Виховна година "Минуле стукає в наші серця" (до дня пам'яті голодомору)

 Виховна година   «Минуле стукає в наші серця»

Мета:  Ознайомлювати учнів з трагічним минулим нашого народу; вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни, розкривати її як білі, так і чорні сторінки; виховувати здатність кожної людини на скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів співвітчизників.

«Згадайте нас-бо ми колись жили.

Зроніть сльозу і хай не згасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.»

 

-         У світі сталося багато трагедій. Страшних трагедій.

Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей.

     Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потягу, виверження вулкану – це одне.

Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це друге.

       А коли люди гинуть від голоду – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. Ви вже знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата хлібом. Ще нашу Україну називали «житницею Європи».

Хіба можна уявити, що народ – хлібороб помирає від голоду?

Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини.

В руках, що виростили хліб.

 Не залишили і зернини

 Ні, рід наш в горі не осліп -

 Ти все згадаєш, Україно!

 Згадай усе ти, щоб воздать

 Близьким і дальнім людоморам.

 ... Хоч радість легше пам'ятать.

 Та треба пам'ятать і горе.

                  В ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти.

Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти усього людства.

А чи так давно це сталося? Ні. Ще досі живі свідки тих часів. Серед них можуть бути ваші бабусі, дідусі. Запитайте у них, що вони знають про Голодомор. Можливо ви почуєте від них багато нового і страшного, але не бійтеся чути це. Не бійтеся питати про це. У свого діда чи бабусі, сусіда чи родича.

Ця трагедія ніколи не повториться. Наша пам'ять не дозволить нікому це зробити.

Це наша історія. Ми не можемо її викреслити з нашої пам’яті. Ми не можемо це забути.

Що таке Голодомор?

         - Сьогодні ми згадуємо страшну сторінку нашого народу – Голодомор 1932-1933рр. Ця трагедія забрала життя мільйонів наших земляків. В українських селах від голоду помирали і дорослі, і діти.

         Але найстрашнішим було те, що голодомор був створений спеціально.

          Український народ – свободолюбивий. Проти його свободи боролися у різні способи. Сталін винайшов власний, один з найжорстокіших за усю історію людства. Він залізною рукою впровадив терор і голодну смерть.

Дотепер ми не знаєм імен всіх, хто загинув від голодної смерті. Їх не називали героями. Їм не ставили пам’ятників чи обелісків.

Нас просто заставляли про це забути. Але пам'ять не можна знищити!

 Як чинився Голодомор?

Насильно забирали всі продовольчі припаси.

Засуджували навіть дітей, які підбирали колоски пшениці на вже зібраних полях.

Штрафували.

Якщо селянин  чи  колгоспник не виконав план здачі зерна, у нього забирали усе: картоплю, зерно, корову, хату.

Люди розуміли, навіть тим, хто переживе голодну зиму, сіяти навесні не буде чим.

Найбільше від Голодомору постраждали Харківська, Київська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Житомирська області.

1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючішої країни.

              А навесні цього ж року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 — щогодини, 17 — щохвилини. Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 млн. чоловік, з них 3 мільйони — діти.

Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали гордо зватись – українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

 

Голодомор мовою фактів

Складовими політики Голодомору  були:

- Насильне вилучення всіх продовольчих припасів

 Липень 1932 р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель;

Серпень 1932 р. – прийнято закон ”Про п’ять колосків”, за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях;

 Листопад 1932 р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян;

  Грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.

 

Блокада мешканців окремих територій та всієї України:

 Січень 1933 р. – забороняється виїзд за межі України. Відповідно до директиви Сталіна території УСРР і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними законами для блокування виїзду селян ”за хлібом” в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР.

- У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.

«Когда мне было 12 лет, осудили за колоски меня маленького на 5 лет к тяжёлым работам. Мама пухла вместе с сестрой и умерла на моих глазах. Одно спасенье: мыши наносили в норки запасы, землёй обворачивали их в круглых кучках, а мы уже её раздалбливали зимой и забирали эти запасы…»

Петро Оливка, 1921 р. н., смт. Петропавлівка  Дніпропетровська обл..

 

 

О діти, діти, Анголи невинні!

Чом ви так тяжко й страшно мовчите?

Ви вже ніколи рідній Україні своїх сердець і душ не віддасте.

Ви не розцвівши згинули дочасно,

Поклав у землю вас голодомор,

Я ж бачу, як важкий достиглий колос,

Схилився над голодними дітьми.

 

Великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей.

 

Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробиралися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях.  Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли. Важко в це повірити і уявити, але коли людина довго голодує, вона ніби втрачає розум, стає звіром…

Свідчення очевидця

- Я хочу розповісти вам одну історію з життя – це історія дівчинки Ганни Неласої.

Це була звичайна українська родина. Ганна жила з батьками і 4 братами на хуторі Литвинов у Луганській області. Вони мали свій великий дім, сад, город, пасіку. Завдяки важкій праці батьків, яким завжди допомагали діти, сім’я не знала особливих нестатків.

(Сама Ганна все життя прожила в Росії, тому свої спогади вона розповідала на російській мові.)

 «Жили мы мирно, дружно. Сеяли хлеб, выращивали на огороде овощи. У нас была и бахча, было и подворье, где держат скот. Отец был добрым и умелым, он мастерил нам, детям, человечков на ниточках и других зверюшек, делал деревянные ложки. Когда он шёл по хутору, то раздавал конфеты, ребятишки к нему тянулись. А ещё учил неграмотных хуторян грамоте.

Мамочка моя вся в домашних заботах: трое маленьких детей, работа в огороде и по дому.

       А потом наступила самая страшная пора жизни нашей семьи. Это был 1931-1932годы. Весной пришли люди «комсомольцы». Угнали овец, забрали лошадь, увели корову. Мама кричала, плакала, мы все трое держались за подол её юбки и ревели.

Потом власти выгнали нас из дома. В лесу мы вырыли землянку. У нас была одна землянка на две семьи, папа, мама, нас трое, сестра, её муж и их трое детей. Иногда к нам наведывались какие-то люди, чтобы отобрать последнее

            - Настала голодная весна 1933 г. Мы выловили и поели сусликов, ежей, змей – всё, что попадётся, ели всякую траву – лебеду, листья липы, бересту. Когда в хуторе падал скот, его вывозили из хутора, люди из землянок ходили за падалью. Если удавалось залезть на дерево в гнездо сороки или другой птицы, то это был праздник, яйца мы съедали сырыми. Помощи не было ниоткуда никакой.

         И наступил страшный голод. Первым от голода умер братик Коля. Около землянки лежала куча хвороста, он упал на неё и умер. Я плакала. А потом умер дядя, потом тётя.

                Смерть моих родственников произошла в июне 1933 года. Мне было 7,5 лет.

Зайдя в землянку, я увидела свою мамочку, лежащую на лохмотьях с распущенной косой, по лицу ползали вши, живот прирос к спине. Я стала лить ей в рот из бутылки молоко, но оно не проходило. Я плачу… Отец говорит: «Дочка, ей это уже не поможет».

              Отец стал бредить…и хрипеть. Я прошу: «Тату, не храпи!» Он умер на второй день после мамы… Мы с братиком остались вдвоём среди мёртвых родственников. Сколько это продолжалось – не знаю.

           Нас забрали в ясли. Братика положили на земляной пол под печкой. Он умирал, с его опухшего тела сочилась жидкость. Я сидела рядом, он скрипел зубами и просил огурчик… Братик умер. Его завернули в одеяло и похоронили рядом с яслями…

Часто думала, почему с нашими семьями так поступили, за что выгнали из домов, за какие преступления обрели на голодную, страшную смерть? Я выжила… видимо, так было угодно Богу – оставить меня жить на свете за моих дорогих родителей и братиков – мучеников. Этот ужас и все эти страдания мне пришлось пережить в 8-летнем возрасте.»

 Ця історія є лише краплиною в морі людського горя, яке довелося пережити мільйонам українських сімей у 1932-1933рр. Вона доводить, що Голодомор в Україні був спеціально створений. Ця історія в котре доводить, що правда немає кордонів. Її потрібно шукати, а пам'ять шанувати.

Великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей.

  Мільйони ні в чому невинних жертв, яких вже ніколи не повернеш, – це є наша пам’ять і водночас, застереження майбутнім поколінням всього людства.

Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам’ять жертв сталінського голодомору.

Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скорботи стане актом поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи. Хвилиною мовчання помянімо жертви всіх голодоморів…

                                                (хвилина мовчання)

Кожної четвертої суботи в листопаді, коли на вулиці темніє, небайдужі люди ставлять на свої підвіконня запалені свічки, щоб видно їх було далеко-далеко.Цих вогників має бути якнайбільше. Вони потрібні для кожного з нас

Ці вогники символізують нашу скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів наших українців. Ці вогники зігріють душі загиблих.

Це - знак  нашої пам’яті.

Це – символ очищення задля нашого майбутнього.

Ми живемо. Живе наш народ. Так буде завжди.

Оповідання «Катеринка. Катерина».

                 Катю в селі називали лише Катеринкою. Така вдача була у дівчинки: з усіма привітна, кожному усміхнеться, то тут, то там чувся її дзвінкий, веселий голосочок.

                 А це ось декілька днів Катеринки на вулиці не видно. Вона все дома – з мамою і молодшими сестричками. Тато помер місяць тому, і його

відвезли до ями за селом. Бо мама тоді вже була слаба і не могла поховати його. У хаті всі мовчать. Від самого ранку. Немов усі поснули. Першою замовкла мама. Молодші довго кликали її слабенькими голосами, та дарма. Ніхто не озивався, тільки Катеринка чула їх, хотіла заспокоїти, але не стачило сили вимовити й слово. Скоро сестрички теж затихли. Катеринка знала: померли, як і мама. Від голоду. Та страшно не було. Лише дуже хотілося їсти. Вони вже давно нічого не їли…

                 До хати зайшло двоє. Вони несли маму, дівчаток. Повернулися і за катеринкою. Вона зібралася голосно крикнути: «Я ще жива!», та лише ворухнула губами.Дядьки помітили це:

-  Дивись, жива…

-  Все одно помре, давай заберемо, щоб знову не їздити на цей куток. Тут вже немає нікого.

             Катеринку поклали зверху на купу мертвих людей і повезли вулицею. Жодна жива душа не трапилась їм назустріч. А їй здавалося, що біля кожного подвір’я стояли по-святковому вбранні односельці і здоровкалися з нею. Тому вона з останніх сил повертала голову на всі боки і усміхалася…

            Що було далі Катеринка не пам’ятала. Вона опритомніла, бо дуже замерзла. Щось холодне було під нею, щось холодне тиснуло зверху. Пригадала дядьків і зрозуміла: вона у ямі, куди звозили померлих. Їй стало так страшно, що почала щосили пручатися, відштовхувати від себе все, щоб виповзти з-під чийогось захололого тіла. І таки вилізла з ями. Добре, що не була засипана землею – не встигли це зробити дядьки, які привозили людей.

        Катеринка згадала їх і злякалася ще дужче: ось зараз вони під’їдуть і знову вкинуть до ями! Ні, ні, ні! Вона поповзла. Не додому – там немає нікого. Прямувала до хати далеких родичів – може, там дадуть щось поїсти. Колись їй вистачало півгодини, щоб дійти сюди. Але то було колись. А тепер кожен метр знайомої стежки був, як кілометр. Та знову до ями вона не хотіла…

       Ранком її знайшла тітка біля порогу. І хоча в хаті було п’ятеро своїх зголоднілих дітей, порятувала Катеринку – нагодувала, чим змогла, виходила.

           Дівчинка вижила. Тільки зовсім розучилась усміхатися. Від тоді більше ніхто не називав Катеринкою, лише Катериною.

       Згодом Катерина разом з іншими дітьми ходила до школи, де, окрім письма й читання, вчилася ще й усміхатися.

Було це на Сумщині, в селі Веселому. 85 років тому.

Підсумок уроку.