Виховна година "І.Огієнко - апостол правди і життя"
Тема. Іван Огієнко – апостол правди і життя.
Мета. Допомогти учням глибше пізнати життєвий шлях І. Огієнка, розкрити його багатогранну діяльність як історика, поета, громадсько-політичного і церковного діяча , сприяти духовному та патріотичному розвитку учнів.
Обладнання: портрет І.Огієнка, «Десять мовних заповідей свідомого громадянина» фото Брусилівського районного історичного музею, презентація «Апостол правди і життя».
Хід виховного заняття
1.Вступ.
Вчитель. (На дошці написані слова І.Огієнка):
«Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові.
Бо другого серця кохати не маю
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю...»
(Митрополит Іларіон).
(Додаток 1)
В історію Іван Іванович Огієнко увійшов під двома іменами: як світська особа – професор Огієнко, і як духовна особа - митрополит Іларіон. Це – особистість, яка становить окрасу нації. Іван Огієнко – випускник Імператорського університету Св. Володимира(1909p.), історик, поет, громадсько-політичний і церковний діяч, міністр освіти та ісповідань УНР, митрополит Української автокефальної церкви.
2.Біографія І. Огієнка.
Учень 1. У багатодітній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків, що проживали в Брусилові Київської губернії пер Житомирська обл.), 2 січня 1882 р. народився хлопчик, якого також нарекли Іваном. На третьому році його життя трагічно загинув батько, невдовзі Іванко змушений був дбати про шматок хліба, працюючи в так званому фільварку (економії).
Нестримна жадоба знань спонукала вчитися, але шлях до освіти перекривала сувора проза життя – не вистачало коштів. Тож, закінчивши 1896 р. початкову школу, він подався до військово-фельдшерської школи, де навчання було безкоштовним, хоч великого потягу до медицини й не відчував. За це довелось платити інакше – мусив шість років відпрацьовувати в психіатричному відділенні військового госпіталю.у Києві.
Юнак мріяв вступити на історико-філологічний факультет Київського університету, але знову виникли перешкоди – лише на медичному йому могли зарахувати ще не відпрацьовані три роки в госпіталі. Тому І. Огієнко стає студентом медичного факультету, де опановує грецьку і латинську мови, які згодом надзвичайно знадобилися при перекладі Біблії, відвідує одночасно лекції провідних учених історико-філологічного факультету, на який врешті-решт вдалося перевестись. 1909 p. він успішно закінчує навчання.
Учень 2. Через кілька років молодий учений захищає магістерську дисертацію Для подальшої наукової та викладацької роботи необхідно було отримати докторську та професорську стипендію, але ректорат Київського університету безпідставно відмовляє йому в цьому. Аналізуючи причини, доктор мистецтвознавства Д. Степовик зазначає, що на заваді стала вдача Івана: «Надто патріотичний цей Огієнко, забагато любить Україну, після 1905 року розмовляє тільки українською і статті пише тільки до україномовних... часописів. Ні, Київському університетові такий не потрібен!».
Викладацька робота в Київській комерційній школі з одночасним навчанням на Вищих педагогічних курсах (1912) примножують необхідний педагогічний досвід і відкривають нарешті двері до омріяного університету.
Учень 3. 1917 р пробудив придушену царським режимом національну свідомість українців Розбудовується держава, започатковується й національна школа. Проте не було підручників, учителів. І молодий доцент І. Огієнко протягом двох, років видає «Українське писання», «Українську граматику для навчання в народних школах», «Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови», «Вчімося рідної мови».
Учень 4. Виявляються й організаторські здібності І. Огієнка. У міністерстві освіти Української Народної Республіки він очолює правописну комісію, яка готує «Проект правопису української мови», затверджений згодом Всеукраїнською Академією наук. Через певний час уже як міністр освіти професор І. Огієнко докладає чимало сил до запровадження літературної мови насамперед у школі, церкві, державних установах, торгівлі, медицині, війську, вбачаючи у них основні засоби впливу на свідомість українців.
Одночасно відбувається становлення І Огієнка як подвижника відроджуваної національної православної церкви. Саме цей аспект, воістину титанічний душпастирський труд І. Огієнка, найтісніше пов’язаний з його діяльністю як ученого-мовознавця. Йдеться насамперед про переклади українською богословської літератури та боротьбу (саме боротьбу!) за її наступне впровадження у практику православних парафій.
Учень 5. Ставши 1918 p. ректором Кам’янець-Подільського (тоді – Кам’янецького. – Авт.) державного університету, профеcop І. Огієнко створив при богословському факультеті спеціальну службу, яка займалася перекладами церковно-службових книг, і на цій ниві чи не найбільший його здобуток
Становлення І. Огієнка як діяча українського православ’я припадає на початок 20-х pp., коли уряд УНР мусив перебратися до польського міста Тарнова, неподалік Кракова. Хоч Огієнко багато часу проводив у Тарнові, проте його постійний дім був у Винниках під Львовом, де у 1921 – 1924 pp. жила його родина – дружина Домініка (вони побралися ще 1907 р.) з трьома дітьми – Анатолієм, Юрієм і Лесею.
Але, як бачимо, навіть за таких умов не припиняється напружена праця. Якщо в Україні професор І. Огієнко спрямовував всю енергію на заняття мовою, літературою, релігією, то на чужині він дедалі більше зосереджує свою увагу на церковних питаннях.
Учень 6. Ще займаючи посаду міністра віросповідань (1919), І. Огієнко розгорнув активну популяризацію ідей автокефальності Української православної церкви, повернення її стародавніх звичаїв, впровадження у богослужіння живої української мови. Під його редакцією благодійне видавництво «Українська Автокефальна Церква» зуміло впродовж короткого часу видати чималу кількість популярної літературі для віруючих.
Але найбільшою заслугою І. Огієнка на церковному поприщі у 20 – 30-х pp. була перекладацька діяльність. 1937-го у. Львові виходить «Новий Заповіт» – частина його семирічної праці над перекладом українською літературною мовою Біблії, з оригінальних давньоєврейських та грецьких текстів. Робота продовжувалась і в наступні роки. Так, 1942-го вийшов «Новий Заповіт і Псалтир» (перевиданий 1949 p.). Повністю ж Огієнків переклад «Біблії, або книг св. Письма Старого й Нового Заповіту» опубліковано 1962 р, Британським біблейним товариством у Лондоні.
Учень 7. Удівець І. Огієнко (його дружина Домініка упокоїлася у травні 1937 р.) восени 1940-го прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі, діставши ім’я Іларіон. У жовтні він був висвячений на архієпископа Холмського і Підляського, а у вересні 1944-го – на митрополита.
Учень 8. Мабуть, найтяжче митрополитові Іларіону жилося в повоєнні роки. Усвідомлюючи, що його чекає після визволення західноукраїнських земель наступаючими радянськими військами, він ще до їхнього приходу організував у липні 1944 р. евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії. Після довгих поневірянь у квітні 1945 р. опинився у Швейцарії (Лозанні), де прожив два роки. Але там було мало українських православних громад. Тому митрополит перебирається до канадського міста Вінніпег, яке поступово перетворилося в один із найбільших центрів української діаспори у Північній Америці. Протягом чотирьох років митрополит Іларіон налагоджує контакти між окремими православними громадами, активно займається науковою діяльністю, видавничою справою. Однією з найбільших його заслуг у цей час була праця над впровадженням у богослужіння української літературної мови. Він по-новому редагує переклади літургії, молитовників, катехізису, бореться з англізуванням служби в українських храмах, справедливо вважаючи, що церква мусить очолити рух за збереження української ідентичності, а отже, й української мови.
Учень 9. Помер Іван Огієнко 29 березня 1972 р. у Вінніпезі. Його величезна наукова, літературна, церковно-педагогічна й богословська спадщина повинна бути поставлена на службу самостійній Україні, сприяти її духовному відродженню.
3.Спадщина І.Огієнка.
Вчитель. Ім’я І. Огієнка в наш час повертається народові, якому вірою і правдою служив усе життя. Це ім’я заслужило діаметрально протилежних оцінок. Одні називали його «запроданцем-юдою в рясі митрополита», інші – «бджолою, що від світання до смеркання носить по краплині мед до свого; вулика», «людиною праці й обов’язку», «діячем українського, Ренесансу» тощо.
Увесь довгий життєвий шлях І. Огієнка – яскравий; приклад того, як талант пробиває собі дорогу навіть за несприятливих умов: Він рано зазнав лиха, повною мірою відчув соціальну несправедливість.
За все своє життя Огієнко-Іларіон написав більше півтори тисячі наукових і публіцистичних праць, доступ до більшості з яких і сьогодні є обмеженим.
За все своє життя Огієнко-Іларіон написав більше півтори тисячі наукових і публіцистичних праць, доступ до більшості з яких і сьогодні є обмеженим. Лише за перші десять років перебування в Канаді у відновленому виданні "Нашої Культури" вийшло 29 його праць. Серед них: "Історія української літературної мови", "Українська церква за час Богдана Хмельницького", "Іконоборство".
Огієнка цікавили питання виникнення й розповсюдження друкарства на наших теренах ("Історія українського друкарства", "Пам'ятки старослов'янської мови X–XI віків"). Він розробляв власну концепцію походження й розвитку української мови й культури ("Історія української культури", "Нариси з історії української мови. Система українського правопису", "Історія української літературної мови", "Етимологічно-семантичний словник української мови"). Ще перебуваючи у Львові, він видав "Український стилістичний словник".
І наостанок не можна оминути того факту, що саме Іван Огієнко є справжнім автором уже народної пісні "Не питай, чого в мене заплакані очі", "Десяти мовних заповідей свідомого громадянина", а також це саме з його ініціативи було запроваджено святкування Дня соборності України 22 січня.
(Учні виконують пісню "Не питай, чого в мене заплакані очі", додаток 2 )
Не питай,
Чого в мене заплакані очі,
Чого часто тікаю я в гай
І блукаю я там до півночі,
Не питай, не питай, не питай.
Не питай,
Чого в'яну і сохну, як квітка,
Бо так щиро кохаю тебе,
Ти покинув мене, сиротину,
На посміх, поговір для людей.
Не питай,
Бо нічого тобі не скажу я, -
Бачив ти мої сльози і сум,
А нещирі слова та байдужі
Не розвіють тяжких моїх дум.
Учень 10 зачитує «Десять мовних заповідей свідомого громадянина» (Додаток3)
1. Мова - то серце народу: гине мова - гине народ.
2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
3. Літературна мова - то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її.
4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об'єднанню нації.
5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.
6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.
7. Головний рідномовний обов'язок кожного свідомого громадянина - працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
8. Стан літературної мови - то ступінь культурного розвою народу.
9. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.
10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов'язки свого народу.
Іван Огієнко
Учень 11 зачитує "Найперші рідномовні обов’язки" (Додаток4)
«НАЙПЕРШІ РІДНОМОВНІ ОБОВ`ЯЗКИ»
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)
1. На кожному кроцi й кожної хвилини охороняй честь своєї рiдної мови, як свою власну, бiльше того - як честь своєї нацiї. Хто не береже чести своєї рiдної мови, той пiдкопує основи своєї нації.
2. Розмовляй у родинi своїй тiльки рiдною мовою. Це принесе тобi правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбiльшого обов’язку щодо свого народу.
3. Хто в родинi своїй розмовляє не рiдною мовою, той стоїть на дорозi до мовного винародовлення, - найбiльшого непрощеного грiха проти свого народу.
4. Бережи своє особове iм'я й родове прiзвище в повнiй нацiональнiй формi i нiколи не змiнюй їх на чужi. Найменша тут змiна, - то вже крок до винародовлення.
5. Кожний, хто вважає себе свiдомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної лiтературної мови.
6. Кожний свiдомий член свого народу мусить завжди допомагати всiма приступними йому способами розвитковi культури своєї лiтературної мови.
7. Кожний свiдомий член народу мусить добре розумiти й ширити головне рiдномовне гасло "Для одного народу - одна лiтературна мова й вимова, один правопис".
8. Кожний свiдомий член нацiї мусить добре знати й виконувати рiдномовнi обов'язки свого народу.
9. Де б ти не жив - чи в своїм рiднiм краю, чи на чужинi, - скрiзь завжди мусиш уживати тiльки однієї соборної лiтературної мови й вимови, тiльки одного спiльного правопису, тим ти покажеш, що ти свiдомий син своєї об'єднаної нацiї.
10. Кожний громадянин мусить добре пам'ятати й дiтей своїх того навчати, що наймилiша мова в цiлому свiтi - то мова рiдна.
11. Кожний свiдомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рiдної мови не тiльки вдома, але й скрiзь, де можливо.
12. Кожний свiдомий громадянин мусить щедро пiдтримувати свої нацiональнi перiодичнi й неперiодичнi видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан нацiональних видань - то могутня сила народу й забезпечення розвитку рiдної мови, а висота їх накладу - то ступiнь нацiональної свiдомости народу.
4.Брусилівський районний історичний музей (Додаток 5)
Учень 12.Брусилівський районний історичний музей на громадських засадах був заснований у 1960 році. Ініціаторами і організаторами його створення стали місцеві краєзнавці Я.Я. Галайчук, В.С. Ткаченко, Л.В. Мельниченко.
У 2009 році громадський музей став відділом Житомирського обласного краєзнавчого музею і йому було присвоєне ім’я уродженця Брусилова Івана Івановича Огієнка (Митрополита Іларіона) (1882-1972) – визначного вченого – історика, мовознавця і літературознавця, поета і прозаїка, редактора та видавця, політолога і теоретика канонічного права, громадсько-політичного і церковного діяча, перекладача Біблії на українську мову. Його ім’я з історії та пам'яті українців було викреслено радянською владою і тільки на початку 1990-х років повернулося на рідну Україну.
5. Поезія про І.Огієнка (Додаток 6)
Учень 13
Брусилів містом народження було Здається лишень нова людина, Але які плоди воно дало Відомі і у нашу днину.
Із села поринув в місто
В душі наповнено натхнення,
І він ліпив неначе тісто
Жагу й завзяття до учення.
Пройшов крізь уряди та церкви,
Еміграції доволі
Збагатив наукою серце,
І відданий був мові.
Людям вказував на те,
Що сліпому навіть видко
Берегти потрібно рідне те,
А інакше чорні ворони вкрадуть все швидко.
Він життя прожив не марно
Рідну мову величав,
Він від неї легендарно
Сірі хмари відганяв.
Рідну землю прославляв
І на ній дожить хотілось дні,
Але інший шлях Господь обрав:
Смерть прийшла на чужині.
Хоча смерть лише уявна назва
Він живе в скарбниці знань,
Що подарував нам здавна
Переможницю усіх змагань.
Він присутній наче дух
Подає свої цитати,
І не чуємо на слух,
Але можемо читати.
Можна впевнено пишатись
Учні мають комбінацію,
І готові розвиватися,
Щоб зцілити нашу націю.
Катерина Гарай
6.Заключне слово вчителя
Він не втомлювався нагадувати кожному українцеві головні свої житейські гасла: не соромитись свого українства, любити рідну мову, спілкуватись нею всюди, невпинно вивчати її, дотримуватись одного правопису, намагатись не занапастити своєї душі зрадництвом усього рідного. Проникливо звучать слова болю за долю рідної мови: “Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання…І поки житиме мова – житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться потім дужчим народом…’’
Найбільше щастя – для Народу
Віддати все своє життя,
Покласти душу за свободу,
Прийнять за нього й розп’яття…
Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг.
Додаток 1
Додаток 2
Пісня
Не питай,
Чого в мене заплакані очі,
Чого часто тікаю я в гай
І блукаю я там до півночі,
Не питай, не питай, не питай.
Не питай,
Чого в'яну і сохну, як квітка,
Бо так щиро кохаю тебе,
Ти покинув мене, сиротину,
На посміх, поговір для людей.
Не питай,
Бо нічого тобі не скажу я, -
Бачив ти мої сльози і сум,
А нещирі слова та байдужі
Не розвіють тяжких моїх дум.
Додаток 3
|
Додаток 4
«НАЙПЕРШІ РІДНОМОВНІ ОБОВ`ЯЗКИ»
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)
1. На кожному кроцi й кожної хвилини охороняй честь своєї рiдної мови, як свою власну, бiльше того - як честь своєї нацiї. Хто не береже чести своєї рiдної мови, той пiдкопує основи своєї нації.
2. Розмовляй у родинi своїй тiльки рiдною мовою. Це принесе тобi правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбiльшого обов’язку щодо свого народу.
3. Хто в родинi своїй розмовляє не рiдною мовою, той стоїть на дорозi до мовного винародовлення, - найбiльшого непрощеного грiха проти свого народу.
4. Бережи своє особове iм'я й родове прiзвище в повнiй нацiональнiй формi i нiколи не змiнюй їх на чужi. Найменша тут змiна, - то вже крок до винародовлення.
5. Кожний, хто вважає себе свiдомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної лiтературної мови.
6. Кожний свiдомий член свого народу мусить завжди допомагати всiма приступними йому способами розвитковi культури своєї лiтературної мови.
7. Кожний свiдомий член народу мусить добре розумiти й ширити головне рiдномовне гасло "Для одного народу - одна лiтературна мова й вимова, один правопис".
8. Кожний свiдомий член нацiї мусить добре знати й виконувати рiдномовнi обов'язки свого народу.
9. Де б ти не жив - чи в своїм рiднiм краю, чи на чужинi, - скрiзь завжди мусиш уживати тiльки однієї соборної лiтературної мови й вимови, тiльки одного спiльного правопису, тим ти покажеш, що ти свiдомий син своєї об'єднаної нацiї.
10. Кожний громадянин мусить добре пам'ятати й дiтей своїх того навчати, що наймилiша мова в цiлому свiтi - то мова рiдна.
11. Кожний свiдомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рiдної мови не тiльки вдома, але й скрiзь, де можливо.
12. Кожний свiдомий громадянин мусить щедро пiдтримувати свої нацiональнi перiодичнi й неперiодичнi видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан нацiональних видань - то могутня сила народу й забезпечення розвитку рiдної мови, а висота їх накладу - то ступiнь нацiональної свiдомости народу.
Додаток 5
Брусилівський районний історичний музей
Додаток 6
Поезія про І.Огієнка Брусилів містом народження було Здається лишень нова людина, Але які плоди воно дало Відомі і у нашу днину.
Із села поринув в місто
В душі наповнено натхнення,
І він ліпив неначе тісто
Жагу й завзяття до учення.
Пройшов крізь уряди та церкви,
Еміграції доволі
Збагатив наукою серце,
І відданий був мові.
Людям вказував на те,
Що сліпому навіть видко
Берегти потрібно рідне те,
А інакше чорні ворони вкрадуть все швидко.
Він життя прожив не марно
Рідну мову величав,
Він від неї легендарно
Сірі хмари відганяв.
Рідну землю прославляв
І на ній дожить хотілось дні,
Але інший шлях Господь обрав:
Смерть прийшла на чужині.
Хоча смерть лише уявна назва
Він живе в скарбниці знань,
Що подарував нам здавна
Переможницю усіх змагань.
Він присутній наче дух
Подає свої цитати,
І не чуємо на слух,
Але можемо читати.
Можна впевнено пишатись
Учні мають комбінацію,
І готові розвиватися,
Щоб зцілити нашу націю.
Катерина Гарай
про публікацію авторської розробки
Додати розробку