До розіграшу
залишилось:
15 днів
Конкурс розробок «Вчительська десятка»
Розробки додавай – подарунки вигравай!

Виховний захід до річниці з дня народження Т.Г.Шевченка “На перехресті музи й долі”

Про матеріал

Виховний захід до річниці з дня народження Т.Г.Шевченка “На перехресті музи й долі” покликаний на прикладах поетичних шедеврів інтимної лірики Шевченка розглянути красу і складність людських почуттів.

Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

Виховний захід

до 200-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка

“На перехресті музи й долі”

 

Підготували:

викладач української мови та

літератури юридичного ліцею

імені Ярослава Кондратьєва

Краснокутська Наталія Веніамінівна

 

та викладач історії юридичного ліцею

імені Ярослава Кондратьєва

Довгань Юлія Володимирівна

 

 

 

Дата проведення:

14.03.2014р.

 

 

Київ – 2014

Виховний захід до 200-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка

“На перехресті музи й долі”

 

Мета:                 на прикладах поетичних шедеврів інтимної лірики Шевченка

розглянути красу і складність людських почуттів, викликати в

учнів бажання якомога більше дізнатися про Кобзаря, знайти

ще один з ключів до розкриття творчості Шевченка, її

тематики, розгадки соціальних і життєвих ідеалів поета.

 

Обладнання:     репродукції портретів В.Рєпніної, Г.Закревської, А.Ускової,

К.Піунової, М.Максимович, Л.Полусмакової роботи

Т.Шевченка; стіл, накритий скатертиною, на ньому ваза з

квітами, люстерко, свічка, чорнильниця, перо, папір та конверт

для листа, томик Шевченкової поезії.

 

Епіграф:          Я розгортаю томик Кобзаря, і мені здається, що я кладу руки

на трепетне гаряче серце, що так багато пережило

(М.Бажан)

 

План вистави

 

1. Світлий ангел дитинства.

2. Написані пером печалі (1843 рік).

3. Молюсь і плачу пред тобою...

4. Спалах зорі кохання в Новопетровський фортеці.

5. Гостра душевна драма (1857 рік).

6. Біль і розчарування останніх років життя.

 

Хід заходу

 

Учитель. Про кохання Тараса Шевченка написано численні спогади, наукові дослідження, романи, поеми. Але, певна річ, далеко не все сказано. У тому, кого і як кохає велика людина, та й звичайна теж, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. Окрім того, у митців це один з ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики, головних сюжетів, до розгадки політичних і життєвих ідеалів. Ці міркування особливо правомірні стосовно Тараса Шевченка, який шукав у коханні жіночий ідеал, суголосний з народним ідеалом жінки, коханої, дружини, прагнучи виходу із самотності особистої та суспільної. Отже, тема уроку Музи генія(інтимна лірика Тараса Шевченка).”

Сподіваюсь, що кохання Шевченка і його інтимна лірика допоможе глибше розкрити нам сутність Поета. Давайте, торкнувшись цієї делікатної теми, спробуємо піднестись до вершин духу генія, а не приземлити їх, звівши велике до дрібного чи дріб’язкового.

 

Читець.

Далека і гірка була Тарасова любов,

Одвічні протилежності в житті,

Кружила заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі,

Але серед снігів, снігів, снігів

Ішла у мрії ти, зоря весни.

Учитель. Уперше незбагненні почуття пробудила в хлоп’ячій незахищеній душі сусідська дівчина Оксана Коваленко.

Тарас Шевченко (виходить до столу, на якому підсвічник Запалює свічку, читає – на фоні музики Й. Баха):

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись,

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди.

