Виховний захід "Афганістан... Згадаймо ті дні!"
« Афганістан… Згадаймо ті дні!»
(Учні на фоні музики «Адажіо» Альбіноні читають слова)
Учень 1: Очі туманить ядуча сльоза.
Руки скувала утома,
Палить їй душу Афганська гроза –
Син не вернувся додому.
Учень 2 : В неї він був ясночолий, як світ,
Сонячно так усміхався,
Ще й двадцяти не було йому літ...
Юним навік і зостався.
Учень 3: Ясеночки! Синочки! Сини!
Колосочки вкраїнського поля,
Скільки ж вас не вернулось з війни?
Скільки гине ще у неволі?
Учень 4: ...Роки летітимуть, мов журавлі,
Та не полегшає їх втрата,
Доки ходитиме по цій землі
Мати солдата.
( на сцену виходять ведучі)
Ведучий 1: У жодному календарі день 15 лютого нічим не позначений. Але він особливий. Цього дня закінчилася нарешті війна. Щороку ветерани афганської війни відзначають останній день виведення військ з Афганістану.
Ведучий 2: І сьогодні, 15 лютого, виповнюється 30 років відтоді, як останній підрозділ 40-ої армії обмеженого контингенту радянських військ був виведений з Афганістану.
Ведучий 1: Сьогодні на урочистому заході, присвяченому 30-і річниці виводу військ з Афганістану присутні поважні гості ________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Ведучий 2: Афганська війна, брудна, неоголошена.. Та хіба війни бувають чистими?
Будь-яка несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.
Ведучий 1: Афганська війна залишила страшні наслідки для України.
Не повернулося додому 3360 воїнів.
Ведучий 2: З них 3280 загинуло.
Ведучий 1: 80 пропало безвісти чи попало в полон.
Ведучий 2: Більше 8-ми тисяч бійців зазнали поранення, у тому числі 20 наших земляків.
Ведучий 1: Понад 100 тисяч перенесли притаманні азіатським країнам захворювання.
Ведучий 2: Залишилось без синів 2729 матерів.
Ведучий 1: Стали вдовами 505 молодих жінок.
Ведучий 2: Сиротами - 711 дітей.
Ведучий 1: Афганістан - це рана, що не заживає...
Ведучий 2: Не відболить це горе, не виплачеться, не відпечалиться і на нашій землі. Тільки на Житомирщину не повернувся 131 воїн – інтернаціоналіст.
Ведучий 1: Серед них – 12 героїв втратила й Овруччина , назвемо їх поіменно:
- Рядовий Базильчук Сергій Олексійович- випускник Піщаницької середньої школи.
- Прапорщик Бєлявський Михайло Станіславович – з села Соснівка.
- Рядовий Барановський Анатолій Вікторович – з села Заськи.
- Полковник Жарких Іван Іванович – з міста Овруч.
- Старший прапорщик Медвідь Микола Іванович – з села Велика Хайча.
- Прапорщик Кректун Валерій Володимирович – з міста Овруч.
- Рядовий Соботюк Анатолій Іванович – з села Папірня.
- Рядовий Смик Павло Васильович – з села Червонка.
- Прапорщик Палій Сергій Іванович – з села Словечно.
- Рядовий Ханчич Анатолій Адамович – з села Рокитне.
- Майор Хмара Валерій Матвійович - з міста Овруч.
12. Рядовий Некрашевич Петро Миколайович – наш односельчанин, випускник нашої школи.
Ведучий 1: Право покласти квіти до меморіальної дошки випускника нашої школи Петра Некрашевича надається учням школи:
Журавському Богдану та Грищуку Дмитру
Ведучий 1: Давайте без слів, і довгих промов,
без цих монологів що в серце ножами…
Болить, ще і досі проллята кров…
Хвилина мовчання … померлим в Афгані!!!
Ведучий 2: Давайте без слів , і довгих промов,
без солі, що досі лежить ще на рані!!!
Давайте ми встанем… і без розмов…
Хвилина мовчання бійцям, що померли в Афганістані.
(Метроном відлічує хвилину мовчання)
Ведучий 1: Але всі вони люблять життя, на війні вони були вірними друзями, жили, мріяли про майбутнє. Та не всім судилося повернуться живими до рідних домівок.
(Інсценізація вірша. Ліворуч сцени диктор читає вірш. На сцену виходить дівчина-мати, в руках тримає квіти.)
Диктор: Старенька мати йде до свого сина,
Гранітні плити плачуть під ногами,
Стукоче серце в грудях, ниє спина:
Мати: Синочку, рідний, йди в обійми мами!
Диктор: Тече сльоза і падає на плечі.
Із стелі очі дивляться хлоп'ячі,
їм тільки жити, жити і творити,
Вони ж навіки залишаються дитячі.
Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає...
Перед очима в неї похоронка,
І бій, що котрий день вже не згасає,
І у землі пекуча та воронка.
Син: (голос з-за куліс)
- Я чую, мамо, чую, як співають
Мені над Україною пісні.
Ти не журись, я крила розпростаю
І прилечу до тебе уві сні.
Вкраїнським рушником зітру сльозину
І поцілую в сивіє чоло...
Мама: - О, синку рідний, мій єдиний сину,
Як хороше б мені тоді було!
Диктор: Стоїть старенька мати на могилі,
І навіть квіти плачуть мовчазні.
Від сина погляд відвести не в силі,
А син довічно житиме у сні.
(Звучить пісня «Журавка». Мати сходить зі сцени, біля стенду «Вічно в пам`яті» кладе квіти, запалює свічі, ставить стакан води, зверху кладе скибку хліба.)
Ведучий 2: Скільки їх, юнаків, синьооких, русявих і чорнявих, одружених і тих, до яких ще не прийшло кохання воювали на тій землі. Але для багатьох хлопців ця війна ще й досі не закінчилася.
(На фоні музики «Місячна соната» вірш читає учениця)
Сняться ноги, знову сняться ноги.
Як пологим берегом іде,
Хлюпа хвиля, місяць круторогий
Над горою світить, ніби вдень.
На дорозі ковдра із пилюки
Пхукає і ноги холодить.
Він спішить і простягає руки,
Він біжить, а може вже летить
Понад кам`яним Афганістаном
В білих хмарах, а чи у бинтах?
Де ж це ноги, де ж це ноги, мамо?!
Як же можна далі жити так?
Де ж це ноги, мамо? Медсанбати,
Сніг операційного стола...
Встати, закричати, розірвати
Болість, що, як вибух, в кров ввійшла.
Як же це приречення збагнути,
Коли душу холод обійма,
Коли пальців хочеться торкнутись,-
Тих, яких навіки вже нема?
Коли знову по траві промчати
Хочеться, і впасти в запашну.
Он в саду біліє мирно хата.
Хто придумав цю війну страшну?
Хто придумав вибух мін і стогін?
Мов рентгеном, світить слово «жить»...
Біля ліжка, втомлена дорогою,
Пара ніг пластмасових лежить.
Ведучий 1: Хто на пластмасових, хто на милицях, а хто на власних... вони все-таки повернулися. Вони поруч з нами!
Ведучий 2: Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану наші війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти - своїх чоловіків і батьків. Ми маємо знати про страшні події безглуздої війни і пам`ятати, що серед нас живуть люди, які в свої молоді роки стали свідками і учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.
Учень: Вчасно звестись, вчасно впасти
Серце б’ється часто-часто
Хто кого? Хто стрілить влучно.
Серце б’ється гучно-гучно,
І на звук той – постріл знову,
Кулемет вступив в розмову.
Серце мліє, серцю страшно,
Бо живе ще днем вчорашнім,
Ще не звикло бідне серце
Дихать порохом і перцем.
Перекреслено всі мірки,
Серцю боляче і гірко.
Постаріло серце в грудях,
А йому – двадцятий грудень.
Ведучий 1: Правда про Афганську війну? Яка вона? Досить різна,нерідко болюча і-гірка. І коли ти її почуєш з уст тих, хто сам пройшов цей тернистий шлях , лише тоді зрозумієш, яка вона.
Ведучий 2: Дозвольте надати слово свідкам тієї страшної війни:
___________________________________________________________________
(звучить пісня «Афганістан», вручають квіти)
Учень: Ми обіцяємо ніколи не забути, якою ціною завойоване мирне життя. Учень: Будемо старатися гарно вчитися, щоб бути гідними тих, хто віддав своє життя за наше сьогодення.
Учень: Нехай же ніколи не зазнають війни ваші сини, діти ваших близьких та знайомих!
Учень: Не побачать на тлі чорного неба траси кулеметних черг. Живіть же в мирі та злагоді!
Ведучий 2: Бажаємо здоров'я, щастя, миру, душевного спокою, злагоди у великому домі, який називається - Україна!
Ведучий 1: Слава вам, воїни-афганці!
Низький уклін від усіх земляків.
Хай віра, надія, ніколи не покидають Вас.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку