Виховний захід "Чорнобилль не має минулого часу"

                   Чорнобиль не має минулого часу

Мета: згадати про трагедію віку — вибух на ЧАЕС, поглибити знання учнів про неї, визначити негативний вплив аварії на стан навколишнього середовища та здоров'я населення; розвивати вміння школярів аналізувати та узагальнювати навчальну інформацію, вміння виразно декламувати, артистичні здібності; виховувати особисту стурбованість кожного учня за все, що відбувається навколо, вчити сприймати чужу біду, чужий біль як власні, сприяти формуванню патріотичних почуттів у школярів.

На сцені — стіл, накритий чорною скатертиною. На столі — образ Божої Матері, розламана хлібина, запалена свічка, кетяг калини. Задній план — чорний драп, два плакати, вінок.

Лунає дзвін… Виходять ведучі.

Ведуча. Лунає екологічний дзвін. Тривогою та болем наповнені його звуки. Болем за нашу землю, яку зрошують смертоносні кислотні дощі, за отруєні хімічними відходами ріки, за небо з озоновими дірами, за вирубані ліси. Тривогою — за майбутнє життя.

Ведучий. Стогне дзвін. Та найгіркішими нотами звучать у ньому голоси Чорнобиля, катастрофи, яка ніколи не зітреться з людської історії, не згасне у віках.

Шановні присутні! Сьогодні ми проведемо вечір-спомин про трагедію Чорнобиля.

Жорстокий, ніжний і свавільний світе,                                                                                Скажи скоріш, що діяти мені,                                                                                                  Тебе чи ненавидіти, а чи любити                                                                                                  У міражах чорнобильських вогнів?                                                                                 Мовчиш... А серце жде і прагне слова,                                                                                        Немов земля обвуглена — тепла                                                                                           Людських долонь, котрі не пахнуть кров'ю,                                                                                                         Бо маками у полі проросла.                                                                                                                О, світе мій, твоя палає врода,                                                                                                          І полум'я шалено гоготить,                                                                                                     Обпалює епохи і народи,                                                                                                                  І в мене мисль...                                                                                                                            А час іде — не спить.                                                                                                                           Не спить і серце, відповіді хоче                                    

За всіх, хто жив, живе і буде жить...                                                                                               Допоки нам дивитиметься в очі                                                                                         Зловісний стронцій атомних страхіть?

/В.Сташук. Атомний диптих/

Ведуча.  Полин-трава... Стародавнє містечко пригорнулося серед лісів і ланів до світловодої Прип'яті. А звідки, з яких глибин народних придбала ти назву— полин-трава?

 Чорнобиль... Мертва зона... Сьогодні такі слова гірким болем відлунюються у  наших серцях. Заростають деревами, кущами, травою опромінені села. Вони порожні,  мертві. Поступово руйнуються хати. Разом із ними руйнуються, зникають неповторні цінності поліської давнини.

 Ведучий. Про жахливу подію важко згадувати, страх проймає душу при згадці про  мільйони загиблих людей, особливо молодих, які помирають повільно, але в тяжких муках. Ще багато століть ця трагедія буде нагадувати про  себе вадами у новонароджених.

 Ведуча.  Ранок... Чорний ранок...  26 квітня 1986 року.   О 1 годині 23 хвилині 40 секунд, коли всі безтурботно спали, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС нічну темряву розірвало полум'я. Мирна, щаслива весна перестала існувати.                                                                                                                „З руїн реактора виривається стовп зловіщого вогню, палаючих шматків графіту. Стовп стрімко, як фантастична ракета, піднявся в небо, освітлюючи корпуси атомної, річку з верболозами.  Вогняний стовп завмирає на висоті 1.5 км.    На вершині його утворилась світла куля, яка начеб засмоктує в себе цей примарний стовбур, всередині якого щось рухається, згорається, випростовується, але сам він стоїть над нічною землею, як ялинкова іграшка блідо вишневого кривавого кольору. Ніч безвітряна і стовп стоїть між небом та землею, наче вагається, куди ж йому пустити свій корінь”.

26 квітня! В ніч із забуття                                                                                               Йде страшне створіння – атомне дитя.                                                                            Суть його безкровна і зіниць нема                                                                                        І уста безмовні, і душа німа.                                                                               Вирвавшись на волю з мороку ночей,                                                                             Вже калічить долі  батьків і дітей.                                                                      Виродок – створіння ціль страшну таїть                                                                         Поглина сумління, душі нам двоїть.                                                                     Простяга до серця щупальця страшні                                                                                                І вселяє муки, муки неземні.                                                                            Присипляє мозок посвистом глухим                                                                                                      Стронцієву дозу сипле, наче дим.                                                                                           26 квітня!   Люди не проспіть!                                                                             Атомне століття раною горить.                                                                      Кличе кожне серце стати з злом на боротьбу,                                                            Щоб зустріли внуки вранішню зорю.                                                                                       Що зберегли ми, що надбали                                                                                 Що дітям в спадок передать?                                                                                              Тепер тут зона, а була земля,                                                                                                     Тут був чорнозем, а тепер Чорнобиль.

Зоря полинова горить                                                                                                            І осяває в дооколі.                                                                                                       Порожні села, ниви голі,                                                                                              Бур'ян, що з вітром гомонить.                                                                                           Печать і пустка — на віки.                                                                                            Мов сльози, роси серебріють.                                                                                                                     І страшно, хижо, дико виють                                                                                               В безлюдній Прип'яті вовки.

Ведучий. Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію. Лише згодом пролунали сигнали ЦО про негайний вивіз населення. Люди були забрані з вулиць, дехто встиг узяти в руки необхідне. Ніхто не думав тоді, що назавжди покидає рідну домівку.

Дно річки вистеляють блискавки,                                                                        Метаються в повітрі ластівки,                                                                                                       Громи стрясають луни-перелуни,                                                                                            І дощ між небом і землею струни

 Сріблясто напинає на вітрах,                                                                                                        І чорні хмари навівають страх.                                                                                       Куди не глянеш — все мов нереальне.                                                                             Стоїть край шляху дерево печальне,                                                                                           Гудуть дроти високовольтних ліній,                                                                                            Чорніє човен між розквітлих лілій,                                                                                                      Лежить село, неначе на картині,                                                                                   Біліючи хатами на долині.                                                                                                 А в тім селі ні голосу, ні звуку,                                                                                            І вікна випромінюють розлуку.                                                                                             І двері навхрест дошками забиті,                                                                                              І журавлі криничні сумовиті,                                                                                                      І тихий сад біля старої школи,                                                                                                                І дітям у ній не вчитися ніколи.

Навколо пустка і печаль біблійна,                                                                                                         Навколо смерть, незрима і повільна.                                                                          Чортополохом обрій заростає,                                                                                         Зело і квіти стронцій роз'їдає,                                                                                        І час пересипається пісками

 На полі, що шуміли колосками.                                                                                                              А по ночах, трагічне і фатальне,                                                                                                    На землю ллється світло астральне,                                                                                              І фантастичне, сіре мерехтіння                                                                                             Людей, які від наглої біди                                                                                              Пішли із цього краю назавжди.                                                                                   Поволі слід за ними заростає,                                                                                             І дощ свинцевий землю засіває,                                                                                          І дно ріки встеляють блискавки,                                                                                                            І, розметавши крила, ластівки                                                                                Ширяють на чорнобильських вітрах,                                                                                      І чорні хмари навівають страх.

 Звучить фрагмент пісні «Зона» у виконанні Лілії Сандулеси.

Ведучий:  Біда розчинилася у духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі. Та хіба тільки в ній? Вона розчинилась у людях. Ця трагедія увійде в історію, в усі хроніки людства як невигойна рана на тілі України. Увесь цей жах відгукнувся болем у серцях мільйонів людей.                                                                                                     Через кілька секунд по сигналу тривоги прибули до реактора пожежні на чолі з лейтенантом Володимиром Правиком, потім прибув  Віктор Дибенко.  Вони ступили у вируюче полум'я, у смертельну радіацію, рятуючи людей.

 Сьогодні згадаємо тих перших, які кинулися у вогонь, у небезпеку, які затулили собою усіх нас. Це Віктор Дибенко, Володимир Правик, Микола Ващук, Володимир Тищура, Микола Титенок, Василь Ігнатенко... Усього у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи взяло участь 600 тисяч осіб із СРСР, зокрема, українців — 350 тисяч.

 Померло після Чорнобильської аварії 14 тисяч ліквідаторів-у країнців.

Ведучий. Як багато горя... Воно б'є у наше серце, у свідомість. Страшне чорнобильське лихо і досі продовжується, забираючи все нові й нові жертви.

 Але я вірю, що пісня у лузі ще озветься і доля сонечком зійде, з'явиться радісна веселка після чистого дощу над тобою, мій краю.

У лугах пишається калина,                                                                                               Біжить по каменю вода.                                                                                                  За руку мати молода                                                                                                    Веде у світ малого сина.                                                                               Щебече, мов пташа, дитина,                                                                                                               Цвіте і сяє далина,                                                                                                  Але тривожна і сумна                                                                                    Лежить під небом Україна.                                                                                   Здається, ніби мирна днина,                                                                                         Проте, Чорнобильська біда                                                                                   Не проминула без сліда.                                                                                           І гіркота пече полинна.                                                                                        Передчуття терзають злі;                                                                          Повторювать все важче й важче,                                                                                     Що вічно будуть син і мати,                                                                                           І будуть люди на землі.

Звучить пісня «На могилі моїй посадіть молоду яворину»

Ведуча. Пролітають роки. Для людей цей край став мертвим, але природа і далі продовжує життя. Вона мовчки страждає за помилки людей. Природа оживає:

Жасмин цвіте, і трави косять,                                                                                               І сіно пахне і п'янить.                                                                                                             І йдуть дощі, коли не просять,                                                                                           І з вітром колос гомонить.                                                                                                                    Усе живе жадає жити,                                                                                                          Снаги і сили повне вщерть.                                                                                                    І важко, й страшно говорити,                                                                                                Що над усім чигає смерть.                                                                                      

Ведучий. Радіація встигла наробити багато яиха не лише теперішньому поколінню, але й прийдешньому. Чорнобиль — незагойна рана на тілі нашої землі.    

Було село. І називалось Рудня.                                                                                                          На річці Жерев. Рудня Жеревецькою була.                                                                               Була на карті малюсінька краплина,                                                                                         Була... Була... тепер нема.                                                                                                   Родились діти там.  Старі там помирали,                                                                             Корови паслись, чувся крик гусей.                                                                                 Лелеки клекотіли над хатами,                                                                                                       І співом півень вдосвіта будив людей.                                                                                                         Було село. Тепер села немає.                                                                                                           Там річка омивала береги                                                                                                                             І люди там жили,                                                                                                                              Тепер і їх немає -                                                                                                                  Роз’їхались по світу хто куди...                                                                                                    О Господи! За що таке прокляття                                                                                                              На мій народ, на рід мій, на село?                                                                                               Прости нас, Господи, за сльози наші                                                                                                       І за молитви недосказані, прости.

Ведуча      У 1986 році виселено з Чорнобильської зони 91 тисячу мешканців із 76 населених пунктів. Ще протягом 10 років продовжувалося виселення. До 1996 року переселено 160 тисяч осіб. На цей час усього виселено із чорнобильської зони 166 тисяч населення.                                                                      Більше 2 тисяч населених пунктів мають статус постраждалих.

Летять журавлi пiд Чорнобильським небом                                                                   Чорнобиль. Чорнобиль. Почуй же цi жахи.                                                                                     Як стогне земля вiд праху людського,                                                                                          Як ворон кричить про всi твої страхи,                                                                                            А ти в ковпацi i не чуєш нiчого                                                                                                       Тобi все одно, стальний ти вiд вiку                                                                                                        I серце стальне в тебе, кров i душа.                                                                                 Стомились з роками ми жити в цих лiках,                                                                                       Надiю в життi нам даєш не спiша.                                                                                              Заснуло все — i звiрi, й птицi,                                                                                                            I люди ходять, мов чумнi.                                                                                                               Не п'ють джерельної водицi.                                                                                                   Стускнiли очi в них яснi.                                                                                                                         Спить земля, почорнiла вiд болю.                                                                                     Змерзлась в грудку душа i болить.                                                                                        Синку, вернись! Будь же зi мною!

Мати в тривозi ночами не спить.                                                                                                  Не зможу прийти я до тебе, матусю,                                                                                                    Не клич мене, рiдна, нi вдень, нi вночi.                                                                                              Я вже не радiю, я вже не смiюся.                                                                                              Спить Чорнобильське небо на моєму плечi.                                                                   Летять журавлi пiд Чорнобильським небом,                                                                                А мати в сльозах проводжає їх знов.                                                                                     Може, й ти серед них вiдлiтаєш на небо,                                                                             Ти проснешся, мiй синку, ти тiльки заснув...                                                                                  Чорнобильське небо страшне i похмуре.                                                                 Стальнi простирадла на землю лягли.                                                                       Чорнобильський кат вiдродився в натурi.                                                                                                      В кайдани пiймать ми його не змогли.

Ведуча. Повертаючись до безлюдної зони, журавлі дивуються, чому тут не чути веселих дитячих голосів, чому тут немає життя? У цій місцевості безлюдні будинки.

На пустищі дикім росте бузина,                                                                                Сіріє край поля хатина сумна.                                                                               Облуплені стіни, полин, спориші, —                                                                                 Не видно й не чути навкруг ні душі.                                                                                     І тільки при місяці, пізно в ночі,                                                                                                 Коли над хатиною стогнуть сичі                                                                                          І вікна примарливим блиском горять, —                                                                           З сіней у світлицю крадеться, мов тать,                                                                        Якась неземна, потойбічна мара,                                                                                       І груша в дворі завмирає стара.                                                                                            І чути, як в миснику дзвонять миски,                                                                                 І хрестяться лячно побожні жінки.                                                                                       І світять очима коти з темноти,                                                                                          І хочеться швидше те місце пройти,                                                                                      Де буйно і дико росте бузина,                                                                                                   Де пусткою хата сіріє сумна.

На грані людства, на краю —                                                                                             У тривозі атомній стою.                                                                                                  Душа тривожиться, мов птиця:                                                                                             А що, як висохне криниця?                                                                                              Тривожиться у полі колос:                                                                                         Чому замовк пташиний голос?                                                                                                                  І вмить здригається планета,                                                                                                              І річка Прип'ять і річка Лета.                                                                                             Не все, не все пощезне в світі.                                                                                                   Ще в зорях — сад, земля — у цвіті.                                                                           Лист подорожника. Дорога.                                                                                                    Та в серці — атомна тривога.

Чорнобиля гіркий полин                                                                                                      На серце ліг незримо й тяжко,                                                                                                       І плине над землею дзвін                                                                                                            Із тихим стогоном протяжно.                                                                                                    То дзвонять дзвони не Хатині,                                                                                                                  Де слід лишила свій війна,                                                                                        Це стогнуть землі України,                                                                                               Де мирний атом не мина.                                                                                               Він впав смертельною росою                                                                                               На рай дібров, на зелень трав,                                                                                               Своєю чорною косою                                                                                                Провів по розмаїттю барв.                                                                                                      І попелом покрились села,                                                                                                                                 І згинуло усе живе.                                                                                                                   Пропали усмішки веселі,                                                                                                 Замовкло птаство лісове,                                                                                                        Лиш на отруєній землі                                                                                         Небачена розкрилась квітка -                                                                                                       Про допомогу крик німий,                                                                                                          Між попелом остання іскра,                                                                                            Запала тиша…..

  1.  Кохану землю вбили без ножа,                                                                                  Витає смерть невидима над нами,                                                                               Волає криком зболена душа,                                                                                            Димить реактор горя небесами.

 2. З колючим терням на чолі вінець.                                                                                   Земля у зоні — як у домовині...                                                                                  Хоч лжепророки дзвонять про кінець —                                                                          Жива ж душа, і жити в Україні.

 3. Кривава тінь від чорного хреста                                                                                   Лягла степами аж на хвилі моря.                                                                                     Пекельна зона — дика і пуста,                                                                                   Гірка, як полиновий присмак горя.

4.  Ще б'ється серце, бо ж душа жива.                                                                           Хоч рясно зародила садовина —                                                                                      Та смертю дихає отруєна трава                                                                                                     І плаче стронцієм поранена калина.

5 .Хати скресають болем у селі,                                                                                 Жевріє ранок в голубім віконці,                                                                              І півень на трухлявому щаблі                                                                                Курчаток будить грітися на сонці.

6. Зіржавіє, згниє колючий дріт,                                                                          Натомлена краса зітре кайдани,                                                                             Проб'є кровинка товщу чорних літ,                                                                                         Жива роса загоїть земні рани.

Ведучий. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилині 40 секунд над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції нічну пітьму розірвало полум'я. Розпочалась пожежа.

.

Ведуча          Я — вогонь! Язики мого полум'я                                

Промовляють болючі слова.                                                                                Золотим і неміряним полем я                                                                                Прошумлю, ніби чорні жнива.

Ведучий         Я — вогонь! У потопі моїм не ковчеги —                                                      Тільки дим до небес попливе,                                                                                           Я не той, що світив у печерах, —                                                                                           У мені безпросвітність живе.

Ведуча       Я — вогонь! Я сидів у бетонній темниці,                                                          Я вам світлим і мирним здававсь,                                                                                     Та ланцюг мій тримався на нитці                                                                                       І нарешті дібрався до вас.

Ведучий    Я — вогонь! Не чекали від мене цього                                                                     І спокійним, як завше, був сон,                                                                                  Коли рухався я ланцюгово,                                                                                   

Як велить мій глибинний закон.

Інсценівка вірша С. Йовенко

По черзі виходять чотири учениці в чорних хустках, четверта — з дитиною на руках.

Автор           Зойкнула Земля чаїним криком:

1-ша учениця          Сину, вбережи і захисти!

 Автор            Вийшла мати і з іконним ликом.

2-га учениця         Йди, синочку. Хто ж, коли не ти?

Автор                Спалахнуло небо, впало крижнем:

3-тя учениця     Сину, збережи і захисти!—

Автор            Вийшла Жінка з немовлятком ніжним:

4-та учениця       йди, коханий. Хто ж, коли не ти?

Автор        ...І уже ні сина, ані мужа.                                                                                Лиш розверсті зорані поля.                                                                                              Та пліч-о-пліч стали Біль і Мужність.                                                                             Дух і Воля. Небо і Земля.

В е ду ч а. Першими до реактора через кілька секунд по тривозі прибули пожежні з охорони АЕС на чолі з начальником караулу Володимиром Правиком. Його загін першим уступив на лінію вогню, а Володимиру ж лише 23 роки. У молодого лейтенанта не було права на помилку.

Ведучий. За караулом Правика прибув караул його бойового побратима Віктора Кібенока з охорони м. Прип'яті. І вони ступили у вируюче полум'я, у смертельну радіацію, рятуючи станцію і людей, не думаючи про своє життя. Всі чітко усвідомлювали небезпеку, та, як і личить воїнам, зовсім не берегли себе.