Учитель. Першій музі геніального поета – Оксані – Тарас Шевченко присвятив поему Мар’яна-черниця,” саме про неї, по-дитячому світлу, казково незабутню, згадував у поезіях “Три літа,” М.К. (Мені тринадцятий минало), Ми вкупочці колись росли.” Дорогим ім’ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів. І ми побачимо, як згодом цей жіночий тип фатально буде подобатись Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, справжню – подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалась йому Оксана. Оксана Коваленко після неминучої розлуки, думається, жила просто, природно, поземному буденно й щасливо: стала на рушник із кріпаком, виростила дітей, досхочу натрудилася, наспівалась пісень і відійшла у вічність чистою-пречистою, бо ж у волю навмивалася слізьми.

(Виконавець ролі Тараса Шевченка виходить.)

Учитель. Інтимна лірика не буває безіменною. Звернемося до біографії поета. Навчаючись в Академії, вже прославленим автором Кобзаря і портретистом їде Шевченко в рідну Україну. Тут 29 червня 1843 року він зустрічає на балу Ганну Закревську. В цій жінці Тарас бачить одухотворений образ. До цього він зовсім не думав про шлюб. А після, як реакція на його безнадійність, з’являється в поета те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну потребу. Отже, Ганна Закревська. Та, що, на жаль, була дружиною іншого.

(Входить Ганна Закревська (одягнена у сукню тієї епохи чи, хоча б, у розкішному намисті, з накинутою на плечі шаллю). Ледь поправляє на дошці свій портрет, намальований Шевченком.

 Звучить Місячна соната Л.Бетховена.)

Закревська. Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився в мої очі, ніби казав: У чергуванні світла і тіней – краса життя.”

(Виходить Шевченко.)

Шевченко не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише декілька. Вірш Якби зустрілися ми знову,” всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

(Шевченко і Закревська стають поруч, але обернені спинами одне до одного, наче якась перешкода не дає їм бути разом). Читають на фоні музики.

Шевченко.

Якби зустрілися ми знову,

 чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Закревська.

Ніякого. І не пізнала б,

А може б, потім нагадала,

 Сказавши «Снилося дурній».

Шевченко.

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Закревська.

Якби побачив, нагадав

 Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихе.

Шевченко.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

(Музика стихає. Шевченко і Закревська виходять.)

Учитель. А ми йдемо далі шляхами долі Кобзаря. Доля готувала йому нову зустріч з жінкою, якій у листопаді 1843р. Шевченко адресує такі рядки: О добрый ангел! Молюсь й плачу перед тобою. Ты утвердила во мне веру, в существование святых на земле.” Ця жінка – княжна Варвара Миколаївна Рєпніна, їй було 35, коли вона познайомилась з 29-літнім Шевченком. Яготинська красуня, розумниця з широким світоглядом, що жила молитвами і пристрастями. Нещасливиця в особистому житті, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії, – такою була нова знайома Шевченка, яку він зустрів в Яготині і яка одразу ж палко покохала поета.

(Під звуки вальсу входить В. Рєпніна, підходить до свого портрета, пильно придивляється, далі підходить до столу, запалює свічку, пише, замислюється. Відтворити тогочасну епоху допоможуть елементи костюма Рєпніної – довга сукня, комірець з мережива, зачіска та реквізит – чорнильниця, перо.)

Рєпніна. Я чекала його любові, виглядала її, що ось завтра, осьось він прийде і скаже все: – Все. Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він... Він іноді відповідав мені теплим почуттям, але пристрасним – ніколи.

(Княжна знову бере перо, пише )

Учитель. Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він щиро оточив її німбом святості, готовий був молитися на неї, на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього.”

 (Дівчата піднімаються, читають під музичний супровід).

1-а дівчина.

У княжім домі панночка бліда

Жар серця нишком в вірші вилива,

Листок долоньки свічку затуляє.

Про що вона? Чого їй так болить

Далекий хтось, хто під ружжом гуляє?

2-а дівчина.

Їй, панночці б, – та суджений панич!

Зітхання соловейка у альтанці...

У княжім домі, в домі Рєпніних,

Невже нікого, вартого в обранці?!

3-я дівчина.

Нащо тобі за стіни кам’яні,

По вікнах тюрем лячно заглядати?

До Бога правди криком день при дні

За Україну в’ярмлену волати?!

Молилася При свічці При серця світлі...

Учитель. З листа княгині Рєпніної до Шарля Ейнара:

Рєпніна (читає): Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною. Моє обличчя було мокре від сліз і це було щастям. Це була м’яка, чаруюча, захоплююча музика. Полум’я неповторних настроїв тривожили душу мою.

У день і час його від’їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його й що я втратила голов. Я ж дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю.

(Складає листа, вкладає в конверт.)

Вернути б час, і я – Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підводивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою

Вершив безбожнії діла.

Я б у задушливу казарму

Як вірна подруга, прийшла.

Твоєю стала б я сестрою,

І в Придніпровський рідний край

Листи б од тебе одсилала,

Я б берегла твої пісні...

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопеляв даремно дні.

(Виходить.)

Учитель. Після смерті поета, вже 60-літньою, Варвара Миколаївна не соромилася відкидати сніг перед своїм московським будинком. Ще й тоді нею, чарівною, граційною, з німбом легенд над шляхетною голівкою, милувалися постарілі кавалери. Узимку 18541855рр. Шевченкові знов зблиснула зірка кохання – й закотилася. Йдеться про дружину коменданта Новопетровської фортеці, матір трьох дітей – Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата Ускова довго здавалася йому вищою досконалістю.

(Входить Агата Ускова. Зупиняється поглядом на своєму портреті.)

Ускова (стримано, дещо надмірно). Шевченко мав приємний голос, говорив гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. Тарас був у нас, як у рідній сім’ї, всі його дуже любили. Наше товариство відзначало, що в моєму портреті Шевченко благородно використав божественно рембрандтівські світлотіні, передав в очах ніжність іматеринство і просто опоетизував мене. А розчарування? Так, воно було... А як він любив прості польові квіти!

(Бере зі столу ромашки, пригортає їх, виходить.)

Учитель. А розчарування відбилося, зокрема, в прозових творах Шевченка. Агафія в Матросе или Прогулке с удовольствием и не без морали і Агафія Ємельянівна вХудожнике – це вона, Агата Ускова.

(Починає звучати музика.)

Учитель. Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих 5 місяців міцно пов’язує його з Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні 15-річній актрисі Катерині Піуновій, не зважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було? Мана, сп’яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я!) була фатально схожа на першу, освячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.

(Входить Піунова. На хвилинку зупиняється біля свого портрета.)

Піунова. У Нижньому Новгороді під час спектаклю до мене підійшов Тарас Шевченко, посміхнувся і тихо промовив: Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені.” Тарас Григорович познайомився з моїми батьками, став приходити до нас. Я горіла нетерпінням бачити його, без нього дні ставали мукою... В один з візитів Тарас Григорович сказав моїм батькам ті слова, які для мене були найчудовішою мелодією глибоких почуттів. Він просив у батьків моєї руки. Я була щаслива, його ласкавий усміх тривожив душу, в моє серце вривався промінь його сонця, творчості, кохання, але... грізні очі матері наказували мені вийти з кімнати і я кинулася до дверей.

(Виходить.)

Учитель. Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його. Случайно встретил я Пиунову, – пише Шевченко у Щоденнику,” – у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которую готов был положить душу свою?

Наслання несподівано налинуло, та зовсім уже несподівано розвіялося, як світанковий серпанок під дощем, Шевченко виїжджає до Петербурга.

Наступної весни йому прийшла відмова. Після розлуки Піунова вийшла заміж, грала на сцені, але не мала великого успіху в театральної публіки. Зникло сяйво генія, яке на якусь мить вихопило її постать із мороку повсякдення, й усталене життя повернулося на круги свої – на круги сірої одноманітності, монотонності, швидкоплинної дріб’язковості.

(Юнаки, по черзі піднімаючись з місця, читають напам’ять.)

1-й читець.

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось. Та ба!

Нема з ким.

2-й читець.

Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

3-й читець.

...Ні, треба одружитись

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: Десь його убито,

Сердешного, на чужині...

О горе, горенько мені!

Учитель. А Шевченкові не могла не зустрітися на довгій дорозі Марко Вовчок (Какое возвышенно-пре-красное создание эта женщина), не міг Всевишній не послати 1858р. поетові юну Марію, дружину прославленого поета Максимовича (И где он, антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро?), а потім останню надію на щасливе подружнє життя – Ликеру Полусмакову.

Учень читає напам’ять поезію Ликері.”

Учитель. Шевченко закохався в Полусмакову і вхопився за рятівну думку – збудувати з цією кріпачкою своє родинне щастя, виглядати якого і чекати він уже стомився.

Читець.

Не журюся, а не спиться

Часом до півночі,

Усе світять ті блискучі

Твої чорні очі.

Мов говорять тихесенько:

Хоч, небоже, раю?

Він у мене тут – у серці.”

А серця немає.

Й не було його ніколи,

Тільки шматок м’яса.

Нащо ж хороше і пишно

Ти так розцвілася?..

Не журюся, а не спиться

Часом і до світа,

Усе думка побиває,

Як би так прожити,

Щоб ніколи такі очі

Серця не вразили?..

Не журюся, а не спиться

Часом до півночі,

Усе світять ті блискучі

Твої чорні очі.

Мов говорять тихесенько:

Хоч, небоже, раю?

Він у мене тут – у серці...

Учитель. О, як він хотів раю! До останньої миті свого непростого життя шукав той рай і хотів, але... Рай так йому і не трапився. І на все життя залишилися лише оскомина і гіркота, і вічне запитання: Хоч, небоже, раю? Він у мене тут... Але в тім і є сенс життя, що між хотінням і раєм часом постають невидимі мури – які ані проломити, ані облогою здобути, ані перестрибнути-перелетіти їх, ані обійти, ані конем об’їхати,” – відзначає Валентин Чемерис у своїй повісті-феєрії Я любила Шевченка.”

Ликера Полусмакова була і гарна, і ніби ж розумна (вміла читати, писати). Ледарство, неохайність, корисливість Шевченкової обраниці Тарас Григорович сприйме за селянську простоту, жвавість і дотепність. Він впевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще! Починається останній самообман у житті поета. Та не судилося...

14 вересня 1860р., в день розриву з Ликерою, Шевченко напише вірш (правда, з присвятою Н.Я.Макарову. На память 14 сентября), у якому йтиметься про його нещасливе сватання до Ликери.

Читець.

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався,

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода.

Учитель. Через тринадцять днів буде написано поезію, позначеною літерою Л (перша поезія – Ликері,” тепер тільки Л). Натяк прозорий, Ликері. Та поет уже не бажає, аби ця зрадниця приходила до нього навіть у сни. Більше того, він, її, здається, остерігається.

(Учитель читає поезію напам’ять.)

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє – колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

Через 44 роки по смерті Шевченка, у Канів на Чернечу гору, до могили поета прибуде Ликера (Ликера Іванівна, вже 65 років) і в книзі записів, що лежатиме в хаті біля могили її колишнього нареченого, тремтячою рукою, плачучи, ковтаючи сльози, напише: “13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь.” Твоя люба, мій друже... – Ликера пам’ятала, як Шевченко їй сорок чотири роки тому писав: Моя ти любо, мій ти друже.”

(Звучить мелодія пісні Зоре моя вечірняя).

Учитель (на фоні наростаючої, життєстверджуючої музики). Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

Життя – це полювання за щастям ... Хтось із французів сказав. Чи не Стендаль, бува? А втім... То, може, хоч вам пощастить? Спробуйте, якщо вполюєте його, – буду рада за вас. Бо з щастям все ж таки краще, як без нього... Бо щастя – це світло. Без нього – пітьма.”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток

 

 

1

 

Станьте першим, хто оцінить розробку

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
doc
Додано
12 лютого
Переглядів
572
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку