тебе розкаже.

                                                 І твоя, Кобзарю, слава

                                                 Не вмре, не поляже.

 

Розповідь про дитячі роки Тараса Шевченка.

25 лютого ст. ст. (10 березня н. ст.) 1814 року в одного з Енґельгардтових кріпаків, Грицька Грушівського-Шевченка, і дружини його Катерини народився син Тарас, майбутній великий поет України. Народився він у сусідньому селі Моринцях, звідки походила його мати, теж Енґельгардтова кріпачка, але в 1816 році Грицько Шевченко повернувся з родиною до своєї рідної Кирилівки, де жив і його батько, а Тарасів дід — Іван. Тут й проминуло все дитинство нашого поета, і з нею були зв'язані всі перші його життєві враження.

Убога й тісна була хата Шевченків, убоге й тісне було і життя цієї родини, як зрештою й переважної більшости їх односельців та й взагалі мало не всіх Енґельгардтових підданих. Уже в 1795 році значна частина кирилівчан складалася з безземельних «найми­тів», «ремісників», «підсусідків» та «чорноробів», і що далі, то швидше відбувався серед них цей процес зубожіння. Як по всій Україні, так особливо в цій густо заселеній околиці невпинно зростало число «піших» кріпаків, тобто таких, що не мали ні волів, ні коней і оберталися на безплатних робітників, працюючи на панських ланах, ґуральнях, кузнях та млинах лише за самі харчі.

Батько Тарасів був письменний. Навчившись стельмашества, підробляв на життя цим ремеслом, а в відповідні пори року ще й фурманував або й чумакував, возячи різний крам то до Києва, то до степового Єлисавету, а то й до самого моря — до далекого «Одесу». Тільки невпинною тяжкою працею Грицько й Катерина Шевченки могли сяк-так утримати себе й дітей, що їх у 1818 році мали вони вже шестеро. Тарас прийшов на світ третій із черги: перед ним — брат Микита й сестра Катерина, по ньому — Йосип, Ярина й сліпенька Марія. Коли пізніше, згадуючи життя своєї родини, поет писав:

... неволя,

Робота тяжкая... Ніколи

І помолитись не дадуть,

то нічого не перебільшував: у світлі документальних історичних даних тодішнє життя кирилівських селян встає в нашій уяві, як справжнє пекло, яким воно уявлялося й Шевченкові:

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину; в тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло...

Що кирилівським підданим Потьомкіного небожа особливо тяжко жилося, про це яскраво свідчать численні архівні документи. Відомо з них, що Енґельгардтові кріпаки раз-у-раз втікали з Кирилівки, втікали від злиднів і тяжкої праці, і деякі з них цілими роками не вертались додому. Але поки ввесь жах цієї кріпацької дійсности дійшов до свідомости Тараса, хлопець мав свої роки й безтурботного дитячого життя. Хата Шевченків стояла на краю села. Убога й стара, «під солом'яною стріхою з чорним димарем», була вона «навколо побілена». Перед хатою був квітник старшої сестри Тарасової Катрі, коло воріт росла стара розлога верба з засохлим верхів'ям, а за нею стояла клуня. За клунею був сад, а через сад провадила стежка вниз до левади, за якою в долині плив «струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темно-зеленими лопухами». У тому струмочку купався малий Тарас, у тому «розкішному» садку засинав він не раз «справжнім безтурботним сном». Коли мати працювала на панщині або на своєму полі, Тараса доглядала «незабутня сестра» його Катерина, його «терпелива, ніжна нянька», старша за нього на вісім років. Це його власні згадки про рідну хату й перші роки дитинства. Хлопець був жвавий, непосидючий. Тяжко було його доглядати: то землі наїсться, то зовсім геть із села втече. Сестрина опіка теж скоро скінчилася, бо коли Тарасові минав п'ятий рік, прийшла на світ Маруся, що вимагала подвійного догляду, бо була сліпенька.

Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею — маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксана й Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й «любилися», а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться перед нами трохи згодом.

Ріс Тарас, як більшість сільських дітей, під Божою опікою, але вже від самого малку виріз­нявся з-поміж ровесників своїми здібностями. Навчився ліпити з глини «свиставки, жайво­ронків», умів робити пукавки й сикавки з бузини і завжди рисував щось вугіллям або крейдою, де далося — по стінах, по парканах. Був до всього цікавий, допитливий, хотів усе знати і рано почав жити думками у світі фантазії. Заспокоюючи свою допитливість, довідався якось, що небо держиться «на залізних стовпах». Постановив ці «залізні стовпи» побачити і пішов їх шукати. Відійшовши кілька верст від

 

села, сп'явся на якусь високу «чорну могилу», щоб розглянутися навколо, але побачив лише два села, і заблуканого хлопця підвезли до Кирилівки якісь чумаки, що на них він набрів, блукаючи з думкою на другий день знову на шукання тих «стовпів» вирушити. Любив слухати оповідань людей дорослих, а також пісень. Мав надзвичайну пам'ять і пісень тих знав «силу без ліку». Глибока вразливість і добра пам'ять від­кривали йому інший таємничий світ фантазії, світ яскравих, небуденних образів і подій, щодалі, то ширшоманітніший. Грицько Шевченко, батько Тарасів, був людина розумна й письменна. По святах — особливо, мабуть, зимовими місяцями — читав він уголос «Минею». Книга ця була серед письменних людей на Україні дуже популярна. Для вразливого хлопця слухан­ня писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддавали життя своє за Христову віру, про євангельські події, розцвічені повними живої поезії народними апокрифічними мотивами, відкривало давній світ, світ далекий, але повний жахливих подій і чудес та зворушливих, осяяних моральною красою образів — світ героїчних змагань. Але, крім тієї друкованої книги, де стільки було цікавого продавлю боротьбу «стратегів Божих» за віру й правду Христову, була в Тараса, може, й іще цікавіша друга книга про зовсім недавню боротьбу, що ще не так давно зросила кров'ю всю околицю рідної йому Кирилівки. Тією живою книгою були опо­відання старого діда Івана про  «Коліївщину», про криваве пов­стання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році. Дід Іван сам був учасником тих подій. «Ветхий деньми», був він іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років, дід утретє оженився, мавши щось коло 80 літ. Про ці дідові оповідання Шевченко згадав пізніше в епілозі до поеми «Гайдамаки», і згадка ця яскраво ілюструє нам цікаву й важливу сторінку поетового дитинства:

Бувало, в неділю, закривши Минею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось...

Був худорлявий, меншого, ніж би на його вік випадало, зросту. Пестливий і чутливий, своєю ніжною душею горнувся більше до матері й до сестри. Коли минуло йому 8 з половиною років, батько послав його до школи. Усі Шевченки-Грушівські були письменні.

Самотньо, «на відшибі», як пустка яка, стояла нечепурна кирилівська школа на церковному майдані, ні деревами не обсаджена, ні тином не обгороджена. В одній хаті жив там сам дяк-учитель, у другій учив він своїх школярів. У шкільній хаті тій, у всю її довжину, стояв один довгий стіл, за яким і тулилися всі учні, а кому з них місця не ставало, ті й на долівці сідали. Ніби й немудра і нескладна була тодішня дяківська наука на Україні — «грамат­ка» й «часловець» (тобто буквар і часослов), читання Псалтиря, наука письма та трохи «лічби», себто арифметики, але пройти цю школу фактично нелегко було, бо на перешкоді ставала тодішня традиційна, по суті своїй дика, метода, за якою треба було ввесь буквар на пам'ять витвердити — усі комбінації складів за назвами всіх церковно-слов'янських літер.

Учителем його був дяк, якого сам поет, згадуючи, називав Совгирем-сліпим, як його й кирилівчани називали за те, що мав зиза в оці. «З себе він був високий на зріст, широкоплечий і виглядав би, як справжній запорожець, коли б не був зизоокий, бо ж навіть свою незаплетену косу носив якось він, ніби чупри­ну» - так описував свого вчителя Шевченко. «Вдачі він був більше суворої, ніж лагідної, а щодо потреб життя, та взагалі до комфорту, то був він сущий спартанець». Спартанець цей — за звичаєм тих і пізніших часів — щосуботи після вечірні давав своїм учням «субітки» — бив їх різками, всіх без винятку. Різок повинні були постачати самі учні, накравши їх у сусідньому садку селянина Грицька П'яного. “Ми до тої [березової! каші звикли були, ало от де можна сказати справжній спиток був», — оповідає далі Шевченко. — «б'є, бувало, а тобі велить лежати та не кричати і "не борзяся" виразно читати четверту заповідь! Справжній спартанець! Ну, скажіть, люди добрі, чи народився десь на світі такий герой, щоб спо­кійно влежав під різками та ще й "не борзяся" читав четверту заповідь. Ні, гадаю, такої людини земля ще не носила! Як дійде, було, черга до мене, то я вже не прошу помилування, а прошу тілько, щоб він змилосердився надо мною та звелів мене, суботи ради святої, хоч трошки придержати. Інколи, було, й змилується та й звелить придер­жати, але вже так випарить, що краще було б і не просити того милосердя».

20 серпня 1823 року, коли Тарас мав 9 з половиною років, заснула вічним сном його мати: її

... ще молодою у могилу

Нужда та праця положили...

Мала всього 37 літ. Покинула сиротами шестеро дітей. Стар­шому Микиті було 13 років, найменшій Марусі — 4. Смуток і безнадія завітали до вбогої хатини. Батькові не до малечі було: треба було своє тяжке кріпацьке тягло тягнути. Старша дочка Катерина, колишня Тарасова нянька, ще на початку року видалася заміж у село Зелену Діброву, Ярині ж лише восьмий рік минав.

Хатнє господарство лишилося без ока господині, діти – без усякої опіки. Мусив Грицько Шевченко оженитися — у селянському побуті в таких випадках це річ конечна, просто неминуча. Розглянувшись, іншої дружини не знайшов, ніж удовиця, бо ж яка навіть найубогіша дівка-невдаха за вдівця піде, коли він повну хату дітей мас. Пішла за нього ще молода Оксана Терещенчиха, що овдовіла теж із трьома малими дітьми. Старий батько теж її Грицькові нараяв. Ще тісніше зробилося в убогій хаті Шевченків. Побрався батько Тарасів із Оксаною не раніше, як у січні, а може й весною наступного, себто 1824 року.

Тужили діти за матір'ю, а найбільше, мабуть, чутливий Тарас. Не мав до кого тулитися, не мав заступниці, щоб його боронила, коли прошпе­титься. Із смутком геть пізніше згадував_, як у Свят-Вечір того року старим звичаєм донесли вони «троє» — очевидно Микита, сам він та Ярина — святу вечерю дідові Іванові. Коли почали промовляти освячену віками формулу: «Святий Вечір! Прислали нас, діду, батько й мати...», то перед словом “мати” запнулися і “всі троє заридали”: нам – згадує поет – не можна було сказати: “і мати”.

Життя родини Шевченків обернулося у справжнє пекло. “Хто бачив хоч здалека мачуху й так званих зведенят, той, значить бачив пекло в найогидливішому тріюмфі!” — оповідав пізніше

сам Тарас. «Не минало години без сварки й лайки поміж батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка». Отже найгірше в тому родинному пеклі було Тарасові.

У тому ж самому 1824 році, коли в житті родини Шевченків відбулася ця трагічна подія, коли Тарас так болісно відчував своє сирітство, у кирилівській школі «сталася реформа»: київська консисторія прислала до Кирилівки нового «стихарного» дяка. Ще 1820 року російський уряд зреформував духовні школи на Україні. Від того часу на дяків стали призначати звичайно тих невдах, що або нездібні були до дальшої науки, або з морального боку на священиків не надавалися. У міру того, як число таких кандидатів збільшувалося, ними ступнево заступали старих «мандрованих» дяків, таких от «бурлак», як і той Совгир-сліпий, що подобався кирилівській громаді своїм голосом.

Влітку, мабуть, того ж таки року — було це або в травні, або в червні — довелося Тарасові зазнати нових цікавих вражень: він «чумакував» разом із батьком. Давніше батько брав із собою в чумацькі подорожі старшого Микиту, тепер же, може навмисне для того, щоб урятувати Тараса від прискіпувань напасливої мачухи, забрав його з собою. Рідна околиця, яку досі знав хлопець, була нерівна, гориста. Кирилівка та суміжні з нею села: Тарасівка, Пединівка, Будища лежали на високих горбах, що місцями до­ходили до значної височини, і цілий той край перерізували глибо­кі, лісом порослі яри-байраки. Широких горизонтів у тій околиці не було, і світ здавався тісний і замкнутий. Тепер Тарас пізнав степ — пізнав його у всій його безкраїй таємничості. У недалекому Гуляйполі відкрився він очам Тараса за вузеньким Тикичем. Мале, вразливе хлоп'я не дивилося на близьке село Новомиргород, що стояло над річкою, а вдивлялося в простори широчен­ного, безкрайого степу. По дорозі в степу Тарас розпитував батька про військові оселі, дивовижно називані цифрами військових «рот» (сотень), що в них мешкали; бачив під Єлисаветом циганські табори. У молодій поетичній душі одинадцяти­літнього хлопця в пору цієї, як він сам казав, «найніжнішої молодости» вперше ворухнулися нові, незнані почування — почування космічні, той особливий стан душі, коли «хочеться обняти оком душі цілість світу, в часі і просторі». «В степу ніч, ясна, місячна, тиха, чарівна ніч! На степу ніщо не ворухнеться, найменшого руху — тільки, коли проїдеш повз могилу, на могилі тирса немов ворушиться, і тобі чогось страшно робиться» — так згадував він свої степові враження. Безмежність степового пейзажу малював потім такою, якою її бачив. .

Кругом його — степ, як море

Широке, синіє.

За могилою могила,

А там — тілько мріє...

Подорожі степами з батьком належали до тих коротких епізодів, що найбільше двічі виринали Тараса з хатнього пекла. Лиха мачуха робила всякі кривди пасербам. Навіть сліпеньку Марусю викидала з хати. Особливо ненавидячи Тараса, мачуха, щоб позбутися пасерба з хати, посилала його влітку пасти свині й телята. Із скибкою сухого хліба в торбі бродив хлопець по мальовничих пригір'ях і долинах між Керелівкою та Тарасівкою, годинами просиджуючи на одній з високих тамошніх могил-курганів під бездонним шатром блакит­ного, безкрайого неба.

До світлих моментів у його сирітському житті належать іще й інші, вже піші його подорожі, коли він із сестрою Катрею ходив «на прощу» аж до Мотронинського монастиря, де на цвинтарі поховані були жертви подій із часів Коліївщини. Грамотний хлопець умів прочитувати написи на кам'яних плитах над могилами «коліїв», догоджаючи старшим прочанам, серед яких були й такі, що ще добре небіжчиків пам'ятали. Старі люди при цьому оповідали свої спомини про діячів тих сумних подій. Оповідання ті, річ зрозуміла, залишали глибокий слід у душі вразливого хлопця як яскраве доповнення до того, що чув він про ці події від діда.

Тим часом наближалося нове лихо. Десь пізньої осені 1824 року повернувся з подорожі до Києва батько. У подорожі тій він тяжко застудився і 21 березня 1825 року на 47 році життя помер. Найстаршому з дітей Микиті минав тоді п'ятнадцятий рік, Тарасові саме минув одинадцятий. Мачуха зробилася повною господинею в хаті.

Умираючи й віддаючи свої передсмертні розпорядження, Грицько Шевченко між іншим сказав: «Синові Тарасові із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком; з його буде “або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Розумний і спостережливий селянин, мабуть, добре приглядався до сина. Бачив, як легко Тарас опанував шкільну науку, яку мав добру пам'ять, як усім цікавився, все хотів знати, яку мав чутливу душу, але одночасно бачив і нехіть хлопця до одноманітної селянської праці, його непосидючість і нахил до всіляких «чудасій», про які ще далі буде мова і які й за батькового життя Тарас не раз, мабуть, виявляв.

Отже, виробивши собі виразне переконання, що його Тарас «не буде абияким чоловіком», Грицько Шевченко, мавши життєвий досвід, висловив своє пророцтво в альтернативній фор­мі: «або буде щось добре, або буде ледащо», бо з досвіду знав, як в умовах кріпацького побуту ледащіють талановиті люди, для яких нема віль­ної дороги; знав, що лише за добрих умов буває з таких людей «щось добре», а що ті добрі умови настануть, чи ж міг мати певність? У кожному разі був переконаний, що за ралом Тарас не ходитиме й звичайною людиною не буде.

                Над долею Грицькових сиріт не раз, мабуть, задумувався дід Іван, може не раз пробував лиху мачуху і вгамувати, бо таки через деякий час вигнав її з синової хати, але поки це настало, життя не було сиротам від мачушиних стусанів та образ. Не раз тікав Тарас із дому в Зелену, до сестри Катерини, що й на старості літ добре пам'ятала ці Тарасові відвідини. Ішов туди манівцями — понад дібровою, ярами та левадами через «могилки», тобто сільські кладовища. Одного разу прийшовши так до сестри, упав «грудоч­кою» і заснув на лаві. У волоссі занедбаного хлопця було повно ну-ж-г. Входив до хати непомітно — «рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у його не до­питаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти не да­вали». А траплялося, мабуть, і перше, і друге, і третє.

Але раз довелося Тарасові пережити таке дике насильство над собою, що не могло не струснути всією істотою нервового, вразливого хлопця. У хаті Шевченків опинився чогось якийсь москаль, тобто солдат, і в нього вкрадено гроші. Украв їх, як потім виявилося, той хирлявий мачушин Степанко, що його лупцював Тарас і за якого Тарасові від мачухи часто попадало. Москаль вимагав, щоб гроші йому повернули. Мачуха обвинувачувала в крадіжці Тараса. Тарас утік і сховався в гущавині калинових кущів десь на городі. Чотири дні не вертався він додому. Зробив собі там катрягу, поробив доріжки коло неї, посипав їх піском і, нарисувавши на дереві мету, влучав до неї з бузинової пукавки. Де він, ніхто не знав, крім сестри Ярини, що крадькома носила йому туди їсти. Аж на п'ятий день викрили Тараса мачушині діти. Взяли Тараса на допит. Без малого три дні мордував хлопця дядько Павло, що був, як казала поетова сестра Ярина, «великий катюга». Не витримавши катування, хлопець зрештою (і то лише на прохання сестри) признався в тому, чого ніколи не робив. Коли ж його розв'язали і спитали, де сховані гроші, то місця вказати не міг, бо ж ніколи тих грошей не брав і нікуди не ховав. «Мордування поновилося, але нічого більше не добились і бідного пасерба покинули трохи не мертвого». Було це, мабуть, найдикіше з усіх насильств, що їх Шевченкові довелося зазнати у своєму житті. Тим часом той дядько-«катюга» — не знаємо коли саме — забрав Тараса до себе: забрав, «щоб вивести сироту в люди», як він казав. «За яствіє і питіє» мав Тарас «пасти влітку стадо свиней, а зимою помагати дядь­ковому наймитові в господарстві». «Та я собі іншу долю вибрав» — додає поет до цих своїх споминів, але вибрав її він не відразу. Дядько Павло жив разом із дідом Іваном. Був він значно заможніший за свого старішого брата. Мав наймитів, орав восьмериком. Дядька Павла зненавидів щиро і, як ми бачили, мав за що. Вистачало, очевидно, ненависному дядькові голосніше гукнути на хлопця, щоб той покинув працю і втік. Це втікання було єдиною формою протесту, на який до певного часу вмів хлопець здобутися.

              Ця праця у дядька «за яствіе і питіє» недовго, мабуть, тривала. У голові Тараса назрів сміливий і незвичайний, як на його вік, план — розпочати самостійне життя: він пішов у школярі-робітники до дяка Богорського. Сталося це, напевне, ще в році батькової смерти і, мабуть, не пізніше, як восени того року. Ніхто не міг і не мав приводу на цей крок Тарасів нарікати: і дядькові Павлові, і мачусі це могло лише подобатися, — позбувалися клопоту з «ле­дачим» і «неслухняним» хлопцем. Дякові, навпаки, такий «школяр-попихач» був на руку. Запиваючись, дяк по два-три дні не вилазив із шинку. Він навіть призначив Тараса «консулом». На «консула» припав і обов'язок сікти товаришів щосуботи, що, розуміється, не звільняло його самого від дяківської хлости. А дяк Богорський був далеко лютіший за Совгиря. Дванадцятилітній «консул» не раз, мабуть, виручав дяка і в його педагогічних функціях, перевіряючи, чи витвердили учні, що на їх долю припадало. Крім того, як оповів сам поет у своїй автобіографії, «дяк, упевнившись у досужестві (себто здібностях) свого школяра-попихача, посилав його вмісто себе читати Псалтир по усопших душах кріпацьких, за що й платив йому десятую копійку, яко поощреніє». У повісті «Княгиня» Шев­ченко докладніше розповів про те, як він заробляв цю свою «десятую копійку»: «Я знав мало не ввесь Псалтир з пам'яті й читав його, як казали мої слухачі, "виразно", себто голосно. Завдяки такому моєму "досужеству", не поховано в селі ні одного покійника, щоб над ним не читав я Псалтиря. За читання його давали мені книш і кону грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже від щедрот своїх наділяв мене п'ятаком на бублики. І це було одне-єдине джерело мого існування». Дарма, що Тарас замітав у хаті, палив у грубі, виносив сміття, виконував обов'язки шкільного «консула», — він часто, зрештою як і сам недбаха й п'яниця дяк, голодував.. Оповівши про це своє «консульське» життя, Шевченко написав: «Ой, багато-багато міг би я оповісти цікавих і повчаль­них речей на цю тему, та якось сумно оповідати». Та про що сумно було оповідати йому самому, роз­повіли нам інші. Чи скоро, чи не скоро по тому, як Тарас став у дяка за попихача, не знати, але через деякий час дяк зійшовся з молодою Шевченковою мачухою і почав, з нею пиячити й гуляти, а Тараса почав товкти «як гамана». Коли вертався дяк до школи, Тарас тікав геть. Дяк не раз морив його голодом, може й свідомо, під'юджуваний мачухою. Рятувала Тараса навіть сліпенька Маруся: вона приховувала за обідом шматочок хліба і клала його в умовленому місці в садку. Тарас про­крадався в садочок і, схопивши хліб, утікав у школу, боячися попасти на очі лютій мачусі. Уті­каючи від дякових стусанів, ховався в кущах у садку селянина Желеха. Зробився язикатий і не раз відгризався, а коли дяк напосідався на нього, мусів утікати. Навіть робив собі з дерну «щось подібне до ліжка у тих калинових кущах, а сестри приносили йому туди їсти. Тікаючи з школи й ховаючись по кущах, списував до зробле­них зшиточків сковородинські псалми, орнаментуючи їх «хрестами і візерунками», так, як робили це вчителі-дяки, у яких він бачив різні рукописні збірки із псалмами та кантами:

Давно те діялось... Ще в школі,

Таки в учителя-дяка

Гарненько вкраду п'ятака

(Бо я було трохи не голе —

Таке убоге) та й куплю

Паперу аркуш, і зроблю

Маленьку книжечку; хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу,

Та й списую Сковороду,

Або «Три царіє со дари»,

Та сам собі у бур'яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу...

У 1827 році в лютому Тарасові минуло 13 років. Пробування у школі в Богорського, яке Тарас називав «многотрудним двохлітнім іспитанієм», перервав він несподіваним вибриком: заставши раз дяка та його друга Йону Лимаря п’яних, як ніч, він відшмагав їх різками. Від наслідків цієї події врятувала його втеча, а потім, мабуть, і те, що дякові соромно було до цього признатися. Подія сталася, видно, несподівано для нього самого, але з певністю можна припускати, що про зміну свого прикрого становища Тарас уже давно думав про це, бо втік він не кудись світ-заочі, а до містечка Лисянки, де й знайшов собі вчителя-маляра — отця диякона, теж спартанця». Охота до рисування давно вже пробудилася в малому хлопцеві, а під час перебування в школі він, роздобувши олівця, рисував уже не на парканах, а на папері. На селі, та що за тих часів, навіть клапоть сірого паперу був річчю, що її не так легко було роздобути. У колишнього кирилівського школяра Гончаренка такі Тарасові малюнки були наліплені на стінах хати: тут були «і коні, і москалі, намальовані на грубім, сірім папері». Це рисування не було у хлопця звичайною забавою: було воно виявом непереможної внутрішньої потреби віддавати лініями зорові враження, і ця потреба ніде й ні за яких обставин його не покидала. Згодом у нього не могло не виробитися та не скріпитися й пере­конання в тому, що він має й хист, чи, як казали в тій околиці, «кебету» до рисування. Переконання таке скріпитися могло не лише під впливом його внутрішнього почуття, а й під впливом похвал та подиву як ровесників, так і дорослих: кирилівчани довго зберігали в пам'яті цю його надзвичайну вмілість, яку він виявляв дуже активно і яка цікавила, видно, все його оточення. Своє вміння рисувати він під впливом похвал оточення міг навіть уважати за завершене і мріяв, мабуть, лише про дальший крок, про те, щоб опанувати вищу умілість – малювати фарбами. Тут потрібна вже була поміч учителя, потрібний був і інший матеріал, і інше знаряддя — пензлі й фарби, про які він не знав навіть, де їх здо­бувати. Річ ясна, втікаючи до лисянського диякона, Тарас сподівався, що, взявшись за фарби, за того вже й привабливе маляр­ське мистецтво опанує. Тим часом диякон загадав охотникові-челядникові... носити відрами воду з Тикича та розтирати на блясі фарби! Диякон почав від того, від чого починають усі майстрі із своїми учнями: «Терпляче носив школяр-приблуда три дні відрами воду з Тикича й розтирав мідянку на блясі, а на четвертий день утік», — оповідає він сам у своїй автобіографії, а згадавши про цей самий епізод, додає: «Багацько перетерпів я після цієї першої лекції, але ніщо так не врізалося мені в пам'яті, як той перший немудрий іспит». І не дивно, що хлопця зустріло таке глибоке розчарування: він мріяв про щось зовсім інше!

По цьому невдалому «іспиті» Шевченко, як розповів сам у своїй автобіографії, тікає просто до села Тарасівки, до іншого маляра-дяка «з твердим наміром потерпіти всі проби, аби хоч крихту навчитися його великого мистецтва», а цей великий митець «славився в околиці тим, що малював великомученика Микиту та Івана-Воїна», якому «для більшого ефекту примальовував він на лівому рукаві дві солдатські нашивки». Але тарасівський дяк не прийняв учня: «Апеллес, оглянувши уважно ліву долоню приблуди, відмовив йому, як одрізав, не бачачи в ньому хисту не те що до малярства чи шевства, навіть до бондарства». Згубивши зовсім надію хоч абияким малярем стати, з розбитим серцем повернувся приблуда до свого рідного села з наміром стати за погонича або пасти громадську ватагу й, доглядаючи вівці читати крадену книжку з кунштиками. Та й цього не сталося.

Маємо вістки про те, що перед тим, як попасти на панський двір, Тарас учився у брата Микити стельмашества, «брався й за підпасача», а також був наймитчуком у кирилівського священика о. Григорія Кошиця. У якій послідовності все це відбувалося, тепер уже не встановити Знаємо лише те, що ні стельмахом, ні пастухом довго він не був, що брат Микита «бив його, і то здорово бив» — очевидно, за неслухняність і непосидючість Знаємо теж, що, бувши в Кошиців, Тарас на дозвіллі рисував «вугіллям на коморі і стайні півнів, людей, церкву і навіть київську дзвінницю».

Ще бувши за «попихача» у дяка Богорського, Тарас, як ми зна­ємо, не раз голодував і не мав у що вдягтися. Лише в Кошиців він напевне не був ані голодний, ані голий. Завжди ж і скрізь, коли тинявся безпритульний, не нагріваючи ніде місця, голодував і ходив обідраний. «Сирота в ряднині», «обідране, трохи не голе — таке убоге», — таким він пам'ятав себе, коли згадував, як

...блукав по світі та людей шукав,

Щоб добру навчили...

Сам оповідав у 40-х рр. докторові А. Козачковському, що голод змушував його навіть красти курей або поросята, і він пік їх за селом у печері, лякаючи розведеним вогнем забобонних селян, які думали, що там оселилася нечиста сила. Голодний і бездомний хлопець взагалі звертав на себе увагу односельців своїми «чудасіями»: носив волосся в «кружок», як у дорослих, і чомусь сам пошив собі шапку, подібну до «конфедератки».

До тринадцятого року свого життя відніс Шевченко зво­рушливий епізод, що ясною смугою блиснув у житті обідраного й голодного сироти. Він пас ягнята за селом, і душу його зненацька опанував молитовний настрій і якесь недовідоме почуття щастя, радости: йому здавалося, що радість ту поділяє і «Господнє небо і село», і ягнята, що їх він пас; але так само зненацька виринуло в його душі й почуття самотності, сирітства, і він почав гірко плакати; тут, теж зненацька, з'явилася дівчина, що близенько плоскінь вибирала, і отерла йому сльози своїм чистим поцілунком. Почуття щастя знову вернулося в душу хлопця, і діти разом погнали свої ягнята до води.

Героїня цього епізоду в поезії не названа. Немає формальних підстав твердити, що нею була та сама дівчина, про яку зараз буде мова, але, здається, що так — що це була та Оксана Коваленківна, про яку вже ми згадували, описуючи поетове раннє дитинство, і якій він пізніше присвятив свою поему «Мар'яна-черниця». При­свята ця, адресована «Оксані К[оваленк]о на пам'ять того, що давно минуло», — документ, який уже безсумнівно свідчить про те, що, ще мавши 13—15 літ, Шевченко пережив першу любов. Ось відповідні рядки цієї зворушливої присвяти:

Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива,

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту;

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять,

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш... Оксано! Оксано!

А я й досі плачу і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар'яну — На тебе дивлюся, за тебе молюсь. Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива, І сестру Мар'яну рястом уквітчай, Часом на Петруся усміхнись щаслива І хоч так, як жарти, колишнє згадай... До цієї присвяти немає що додавати: тут ми маємо повний образ Тарасового дитячого кохання — щасливих зворушень хлопця при його зустрічах із коханою, їхніх «очима, душею, серцем» ведених розмов, їхніх спільних радощів і спільної журби, — усе, в чому виливається найсильніше й найчистіше почуття першої любові.

Оксана стане потім Шевченковою Беатріче. Ім'я її він надава­тиме улюбленим героїням своїх поем, а її особиста трагічна доля стане трагедією його серця, як ми довідаємося про це згодом. У безрадісному ж житті сироти-підлітка була вона ясною зіркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрійника й будили в ній гами нових, особливих почувань.

12 травня 1828 року помер у Вільшаній Тарасів дідич, дійсний тайний радник, мальтійський лицар і сенатор Російської Імперії Василь Енґельгардт. 29 жовтня того самого року три нешлюбні сини його – полковники Василь і Андрій та поручник лейб-гвардії Павло поділили між собою 160000 десятин землі, коло 50000 крі­паків «мужеска і женска пола», доми в столицях і безліч різних дорогоцінностей. Поручникові Павлові Енґельгардтові дісталися маєтки на Звенигородщині. Весною 1829 року тіло померлого ді­дича перевезено з Вільшаної до його родового гробу — до села Чижева на Смоленщині і 12 березня там поховано.

Зробившись власником кирилівських кріпаків, Павло Енґель­гардт — десь між початком листопада 1828 року і початком березня 1829, — наказуючи головному управителеві своїх маєтків «набрати хлопців», що надавалися б на двораків-фурманів, ферайторів, кухарів, лакеїв та рахівників, зажадав навіть такого, що надавався б на покоєвого маляра. За оповіданням самого Шевченка, переказаним уже з третіх уст, Тарас тоді саме й «попав у кухарчуки, під команду [вільшанського] головного кухаря-артиста». Але є дані, які стверджують, що попав він туди не відразу — не просто з села, а по тому, як уже побув на панському дворі: як кандидат у двораки.

Сестра поетова Ярина оповідала, що Тараса взяв до почту своєї служби управитель вільшанського маєтку Дмитренко (очевидно, щоб приготувати його до служби у молодого пана) і що сталося це за таких обставин: Тарас подався був до села Хлипнівки, де хотів учитися малярства в одного з місцевих майстрів; два тижні прожив він у майстра на іспиті, і той признав хлопця за здібного до вибраної ним кар'єри, але боявся тримати в себе кріпака-учня без панського дозволу і тому порадив хлопцеві здобути той дозвіл на письмі. Тоді Тарас пішов до контори у Вільшану, і управитель Дмитренко, «розмовившись із хлопцем і помітивши його спритність», забрав його до себе.

На кухні Тарас чистив і мив начиння, носив дрова, виливав помиї тощо, але мабуть не так ця праця, як її одноманітність його нудила. Непосидючий хлопець рвався на волю і, як колись давніше від усяких сільських робіт, так і тепер утікав і від цих нових обов'язків — утікав до густого панського парку, де в гущавині розвішував на деревах свою «колекцію образів» — «лубочні» кунштики, що їх пристрасно збирав, іноді навіть їх собі привласнюючи, як це зробив колись, забравши у дяка Богорського книжечку «з кунштиками». Таке бажання полюбуватися своїми мистецькими скарбами не минало для Тараса без прикрих наслідків. Шеф панської кухні за такі втечі бив неслухняного й неспокійного хлопця, як били його колись і мачуха, і дядько Павло, і вчителі-дяки, і навіть брат Микита

На панському дворі у Вільшаній Тарас перебув найменше — півроку, найбільше — рік.

Розповідь про перебування Тараса Шевченка на Прилуччині

Під час своєї першої подорожі по Україні, десь у першій декаді 1843 року, Тарас Шевченко бував у Прилуках, зупинявся на поштовій станції, щоб отримати подорожню. Він ніяк не міг оминути наше місто, їдучи з Качанівки до Києва. Бачив тоді широкі багнисті вулиці, козацькі й селянські хатки, міщанські й дворянські будиночки. Бачив між розлогими вербами куполи мурованих і дерев’яних церков, безліч вітряків на Квашинцях та на Ярмарковій площі.

На Прилуччині поет заприятелював зі своїм ровесником – художником і письменником із Линовиці Яковом Петровичем де Бальменом, відвідав знайомих по Петербургу прилучан. А також надовго зупинявся в Качанівці у Тарновських, в Яготині у Рєпніних, у Березовій Рудці Закревських, у Мойсівці Вольховських. Усі ці багаті й пишні панські маєтки знаходились по сусідству з Прилуками. І мандруючи від одного знайомого до іншого, звичайно ж, не раз і не двічі проїздив через наше місто, але, на жаль, точних документальних підтверджень цьому ще не знайдено дослідниками життя й творчості Шевченка.

У серпні 1845 року, після закінчення Петербурзької Академії мистецтв, Тарас Григорович знову приїздить до Прилук, але на цей раз уже спеціально, за завданням Археографічної комісії для вивчення й змальовування древніх пам’яток Прилуччини. Місто йому сподобалось й запам’яталося, бо через багато років з теплотою згадує про нього у своїй повісті “Музикант”. Ось ці рядки: “Если вы, благосклонный читатель, любитель отечественной старины, то проезжая город Прилуки Полтавской губернии, советую вам остановиться на сутки в этом городе, а если это случится не осенью и не зимою, то можно остаться и на двое суток”.

Любов'ю і шаною оточе­не ім'я Шевченка на Прнлуччині, де бував великий Кобзар в І 843—1844, 1845— 1846 та 1859 роках. Тут він створив ряд своїх малюн­ків та картин, а мальовни­чий і колоритний край зна­йшов своє відображення у його поетичних творах та повістях.

У свою першу подорож з Петербурга на Україну по­ет виїхав в другій половині травня 1843 року разом з Є. Гребінкою та його сест­рою Людмилою. їхали вони Білоруським трактом. Виру­шивши 19 травня з Петер­бурга, Шевченко і Гребінка вже 25 були в Чернігові. В Ніжині Гребінка на якийсь час затримався, а Шевченко поїхав далі, в Качанівку до Г. С. Тарновського. Шлях на Качанівку, куди їхав Шевченко, і на Пирятин, куди подорожував Гребінка, пролягав у на­прямку Прилук. Іншої до­роги з Ніжина до Качанівки тоді не було. Крім Качанів­ки, Т. Г. Шевченко побував тоді в Ічні, Іваниці, Іржавці.

Влітку 1843 року відбу­лось знайомство Шевченка з Я. П. де Бальменом в селі Майсівці Пирятинського по­віту (тепер Драбівський ра­йон Черкаської області). На час знайомства з Шевчен­ком Я. де Бальмен був уже ротмістром, ад'ютантом на­чальника штабу 5 піхотного корпусу. Проте встиг роз­чаруватися у військовій службі і навіть подумував про відставку. Народився він 29 липня 1813 р. в селі Линовиці в сім'ї підполков­ника П. А. де Бальмена (згодом полковник у від­ставці). Сини його Яків і Сергій служили в армії і приїжджали до Линовиці у відпустку. З ними поет познайомився і відразу ж зблизився і заприятелював.Тарас Григорович не раз бував у Линовиці. Тут і те­пер зберігається камінь, на , якому неодноразово він від­почивав у парку і розмов­ляв з своїми друзями.Я. П. де Бальмен при­хильно поставився до Шевченкового «Кобзаря» і зро­бив до нього чимало ілю­страцій. Він, зокрема, ілю­стрував поеми «Гайдамаки» та «Гамалія».

У 1845 ропі під час так званого дарагінського похо­ду на Кавказі Я. П. де Бальмен загинув. Звістка про це глибоко вразила поета і послужила приводом до написання поеми «Кав­каз». Значне місце в ній відведено Якову де Бальмену, якому присвячена вся поема.

                                                         І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката   довелось пролить

 Кров добру, не чорну...

Поема   «Кавказ» — один з найкращих    творів поета.В ній яскраво і сильно роз­роблена тема дружби наро­дів різних національностей. Ідея поеми — рішучий про­тест проти царизму, заклик до об'єднання народів у боротьбі проти самодержав­ства.

У січні 1844 року, поверта­ючись до Академії мистецтв, Т. Шевченко заїхав у Вейсбахівку (тепер с. Білорічиця Прилуцького району) до І. М. Корбе. З власником маєтку цього села полков­ником Корбе поет познайо­мився ще наприкінці 30-х ро­ків у Петербурзі. Тут Т. Шевченко зустрі­чався з Я. П. де Бальме­ном, В. О. Закревським та іншими своїми молодими друзями вільнодумцями, які приїхали сюди, щоб провес­ти поета в Петербург.

Закінчивши Академію ми­стецтв у Петербурзі та одержавши звання неклас­ного художника, Т. Г. Шев­ченко знову виїжджає на Україну. У візі на право виїзду виданому 25 березня 1845 р, зазна­чалося, що Шевченко виру­шає в «малороссийские губернии для художественных занятий».

У другій половині трав­ня 1845 року Шевченко приїжджає в місто Прилу­ки. Тут він познайомився з Іллєю Бодянським (протоіє­реєм), батьком відомого історика і етнографа Павла Волинського, редактора га­зети «Полтавские губернские ведомости». Разом з І. Бо­дянським поет відвідує с. Густиню, дізнається від нього про історію Густинського монастиря. За дору­ченням Київської археогра­фічної комісії змальовує артіхектурні пам'ятники. Ві­домі три акварельні малюн­ки: «В Густині. Церква Пет­ра і Павла», «Брама в Гус­тині. Церква св. Миколи», «В Густині. Трапезна церква». Ці малюнки ввійшли до аль­бому 1845 року, який збері­гається в інституті імені Т.Г. Шевченка Академії Наук УРСР.

Пізніше, уже на заслан­ні, поет згадує про Густи­ню і малюнки, виконані в цьому селі, у своїй повісті «Музикант». «Якщо ви, ла­скавий читальнику, любите рідну старовину, то раджу вам, коли переїжджатимете через місто Прилуку... спи­нитися... в цьому місті... і, по-перше, познайомитися з отцем протоієреєм Іллєю Бо­дянським, а по-друге одвідати з ним же... напівзруйнований монастир Гу­стиню, що по той бік річки Удаю, верстви за три од міста Прилуки.   Можу   вас запевнити, що каятись не будете. Це справжнє Сенклерське абатство. Тут усе є: і канал глибокий та ши­рокий, що його колись на­повнював водою тихий Удай, і вал, і на валу високий зуб­частий мур із внутрішніми ходами й стрільницями...».Значне місце в своїй по­вісті Шевченко відводить описові міста. Прилуки він називає «смиренним» міс­том, «нашою скромною При­лукою».

Історичні відомості про місто подав йому І. Волин­ський. У повісті його зга­дано, як покійного. З цього видно, що звістки про Во­линського надходили до Шевченка і на  заслання.

В Прилуках поет змальо­вував також Преображенський собор. Про це також він згадує в повісті «Музи­кант»: «...заходився рисува­ти прекрасно освітлену ве­чірнім сонцем кам'яну церкву, досить незграбної, одначе оригінальної архі­тектури, збудовану полков­ником прилуцьким Ігнатом Ґалаґаном, тим самим, що перший одійшов од Мазепи і перекинувся до царя Пет­ра, за що по смерті полков­ника Носа введений у звання прилуцького пол­ковника і обдарований ве­ликими маєтностями в то­му ж таки полку».

Але не лише архітектурні пам'ятники і історичне ми­нуле приваблюють великого Кобзаря. Знущання і нару­гу над людьми передав він у своїй повісті. Починаючи описом міста Прилук, Гу­стині, розкішного пейзажу на берегах Удаю,сіл Івани­ці, Сокиринець, Дігтярів, автор з захопленням опи­сує широкі лани пшениці й жита, але робить висновок, що все це багатство нале­жить не трудовому народу, а панам, і це засмучує його: «грустнее и грустнее мне дедалось, так, что я готов был поворотить, как говорится, оглобли   назад».

У наступному році Т. Г. Шевченко знову побував у Прилуках. Одержавши від Археографічної комісії нове офіційне відрядження до Полтавської, Чернігівської губерній для змалювання пам'ятників і пам'яток ста­ровини, він разом з О. Афанасьєвим-Чужбинським в середині лютого 1846 ро­ку вирушає на Чернігів че­рез Лубни (в той час там був ярмарок), Прилуки і Ніжин. 16 лютого вони прибувають до Прилук. В той час, коли їм на станції перепрягали ко­ней, на сусідській вулиці за­горілася хата бідної єврей­ської сім'ї, і Шевченко допо­магав гасити пожежу й ря­тувати майно, примовляю­чи, що в біді і горі всі лю­ди — брати.

Ще раз побував Т. Г. Шевченко на Прилуччині після звільнення із заслан­ня. Після довгих клопотань у травні 1859 року поет ви­їжджає в третю і останню подорож на Україну. Всере­дині серпня Шевченко при­буває на Чернігівщину. 20 серпня він був у Прилуках, звідки вирушив до Качанів­ки. 22 серпня 1850 року він залишив Качанівку і виїхав до Петербурга. Це було ос­таннє перебування поета на українській землі. 10 берез­ня 1861 року його не стало.

Здійснюючи заповіти ве­ликого Кобзаря, щоб похо­вали його «серед степу ши­рокого, на Вкраїні милій», труну з тілом Шевченка друзі перевозять на Украї­ну. 4—6 травня 1861 року Чернігівщина востаннє про­воджала свого улюбленого співця.

Виразне читання напамять поезій Т.Г.Шевченка

Ведучий .Пам’ятає народ свого Кобзаря, вшановує його память. Іменем Шевченка названо вулиці, театри, Національний університет носить його імя. На майданах міст, сіл споруджено пам’ятники поетові. У вересні минулого року  у Прилуках було встановлено пам’ятник Шевченку-художнику.(Показ фотографій)

Ведуча.       А слово Кобзареве летить орлом в імлі

                    Із вічною зорею в пошарпанім крилі.

                    Стрімке коріння в душу з польоту запускає,

                    Вростає в нею, й душу болем пропікає.

Ведучий.                                А слово через бурі гранітиться в віках,

                                                Молитвою бандури у серці пророста...

                                                 І... стигне на вустах!