Ведуча. Вогонь усе лютував, не вщухав. Навкруги задушливий дим. Киплячий бітум пропалював чоботи, бризками осідав на одязі, в'їдався в шкіру. Люди слабшали від нестерпної спеки і болю.

На сцену виходять учні-читці.

1-й учень      Ті, що згоріли в огні                                                                                                                             В перші хвилини двобою,                                                                                                             Землю прикрили собою,                                                                                                            Як наші діди на війні.                                                                                                       Не залишили пости,                                                                                                   Мужньо стояли на герці,                                                                                               Пам'ятник їм вознести                                                                                                          Треба у кожному серці.

1-ша учениця  Перший удар на себе...                                                                          Перший вогонь на себе...                                                                                                   З полум'ям стали до бою,                                                                                                     З полум'ям смертоносним.                                                                                                      І заступили собою                                                                                               

 Світ — що малий, що дорослий.

2-й учень  Світ з посивілим житом                                                                                        З цвітом і гроном калини,                                                                                                       З вічним дитячим сміхом,                                                                                              Що на вустах Батьківщини,                                                                                         Світ – із лугами , лісами,                                                                                                               З ріками і зорею,                                                                                                        

З чистими небесами                                                                                                          Над скупаною землею.

Виходить учениця (мати) з немовлям.

І віддали все, що мали:                                                                                          Життя — що одне в людини.                                                                                                  Вірю, що врятували                                                                                                     Долю моєї дитини. (Співає колискову.)

 Спи мій синочку, спи!                                                                                               Сплять українські степи,                                                                                          Вітер з Чорнобиля спить. (2 рази)                                                                                    Краще його не будить.                                                                                         Сонечко наше ясне,                                                                                                       Хай нас біда обмине.                                                                                                           В хату не пустим біди —                                                                                                             Треба дитинці рости! (2 рази)

Ведуча. Доля нашої днини після Чорнобильської катастрофи сумна і нелегка, але все дається в порівнянні. Щастя нашої днини в тому, що ми живемо, а ті, що могли ніколи не народитися після 1986 року, народились, живуть і вчаться творити прекрасне. Серед них і ви, дорогі наші діти.

Ведучий. Відвага... Для пожежного це невід'ємна професійна риса, без якої ніяк не можна. Ось так тієї трагічної ночі лейтенанти і сержанти пожежної охороци виконували свою звичайну роботу. 28 чоловік двох караулів затулили собою не тільки станцію, а і Європу. Шість чоловік загинули майже відразу. І всі молоді.

Ведуча. А їм би тільки починати жити, кохати, нести радість близьким. У кожного були свої плани та надії. Та ніч 26 квітня стала для них фатальною. Вони не озиралися, не ховалися за спини інших. У самому пеклі аварії вони виконали свій обов'язок до останнього подиху.

 Запам'ятайте їхні імена. На все життя запам'ятайте.

 Виходять хлопці з портретами, перев'язаними чорними стрічками.

Ведучий. Герой Радянського Союзу лейтенант Володимир Правик.

Коли біда чорнобильська війнула,                                                                              Коли упав наладчик неживим,                                                                                     Був першим тут начальник караулу,                                                                         Володя Правик, з воїнством своїм.

Ведучий. Герой Радянського Союзу лейтенант Віктор Кібенок.

Лейтенанти — хлопці непохитні,                                                                            Молоде, вогняне покоління,                                                                                                 Ви, як пам'ять, у тривожнім світі,                                                                                      Роду незнищенного коріння.

Ведуча. Сержант Микола Ващук і сержант Володимир Тищура.

Сержанти — мужність і звитяга,                                                                                     Від землі ви набирали сили...                                                                                          Ще далеко десь до саркофага,                                                                                   Та вогонь ви життям зупинили.

Першим важко: ви ж були найперші,                                                                                 Із вогню та в полум'я шугали.                                                                                                Не до подвигів і не до звершень,                                                                                         Ви ж собою людство заступали.

Ведучий. Старші сержанти Василь Ігнатенко та Микола Митенок.

Ви з вогнем назавжди подружили,                                                                               Сівачі, поліщуки від роду,                                                                                           Залишили вірності присягу —                                                                                          Батьківщині. Матері. Народу.

Замуровує душу біль самоти,                                                                                                                  Бо не встигли нащадків лишити...                                                                                          І на цвинтарі чорно волають хрести                                                                                        На чотири сторони світу!

Ведуча. Ми схиляємо свої голови перед усіма, кого сьогодні вже немає з нами, перед тими, хто ціною власного життя оплатив шанс на життя мільйонів.

 Хвилина мовчання, хвилина мовчання...                                                                           Це мить не прощання, а вічне стрічання                                                                            Із тими, кого вже не стрінемо ми.                                                                               Коли наступає хвилина мовчання,                                                                                       У пам'яті нашій клекочуть громи.

Ведучий    Тож устаньмо і — помовчимо мить — у пам'ять про тих, хто заснув вічним сном, сказавши своє вагоме слово в цій трагедії.

Чути звук метронома. Хвилина мовчання.                                                  

Звучить пісня Н. Яремчука «На могилі».

Сценка «Молитва»

Входить мати з дитиною.

Мати: Дитино моя!                                                                                               Ромашка цвіте — не доторкнись.                                                                      

Трава буяє — не доторкнись.                                                                                

У бджіл на крильцях доза смертельна.                                                                                   Не доторкнись.

Мати й дитина стають на коліна перед образом Матері Божої.

Дитина : Пречиста Маріє!                                                                                           Чого твоє серце не вміщують груди,.                                                                Неначе в нім плачуть і стогнуть всі люди?                                                        

Чого твоє серце так полум'яніє,                                                                        

 Що кров'ю стікає й сказати не сміє?

Мати :  Благаю: відверни незриме,                                                                                Невідворотне і страшне:                                                                                                На цих приречених низинах                                                                                   Ніхто не сіє і не жне.                                                                                                 Отруєна квітка сльозою стікає,                                                                                          Дочасно згорають живі пелюстки....                                                                                        У пеклі земному живем — не вмираєм,                                                        

Благаю, Пречиста, людей захисти!

Мати обнімає дитину за плечі. Обоє виходять.

 Входять учень і учениця. Звучить «Венгерська рапсодія».

1-ша учениця : Розколовся чорний грім,                                                                Відкотилась чорна битва.                                                                                              На калині соловей                                                                                                             Цілу ніч читав молитву.                                                                                          Вмерли зорі, місяць вмер —                                                                                    Ані кого й ані чого...                                                                                                       На калині соловей                                                                                                                  цілу ніч молився Богу.

1-й учень : Мла чорнобильська сліпа,                                                                        Наче так у світі й треба...                                                                                                 На калині соловей                                                                                                         Цілу ніч ридав до неба.                                                                                       Облітають літо і літа                                                                                            Золотом чорнобильського плоду,                                                                    Стронцієвим смутком обліта                                                                                       Дерево вкраїнського народу.

Входить двоє ведучих і дві учениці.

Ведуча. Поля і луки, ліса і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів, ніхто не йде до лісу за його цілющими дарами; не п'є води, насиченої радіоактивною отрутою, і навіть повітря, яким ми дихаємо, стало ворогом.

1-ша учениця        Як страшно це: води не скуштувати.                                                                              У тім краю, де Прип'ять, де Дніпро!                                                                                            І хто посмів знічев'я відірвати                                                                                                   Від губ народу цілого відро?                                                                              Дивлюсь на землю, на річкові води                                                                                      І думаю, аж чорна від журби.                                                                                 

А нам казали: «Ви царі природи»...                                                                                    А ми ж насправді — атома раби!

Ведучий. Чорний круг невідомо скільки років залишиться виразкою на лоні природи, за¬карбується в серцях людей, які покинули рідні домівки, обжиті, облаштовані місця, могили своїх батьків.

 Офіційна довідка (середина травня 1986 року ): із зони вивезено понад 90 тисяч жителів; утрачено 48 000 га земельних угідь; виведено з ладу 14 підприємств; 15 будівельних організацій; втрачено 90 000 м2 житла, 10 400 приватних будинків.

2-га учениця         Загидили ліси і землю занедбали.                                                                            Поставили АЕС в верхів'ях трьох річок.                                                                           То хто ж ви є: злочинці, канібали?!                                                                          Ударив чорним дзвін і досить балачок.                                                                           В яких лісах іще ви забарложені?                                                                                    Що яничари ще занапастять?                                                                                               І мертві, і живі, і ненароджені                                                                                 Нікого з вас до віку не простять!

Інсценівка вірша В. Бурім «Чорнобиль-трава»

 Входять дитина і учень. Звучить «Панорама» П. Чайковського.

Дитина. Намалюй, будь-ласка, радість і красу.

Учень : І малюю я веселку, квітку і росу,                                                                              З посмішкою на обличчідівчину в вінку.                                                                            І хлопчину, що кружляє з нею у танку.

Дитина: Намалюй мені розлуку, смуток і журбу.

Учень :Я малюю лист осінній, схилену вербу.                                                           Що спустила свої віти голі до землі.                                                                               І ключами в синім небі ринуть журавлі.

Дитина: Намалюй мені ще ніжність.

Учень :Тема не проста.                                                                                                           І малюю я рожеві мамині вуста,                                                                                      І метелика, і сонце, й квітку лугову,                                                                                        І зелену шовковисту молоду траву.

Дитина: Намалюй,  мені,будь-ласка, намалюй біду.

Учень :Як її намалювати? Спосіб не знайду.                                                                    Чи поранену пташину, може, ледь живу?                                                                                      А рука сама малює чорнобиль-траву...

Дитина: Нащо ти траву малюєш? Це біда така?

Учень: Цю траву зовуть «чорнобиль»,                                                                                          ця трава гірка..                                                                                                                         В ній отрута, смерть, і сльози,                                                                                                   і брудна вода.                                                                                                                       В ній хвороби, сум, неспокій.                                                                                             Це страшна біда!

Дитина: Краще намалюй щось гарне.                                                                       Намалюй життя.                                                                                                                    А гірку траву чорнобиль                                                                                            Викинь на сміття.

Учень: Так, дитино, намалюю я життя тобі.                                                                               І надії намалюю, й мрії голубі.                                                                                         Намалюю синє небо, чисте джерело.                                                                  Намалюю я лелеку, поле і село,                                                                                      Намалюю, віру, розум, доброту й любов.                                                                  Та гірка трава чорнобиль проростає знов.

Ведуча. Чорнобиль. Чорний біль нашої землі. І скільки б не минуло років, все одно це слово полум'янітиме чорним вогнищем скорботи. Чорнобильська аварія стала для нас уроком, за який заплачено дорогою ціною.

Ведучий. Наче збулися пророчі слова Апокаліпсису від Іоанна Богослова про зірку Полин (як відомо, чорнобиль — трава родини полинових) «Засурмив третій Ангел, — і велика зоря спала з неба палаючим смолоскипом. І спала вона на третину річок та водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона...».

1. Впала з неба до долу потривожена  Ангелом зірка.                            Покотилась до обрію, збурила  зоряну синь.                                                                        На душі стало сумно,  на устах стало солоно-гірко,                                                         Бо чорнобиль-трава — то полин.

2. Чом же ти, Україно,                                                                        

 материнська вербова колиска,                                                                                        Знов така мовчазна,                                                                                                         мов обпалена груша стоїш?                                                                                                                І течуть твої сльози,                                                                                                           і болять твої рани так близько.                                                                                      Чом не просиш у Бога здоров'я  для діток своїх?

3 Ти завжди була з Богом,                                                                                               не нужденна ні хлібом, ні сіллю.                                                                                       Як  же ти допустила, щоб скалічили душу твою?                                                   Впала з неба зоря, покотилась Чорнобильська зірка...                                                             Сіра осінь прийде, готуватись до вічності треба,                                                                І петля радіації стягує шию твою.                                                                            Встань, моя Україно, простягни  свої руки до неба,                                                       Знай, що Бог ще чекає молитву твою.

4.  Князівська земле!  Плачуть твої предки                                                                    Трагічним сном, століттям замалі,                                                                      Чорнобиль був, Чорнобиль попередив                                                                          Про те, що може статись на землі.                                                                                             Чорнобиль був і є, і завжди буде                                                                                    В серцях дитячих, мов набатний дзвін.                                                                             Ані душа, ні розум не забуде,                                                                                                  Що долю багатьом скалічив він.

5. Радіаційна днина б'є на сполох,                                                                          Радіаційні стогнуть небеса.                                                                                    Двадцятий вік як доля, а не спомин.                                                                                  Як хліб душі, як мамина сльоза.

6.  Та Бог дав нам життя і треба жити,                                                                       Щоб не музейним експонатом стати,                                                                                 А вирости людьми і так творити,                                                                                              Щоби нічим нікого не лякати.

Ведучий. Наша пам'ять і пам'ять багатьох наступних поколінь знову і знову буде повертатися до трагічних квітневих днів 1986 року, коли ядерна смерть загрожувала всьому живому і неживому.

 Ведуча. Вирвавшись з-під влади недбайливих господарів, радіація спричинила трагічні наслідки. Горе впало не тільки на Україну. Воно зачепило Білорусію і Росію. На забруднених територіях нині проживає близько 2 млн чоловік, тобто кожний п'ятий. Смерть 35 тисяч людей пов'язана з аварією на ЧАЕС та її наслідками: скорочування народжуваності та збільшування смертності населення. У державі народилося 14 000 неповноцінних дітей, близь¬ко 70 % від народження мають ті чи інші відхилення у здоров'ї. Збільшується кількість психічних і онкологічних захворювань серед молодого покоління.

 Ведучий:  Чи знаєш ти, світе,  Як сиво ридає полин,                                                      Як тяжко, як тужно моєму народу болить!

 Громадськість стурбована розбудовою існуючих АЕС, експлуатація яких не дає цілковитої гарантії безпеки для людей і природи.

Ведучий:  . Сьогодні — День пам'яті, День скорботи і роздумів. Бо нам таки є над чим замислитись. Живемо на технологічному вулкані. Чи не повториться трагедія в іншому місці? Чи стали ми більше шанувати рідну землю? Тож запалімо поминальну свічку — свічку надії 26 квітня. Хай полум'я свічок у наших душах зіллється в одне полум'я віри. Ми будемо жити!

Лунає гул дзвонів. Запалюють свічки.

Ведуча. Мимоволі хочеться гукнути: «Люди! Схаменімося! Дзвони Чорнобиля б'ють на сполох! І, як писав Хемінгуей, не питайте, по кому подзвін. По кожному з нас.

Коли ми цей урок засвоїм,                                                                                               Що, ідучи всесильно до мети,                                                                                                   Не треба забувати про озони,                                                                           

 Про землі й води, жита срібний дзвін,                                                                          Щоби ніколи омертвілі зони                                                                                        Нащадкам не залишити своїм?

Чуєте, люди?! Лунає над світом                                                                                    Стогін Чорнобиля дзвоном страшним…                                                                          В муках страждають дорослі і діти,                                                                             - Мертвих забути нелегко живим!                                                                                       Бог Наш Великий дав право всім людям –                                                           Хрест Свій Святий крізь життя пронести.                                                                    Дзвони Чорнобиля стогоном будять,                                                                                              щоб від нещастя весь світ вберегти

Ведучий.. Чорнобиль дав нам кілька моральних уроків трагедії;

1-й урок — безвідповідальності (ми не були готові до такої аварії ні морально, ні технічно. І коли вже сталася трагедія, довго все подавалося в присмерках напівправди);

2-й урок — милосердя (всі люди відгукнулись на біду, прийшовши чорнобильцям на допомогу: збирали кошт у фонд Чорнобиля; діти-чорнобильці відпочивали й оздоровлювались у санаторіях, таборах відпочинку);

3-й урок — патріотизму (ми мусимо завжди пам'ятати про подвиг пожежників, щоб у потрібну хвилину стати на захист, прийняти правильне рішення, насамперед думати про тих, хто нас оточує, а не про себе; бути чесними і сміливими, бути людьми, гідними свого народу і не зганьбити його; любити й берегти рідну землю).

Ведучий. Урятований світ. — найкращий пам'ятник тим, хто загинув у чорнобильському пеклі. Пам'ятаймо про них і робімо усе, щоб ніколи не падала на землю гірка зірка Полин...

Ведуча: О Боже Великий, наш Боже, наш Боже!                                                            Дай певність на радість,  умнож наші сили,                                                                 Аби підняли ми обпалені крила,                                                                                   Щоб швидше минувся час  лиха й випроби,                                                               Щоб змився дощами пекельний  Чорнобиль...

Ведучий. Хоч минуло 32 роки з того трагічного дня, наслідки Чорнобильської трагедії відчуваються сьогодні. Збільшились захворювання та смертність людей, поширились дитячі захворювання. Ми, нинішнє покоління, повинні робити все можливе, щоб зберегти своє життя і життя майбутніх поколінь: дбати про чистоту землі, насаджувати дерева, прикрашувати землю квітами, травами, не забруднювати ріки, ставки та джерела.

    Сама природа зробила нам застереження : «Люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними! Пам’ятайте, що доля планети , доля всього людства, наше майбутнє – у ваших руках!»

Думайте, люди!  Думайте серцем й душею!                                                           Нам ні Хмельницьких АЕС не потрібно, ні Кримських.                                         Може ще мало калік на руках материнських?                                                              То ж за яку наші діти страждають ідею?                                                                 Думайте, люди ! Думайте серцем й душею!                                                                  Хай не лінуються звивини нашого мозку!                                                                   Наше життя як краплини гарячого воску,                                                                      Тихо стікає в роззявлену чорну пащеку.                                                                     Сонце розбрату дійшло до свого апогею.                                                               Думайте, люди! Думайте серцем й душею!

Лунають дзвони Чорнобиля.

Діти запалюють свічки і звертаються зі словами

- Б’ють тривожно Чорнобильські дзвони.                                                                          - Вони нагадують нам про страшне лихо.                                                                        - Хай не повториться це ніколи.                                                                                                    - Нехай земля зацвітає навесні буйним цвітом.                                                                      - Нехай пахнуть трави співають пташки                                                                         - Нехай повертаються журавлі до рідної землі.                                                              - Нехай кожен прийдешній день наповнює наші серця миром і спокоєм.

Гріх перед Богом спокутувать будуть                                                                                  Ті, хто порушив закони святі,-                                                                             Дзвони Чорнобиля стогоном будуть,                                                                              Щоб не було чорних днів у житті!                                                                      Стогін Чорнобиля спогадом – болем                                                                              Не затихатиме в наших серцях, -                                                                        Пам’ять про жертви не згасне ніколи!                                                                          Їй пломеніти в прийдешніх віках!                                                                                      Боже великий, навічно єдиний,                                                                                       В пісні – молитві до тебе іду:                                                                                             Влий дух Святий, хай біль душі покине,                                                                                    Хай спопелить Твоя Воля біду!

Пісня «Молитва за Україну»

Сл. О.Кониського , муз. М. Лисенка.