Виховна година "Історія української національної символіки"

Про матеріал

Мета данноїрозробки: виявити знання учнів з національної символіки; сприяти формуванню національної свідомості дітей; розвивати пізнавальний інтерес, інтерес до історії рідної землі, її минулого й сьогодення; розширити та уточнити знання учнів про Державні символи України; традиції українського народу; виховувати в учнів почуття патріотизму, повагу і глибоку любов до країни.

Перегляд файлу

 

Краснолиманська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала:

кл. керівник

Потапенко І.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2015 р.

 

Мета: виявити знання учнів з національної символіки; сприяти формуванню національної свідомості дітей;  розвивати пізнавальний інтерес, інтерес до історії рідної землі, її минулого й сьогодення; розширити та уточнити знання учнів про Державні символи України; познайомиться з традиціями українського народу; виховувати в учнів почуття патріотизму, повагу і глибоку любов до країни.

Обладнення: зображення герба, прапор, український посуд, рушники, каравай, презентація.

Хід заходу

В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім — Батьківщина.

     Л. Костенко

1 - й у ч е н ь

Ти не тільки там, де княжий Київ,

Де горять тисячоліть хрести.

Україно, ти неначе мрія,

Що її чужим не досягти!

2-й учень

Ти живеш у гуркоті турбіни,

У гнізді орлинім на шпилі,

І у слові першому дитини,

І у надрах нашої землі:

3-й учень

Ти у всіх країнах, Україно,

В образі нестримного крила,

Бо усюди є така людина,

Що тобі на вірність присягла.

Любі діти, ми з вами- нащадки славетного українського минулого та творці нової історії своєї держави. Тому і зрозуміло, чому останнім часом ми все частіше звертаємося до витоків нашої української духовності, прагнемо стати учасниками відродження національної культури й історії. Національні символи в усіх народів і в усі часи були відображенням високого духу нації, його своєрідним генетичним кодом. А прагнення людини дізнатись про історію своєї держави, про витоки її формування завжди було ознакою високодуховної та патріотичної особистості.

Наша сьогоднішня зустріч буде присвячена «Історії української національної символіки».

 Проходити захід буде у вигляді усного журналу, а ви будете його кореспондентами. Додому вам було завдання підготувати репортаж про певні символи нашої країни.

 І так ми починаємо.

1 сторінка нашого журналу.

Давно-давно жила колись жінка. І було у неї три сини. Росли сини чесними, сміливими, дуже любили свою матусю, готові були віддати за неї своє життя. Попідростали і вирішили піти у світ.

От перший син і каже:

—Мамо, піду-но я у люди, подивлюся на світ.

—Що ж, синку, — відповідає мати, — йди, та пам'ятай рідну домівку, а на згадку візьми з собою золоту корону з трьома промінцями, хай у далекому краї зігріває вона тебе.

Минув час, і завдяки своєму розуму став старший син великим князем. Бо трьохпроменева корона, яка зігрівала людей і вела вперед, показувала шлях до кращого життя. Дали першому синові ім'я Тризуб, а знак, що дала йому мати, назвали Гербом (Розповідь учня).

— Пустіть мене, мамо, світ подивитися, — проситься другий син.

Дала йому мати в дорогу жовто-блакитний одяг. Своїми звитяжними ділами син прославляв матір. Одержав середній син імення Прапор (Розповідь учня).

А найменший син отримав у дарунок від матері соловейків голос. І де б він не був, усюди лунала його дзвінка урочиста пісня. За цей голос і величний спів люди дали йому ім’я Гімн (Розповідь учня). Так і донині по всьому світу золотий тризуб, синьо-жовтий прапор і урочистий гімн прославляють рідну неньку – Україну. Вони стали державними символами України.    

Але наша країна має багато і інших символів.

 2 сторінка нашого журналу.

Легенда про вербу та калину

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…

Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів. (Розповідь учня).

3 сторінка нашого журналу.  

Лелека

        Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників. Налітали, підпалювали хати, виганяли худобу, забирали в полон жінок та дітей. А малюків кидали напризволяще на згарищах. Це побачили лелеки і стукотом своїх дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були козаки, не почули вони птахів. І тоді птахи підхопили на крила заплаканих малюків, піднялися високо-високо над землею. Почули плач своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів, а лелеки кружляли над ними, показуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і порубали їх. З того часу лелекам в Україні завжди раді. (Розповідь учня).

4 сторінка нашого журналу.

Легенда про чорнобривці

           Давно це було. Мирно жили і працювали люди на своїй землі. Та прийшли вороги, несучи із собою сльози та горе. Вони забирали в полон хлопчиків 5-8 років. Удерлися вони й до села, де жила Любава зі своїми дітьми. Матері розпачливо шукали порятунку у бабуні Ясновидиці. І Любава прибігла до неї зі своїм синочком Карооком. Сивочола бабуня пригорнула до себе хлопчиків і,мовивши слова заклинання, перетворила їх на прекрасні кущисті квіти. Вони були чорнобривими і ясноокими, як хлопчики. « Тепер залишайтесь у матерів, і не болітиме у них серце за вас», сказала бабуня і впала, порубана ворогами. Не стало людини, яка могла б повернути життя цим дітям. Заклякла над квітами й мати. Так і зосталися в Україні Хата, Мати і Чорнобривці, як одне ціле. Відтоді немає в Україні куточка без білої хати і чорнобривців, що милують материнське серце до сивих морозів. (Розповідь учня).

5 сторінка нашого журналу.

Легенда про синьооку квіточку

      Жили колись у любові і злагоді чоловік із жінкою. А найбільшою втіхою для них був їхній синочок на ймення Бар. Він виріс і став ставним парубком. У нього закохалася дівчина, яка мала маму-відьму.

      Але Бар любив дівчину на ймення Вінка. Тоді вирішили мати-відьма зі своєю донькою помститися Барові і Вінці. Прийшли вони до весільних воріт, де стояли молодята, покропили водою та й пішли. А на місці молодят нікого не стало. Упала Барова матінка на те місце, де тільки що стояв її син, скропила те місце сльозами. І на очах  у людей сталося диво – із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом…

     Назвали те зіллячко люди барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. А на згадку про двох закоханих – Бара і Вінку – кожна дівчина вплітає барвінок у свій весільний вінок…(Розповідь учня).

6 сторінка нашого журналу.   

Легенда про український рушник

Було це дуже давно, коли зродилися кришталеві сльози-намистинки, що росою в народі звуться, коли пташки до сонечка літали та щоранку тією росою вмивалися.

Жила тоді в одному селі мати і мала вона трьох красенів-синів. Працьовиті були вони і люди їх поважали. Одного лише хлопці не вміли — вишивати як їх ненька. Сядуть біля неї, коли з усім упораються, та й кажуть:

— Ви, матусенько, шийте та вишивайте, та пісню співайте, а ми подивимось, як народжується у ваших руках квіти та птахи.

Горнулася мати до синів і такі мудрі слова їм говорила:

— Долю я вам кожному вишию, а пам’ять про себе в рушниках залишу, то ж бережіть їх.

Багато вишила мати за своє життя рушників і всі між синами розділила. Даруючи, навчала:

— Сини мої, мої голуби! Пам’ятайте навік прохання своєї неньки. Куди б не їхали, куди б не йшли, а рушник в дорогу беріть. Хліб у нього загортайте та людей пригощайте. Хліб на рушнику життя величає, здоров’я береже.

Та життя людини, як дитина, швидко минає. Померла старенька, мати. Осиротіли сини. Поховали свою неньку, а на могилі рушник білий прослали, щоб вітер порох на неї не трусив.

Правду кажуть чи ні, та чутка про те диво й понині ходить. Переповідають, що на тому рушникові квіти через три дні розцвіли. Хто вишив їх, ніхто не знає. Лише вітер про те розповідає і просить вишити рушник на згадку. (Розповідь учня).

7 сторінка нашого журналу.   

Легенда про пшеницю

За віруваннями українців, пшеницю людям послав сам Бог. Причому, колос у неї, як і в інших рослин, починався при самій землі і продовжувався до верхівки стебла. Так що не можна було ні косити, ні жати, а підтинали колосся, щоб не згубити зерна, шилом при самій землі Одного разу вирішив Бог спуститися на землю і перевірити, як живуть люди. Переодяглися вони із святим Петром у жебраків та й пішли світом. Скрізь вони бачили великий достаток і заможність людей. Зайшли  вони  у  хату  до    однієї жінки і попросил милостиню . Дуже непривітн о зустріла вона їх. У відповідь напрохання подорожніх кинула та їм черствогомлинця, хоча на столі стояв свіжоспечений духмяний хліб. Але перед цим витерла жінка тим млинцем слід на лаві, залишений дитиною. Розгнівався Бог на весь рід людський за таке зневажливе ставлення до хліба і давай обшморгувати пшеничне колосся. Побачив це вірний слуга людини – собака і давай скиглити, плакати, вимолювати  прощення. Змилувався Бог над собакою і залишив на пшеничному стеблі колосся, яке він тримав у руці. Таким чином залишилася на стеблі лише “собача доля”, яку споживаємо ми, люди. (Розповідь учня).

Але не тільки з цим асоціюють нашу Україну, а ще із……

А закінчити урок хочу віршиком. А ви мені допоможити з закінченням рядків

Ось небо блакитне і сонце в зеніті! Моя Україна – найкраща... ( у світі)

Моя Україна – це ліс і озерця, безмежні степи і чарівні... (джерельця)

Красиві пейзажі і гори високі, маленькі струмочки і ріки... (глибокі)

Сади чарівні, мальовничії села, Моя Україна – це пісня... (весела)

Це щира, багата, як світ, її мова, Така мелодійна, крилата,... (чудова)

ЇЇ обереги – верба і калина, Найкраща у світі – моя ...(Україна)

Бо нам найрідніша Вітчизна і мати,

То як же нам, дітям, її ... (не любити)

Вона дорога нам, і рідна, і мила,

Бо світ перед нами, як мати,... (відкрила)

Вітчизна свята, дорога Україна,

Для кожного з нас ти у світі... (єдина)

Нема життя без України, бо Україна — це доля, яка випадає раз на віку, бо Україна — це мати, яку не обирають, як і долю, бо Україна — це пісня, яка вічна на цій землі. Любіть Україну! Дякую за увагу.

 

 

docx
Додано
16 квітня 2018
Переглядів
437
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку