Виховна година "Тричі мені являлася любов..."

Про матеріал

Розробка "Тричі мені являлася любов" для учнів 10-11 класів. Може бути використана як при підготовці до уроку з української літератури по творчості І. Франка, так і до виховного заходу.

Перегляд файлу

Тема. «Тричі мені являлася любов…»

Мета. Розширити знання учнів про І. Я. Франка, передати красу і ліричність його поетичного світу; розвивати інтерес до української літератури; виховувати толерантне ставлення та повагу до вираження почуттів. Обладнання. Плакати, портрет І. Франка, виставка творів, малюнки до збірки, диски з записами пісень на слова письменника.

Хід уроку

 

 

  І. Організація учнів до уроку.

  ІІ. Повідомлення теми уроку, мети та епіграфу.

  Епіграф.

  Моя любове! Я перед тобою.

  Бери мене в свої блаженні сни.

  Лиш не зроби слухняною рабою,

  Не ошукай і крил не обітри!

                                         Л. Костенко

 

    ІІІ. Вступне слово.

Багато років минуло від дня народження Каменяра, Революціонера, фольклориста, перекладача, громадського і політичного діяча І.Франка. Адже саме таким ми знаємо поета. Але сьогодні ми поведемо мову про Івана Яковича, як про звичайну людину, у житті якої були і щасливі, і трагічні моменти. А саме, про особисте життя, про жінок, які зустрілися на його життєвому шляху і завдяки яким ми з вами й сьогодні насолоджуємося найчарівнішими, наймелодійнішими віршами про кохання. Кажуть, що кохання й талант приходять не до всіх, тому, що кохати не тільки насолоджуватися, упиватися своїм щастям: кохати – це віддавати тепло, ласку, доброту найдорожчій людині… Отож давайте вслухаємося в ніжні і тремтливі рядки франкових віршів

 

    Читець 1:

Тричі мені являлася любов
Одна несміла, як лілея, біла,
З зітхання й мрій уткана, із обнов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май
На пурпуровій хмарі вранці сіла,
І бачила довколо рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

    Читець 2:

  «Майже всі писання пливуть з особистих імпульсів... усі вони напоєні, так сказати, кров'ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони... є частками моєї біографії...Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич…»  (З листа І. Франка до А. Кримського).[3]

     Слово вчителя:

    От хто була ця несміла біла лілея. Михайло Рошкевич, батько Ольги, запросив Франка позайматися з сином Ярославом, у якого було не все гаразд з деякими предметами. Вдома у Рошкевичів вони і познайомилися. Ольга – перше кохання поета. Велику роль у  їхніх стосунках зіграв саме Михайло Рошкевич – «тверда рука», деспот, від гніву якого всі тремтіли. Спочатку він був не проти, щоб Ольга стала дружиною «майбутнього професора» (Франкові пророкували велике майбутнє). Але дізнавшись, що Івана арештували через «соціалізм», змінив своє ставлення. Трагедія кохання Ольги Рошкевич та Івана Франка була типовою для тогочасного суспільства, яке «відкинуло його від себе, а її посадилио біля домашнього вогнища». «Він сплів зі свого болю найкращі поезії – вона ж на сім замків закрила своє горе…». [3] Як писала на той час Марія Деркач, горе «було таке велике,  таке несподіване, що зморозило всі пориви душі… Батько заборонив Ользі спілкуватися з Іваном, проте вона на це не зважала. Ольга, мала характер сильний, «котрий ломиться, а не гнеться». Вона і слухати не хотіла, щоб розірвати стосунки. Молоді писали листи, в яких називали одне одного ласкавими словами та мріяли про спільне життя.[3]

      Читець 3:

    Зближаєсь час, і з серцем, б’ючим в груди,

    Я вирвуся, щоб бачити тебе,

    Порвати пута фальші і облуди,

    Що тисне нас і по душі скребе…

    Слово вчителя:

    Іван хоче зустрітися з Ольгою після свого першого засудження, але після зустрічі з Михайлом Рошкевичем, який зажадав, щоб Франко більше не з’являвся у їхньому домі, він признав свою поразку. Але довго не міг забути Ольгу і не зважаючи ні на що,  ще раз таємно приїздив до Лолина, де нарешті зустрівся з Ольгою. Михайлина, сестра Ольги писала: «Були там майже до заходу сонця, і так, як нині бачу його, як то ми, попрощавшись, пішли направо, а він, бідачисько, - наліво. Жаль мені тоді (його) було дуже, і всі вертались ми мовчки, похнюплені. Видався мені таким бездомним…»[3]  Більше він не був у Лолині. З цього часу Франко ясно усвідомив своє становище, зрозумів, що не може продовжувати стосунки з Ольгою. До неї пішли «холодні листи», проте, вона не вірила, що він може її покинути…

      Одного дня у Лолині з’явився Володимир Озаркевич, далекий родич Рошкевичів і попросив руки Ольги. Вона довго і слухати про нього не хотіла, хоча розуміла, що іншого виходу у неї немає, що завдяки цьому одруженню зможе вільно листуватися з Франком, працювати… І жінка погоджується. Але Івана ця новина дуже вразила , «звалила з ніг». Він написав:

     Читець 2:

   «Наші шанси не рівні, Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними, а таких тепер уже досить, і с часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєв…» [3]

    Слово вчителя:

   Франко не розумів, що Ольга робить це заради нього. Він пише листа Озаркевичу, у якому зізнається в тому, яке враження справила на нього новина про одруження, в той же час пише Ользі, зізнається їй у коханні…

   Читець 4:

   Поміж  тими гороньками

   Сходить місяць з зіроньками.

   А ще вище підлітає

   Сивий орел з вірлоньками

   Ой летить же він летить,

   Крилоньками блудить.

   Ой як тяжко на серденьку,

   Як хто кого вірно любить.

    Слово вчителя:

   «Друзі Франка звинувачують Ольгу в невірності, в тому, що вона чесний хліб хоче проміняти на пухку попівську булку».[3]Але це вже не має значення.

   Шлюб Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем відбувся в Лолині 14 вересня 1879 року. «Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Володимир Озаркевич, син посла, громадського діяча, згодився одружитися на бідній дочці провінційного священика».[3] Тільки згодом усе стало зрозуміло. Володимир зробив це через повагу до Івана Франка, він дав можливість Ользі працювати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка.

    Ольга переїздить до чоловіка і нарешті отримує волю. Озаркевичам жилося нелегко через зв’язки з поетом та соціалістами. У листах Іван та Ольга обвинувачують один одного. Їхні переконання перестали збігатися, Франко вважає, що Ольга велике значення надає грошам, а не ставить на перше місце служіння народу. Перед нею ж стало буття, звичайне й буденне: як жити, як вижити. З того часу їхні листи набувають лише ділового характеру.

   У Ольги та Володимира народжується син, якого називають на честь Франка Іваном. Але коли Іванкові минуло два роки, він помер. Смерть сина Ольга сприйняла як якесь знамення у її стосунках з Франком. Листи до нього надходять все рідше і рідше…

   Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатися, благав її. Ольга вислухала, але рішуче відмовила.

    Він любив її, боровся за свою любов…Для нього вона буде еталоном, до якого він буде рівняти всіх інших жінок…

   Читець 1:           

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

 

 Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

 І мовчки щезла там, де вічно темно.

   Читець 2:

   «Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Йосифою Дзвонковською…» (З листа І. Франка до А. Кримського). [3]

   Слово вчителя:

   Від друзів Франко часто чує одне й те ж ім’я – Юзефа Дзвонковська. З їх розмов він дізнається, що Юзефа дуже гарна, а крім того й розумна дівчина. Ці розмови так інтригують Івана, що він прагне побачити її.

   На Франка Юзефа справила велике враження. І він не втримався – закохався. На жаль листів, які він до неї писав, не знайдено, тому літературознавці про їх зміст можуть лише здогадуватися.

   Згодом Іван Франко написав листа матері Юзефи (батька вже не було), у якому просив руки дівчини.

   Антоніна Дзвонковська відповідає відмовою. Ця відмова  дуже вразила поета. Спочатку він думає, що її аристократичне походження заважає  одруженню і пише такі рядки…

    Читець 5:

  Я й забув, що то осінь холодна,

 Я й забув, що то смерті пора,

 Я й забув, що ти кров благородна,

 Що між нами безодня стара.

 Що між нами народнії сльози,

 Що любитись нам зовсім не слід;

 Я й забув, що столітні погрози

 Відлучили від мого твій рід…

    Слово вчителя:

    У відповідь на цей вірш Юзефа написала дуже гостру відповідь, звернувши увагу Франка на те, що він її не знає і не має права робити такі домисли.

    Вона не відповіла взаємністю, від цього поет дуже страждає і лише згодом довідується про справжню причину.

    Юзефа була хвора на туберкульоз, тому не могла стати Франкові дружиною. Інші нічого не знали, а йому вона сказала відверто, що кохання не для неї. Але Іван вважає її позицію неправильною і бажає їй полюбити…

   Читець 1:

 Не собі я прагну здобути любов Твою

Хоч за один її промінь я віддав би свою

Хоча сил мені додавало б у цій заметілі життя

Єдине слівце Твоє: «Прагни! Не втрачай надії».

Але я страждаю мовчки. Моїх бажань сплетіння

Лише Твого щастя прагнуть, мій сон золотий!

Нехай ніколи думка Твоя з діями не буде в розладі

І нехай для достойнішого запалає твоє серце!

   Слово вчителя:

   Друзі Франка теж співчували його нерозділеному коханню. Він не порвав з нею стосунків, а вирішив їй допомогти стати письменницею чи перекладачкою. Проте з цього нічого не вийшло, і вона вирішила стати народною вчителькою.

   Читець 3:

Під нею жаги і любові

Не згасла ще іскра жива…

Не згасла ще, тліла, ятрилась

Помимо слів моїх роси;

Та вітер повіяв і попіл розсіяв –

Тепер ти огонь той згаси!

   Слово вчителя:

   Після 1885 року сліди Юзефи Дзвонковської загубилися. Лише згодом було встановлено, що вчителювала вона недалеко від Станіслава у селі Княгиничах. Її могилу віднайшли в Івано-Франківську. Її серце зупинилося на тридцятому році життя.

   Читець 4:

Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

 І сила розпливається в простір.

 

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне, -

Та враз мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопило мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялилась,

І смокче кров, і геть спокій жене.

 

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

Вона й мене на хвилю не пустилась,

 

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

 

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

 

В її очах – такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стисне.

І разом щось таке в них там на дні

 

 Ворушиться солодке, мелодійне,

 Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине

 

 І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

 

І як я ним у пітьму помандрую.

   Читець 2:

  «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ; під її впливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зів’яле листя», дві п’єски в «Ізмарагді» і ненадрукована повість» (З листа І. Франка до А. Кримського). [3]

   Слово вчителя:

   Познайомився Іван Франко з Целіною Журовською ще в Дрогобичі, «коли та сиділа при поштовім віконці і обслуговувала різну публіку». Батько Целіни, втративши свій маєток, вклав свої гроші у пошуки нафти та срібла. І втратив їх. Родина була приречена на загибель. Дівчину врятувала тітка, яка проживала у Львові. Свою кар’єру вона починає на львівській пошті, поряд з якою у той час жив Франко. Він писав листи, годинами вистоював перед її вікнами і це тривало місяцями. Панночку  це смішило і злило одночасно.

    Коли згодом Целіну запитають, чому не відповіла взаємністю Франкові, вона відверто відповіла, що він їй просто не подобався. «Був рудий, а їй подобалися брюнети, особливо брюнети з синіми очима і прізвище не подобалось, не  мав солідного становища, грошей і надій на них…» [3]

   На початку 1890 року Целіна Журовська несподівано виїхала з Львова. У цей час Франко заспокоївся, але ненадовго.

   Читець 5:

Розвійтесь з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишні жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках, хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

   У 1896 році вона знову повернулася. Львів зустрічає Целіну привітніше. Вона виходить заміж за Здіслава Зигмундовського, працівника суду, правда набагато старшого за неї (на 23 роки), але й набагато багатшого, ніж Франко. Проте, у 1918 році вона вже вдова. В цей час Зигмундовська і Франко знайомляться ближче. Після смерті чоловіка справи у неї йдуть не досить добре. Сім місяців вона навіть живе у Франка. Збереглися навіть вісім листів її до Франка, але це буденні, звичайні листи.

   Коли у 1940 році було створено музей Івана Франка, Целіна Журовська стає його частою гостею. Зустрічається там з Ольгою Федорівною Франко, з якою згадують минуле.

   Невідомо, коли померла Целіна Зигмундовська. Не збереглося ніяких документів.

   «…Чи винна була в тому, що її обрав за об’єкт свого «невиплаканого серця» Франко? – Ні…»

   Вона не винна у тому, що не кохала Франка. У неї було своє життя, свої плани…

   А ще ми сьогодні згадаємо жінку, котра все життя була поруч з Іваном Франком, Ольгу Хоружинську. (Перегляд уривку телепередачі про дружину поета).

V. Бесіда з учнями.

    Але як би не склалося життя І. Я. Франка, будьмо вдячними цим жінкам, котрі надихали його. Без них українська література не мала б зів’ялих листочків чарівних поезій, що стали поруч кращих зразків світової інтимної лірики.
(Звучить романс на слова І.Франка „Ой ти, дівчино, з горіха зерня”у виконанні учня)

    ІV. Заключне слово вчителя:

    Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Зигмундовська - ці імена асоціюються у нас зі словом «кохання», бо воно саме життя з щастям і горем, радістю і мукою. Бо той, хто хоч раз у житті пізнав красу і велич кохання, знає, що світ кохання живий, він вічний. Тож чекаймо цього милосердного вогню з вірою у диво кохання й мудрість людського серця…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

  1. Василенко М. Іван Франко у будень і в свята // Літературна Україна. — 2006.- 7 вересень № 34. — С. 1.
  2. Возняк  М. Вступні уваги: Листування Івана Франка з Ольгою Рошкевич // Культура і життя. — 2006.- 22 березень (№ 11-12). — С. 5.
  3. Горак Р.Д. Тричі мені являлася любов: Повість-есе про Івана Франка / Післямова Л. Новиченка. — К.: Дніпро, 1987. — 268 с.
  4. Жулинський М. Він знав, «як много важить слово». – К., 2008.
  5. Ткачук М. Лірика І. Франка. – К., 2006.
  6. Українська література: підруч. Для 10 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень) / Г. Ф. Семенюк, М. П. Ткачук, О. В. Слоньовська [та ін.]; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – С.  126-184.
  7. Франко І. Я. Зів’яле листя: поезія. Зібрання творів у 50 т. Т.2. – К., 1976. С. 122.

 

 

doc
Додано
14 січня 2019
Переглядів
468
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку