13 серпня о 18:00Вебінар: Готуємось до навчального року з онлайн-тестами «На Урок»: плануємо наперед

Виховний захід “Герої не вмирають” (За матеріалами історії декабристського руху та причетності до нього родини Коновніциних)

Про матеріал
Метою даного виховного заходу є закріпити знання учнів з історії рідного краю від минулого до сьогодення. Поглибити знання з історії декабристського руху в Росії початку ХІХ століття; його зв'язок з історичним минулим нашого краю. Допомогти зрозуміти сенс героїзму. Архів містить розробку заходу і презентацію.
Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

Тростянецька спеціалізована школа

I-III ступенів №3

Тростянецької районної ради Сумської області,

вчитель Шелест Людмила Дмитрівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховний захід 

Герої не вмирають

(За матеріалами історії декабристського руху та причетності до нього родини Коновніциних)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2014 р.


Мета

  • навчальна: Закріпити знання учнів з історії рідного краю від минулого до сьогодення. Поглибити знання з історії декабристського руху в Росії початку ХІХ століття; його зв'язок з історичним минулим нашого краю. Допомогти зрозуміти сенс героїзму;
  • розвиваюча: розвивати інтерес до вивчення історії, культури рідного краю;
  • виховна: виховувати інтерес та повагу до свого історичного минулого, відчуття власної причетності до минулого рідного краю через усвідомлення думок, що історія народу — це історія окремих людей, родин, поколінь, зміцнювати їх почуття людської гідності, національної гордості та міжнаціональної толерантності.

 

Обладнання:  Запис української народної пісні-реквієму «Пливе кача…», запис пісні Олександра Розенбаума «Декабристський сон», запис пісні Олександра Галіча «Декабристський романс», запис пісні Олександра Ступака на слова Юрія Михалечка —  «Герої не вмирають»; ілюстрації: портрети членів родини Коновніциних.

 

На дошці висить плакат із написом епіграфу виховного заходу:

 

Герой — це людина, яка знає, що є блага, дорожчі за життя; людина, яка присвятила своє життя служінню державі, себе одну — служінню багатьом

        Готхольд Ефраїм Лессінг

 

Слайд 2

 

Вступне слово вчителя

Дорогі діти!

Час плине швидко. Невдовзі й річниця подій, що розпочалися на Майдані, у серці України — місті Києві восени минулого року. Ці події одержали назву Революція Гідності. Її метою було не лише закріпити вибір європейського шляху розвитку нашої країни, але й утвердити незалежну Україну, як соборну державу українського народу, в якій перемогла національна й соціальна справедливість.

То були світлі й драматичні події нової української історії. Люди пам’ятають і фортепіано перед шеренгами силовиків, і перші протистояння на Майдані, і перший дим від покришок… А далі — перші загиблі, і нарешті — три доби справжньої війни 18 – 20 лютого, героїчний подвиг Небесної Сотні, і така омріяна й майже несподівана перемога!

Як сказала молода поетеса Анастасія Дмитрук,

 

Бог все бачив, усіх пізнав:

хто за волю, а хто за гроші

і хто кату служити хоче –

усіх бачив, усіх впізнав…

 

Як за волю спинялись серця

покоління запам’ятають.

Так… Герої не вмирають,

і їх Славі не буде кінця.

 

Небесна Сотня — то цвіт країни. І ми не маємо права забувати тих, хто здійснив Революцію Гідності в нашій країні. Їх ніхто не примушував ризикувати своїм життям, лягати під кулі. Вони робили це не заради слави чи омріяної посади, вони віддавали своє життя, аби ми з вами, усі жителі багатостраждальної України, мали світле, незалежне майбутнє. А наше завдання зробити все, що від нас залежить, аби смерті Героїв не були марними й наша держава стала тією, за яку вони боролися! Вони зробили свій внесок у нову історію ціною власного життя.

         Слайд 3

Герої не вмирають — умирають вороги!

Тож давайте вшануємо пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу та незалежність України.

 

(Ушанування героїв — жертв Небесної сотні — супроводжується піснею-реквіємом «Пливе кача по Тисині»)

 

Та ще не загоїлися рани Майдану, а історія поставила перед нами нове випробування, тепер уже на сході України. Але ж дух народу, дух нації, яка бореться за свободу й незалежність не можна зламати. Найважливішим у сьогоденні є заклик Шевченка до єднання всіх здорових сил України. Із гаслом Кобзаря «Борітеся — поборете» ми переможемо, бо з нами — Бог, із нами — правда, із нами — наш Тарас.

         Слайд 4 

           

Дивним чином перекликаються історичні події, що, здавалося б, значно розділені в часі. Пророчі слова й великі справи не тьмяніють з роками.

…Так, дійсно, герої не вмирають. Слава про них залишається у віках. Підтвердженням того, що в людини завжди є вибір, у будь-яких обставинах, у будь-яких ситуаціях, у які вона потрапляє, ми знаходимо в історичних подіях.

Яскравий цьому доказ — повстанський рух декабристів у Росії початку ХІХ століття. 

         Слайд 5

У своєму творі «Петербургский романс» поет Олександр Галіч написав:

И всё так же, не проще,

Век наш пробует нас:

Можешь выйти на площадь?

Смеешь выйти на площадь?

…В тот назначенный час?!

 

Где стоят по квадрату

В ожиданье полки —

От Синода к Сенату,

Как четыре строки!

 

Палкий патріотизм, прагнення вивести рідну країну на прогресивний історичний шлях розвитку спонукали декабристів до організації руху, що закінчився повстанням полків петербурзької гвардії 14 грудня 1825 та Чернігівського армійського полку під Києвом з 29 грудня 1825 року по 3 січня 1826. Цьому повстанню передувала тривала підготовка, яку вели передові офіцери, котрі об'єдналися в таємні революційні товариства майже відразу ж після Вітчизняної війни 1812 року.

Виступи декабристів зазнали поразки.

Її причини детально розібрані та вивчені істориками.

Перш за все, це:

    Відсутність єдиного центру й керівництва повстанським рухом.

  • Непідготовленість виступів.
  • Повільність і нерішучість у діях повсталих.
  • Відсутність єдності в лавах декабристів, розбіжності у їхніх   поглядах.
  • Відсутність підтримки з боку народних мас.

Після придушення повстань у Петербурзі та на Україні самодержавство обрушилося на декабристів з усією нещадністю. Було взято під арешт 316 чоловік, усього по «справі» декабристів проходило 579. Півроку працювала головна Слідча комісія. Це був перший в історії Росії широкий політичний процес. Винними визнані були 131 особа. Очільникам повсталих — Рилєєву, Пестелю, С.Муравьеву-Апостолу, Бестужеву-Рюміну та Каховському, які були засуджені до «четвертувати», спосіб страти було замінено повішенням.

Решта — заслано на каторгу, на поселення, у фортечні роботи, розжалувані в солдати, переведені в інші полки чи місця служби, віддані під нагляд поліції або для подальшого слідства…

Солдати (понад 1000 осіб) були покарані шпіцрутенами й переведені в інші полки. На Кавказ відправили весь штрафний Чернігівський полк.

 

(Прослуховування пісні Олександра Розенбаума «Декабристський сон».)

 

         Слайд 6 

 

Українці (брати Муравйов-Апостол Іполіт Іванович, Муравйов-Апостол Матвій Іванович, Муравйов-Апостол Сергій Іванович, брати Борисови, Волконський Сергій Григорович, Люблінський Юліан Казимирович, Горбачевський Іван Іванович та інші) виявились найактивнішими ідеологами й учасниками декабристського руху. Саме в Тульчині й Києві розроблено, обговорено й затверджено один із програмних документів декабристів Руську Правду, яка є першим проектом новітньої конституційної думки на українських землях.

До речі, двоє з них — брати Андрій та Петро Борисови — були з Боромлі тодішнього Охтирського повіту. Після поразки повстання Борисових було заарештовано й засуджено на довічну каторгу, причому в особливу вину їм ставилася готовність знищити імператорську родину. 3 часом термін відбування каторги був скорочений і замінений подальшим довічним поселенням у Сибіру, де вони й померли. То були талановиті люди з цікавими справами, що заслуговують особливої уваги. Думаю, вам буде цікаво дізнатися більш детально про життя декабристів із Боромлі братів Борисових. Це може стати темою наших подальших зустрічей.

 

         Слайди  7, 8

Та сьогодні до вашої уваги розповідь про родину графів Коновніциних, які досить тривалий час мешкали у своєму родинному маєтку — селі Микитівка (нині Тростянецького району). А допоможуть нам у цьому учні, які здійснили історичні розвідки з цієї теми.

 

1-й учень. На уроках історії ми вивчали тему про рух декабристів у Росії. Але ми вважали, що ці події відбувались десь далеко — то в Петербурзі, то в південній та центральній частинах України.

Та ніхто з нас і гадки не мав, що село Микитівка нашого району — колишній родовий маєток декабристів Петра Петровича та Івана Петровича Коновніциних.

Петро Петрович був підпоручиком Гвардійського генерального штабу. Член Північного товариства (1825 р.). За доносом провокатора Ростовцева Петра заарештували за два дні до повстання, а Іван брав участь у самому повстанні на Сенатській площі в Петербурзі.

Брати були засуджені царським судом. Петро був звинувачений у тому, що «Принадлежал к тайному обществу, хотя без полного понятия о сокровенной оного цели относительно бунта и соглашался на мятеж». Спершу його було засуджено до позбавлення чинів, дворянства та заслання до Сибіру. Потім заслання було замінено розжалуванням у солдати до віддалених гарнізонів. Петра спершу заслали до Семипалатинська, а з 1827-го року перевели на Кавказ — у діючу армію.

 

2-й учень. Іван Петрович Коновніцин проходив службу прапорщиком 9-ї кінно-артилерійської роти. Його було звинувачено в тому, що він знав про підготовку повстання на Сенатській площі, вчинив опір присязі Миколі І. «Высочайше повелено» відправити на службу в 23-тю кінно-батарейну роту й установити таємний нагляд. Учасник російсько-перської війни 1826-1828, згодом був переведений у 13-ту кінно-артилерійську роту, учасник узяття Сардарабада і Єривані, учасник російсько-турецької війни 1828-1829. У 1836-му році був звільнений від служби штабс-капітаном із забороною в’їзду в столиці й залишенням під секретним наглядом у слободі Микитівка Охтирського повіту Харківської губернії (нині село Микитівка Тростянецького району). На прохання матері у 1838-му році звільнений від нагляду з дозволом жити, де побажає, крім столиць. В'їзд у столиці був дозволений лише у 1842-му році.

Іван Коновніцин обраний харківським дворянством директором контори Харківського комерційного банку — 1843 рік, надвірний радник, гдовський повітовий предводитель дворянства — 1854 рік. Помер у 1867-му році.

 

1-й учень. А розжалуваний із офіцерів у рядові Петро Коновніцин до діючої армії (Росія в той час вела війну проти Персії та Туреччини) приїхав разом зі своїм другом, теж декабристом, Михайлом Пущиним. Досить тепло зустрів їх командуючий корпусом генерал Єрмолов, у минулому — герой Бородінської битви 1812-го року, друг генерала Петра Петровича Коновніцина (батька декабриста), теж героя цієї битви.

Генерала Єрмолова цар недолюблював, звинувачував його в панібратстві з декабристами і врешті-решт замінив своїм фаворитом І. Паскевичем. При цьому генералові становище декабристів погіршилось. Їх стали посилати на найбільш небезпечні ділянки фронту, у запеклі бої. Михайло Пущин та Петро Коновніцин були весь час на передових позиціях, відзначилися в боях, але декабристів не нагороджували.

При облозі Єревана всіма інженерними роботами керував Михайло Пущин. Тут же відзначився й Петро Коновніцин. Вони були в числі перших під час штурму міст Карса та Арзрума, а також сильно укріпленої фортеці Ахалцихе. У 1828-му році Петру Коновніцину було повернуто офіцерське звання.

Трагічною була доля декабристів на Кавказі. Одні загинули в боях, інші померли пізніше від тяжких ран. Петро Коновніцин тяжко захворів на туберкульоз, і його мати ледве добилася у царя «высочайшего соизволения» на перевезення хворого до Микитівки. Як зазначено у документах, у лютому 1839-го року «уволен в отпуск для свидания с матерью в Ахтырский уезд с запрещением въезда в Харьков, отлучки в другую губернию и с тем, чтобы при нем находился специально откомандированный «благонадежный» офицер». У наказі від 3.9.1830 він був виключений зі списків Кавказького саперного батальйону як померлий.

 

Слайд 8

Похований Петро Петрович Коновніцин там же, у Микитівці. Було йому тоді всього 28 років.

 

Поет-декабрист Олександр Іванович Одоєвський, відомий нам ще з шкільної лави як автор вірша-відповіді на пушкінське послання «В Сибирь» («Струн вещих пламенные звуки до слуха нашего дошли…»), у тому ж 1830-му році присвятив Петру Коновніцину вірші, що носять елегійний характер і відрізняються щирістю почуття.

 

На грозном приступе, в пылу кровавой битвы

Он нежной матери нигде не забывал;

Он имя сладкое сливал

Со словом искренней молитвы...

Опять увидеть взор очей,

Услышать радостные звуки,

Прижать к устам уста и руки

Любимой матери своей, —

Вот были все его желанья.

Уже минули дни страданья!

Ее опять увидел он;

Но дни минутные свиданья,

Но их взаимно-сладкий сон

Едва приснился им...

...И, не докончив сновиденья,

Уже он кончил жизни путь...

 

2-й учень. У декого із наших сучасників виникає питання: чому дворяни, які мали чималі привілеї в суспільстві, раптом стали бунтівниками-змовниками, революціонерами? Їх не лякала навіть смертна кара. Як громадські й традиційні цінності можуть бути вищими за особисті й родинні інтереси?

Виникнення декабристського руху було зумовлено всім ходом історичного розвитку Росії. Безправне становище народних мас, зіставлення його з баченим у Західній Європі стали одними з головних факторів у формуванні визвольної ідеології декабристів.

У 1810-х роках серед дворян Росії стали відбуватися речі, немислимі при Катерині II або Павлі I. Люди все більше почали цінувати один одного не за чинами, званнями чи капіталами, а за способом мислення й за спорідненістю душ. На зміну картам, вину, танцям прийшли книги, журнали, шахи, суперечки з соціальних і політичних питань… І, звичайно, лідерами в цих змінах були люди чесні, порядні та небайдужі.

 

1-й учень. І, здавалося б, уже зовсім дивне явище — ті дружини декабристів, які приїхали до Сибіру слідом за своїми чоловіками. Усього їх було 11. Їх від'їзд мав великий суспільний резонанс. Їдучи до Сибіру, дружини декабристів ішли на значні обмеження і навіть на поневіряння. Вони не мали права брати з собою дітей, а діти, що народилися в Сибіру, повинні були рахуватися в державних селянах. Треба визнати, то був гідний вчинок, що заслуговує на повагу.

Приїзд жінок зіграв важливу роль у житті ув'язнених: вони встановили зв'язок із родичами і друзями, вели листування від імені декабристів, котрим воно до виходу на поселення заборонялося, отримували гроші, книги, посилки, що сприяло поліпшенню побуту й підтримувало моральний дух в'язнів. Декабристки брали участь у громадській діяльності своїх чоловіків — педагогічній, медичній, культурній, їхні будинки стали визначними центрами культурного життя.

Серед жінок — дружин декабристів, котрі пішли слідом за своїми чоловіками до місць їхнього заслання, була і Єлизавета Петрівна Наришкіна (Коновніцина).

          Слайд  9

Велику роль у справі виховання своїх дітей та піклування про них (а їх було п'ятеро) відігравала графиня Ганна Іванівна Коновніцина (Корсакова). Батько, славнозвісний генерал, герой війни 1812-го року Петро Петрович Коновніцин, помер у 1822-му. По смерті чоловіка весь тягар господарських справ та піклування про дітей ліг на її плечі.

Як уже було сказано, сім'я Коновніциних дала двох синів — декабристів. Та в їхній родині була також єдина донька — Єлизавета, доля якої теж активно пов'язана з учасниками декабристського руху. Вона, як і її брати, часто й подовгу мешкала в Микитівці, у родовому маєтку Коновніциних, добре знала наш край.

Після придушення царськими військами повстань у Петербурзі та на Україні мати декабристів Коновніциних, господарка маєтку — Ганна Іванівна — майже весь час жила в Микитівці й щороку організовувала поїздки селян до місць заслання — із продовольством і необхідними речами. Обоз відправлявся зазвичай на початку літа. Дорога була непростою. Через ріки переправлялись, в основному, на поромах або вбрід, у дорозі кріпаків підстерігали й хвороби, і всілякі непередбачені випадки.

Декабристи залишили після себе великий епістолярний матеріал — листування. Про Єлизавету Петрівну, одружену з учасником декабристського руху Михайлом Михайловичем Наришкіним, тепло відгукнувся відомий декабрист Є.П. Оболенський, говорячи про неї, як про дружину, що принесла своєму чоловікові всю повноту співчуття, гармонію і поривань, і цілей, і надій.

 

          Слайд 10

 

Отже, Єлизавета Коновніцина була однією з одинадцяти дружин декабристів, які рішуче й беззастережно вирішили їхати за своїми засудженими чоловіками до Сибіру, не дивлячись на всю протидію царського уряду. Її позбавили всіх прав і привілеїв, однак це не зупинило мужню жінку.

Кращою передмовою до розповіді про дружин декабристів можуть слугувати слова Миколи Андрійовича Білоголового, відомого іркутського лікаря й письменника, близького друга багатьох декабристів. Він називає дружин декабристів «класичними зразками самовідданої любові, самопожертви й надзвичайної енергії, якими вправі пишатися країна, що виростила їх, зразками, які могли б бути ідеальним прикладом для майбутніх поколінь».

У 1827 році прибула Єлизавета Петрівна до Читинського острогу, де відбував каторгу її чоловік, своїм приїздом допомагала бранцям як матеріально, так і морально. Були серед засуджених і такі, кому не дозволялося навіть листуватися з рідними та близькими, і Єлизавета Петрівна вела за них це листування.

У 1830 році декабристів перевели до Петровського острогу, де вже дружини добивалися права жити разом із чоловіками. Кожна з них була високоосвіченою, відзначалася певними талантами. Єлизавета Петрівна, наприклад, добре малювала, грала на музичних інструментах. Жінки організовували для ув'язнених публічні читання, обговорення політичних подій, виступали з концертами. За свідченням декабриста М.І. Лорера, коли Наришкін вийшов на поселення і жив у м. Кургані, до них на подвір'я завжди приходили бідні та хворі люди, які одержували тут і ліки, і одяг, і їжу.

Мешкаючи в Микитівці, господарка маєтку, Ганна Іванівна, весь час турбувалася про своїх дітей, допомагала їм матеріально. Це на її руках помер у Микитівці від туберкульозу старший син Петро. Поховали його в парку на садибі Коновніциних. Досить тривалий час Ганна Іванівна наполегливо добивалася царського дозволу на повернення безнадійно хворого сина до родового маєтку. Це під її дбанням і увагою у 1836-1838 роках перебував у Микитівці інший син — Іван.

І Ганна Іванівна, і Єлизавета Петрівна щиро поділяли гірку долю засланців. Без вагань можна сказати, що їхнє життя — це теж подвиг.

 

2-й учень. Говорячи про родину Коновніциних, ніяк не можна обійти увагою самого господаря, батька п’ятьох дітей і чоловіка Ганни Іванівни, генерала від інфантерії, генерал-ад’ютанта графа Петра Петровича Коновніцина. 

 

Слайд 11

 

Офіційні історіографи про Петра Петровича Коновніцина писали мало. Хоча він був видатний бойовий генерал, але це замовчування за царату випливало з тих причин, що його родина була пов’язана з рухом декабристів. А в радянські часи — через те, що дехто із нащадків Коновніциних воював на боці білогвардійців, а після революції емігрував із Росії.

Достатньо сказати, що в «Большой Советской Энциклопедии» відсутня навіть згадка про цю видатну людину, справжнього героя Вітчизняної війни 1812-го року.

Ось коротка біографічна довідка.

Петро Петрович Коновніцин народився 1766-го року в Слобідсько-Українській губернії, яка пізніше стала називатись Харківською. Дійсну військову службу розпочав у 1785-му році підпрапорщиком у лейб-гвардії Семенівського полку. Перше бойове хрещення він прийняв у війні зі шведами в 1788-1790-му роках. Проявив себе грамотним і рішучим командиром. У 30 років — молодий полковник, нагороджений орденом Святого Георгія четвертого ступеня. Почував себе, за його словами, однією з найщасливіших людей. У 1797-1798-му роках був осипаний новими почестями. Він — генерал-майор, шеф Київського гренадерського полку.

 

Але ось раптом цар Павло І відправив багатьох генералів, у тому числі й Коновніцина, у відставку. Поперемінно він живе то у Гдовському повіті Петербурзької губернії (там у Коновніциних був невеликий маєток Кярово), то — у Микитівці Охтирського повіту (нині це село Тростянецького району) на Харківщині.

Відомо, що в Микитівці він мав велику бібліотеку, а також займався господарством (у нього там була невелика, на чотири стани, суконна фабрика). У 1806-му році зі схвалення імператора Олександра повертається до армії.

14-го липня 1812-го року дивізія, очолювана Коновніциним, під містом Островно вступила в перший бій із французами й цілий день стримувала натиск противника. Цим було забезпечено відхід головних сил армії. 5-го серпня він захищав Смоленськ. Залишаючись пораненим у строю, генерал Петро Коновніцин 6-го серпня бився при Лубині…

Сам Коновніцин відрізнявся безстрашністю, мистецтвом говорити із солдатами й володіти серцями підлеглих. Солдати обожнювали свого геройського командира.

У день Бородінської битви дивізія Коновніцина зайняла оборону на старій Смоленській дорозі, де передбачався головний напрямок у наступі наполеонівських військ. Але незабаром виявився головний напрямок удару Наполеона — проти російського лівого флангу. Туди, на допомогу генералу Багратіону, спішно направили дивізію Коновніцина. Прибувши до Багратіонових флеш (так називалися польові укріплення) о десятій годині ранку, Коновніцин ударом у багнети вибив звідти французів. Запеклий бій тривав. Тяжко пораненого Багратіона солдати винесли з поля бою. Оборону лівого флангу очолив Коновніцин. У 2-й армії, яка займала там оборону, уже розпочалося замішання, що могло привести до її повної втрати. Але тверду руку нового командуючого було відчутно відразу. Коновніцин уміло використав місцеві висоти, організував міцну оборону й цим урятував армію.

При відбитті атак французів Петро Петрович був двічі контужений, його мундир пошматований осколками ядра, що вибухнуло, але генерал залишався в строю.

Після відступу з Москви Кутузов призначив Коновніцина черговим генералом штабу російської армії. Коновніцин був першим помічником Кутузова по відновленню й зміцненню армії.

Розпочався великий наступ, і Коновніцин весь час рвався в саме пекло бою. Він ледве не загинув у запеклій битві. Кутузов беріг Коновніцина, який фактично був правою його рукою. Як черговий генерал всіх російських армій він мав неабиякий авторитет у наступаючих військах.

На початку 1813-го року Коновніцина призначають командиром гренадерського корпусу. Ішли бої, в одній із крупних битв під Люценом його було тяжко поранено. Довелося вибути зі строю.

Його бойова діяльність у 1812-му році була відзначена золотою шпагою, прикрашеною алмазами, орденами Святого Володимира другого ступеню, Святого Олександра Невського, Святого Георгія другого ступеню і званням генерал-ад’ютанта.

У 1815-1819-му роках Коновніцин був військовим міністром Росії. Цей пост того часу був пов’язаний з управлінням  усім внутрішнім господарством армії, і Петро Петрович Коновніцин багато зробив для озброєння і облаштування військ та постачання їх всім необхідним.

У 1817-му році він став генералом від інфантерії (піхоти), із 1819-го був членом Державної ради, начальником військово-навчальних закладів, головним директором Пажеського та інших кадетських корпусів, а також Царськосельського ліцею. Був вимогливим, але турботливим керівником для вихованців.

Останніми його нагородами стали графський титул (у 1819-му році) і орден Святого Андрія Первозванного.

Помер генерал П.П. Коновніцин у 1822-му році після тривалої хвороби.

Кярово — маєток Коновніциних, що одержала Ганна Іванівна як посаг. Тут у 1789 році П.П. Коновніциним була побудована Покровська церква, і замислювалася вона як домашня церква та усипальниця Коновніциних.

У лівій частині Покровської церкви, перед солією, піднімаються дві плити чорного мармуру. На одній із них напис: "Генерал от инфантерии, генерал-адъютант граф Петр Петрович Коновницын, родился 26 сентября 1764г. погребен 29 августа 1822г."

Поруч така ж плита з написом: "Анна Ивановна Коновницына урожденная Корсакова кавалерственная дама ордена св. Екатерины родилась 10 февраля 1769 погребена 29 января 1843 г".

 

Слово вчителя.

 

Сьогодні ми поринули в історію, яка відбулась у грудні 1825 року. На прикладі родини Коновніциних ми розглянули різні прояви героїзму людей, доля яких була пов’язана з нашим краєм. Декабристи Петро та Іван Коновніцини виявили героїчну готовність піти на боротьбу й навіть на смерть за людську гідність, за переконання, за любов до своєї рідної землі і її народу. Як уже говорилося, Петро був підпоручиком Гвардійського  генерального штабу, граф. Військова служба Івана теж складалась досить удало. Він був прапорщиком кінно-артилерійської роти. На обох чекала блискуча кар’єра. Повірте, їм було що втрачати. Але це був їх власний, свідомий вибір.

 

Уже згадуваний бард Олександр Галіч писав:

 

…Мальчишки были безусы —

Прапоры и корнеты,

Мальчишки были безумны,

К чему им мои советы?!

 

Лечиться бы им, лечиться,

На кислые ездить воды —

Они ж по ночам: "Отчизна!

Тираны! Заря свободы!"

 

…И в то роковое утро —

Отнюдь не угрозой чести! —

Казалось, куда как мудро

Себя объявить в отъезде.

 

Зачем же потом случилось,

Что меркнет копейкой ржавой

Всей славы моей лучинность

Пред солнечной ихней славой?!   

 

(Прослуховування пісні Олександра Галіча «Декабристський романс»)

 

Їхній батько — генерал Петро Петрович Коновніцин — герой Вітчизняної війни 1812-го року, був справжнім патріотом, відважним і вмілим воєначальником. Він був прикладом героїзму не лише на полі бою, але й наполегливими зусиллями по розбудові збройних сил, організації надзвичайно боєздатної армії.

Дружина героя Бородінської битви з військами Наполеона, графа Петра Петровича Коновніцина Ганна Іванівна Коновніцина (Корсакова) постає з документів і спогадів як смілива й незалежна в міркуваннях та діях, енергійна жінка, турботлива мати своїх дітей. Вона активно турбувалася про полегшення долі своїх синів, доньки та зятя. У своїх клопотаннях Ганна Іванівна була вхожою навіть у царський палац. І навіть цар її побоювався. Уже після покарання декабристів імператор Микола І писав князю А.І. Голіцину, обер-прокурору Священного Синоду і міністру освіти, члену слідчої комісії у справі декабристів: «...сьогодні вранці мадам Коновніцина майже увійшла до моєї спальні, якраз таких жінок я боюсь більше всього».

Відомий історик П.Є. Щоголєв у своїй праці «О русских женщинах» Некрасова приводить фрагмент одного з донесень поліцейських агентів від 9-го серпня 1826-го року: «...між дамами дві найнепримиренніші і завжди готові розривати на частини уряд — княгиня Волконська і генеральша Коновніцина. Їх приватні гуртки служать зосередженням для всіх незадоволених, і немає лайки зліше тієї, якою вони завалили уряд та його слуг».

Член "Північного товариства", автор відомих у тодішній Росії записок Д.І. Завалішин твердив, що «Коновніцина за хабара добилася вилучення із слідчої справи документів, які компрометували двох її синів і особливо зятя — М.М. Наришкіна».

І це вона немало потурбувалася, щоб цар Микола І дав дозвіл її дочці виїхати до свого засудженого чоловіка Михайла Михайловича Наришкіна до Сибіру. І це вона споряджала до місць засудження її синів обози із продовольством і майном, що супроводжувалися микитівськими кріпаками. Це вона добилася відпустки для свого, тоді вже безнадійно хворого на туберкульоз, сина Петра. Це вона добилася для другого свого сина-декабриста, Івана, правда вже через тривалий час, дозволу на виїзд із Микитівки, куди він був засланий під суворий нагляд поліції вже будучи звільненим у відставку від військової служби.

Життя й дії Ганни Іванівни Коновніциної — це теж героїзм. Так, героєм можна стати і в простих, буденних справах, а не тільки під час війни. Видатні мислителі казали: «Нерідко відвага людська більше пізнається в малому, ніж у великому», «Хоробрість потрібна не тільки в битвах, але і в простих життєвих справах».

Зразком саме такого прояву героїзму стало життя й доньки Ганни Іванівни — Єлизавети Петрівни Наришкіної (Коновніциної), яка, поділяючи долю свого чоловіка — декабриста Михайла Михайловича Наришкіна, поїхала за ним до Сибіру. Але ж на Єлизавету, так як і на її братів-декабристів, чекало безхмарне і спокійне майбутнє. З дитинства Єлизавету оточували багаті й впливові родичі, які влаштували її ще дівчиною у фрейліни імператриці Марії Федорівни.

У серпні 1824-го року Єлизавета Петрівна Коновніцина вийшла заміж за полковника лейб-гвардії Ізмайлівського полку Михайла Михайловича Наришкіна, майбутнього декабриста, і сам імператор Олександр І своїм указом повелів видати фрейліні в посаг 12 тисяч карбованців.

Пам'ятний день 14 грудня 1825-го року, день повстання декабристів, полковник Наришкін зустрів у Москві, а 8 січня 1826-го року його під конвоєм доставили в Петропавловську фортецю. Лише через місяць Єлизаветі Петрівні вдалося за подарунки тюремникам передати чоловікові теплі речі, такі необхідні в холодних казематах.  А після того, як засудженого відправили до Сибіру, Єлизавета Петрівна, не вагаючись, зробила свій вибір: вона просила листом у імператриці дозволу слідувати за своїм чоловіком.

Ставлення подружжя Наришкіних одне до одного відзначалося безграничним теплом, прив'язаністю і відданістю. У січні 1863-го року Михайла Михайловича не стало. Декабрист Є. Оболенський у некролозі, опублікованому в газеті "День", відзначав: «Він вступив у подружнє життя з графинею Єлизаветою Петрівною Коновніциною і в ній знайшов ту повноту співчуття, яка в житті виражається повною гармонією — і устремлінь, і мети життєвої, і надій, і бажань. У цьому союзі сердець проминуло багато й багато років. І Кавказ із його грізними твердинями, і Сибір із його пустелями, — повсюди вони були разом, і всюди їх сердечне життя, що поповнювало недоліки одного повнотою іншого, виражалось у коханні чистому, що відбивалося у всьому ладові життя».

Через чотири роки після кончини чоловіка померла і Єлизавета Петрівна. Її поховали поруч із ним. Два чорних мармурових надгробки стоять на цвинтарі Донського монастиря в Москві. Так, пройшовши крізь усі випробування від Сибіру до Кавказу, вони назавжди залишилися разом.

 

Здавалося б, по-різному склалися долі героїв нашої бесіди. Та всіх їх об’єднує одне: вони гідно прожили своє життя. А в рішучий момент чинили так, як того вимагали інтереси людського суспільства. Бо, як відомо, героїзм — це подвиг в ім'я життя інших людей, незалежності та процвітання Батьківщини.

Але не всякий сміливий вчинок можна назвати героїчним. Наприклад, на очах у перехожих перебігти вулицю в небезпечному, недозволеному місці на червоне світло — це не героїзм, а дурість, яка може дуже погано скінчитися для «героя». Сміливим можна назвати вчинок, коли він здійснюється в ім'я благородної мети. Наприклад, якщо людина, ризикуючи життям, рятує інших — це героїзм.

 

Слайди 12, 13, 14

 

Є героїзм особливого роду — він у тому, щоб ніколи, ні за яких обставин не зраджувати правил честі, порядності, дружби, людинолюбства. Це — героїзм духу. Яскравий приклад такого героїзму — у долях людей, які в нелюдських умовах ленінградської блокади, гітлерівських і сталінських таборів та інших подібних випробуваннях зберігали в собі гідність, мужність, доброзичливість, — словом, усі істинно людські якості.

Саме такі якості поєднували тих, хто в холодні дні минулорічної осені знайшов у собі мужність вийти на київський Майдан і здійснив Революцію Гідності.

 

…Хто проти рабства, за свободу, —

Той гідний слави, той — герой,

Що служить власному народу.

 

Той, хто спромігся стать на герць,

Поклявшись: «Все, або нічого!»,

Всім серцем відданий борець

За Батьківщину… Неньку… Бога…

 

Герої справжні лише ті,

Хто без страху ішов на смерть,

Рішуче мовив: «Ні брехні!..

Героям слава!.. Банду геть!».

 

Хто, як шляхетний її син,

Боронить неньку Україну —

То в мене з ними шлях один,

Як та стежина до калини…

 

Герої — ті, хто  на Майдані

На смерть за ідеали йшли,

Такі омріяні, плекані…

У вічність світлу відійшли.

 

Лиш так герої пізнаються:

Морози луплять — не зважають,

Їх б’ють жорстоко — не здаються —

Тисячоголосо Гімн співають!..

 

Вони — це нація моя,

Брати і сестри — українці.

Люблю, пишаюсь ними я.

І не здолати нас чужинцям.

 

Народ мій є! І завжди буде!

Ніхто не знищить цей народ!

А щезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

 

Звучить вірш Дар’ї Мартим’янової, учениці 5-Б класу Тростянецької СШ №3

 

Я гордий тим, що українець зроду,

Що рід мій – від славетних козаків,

І в моїх жилах кров тече народу,

Що землю боронив свою споконвіків.

Я гордий тим, що Україна - ненька –

То мій край рідний, чарівний.

Він найдорожчий для мого серденька

Залишається назавжди він такий.

Земля моя казкова і багата

На синь озер, річок, морів,

Лісів безмежжя і степів, багата

На щедру позолоту стиглих нив

Я гордий тим, що мій народ ніколи

Й нікого поневолювать не смів.

Завжди боровся він за щастя й долю.

Щоб мир і спокій на землі посів.

Тяжкі часи народ переживає нині,

Бо ллється кров, втрачається життя.

Та вірю я, що бути Україні

Державою з щасливим майбуттям.

Бо є в неї сини і мужі, й дужі,

Готові боронить землі своєї п’ядь.

Які ніколи й ні на що у світі

Не сміють рідну землю промінять.

 

 

Героїзм на полі бою та під час суворих, жорстких протиборств вимагає від людини особистої мужності, стійкості, готовності пожертвувати собою. Наш народ вшановує пам'ять цих героїв.

І ми добре знаємо, ці слова в наших душах викарбувані наче на граніті: «Герої не вмирають — умирають вороги!»

 

У пісні Олександра Ступака на вірші Юрія Михалечка «Герої не вмирають!» є такі рядки:

 

Плаче мати, сльози не втирає,

Батько посивів за одну мить.

Кажуть, що герої не вмирають,

Кажуть, будем вічно жити ми…

 

Пропоную послухати цю пісню у виконанні гурту «Вітер знає».

(Заключним акордом заходу звучить пісня.)


Список використаних джерел

 

1. Стаття «ФЕНОМЕН РОДУ КОНОВНІЦИНИХ», що започаткувала публікацію ряду матеріалів на історичні і краєзнавчі теми в газеті «Круглий двір», підготованих двома авторами: В.Д. Безсмертним і В.Г. Шелестом. Цей матеріал було надруковано в грудні 2003-го року.

 

2. Матеріал «СИНИ ПОЛКОВОДЦЯ» було надруковано в газеті «Круглий двір» в грудні 2003 — січні 2004 року. Підготований він двома авторами: В.Д. Безсмертним і В.Г. Шелестом.

 

3. Матеріал «В ГАРМОНІЇ УСТРЕМЛІНЬ І НАДІЙ» було надруковано в газеті «Круглий двір» в грудні 2003 — січні 2004 року. Підготований він двома авторами: В.Д. Безсмертним і В.Г. Шелестом.

 

4. Матеріал В ГАРМОНІЇ УСТРЕМЛІНЬ І НАДІЙ було надруковано в газеті «Круглий двір» в грудні 2003 — січні 2004 року. Підготований він двома авторами: В.Д. Безсмертним і В.Г. Шелестом.

 

5. Статтю «ДО ПОРТРЕТНОЇ ГАЛЕРЕЇ КОНОВНІЦИНИХ» було надруковано в газеті «Круглий двір» в лютому-квітні 2004-го року. Підготована вона двома авторами: В.Д. Безсмертним і В.Г. Шелестом.

 

6. Матеріал «ЇЇ БОЯВСЯ НАВІТЬ ЦАР» надруковано в газеті «Круглий двір» за №№6-7 в лютому 2004-го року. Підготований він двома авторами: В.Д. Безсмертним і В.Г. Шелестом.

 

7. Матеріал «З ГЕНЕАЛОГІЇ ГРАФІВ КОНОВНІЦИНИХ» надруковано в газеті «Круглий двір в червні 2004-го року. Підготований він двома авторами: В.Д. Безсмертним і В.Г. Шелестом.

 

8. Декабристы: Бестужев, Броке, гр. Коновницын и Оржицкий. Сообщил Г.И.  Студенкин // Русская старина. 1892.  № 11. С. 443-447.

 

9. Обзор материалов Нарышкиных и Коновницыных // Декабристы. М., 1939. С. 57-61. (Всесоюзная библиотека им. В.И. Ленина. Записки отдела рукописей. Вып. 3).

 

10. Павелкина А. Тайна фамильного альбома // Нева. 1976. № 4. С. 219-220.

 

11. «Словарь русских генералов, участников боевых действий против армии Наполеона Бонапарта в 1812-1815 гг.» // Российский архив. Т.VII – М.: студия «ТРИТЭ» Н.Михалкова, 1996, с.429.

 

12. ПСКОВСКИЕ ХРОНИКИ, №4 (23) 2001. К ЮБИЛЕЮ "ДЕВОЧКИ С ЦВЕТКОМ", Владимир ГАЛИЦКИЙ, заведующий художественным отделом Псковского музея-заповедника.

http://www.pskovcity.ru/hron20014.htm

 

13. «ПСКОВСКИЕ ХРОНИКИ», №14 (33) 2001. "ГОСУДАРЬ! ОБРАТИ ОТЕЧЕСКИЙ ВЗОР СВОЙ НА ГОРЬКУЮ УЧАСТЬ МОЮ!", Е.П.ИВАНОВ, професор.

http://www.pskovcity.ru/hron200114.htm

 

14. Графська справа. // Гдовськая зоря. №№ 28-29 від 13.04.99 р. С.5.

 

15. П'ятнадцятирічний доброволець. // Наша країна (Буенос-Айрес). № 2439-2440. С. 5.

 

10. Вітчизняна війна 1812 року в Калузькій губернії й російській провінції. / Сб. статей. — Малоярославец, 2000.

http://www.museum.ru/1812/library/Mmnk/2000_11.html

 

1

 

Зміст слайдів
Номер слайду 1

Виховний захід Герої не вмирають(За матеріалами історії декабристського руху та причетності до нього родини Коновніциних)

Номер слайду 2

Герой — це людина, яка знає, що є блага, дорожчі за життя; людина, яка присвятила своє життя служінню державі, себе одну — служінню багатьом. Готхольд Ефраїм Лессінг

Номер слайду 3

Бог все бачив, усіх пізнав: хто за волю, а хто за гроші і хто кату служити хоче – усіх бачив, усіх впізнав… Як за волю спинялись серця покоління запам’ятають. Так… Герої не вмирають, і їх Славі не буде кінця. Анастасія Дмитрук. Небесна Сотня — то цвіт країни. І ми не маємо права забувати тих, хто здійснив Революцію Гідності в нашій країні.

Номер слайду 4

Ще не загоїлися рани Майдану, а історія поставила перед нами нове випробування, тепер уже на сході України. Але ж дух народу, дух нації, яка бореться за свободу й незалежність не можна зламати. Із гаслом Кобзаря «Борітеся — поборете» ми переможемо, бо з нами — Бог, із нами — правда, із нами — наш Тарас.

Номер слайду 5

…Так, дійсно, герої не вмирають. Слава про них залишається у віках. Підтвердженням того, що в людини завжди є вибір, у будь-яких обставинах, у будь-яких ситуаціях, у які вона потрапляє, ми знаходимо в історичних подіях. Яскравий цьому доказ — повстанський рух декабристів у Росії початку ХІХ століття.

Номер слайду 6

Декабристи брати Андрій та Петро Борисови — були з Боромлі тодішнього Охтирського повіту. Після поразки повстання Борисових було заарештовано й засуджено на довічну каторгу, причому в особливу вину їм ставилася готовність знищити імператорську родину. 3 часом термін відбування каторги був скорочений і замінений подальшим довічним поселенням у Сибіру, де вони й померли. Палкий патріотизм, прагнення вивести рідну країну на прогресивний історичний шлях розвитку спонукали декабристів до організації руху, що закінчився повстанням полків петербурзької гвардії 14 грудня 1825 та Чернігівського армійського полку під Києвом з 29 грудня 1825 року по 3 січня 1826.

Номер слайду 7

Петро Петрович був підпоручиком Гвардійського генерального штабу. Член Північного товариства (1825 р.). За доносом провокатора Ростовцева Петра заарештували за два дні до повстання, а Іван брав участь у самому повстанні на Сенатській площі в Петербурзі. Брати були засуджені царським судом. Спершу його було засуджено до позбавлення чинів, дворянства та заслання до Сибіру. Потім заслання було замінено розжалуванням у солдати до віддалених гарнізонів. Петра спершу заслали до Семипалатинська, а з 1827-го року перевели на Кавказ — у діючу армію. