15 квітня о 15:00Вебінар: Особливості дистанційного навчання дітей з особливими освітніми потребами

Виховна година на тему: "Голгофа голодної смерті"

Про матеріал

У даній розробці пропонується один із можливих варіантів проведення у старшій школі виховної години, присвяченої вшануванню жертв голодомору 1932-1933 років.

Мета: Вшанування пам'яті жертв голодомору, виховання почуття патріотизму, поваги до скорботних подій тих часів, історичного минулого України.

Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

ГОЛГОФА ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ

(ГОДИНА ПАМЯТІ І СКОРБОТИ. ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ 1932-33 рр. В УКРАЇНІ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мета:

Вшанування пам'яті жертв голодомору, виховання почуття патріотизму, поваги до скорботних подій тих часів, історичного минулого України.

 

 

Оформлення кабінету:

 На вишитому рушникові хлібина, склянка з водою, кетяг калини, ікона, свічка, чорнобривці, повиті чорною стрічкою.

На дошці записана тема виховної години; по краях дошки вишиті рушники.

Книжкова виставка: "Забуттю не підлягає".

 

 

Обладнання:

Комп’ютер; мультимедійна презентація «Голодомор 1932-1933 років в Україні»; радіовистави поеми Н.Виноградської «Голодомор»; «Панахида за померлими з голоду» Є.Станковича; свічки для хвилини мовчання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Звучить уривок №1 з радіовистави за поемою Н.Виноградської «Голодомор» (0:43 – 2:15).

 

Викладач історії. Історія людства у всі часи була непростою. Але ХХ століття на її фоні виділяється насиченістю та жорстокістю подій, їх неоднозначністю. Під час двох світових воєн та панування тоталітарних режимів, у коловороті суспільно-політичних та міжетнічних збройних конфліктів загинули сотні мільйонів людей.

     Територія України у ХХ столітті входила до епіцентру цих складних історичних процесів, була ареною суперечливих, часто трагічних подій. Народ України і досі відчуває на собі негативні наслідки тих часів, несе тягар масштабних демографічних та культурних втрат.

     Разом з тим, майже кожна зі сторінок нашої історії у ХХ столітті має білі плями, потребує сучасної об’єктивної, науково обґрунтованої оцінки й особливого рівня дослідницької та суспільної уваги.

 

Учениця (читає вірш)

                              У той рік заніміли зозулі,
                              Накувавши знедолений вік,
                              Наші ноги розпухлі узули
                              В кирзаки-різаки у той рік.
                              У той рік мати рідну дитину
                              Клала в яму, копнувши під бік,
                              Без труни, загорнувши в ряднину...
                              А на ранок - помер чоловік.
                              У той рік і гілля, і коріння -
                               Все трощив буревій навкруги...
                              І стоїть ще й тепер Україна,
                              Як скорботна німа край могил.

 

Вчитель літератури.  Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потягу, виверження вулкану – це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це друге. А коли люди гинуть від голоду – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. Ви знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата хлібом. Ще нашу Україну називали «житницею Європи».

     Хіба можна уявити, що народ – хлібороб помирає від голоду?

     Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини.

     В ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько 2/3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника.

     Саме так влада поступила з мільйонами українців, та й не тільки українців, у ті далекі 30-ті роки минулого століття.

     Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти усього людства.

     А чи так давно це сталося? Ні. Ще досі живі свідки тих часів. Серед них можуть бути ваші бабусі, дідусі. Запитайте у них, що вони знають про Голодомор. Можливо, ви почуєте від них багато нового і страшного, але не бійтеся чути це. Не бійтеся питати про це. У свого діда чи бабусі, сусіда чи родича.

     Ця трагедія ніколи не повториться. Наша пам'ять не дозволить нікому це зробити.

     Це наша історія. Ми не можемо її викреслити з нашої пам’яті. Ми не можемо це забути.

     Сьогодні ми згадуємо страшну сторінку нашого народу – Голодомор 1932-1933рр. Ця трагедія забрала життя мільйонів наших земляків. В українських селах від голоду помирали і дорослі, і діти.

     Але найстрашнішим є те, що голодомор був створений спеціально.

     Французький вчений Ален Безансон так сказав про події 1932-1933 рр: «Спосіб, за допомогою якого людей нищили, був найжахливішим з досі відомих».

     Український народ – свободолюбний.  Проти його свободи боролися у різні способи. Сталін винайшов власний, один з найжорстокіших за усю історію людства. Він залізною рукою впровадив терор і голодну смерть.

     Дотепер ми не знаємо імен всіх, хто загинув від голодної смерті. Їх не називали героями. Їм не ставили пам’ятників чи обелісків.

     Нас просто заставляли про це забути. Але пам'ять не можна знищити!

 

Вчитель історії. То як же сталося, що маючи чудовий урожай, будучи «житницею» Європи, українці гинули від голоду? Чому так сталося? Хто винний?

     Назвемо постанови та розпорядження радянської влади 1932 року:

  • серпень – закон «про п’ять колосків», за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях;
  • 24 листопада – постанова про штрафи за невиконання хлібоздач;
  • 26 листопада – наказ про застосування репресій;
  • 1 грудня – постанова про перевірку наявності фондів картоплі;
  • 3 грудня – постанова про заборону торгівлі м’ясом та худобою;
  • 15 грудня – постанова про заборону завезення та продажу промислових товарів;
  • 24 грудня – лист про вивезення в п’ятиденний термін всього наявного колгоспного зерна

 

 

 

Учень (читає вірш)

                              Обдирали селян, наче липку.
                              Мав коня - то вже був з куркулів.
                              Супротивних - в Сибір, там, крізь шибку
                              Скільки глянеш - дроти таборів.
                              В таборах той, що землю леліяв,
                              У буремні відстояв грудьми.
                              "Вождь великий" всю тундру засіяв
                              З України моєї кістьми.

 

Вчитель літератури.  У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.

«У Бабаях був спиртзавод, біля якого знаходилися ями, куди зливалася барда. Голодні люди набирали барду в торбинки, тут же їли її, але від кольок багато хто помирав на місці. Трупи везли на кладовище і заривали, як худобу… Спиртзавод переганяв зерно на спирт – і це при такому голоді!»

                   Свідчення жінки,  яка не назвала себе, 1924р.н.

                                         с. Бабаї, Харківська обл..

 

Вчитель історії.  Під кінець 1932  та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу - і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили...

     У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, ховрахів, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур'ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирати з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім'ї поїдали своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.

 

Звучить уривок №4 з поеми(10:36 – 11:55 )

 

     А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.

     Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного - і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюсків, різних черепашок, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернятка посинілими ротами. Масове вимирання селян відбувалося якраз навесні.

     Щодня помирало 25 тисяч людей; щогодини – 1 тисяча; щохвилини – 17 людей.

     Якби не голодомори, на сьогоднішній день нас могло б бути близько 100 мільйонів.

 

 Учениця (читає вірш)

                  Українська нестерпна сюїта...

А навколо – одна лише сон - трава.

                  

Умирать почали... у квітні,

Коли всюди і все ожива.

 

Ні живої води...

Ні порому,

 

Що єднає життя на порі.

Чи ж то легко смеркать молодому

                  

На ранковій весняній зорі?!

Вже і проліски, і блавати...

 

Ще би трохи -  і сад зацвів!

Як було тим очам закриватись

Під лункий солов'їний спів?!

...Умирать почали у квітні.

                               (А.Листопад. "Українська нестерпна сюїта")

 

Звучить уривок №3 з поеми (3:23 – 4:35)

 

Вчитель літератури. Розповідь про власну родину, в якій загинуло від голоду 8 осіб (с.Стецівка Чигиринського району Черкаської області; родина Репетіїв)

 

Учні зачитують спогади людей, які пережили голод:

1) Свідчення Варвари Тимофіївни Ющенко,

1918 р. н., с. Хоружівка, Недригайлівський район Сумської області

Як організували колгосп, батьки відразу ж пішли. У 1932 році ходили бригади по 5-6 чоловік і все в людей забирали. У нас тут організували «Спартак», була комуна, кілометри чотири від села. Були там активісти. Були жінки, такі «герої», що дітей викидали з вікна. Одну з них недавно поховали - так, бідна, страдала, так уже мучилася, і в лікарні, і скрізь, що, не дай Боже... Була дуже грішна... Ходила та бригада до людей із залізними палицями, ширяли ними одразу під поріг. Зерно шукали. У зерні діло було! - продовжує Варвара Тимофіївна. - У моєї тьоті рідної було троє дітей, хлопчиків, і чоловік. Прийшли вони, найшли торбиночку зерна, як казали, рукавець... Було воно сховане в грубі коло печі, ну хтозна, мо', кілограмів шість, мо', вісім. Зерно забрали і чоловіка забрали - за те, що сховав і не признався. Посадили його в тюрму, били його там, місяців через три повернувся хворий, як оце називають, грудна жаба. Переночував дві ночі, на третю ніч каже жінці: «Гукай хлоп'ят, я...» - та й помер. Шукали, Боже мій. Раз, знаю, до нас прийшли, а дома не було ні батька, ні матері. Заставляють мене лізти на хату, бо там було сухо, вимазано для зерна. Коло хати драбина була. Я лізу... Один зі мною. А їх п'ять лобів стоїть мужчин, тоді вони мені такі страшні були... Тільки знаю, як боялася я. А вони все шукали, де ж заховано. Один під сіно шурнув ключкою, а вона й посунулася. Затупали ногами всі, а сусід, дядько Іван, підійшов і каже: «Хлопці, оце в нього там землянка була, то там тепер яма, через те ваші ключки лізуть». Ну тоді вони пішли. Боже сохрани! Їли в голод листя з липи, пекли з нього такі «маторженики» (коржики). Корови спасли людей. У нас була добра корова, більше 30 літрів давала молока. А ще батько закопали зерно на городі в дерев'яній діжці, вона вистояла, і тоді ми весною на таку саморобну драчку тертушку його драли і так вижили. А людей багато, ой багато померло з голоду... Люди їздили в Росію міняти чи одежу, чи полотно. І пропадали там десь у дорозі. Такого багато було... Учитель у нас був, Анатолій Костянтинович, українську мову читав. У нього жінка померла. А двоє дітей в голодовку були малі. Кожен день ми давали йому молоко, він усе, було, каже: «Ви мої спасителі, ви спасли мою сім'ю». Люди помагали одне одному. Сиріт забирали родичі, сусіди. Я часто кажу - які ми тепер переробилися. Українців тепер щирих нема... Було, мій дід Гордій ще молодим доглядав за бездітними дідом і бабою, помагав їм усе...

 

2) У 1932-1933 роках ми з сім'єю жили в Херсоні. Добре пам'ятаю довжелезні черги за хлібом біля магазинів. Давали по 200 грамів чорного невипеченого хліба з ошурками. Черги займали з ночі, брали дітей на руки. У дітей були великі, надуті животи. Бачила мертвих дітей і опухлих матерів. Наша сім'я жила на околиці, недалеко від міського звалища. Вночі на звалище машини привозили і викидали печиво, халву, цукерки, з діжок - оселедець. Викидали хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали, або пересипали піском. Ми були голодні, разом з мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били палицями, лозою. Херсон - портове місто, і ми бачили, як вантажили зерно на Туреччину. Були випадки, коли шторм розбивав баржі об берег, а зерно вітер і хвилі прибивали до берега. Його обливали бензином і палили. Доходило до метра завтовшки, від зерна горів берег.

Потерайко Євдокія Михайлівна, 1920 р. н.

 

3) Згадує: Годун Тодось Хомович,

1913 р. н., с. Івахни, Монастирищенський район

Спеціально зроблено було, шоб на Вкраїні виморити народ. Понятно? Хліб був і врожай був, тіко Сталін Кагановича прислав, щоб викачати хліб який є, зробити Голодомор. Государство, послані з району були, оббирали, щоб голод був. Паслися на бур'яні, картошку гнилу збирали, спасались - і ніхто не міг спастись. Приїжджали й забирали всьо, без ніяких документів. Лазили, свої були підкуплені такі дядьки, і вивозили з України, щоб голод був. Людина голодна лізла та й били, карали, не давали їсти, пухли люди, помирали - це таке покарання було. Були арешти, в тюрму забирали. А висилки були, людей багатих забирали, яких щитали куркулями в 1930 році, а в 1932 - не забирали. Шо він його візьме, як він ни живий. Просили не забирати останнє, боронилися. А вони приїжджали, на гору вилазят, під мітьолку всьо замітали і забирали, шоб ни було нічо хліба, шоб пухли і мерли. Люди трохи ховали зерно, але добували, шукали й забирали. Шпичками шпигали на городах, на обісці ось. Тих, хто шукав, вже нема. Коломієць Коля, Годун Григорко, Їващук Семен - це ці активісти сільські, помагали їм - государству. Це Каганович посланий на Вкраїну, це всьо Голодомор ше в триціть другім році. Ше з осені началось. Вони хліб забирали, шоб ніде не було - ні на горі, ні в сараї. І в зимлі, і під полом - і то шукали, і находили, й забирали. В колгоспі по 200 грам хліба, або суп - баланда. Чирпачок. Люди ходили на столову, пухли, просили, а він черпачок всипе - і більш ни дасть. Одягу ни брали, а забирали худобу: коняку, корову, кури. Хто вжне колосків, та й били, вбивали за п'ять колосків, да, на полі. Людина голодна, а пішло, прилізло рачки, нажало п'ять колосків, а активісти ці зловили і побили. Дадуть, шо він вже не встане, шоб ни ліз нігде, вбивали. Нє, нє ни давали, гонили. Хай пропадає - ни лізь. Були наняті, охрана була - нікого ни допускали. Упиралися йти в колгосп, але заставляли, обкладали податком, нігде ни давали скотини пасти, тей мусили люди йти. Худобу нігде не переховували, усьо забирали: коні, корови, упраж. Я сам мав коняку - здав, заставили записати. Коли схотіли вони, тоді йшли: і ночою, і дньом. Ше начинали з госені, бо вже ни було шо. А весною триціть третій полностью голод, падали, підбирали грабарками і закопували. Просили: убий мене або шо - голод. Не могло ні ходити, ні лижати. Пухли люди, деякі ни пухли. Дітьми мало опікувались. Давали (суп якийсь зварат), дивилися за малими, а за взрослими ни дивилися. А хто не голодував? Активісти. Вони у дядьків вимітали хліб, зирно - то їм давали. Вони охраняли їх (активісти). Люди виживали. Я якось вижив. Бог так дав, а я знаю як? Нічо я ж тоже не їв і не спух - нічо, і вижив, перемучився, траву їв, як скотина пасся (хтів їсти) на траві. Трава підросла, лопуцьки і того... на ставку рвали, їли. І я вижив. Нігде ніякої помочі ни було - і я вижив. Помагали, ну рідко. Хто жив ше трошки багатше, то давали - там хліба дасть кусочок, чи супу, чи картошки - допомагали, давали їдно другому, которі мали, а которі ни мали, то шо ж він допоможе. А родичі тоже, так само, як і я. Чим він поможе, як він тоже пух. Трава й лопуцьки, оце, як скотина, паслись. Лопуцьків наїсися. А ягоди якісь їли? А хто їх нарве? Я вилізу на те дерево? Де впало на землю, то... Листя, то з любого дерева їли, варили траву, листя. Оце всьо, оце суп такий був. Мишей ни їли, собак їли, криси - люди всьо їли. Криси тоже тоді голодували, ни було людей, а де людина помре, там криси й їдять. Убирати нема кому, не вспівали убирати, синок. Такі грабарки були, на грабарку накидає, як скотина, викопають рова тако, траншею і туди... братська могила. В кого це виміняти? - ні в кого ни було. Купити ни було за шо, грошей ни було. Голод був скрізь, і в містах - на всій Вкраїні. О-о-о-о-о, людей дуже багацько померло, Боже мій. З половина померло, може, ше й більше. Голод, падали люди, як на бойні. Їден чоловік, брат у нього був, помер, і він в нього ляшку одрізав і сам варив, їв. У нас в Ївахнах таке було. Один такий був. Може, ше, а я знаю? А є з колгоспу наймали, грабарки, посилали дядьків і вони возили. Нагружали у грабарки по п'ять душ на купу і везуть, як скотину, на могили, скотомогильник. На кладьбищі. Вирили канаву, не так яму, як тепер, зробили труну і ховали, а то нє, так і в годежі (одязі) кидали туди, як салдати на фронті. Писали їм трудодні якісь, давали гроші, може, ну посилали їх, спеціально. Посилали - дві коняки, дві грабарки і по силі гайда попід хати. На старому кладьбищі, в рові, де попало, воно там вже заросло. Поминают, поминают і сходяця бабки, дядьки і поминки роблять, поминают. Батюшка ходит, наймали бабки батюшку, шоб правив, батюшці платили - поминки. Були такі, що вся рідня померла, то хто їх поминать буде? В нас туто церква була, де школа зараз. Висока, з дзвонами. Їден дзвін дві тонни важив. У триціть третім році розібрали ці активісти-комуністи. Торгсіна в Ївахнах не було. Це в Цибулеві... Сталіна винуватим. Сталін Кагановича послав з Москви, шоб викачував, Сталін.

 

     Вчитель літератури. Не всі очевидці голодомору мають сміливість і силу оповісти й сьогодні правду. А треба розповідати, щоб ми знали! Щоб більше таке не повторилося. Як ніде, може, стогне від трупів українська земля. Від кісток, похованих без трун, у спільних могилах. Від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі, ні на тому.

 

     Вчитель історії. Довгий час в Радянському Союзі трагічний голодомор в Україні був замовчуваний. На нього наклали «табу», здавалось, навічно. Мовчали державні мужі, мовчали історики, мовчала преса. Та не можна було змусити мовчати всіх очевидців, які пережили цей жах і дивом залишилися живими…

     Та й сьогодні у вільній державі Україні знайдуться люди, які заперечують сам факт Голодомору, називають це трагічною випадковістю, помилкою уряду тих часів.

     Але ми повинні знати, що ніякої «помилки», «випадковості» не було – було умисне знищення українського селянства як основи вільнолюбного, незламного українського народу.

     Становище з урожаєм саме по собі не могло спричинити тотального голоду, через який вимерла майже половина сільського населення України. Зібраного хліба було достатньо для задоволення як продовольчих потреб населення, так і утворення насіннєвого фонду. Про це безперечно свідчать архівні документи партійних, радянських і каральних органів.

 

Звучить уривок №2 з поеми (7:45 – 8:42)

 

 

 Вчитель літератури Полтавщина була в епіцентрі цієї жахливої трагедії.

На цій горі, на пагорбі печалі?

З небес святої чистоти

Ідуть дощі вдовиними плачами,

Спадає плащаницею мовчання.

І тільки дзвін волає: "не прости".

                                     Б. Олійник

       Полтавщина. Красивий, мальовничий регіон України, де чи не найбільше збереглося українських народних звичаїв, обрядів, традицій, де милували око старовинні козацькі містечка і села, хутори, в яких жили вільні нащадки запорожців, сміливі, вміли за себе постояти перед чужоземними зайдами. А в мирні дні – дбайливі господарі, хлібороби, які вирощували дорідні врожаї пшениці, жита, гречки та ячменю, багаті сади. Мали вони й чималі отари овець, табуни породистих корів, баских коней. Так було...

     Доля ж села в 30-ті роки минулого століття навіки залишилась болючою раною для України і нашого краю. Так горе не обійшло стороною і наш  край.

Біляки – померло 1002 чоловіки;

Очеретувате, Петрівка, хутір Сибіряки – 856 чоловік;

Василівка – померло 608 чоловік;

Заїченці – померло 320 чоловік;

По інших селах – померло 1000 чоловік.

     Та пошуки свідчень ще тривають і досі, знаходяться не тільки поодинокі імена, але і цілі родини, навіть хутори, раніше невідомі.

 

Учениця (читає вірш)

О, не забудем тридцять третій рік...

Страшнішої, мабуть, немає дати.

І пам'ятаймо тих, хто нас прирік

Мільйонами стражденно вимирати.

 

Хто пережив, нехай нам розповість,

Чому гіркі в Полтавських селах вишні...

То кров померлих в сік брунатний вийшла,

Аби хоч так донести людям вість...

 

    Вчитель історії. Сьогодні поширена думка, що говорити про голод – це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

     Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога в майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

 

Вчитель літератури. Дні скорботи і пам'яті приходять на Україну зраненою чайкою. Тужить вона за своїми стражденними дітьми – за мільйонами безвинних жертв Голодомору, штучно влаштованого в благословенному родючому краї сталінським режимом. Статистика свідчить, що понад десять мільйонів людей забрала з життя голодна смерть. На Полтавщині ця цифра сягає близько півтора мільйона чоловік.

     Правда про голодомор страшна... Україна вимирала, але наперекір всьому вижила.

 

Вчитель історії.  Та ми повинні пам’ятати й про те, що це не є тільки трагедією української нації, тому що під цей жахливий прес потрапили й представники інших націй, бо голод не визнає кордонів, меж, національностей.

 

     Перегляд архівних фотографій – свідчень жахливого голоду. Звучить «Панахида за померлими»(уривок з початку).

 

Учениця (читає вірш «Вічний монолог»)

                  Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає,

В четвер пішов десятий рік,

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік,

До вишеньки,

У колиску ясночолу.

Я чую запах квітів, я не вмер...

А небо стрімко падає до долу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб...

Куди ж ви, людоньки, куди?

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

... А житечко моє таке густе.

... А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

 

Викладач історії. Україна прагне міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Історичний факт Голодомору 1932—1933 років в Україні визнали в офіційних документах понад 70 країн світу. Актом геноциду Голодомор назвали президенти, глави урядів і парламентів 26 країн світу. Парламенти 12 країн (не враховуючи України) своїми резолюціями або деклараціями визнали Голодомор 1932—1933 років актом геноциду.

     Сенат Парламенту Австралії 31 жовтня 2003 р. ухвалив Резолюцію № 680, яка визнала події в Україні одним з найжахливіших виявів геноциду в історії людства. Сенат Австралії визнав Голодомор в Україні актом геноциду у своєму документі ще 28 жовтня 1993 р. з приводу 60-річчя Голо-домору.

     20 жовтня 1993 р. пролунала Заява Рійгікогу (парламенту) Естонії із засудженням комуністичної політики геноциду в Україні.

     Палата депутатів Парламенту Італійської Республіки прийняла 24 лютого 2004 р. Резолюцію Комісії закордонних справ та з питань європейської співдружності в пам'ять жертв Голодомору. Але ще йдосі вона чекає на затвердження сенату.

      Резолюція Сенату Канади від 19 червня 2003 р. містить заклик до уряду Канади визнати Голодомор в Україні 1932— 1933 рр. геноцидом та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про це. Документ передбачає також призначення останньої суботи листопада днем жалоби в канадських школах.

     Сейм Литовської Республіки у Заяві "Про вшанування жертв політичних репресій і Голодомору в Україні в 1932—1933 роках" від 24 листопада 2005 р. визнав, що сталінський комуністичний режим здійснював свідомий, ретельно спланований геноцид українського народу.

     Парламент Грузії у документі від 20 грудня 2005 р. "Щодо увічнення пам'яті загиблих в Україні у 1932—1933 роках внаслідок політичних репресій і Голодомору" зазначає, що тоталітарний більшовицький режим здійснив навмисний геноцид українського народу.

     Сенат Республіки Польща у Постанові від 16 березня 2006 р. про річницю Великого Голоду в Україні солідаризується з позицією України щодо потреби визнати Голодомор 1932—1933 рр. актом геноциду.

 

 Вчитель літератури. .      

 Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть варево виймали з печі,

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,

-Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв.

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш - не було голодомору!

                               (Д.Білоус. "Ти кажеш, не було голодомору?")

 

Вчитель історії. Наслідки голодомору – це і духовні втрати, які цифрами не зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда-прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв, пісень.

     І ще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті самостійні хазяї. Всі здібні, талановиті, здорові духом і тілом, які мислили і протестували – все це винищувалося з корінням.

     Давно заросли травою, а подекуди зрівнялись із землею могили жертв голодомору. Відійшли у вічність майже всі їхні мучителі. Та пам'ять невблаганна. Люди все пам'ятають і не прощають.

     Невипадково на Горі-Зажурі під Лубнами поблизу Мгарського монастиря ще в кінці минулого століття за ініціативою письменників-земляків Б. Олійника та О. Коломійця і за підтримкою адміністрації і широкого кола громадськості було споруджено символічну могилу – Курган Скорботи в пам'ять майже 10 мільйонів безневинних жертв голодомору в Україні 1932-1933 років.

 

Вчитель літератури. Кожна четверта субота листопада в Україні відзначається як День Скорботи за жертвами Голоду 1932-33 років. І цього року українці по всьому світі скорбно відмічають найтрагічнішу подію в історії свого народу, – та чи не всього людства, – 75-і роковини жертв Голодомору 1932-33 років в Україні.

     На вшанування світлої пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 роках оголошую хвилину скорботи.

     Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, актом покаяння і перестороги.

     Хай у кожному місті і селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам'яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їх могил, поставить свічку.

     Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла..

(діти запалюють свічки)

Хвилина мовчання.

 

Вчитель літератури.  Зараз кожен з вас отримає свічку і пам’ятку про ці жахливі голодні для України роки. Саме від вас залежить, щоб не приведи Господь, не повторилось нічого подібного у майбутньому.

     Принесіть ці свічки та пам’ятки додому. А в суботу, 27 листопада, о 16 годині, коли на вулиці стемніє, попросіть батьків засвітити і поставити ці свічки на підвіконня так, щоб їх було видно знадвору.

     Цих вогників має бути якнайбільше. Вони потрібні для кожного з нас.

     Ці вогники символізують нашу скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів наших українців. Ці вогники зігріють душі загиблих.

     Це - знак  нашої пам’яті.

     Це – символ очищення задля нашого майбутнього.

     І цей світ донесете ви самі.

 

 

 

 

 

 

 

doc
Додано
28 липня 2018
Переглядів
536
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку