Виховна година на тему "Рідний край - як рідна мати"

 

 

 

 

Тема:  Рідний край-як рідна мати

Мета: Розширити і поглибити знання про рідний край. Виховати потребу в чуйності, людяності, доброти до рідного краю. Примножувати здобутки українського народу прагнення продовжувати у дітей щирий інтерес до всього корисного, морального зберегти людську гідність.

 

1-й ведучий. Україна… Рідний край… Золота чарівна сторона. Земля рястом уквітчана, зелом закосина. Скільки ніжних, лагідних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народилися і живуть. З давніх – давен линули по світу слова про Україну, про її щирий веселий і працьовитий народ, про лани широкополі і Дніпро, і кручі, гаї зелені.

 Все починається зі свідомості: твоєї, моєї, нашої. Народилася людина і зараз же починає усвідомлювати, що вона є, що вона живе в цьому світі, на цій українській землі, серед людей, в оточенні і турботі старших. І цей світ стає тобі цікавим і незрозумілим, і ти починаєш пізнавати його. Я народилася тут, серед буяння квітів і трав, серед розмаїтого світу природи, яка дарує духмяний свій запах, дарує солов’їну трель і мамину пісню, мамине слово.

 

1-й учень.  Є багато країн на землі

   В них озера, річки і долини…

   Та найкраща завжди –

   Батьківщина.

   Є багато квіток запашних,

   Кожна квітка красу свою має

   Та гарніші завжди поміж них

   Ті, що квітнуть у рідному краї.

   Є багато пташок голосних,

   Любі – милі нам співи пташині,

   Та завжди наймилішими з них

   Будуть ті, що у рідній країні.

   І тому найдорожчою нам

   Є і буде у кожну хвилину

   Серед інших країн лиш одна –

   Дорога нам усім – Україна!

 

Звучить пісня «Україна»

 А з чого для вас починається Україна?

1-й учень.  Це та стежина, що йду я ранком в школу нею. Це вулиці і будинки мого рідного села, це береги річки, це голубе плесо ставків, і всі ті кущики і дерева, що разом зі мною співають пісню мого дитинства.

2-й учень. Це мама рідна – найблищий порадник, вишитий рушник, а на тім рушникові – свята я святих кожної сім’ї – хліб свіжий. Бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб, то і душі черствіють.

   І як з давніх пір у нас ведеться

   Хліб святий до свята знов печеться!

   Хлібом – сіллю Вас ми зустрічаєм.

   І в нас на святі всіх вітаєм!

Ведуча.  В роботящі руки від громади,

   Хліб і сіль вручаємо ми святу радо!

   Хай прийме святу цю нагороду

   Вартий шани нашого народу!

   О  моя сердешна Україно,

   Це про тебе мрію уві сні.

   І не раз впаду я на коліна

   І співатиму тобі пісні.

   Як зболіле серце тиші просить,

   Україна жде твого тепла.

   Рідне слово землю хай просить

   Її слава, що ввіках жива

 

   Це ж для тебе ясне сонце сяє

   І сади і обрії цвітуть.

   Україна – матінка благає:

   Рідне слово сину не забудь!

   Вірю я, що пронесуться зливи,

   Прилетять до дому журавлі.

   Ще засяє той вінок щасливий,

   Україно, на твоїм чолі.

 

   Україно, рідна моя нене,

   Розквітай, мов зоряний розмай.

   Найдорожче все, що є у мене –

   Тільки ти, мій неповторний край.

   Як зболіле серце тихі просить

   Україна жде твого тепла.

   Рідне слово землю хай проросить,

   Її слава, щоб ввіках жила.

Легенда про Україну.  Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці – любов до господарювання, німці – дисципліну і порядок, діти Росії – владність, Польщі – здатність до торгів, італійці одержали хист до музики…

 Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багрянів вінок з червоної калини.

• Хто ти? Чого плачеш? – запитав Господь.
• Я Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові і пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті нема правди й волі.
• Чого ж ти не підійшла до мене скоріш? Я всі таланти вже пороздавав. Як же зарадити твоєму горю? 

Дівчини хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю зупинив її:

• Є в мене найцінніший дар, який уславить тебе на цілий світ. Це – пісня.

Узяла дівчина – Україна – дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ.

   Рости, донько, Україна, молода калина,

   Твоя ненька, веселенька, небесами лине.

   І сестер вітає, виростай, калинонько,

   В материнськім гаї.

 

   Цвіти рясно білим цвітом, калино – дитино,

   На відраду своїй ненці і своїй родині…

   Рости, донько – калинонько, бережи коріння

   Сіє зорі твоя мати, твоя Україна.

 Правду каже українське прислів’я «Без верби і калини – нема України»

Здавніх давен наш народ опоетизував кущ калини, оспівував у піснях і легендах.

   Вишита колоссям і калиною,

   Вигойдана співом солов’я,

   Звешся величаво – Україною,

   Земле зачарована моя.

 Калина це пам'ять. Пам'ять про матір, найдорожчу людину у світі, про тих, хто не повернувся до рідного дому, за традицією, на могилах загиблих садили калину.

 У калині кажуть живе материнська любов і мудрість. Є прислів’я «Тішся калиною, коли цвіте, а дитиною – коли росте». І часто матері своїм маленьким діточкам, сидячи під калиною, наспівували пісень.

Звучить пісня про калину.

 

 В мальовничій долині Серету, де мимохідь розпустилися гори з давна красується чепурне українське місто Чортків.

   Зародилося місто в долині

   Розляглось берегами ріки.

   Міст немало таких на Вкраїні

   Та Чортків своєрідний таки.

   

Чортків – Чортків, ти – місто древнє

   І одночасно молоде.

   У назві вулиць не даремно

   Твоя історія живе

 

   Його бачу, немов на долоні,

   У мереживі вулиць, садів.

   Наші думи у тебе в полоні,

   Нестаріючий, рідний Чортків.

 

   Пережив ти турецьку навалу,

   Тебе гнобив австрієць і лях.

   Врешті – решт зла імперія впала,

   До свободи стаєш ти на шлях.

 

   Місто під небом моєї Вкраїни

   Здавен летять над Серетом між гір

   Мабудь не знайдеш другої перлини

   Що загадково приваблює зір

 

   Глянеш на місто зкруглястого сходу,

   Мов на долоні Чортків мій лежить

Милий гніздечком моєму народу

Прагнеш, Чорткову, надійно служить,

 

Море подій, історично яскравих,

Щедро несуть із минулих віків

Куполи храмів, святих, величавих,

Кожного разу, як бачу Чортків.

 Його далеке минуле нам мало відоме. Десь не раніше 1522 року згадується в рукописах. В усяку пору року воно з суміжними передмістями Старим Чортковом, Долішньою та Горішньою Вигнанками, присілками дальшими і ближчими.

   Чорткове ти мій, моє місто квітуче!

   В низині Серет свої води несе.

   Життя в твоїм серці вирує кипуче,

   Тебе ми кохаєм усі понад все.

 

   На пагорбах твоїх сади шовковисті

   Вітри зустрічають, що линуть із гір.

   А юні красуні, завжди урочисто,

   Бентежать уяву і зваблюють зір.

 

   Околиці тихі зростають, мов діти.

   Два береги міста єднають мости.

   Стоять животрепетні взимку і літом.

   Чорткове мій древній, продовжуй рости!

   

   Історію твою усі памятаєм.

   А доля у тебе була нелегка.

   Вшевишнього ласки ми щиро благаєм.

   Хай щедрою буде всесильна рука!

 А щоб спілкуватися з сусідами, проклали через містечко два битих шляхи; один з них аж на високо рівні роздвоюється і через Білобожницю веде до Бучача й Івано – Франківська, а по шосе на південь через Ягільницю – Товсте до Заліщиків і Чернівців, а другий, що йде на захід, знову розгалужується і бере вліво через міст до Теребовлі на Тернопіль, а південна дорога через Колиндяни прямує крізь ліси до стародавніх міст Борщева, Скали і Кам’янця. За містом на узвишші по обидва боки шляху безкрає хвилююче море жовтогарячих пшеничних ланів та безмежжя голубого неба у високості.

   Стоїть над Серетом величний Чортків

   Провісник щасливої долі

   Твердою ходою він йшов із віків,

   Щоб ми панували на волі.

 

   Дорогу в майбутнє він нам дарував,

   В неволі не став на коліна.

   В буремні роки перешкоди долав –

   Борцями гордилась Вкраїна.

 

   Я вірю: він зможе сягнути мети,  

   Де житимуть люди, як браття.

   Між нами він зводить любові мости –

   Духовне розводить багаття.

 

   Нехай обмине небезпека наш дім

   Хай сонце палає рум’яне!

   Соколів крилатих в Чорткові ростім,

   Щоб небо не стало багряним.

 

   У праці завзятій, Чорткове, твори

   Під сонцем і в дні непогожі.

   Дорогою волі в майбутнє веди,

   Хай згинуть прогнози ворожі.

 Справді кращого місця годі знайти для продовження роду, яке за легендою, започаткувала сім’я Чорного; рятуючись від хижого татарського племені, вона перебралась сюди із спаленої хати, котра раніше стояла побіля Чорного шляху. Дослідники з приводу цього мають іншу думку: назва нинішнього міста походить з часів язичества, коли слов’яни все зле пов’язували з Чорнобогом, бо мовляв, не випадково й донині збереглася назва тутешньої Чорної Долини і що неподалеку містечко Білобожниця  осідок білого бога, а Чортків – Чорного. Писемні джерела походження назви більш прозаїчні: на карті польського короля Казимира Великого на межі XIV -  XV століть це поселення було позначене словом «Чорковіце». На прохання власника Єжи Чартковського король Сигізмунд ІІІ видав грамоту на володіння цією територією і дав дозвіл перейменувати його на Чортків.

 А ще раніше, у княжій добі, Чортківська округа, як частина Галицько – Волинського князівства, вже була густо, як на ті часи, заселена, головним чином вздовж більших річок і то здебільшого по їхньому західному боці, аби схоронитись від загрози татарської навали. Археологічні дослідження засвідчують, що ще в передісторичний період на цих землях буяло життя, концентрувалось воно поблизу княжих городів. Спочатку племена білих хорватів, дулібів чи тиверців підпали під владу Києва, яким володіли Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого, а під час поділу Галичини між Ротиславичами Поділля відійшло до Василька, князя теребовлянського.

   Славен будь, наш любий Чортків!

   Процвітай в живописній долині,

   Вічний свідку буремних років,

   Неповторний в усій Україні.

 

   Твої храми, будівлі в садках

   Всі напрочуд такі виняткові.

   А Шевченко з мольбертом в руках

   Зачарує гостей у Чорткові.

 

   Розвивайся, нуртуй і зростай!

   Захищай Самостійну Державу.

   Бережи для нащадків наш край

   І примножуй заслужену славу.

 

   Хоч надворі буяє весна

   Чи дарами садів грає осінь,

   Будить волю бандури струна

   У Чорткові моїм стоголосім.

 

   Рідне місто, ти мій оберіг,

   Не любити тебе я не в силах.

   Із яких не вертався б доріг,

   Повертаюсь до тебе на крилах.

Звучить пісня про Чортків.

Учениця. Станемо на коліна перед Матір’ю і душею засвітимось правдою, як на сповіді.

Учень. Станемо на коліна перед Україною – і виростимо духом до небес.

Учениця. Свята година молитви і сповіді встає з чистоти матінки – землі і пречистого неба – батька, і зоріє у тому сяйві українська душа, і являє як молитву і сповідь у слові, і шепоче його споконвіків так довірливо тихо, що слово України чути на весь світ.

Учень. Слово тихе, а громом гримить із сивих століть. Слово сяйливе, бо з Сонця благословилося. Слово вічне, як вічна під небесами матінка – земля. Слово живе, бо зродилося з Любові. Слово сильне, бо зросло на Вірі.

Учениця. Слово віще, бо несе під серцем Надію, як дитя. Слово заповітне, бо покликане здобути Волю. Слухаймо це слово душею, бо воно із пісні народу виспівалось. І в тому величному хорі, де злилося так багато тих голосів, лунає пророчо молитва Тараса.

   Я так, я так її люблю,

   Мою Україну убогу,

   Що прокляну самого Бога,

   За неї душу погублю!

Учениця. Любов і болі народні зростили його слово і подарували йому безсмертя, і в цьому слові викарбовано заповіт любові до України.

   Нема на світі України,

   Немає другого Дніпра.

Учениця. Є одна Україна, як Мати Божа, цариця неба і землі, покровителька і захисниця України, і перед її образом повторимо заповітне Тарасове слово.

   Свою Україну любіть,

   Любіть її во время люте,

   В останню тяжкую минуту

   За неї Господа моліть.

Учениця. Світ постав із слова, і Україна постала із слова. І те слово було Шевченкове.

   Малого сліду не покину

   На нашій славній Україні,

   На нашій – не своїй землі.

   І не пом’яне батько з сином,

   Не скаже синові: «Молись,

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись»

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Її окраденую збудять…

Ох, не однаково мені.

Учень. Холодної зими великий син України писав останнього вірша – прощання зі світом. А в тому прощанні – знову дума про Україну. З цією надією, вірою і любов’ю відійшов Т.Г. Шевченко у вічність.

   Дніпро, Україну згадаєм,

   Веселі ігрища в гаях,

   Могили – гори на степах –

   І веселенько заспіваєм.

На веселій ноті обірвалося життя поета.

Учениця. Сьогодні ми відзначали … річницю нашої незалежності, і так хочеться хоч на хвилину заглянути у майбутнє. Як там буде?

Учень. А це досить просто! Ось у мене в руках машина часу! Натисну вмикач – і в майбутньому!

Учениця. Наша машина?

Учень. Ні, японська на жаль…

Учениця. Що ж, спробуємо?

Учень. Прошу ось натискаю.

Чути, шум, писк, на сцену виходить юнак у дивному одязі.

Учениця. Даруйте, а ви хто будете?

Незнайомець. Я. Я з майбутнього!

Учениця. Спрацювала техніка!

Незнайомець. А що це у вас?

Учень. Машина часу!

Незнайомець. О! Це те, що я шукаю! Продайте!

Учень. З нагоди нашого свята я вам її дарую. Візьміть!

Незнайомець. Маде ін. Япан…А…Японська…

Учень. Авжеж, японська!

Незнайомець. Ні дякую. Я шукаю найкращу. Українську.

Учень. Бо на все свій час! Час розкидати каміння канув у Лету. Інший гряде час – час збирати каміння.

Учениця. І як не важко – зберемо і побудуємо нашу державу.

Учень. І хай поможе Бог!

   Бог шле здоров’я вам, добрі люди!

   Ми вірим у свято, воно ще в нас буде!

   Ми біля хати посадиш калину,

   І праця відродить – таки Україну!

Звучить пісня «Ой у лузі червона калина »

 То ж завжди пам’ятаймо, хто ми, пам’ятаймо, хто ми, пам’ятаймо, звідки і в якій землі наші корені. Бо Україна – це і Ярослав Мудрий, і Роксолана, і великий мандрівник і філософ Григорій Сковорода, А. Соловяненко, і мудрий Б.Олійник, і В.Стус, і Л.Костенко. І їх усіх перелічити просто неможливо. І серед них мої тато і мама, мої вчителі, мої сусіди. Я люблю їх усіх. І сподіваюсь, вони також люблять мене. Бо любити одне одного – це значить любити свій рідний край, свою Батьківщину, любити життя, яке нам дано.

 «Люби свій народ не тому, що він славний, а тому, що він твій. Будь вірний своїй Батьківщині – це твоя колиска. Хто не любить свою Батьківщину, той сирота, без батька, без матері, без усього. »

 Ви – майбутнє України. Тож своїми знаннями, працею, здобутками підносьте її культуру. Будьте гідними своїх предків, любіть рідну землю так, як заповідав Великий Тарас, бережіть волю і незалежність України, поважайте свій народ і нашу мелодійну мову. Шануймо себе і свою гідність і шановані будемо іншими.

 Отже, любі діти! Нам разом гарно жити. Бо кожен з вас. Несе для нас найкраще що є в світі, на радість нам, і нашій Батьківщині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фотозвіт виховного заходу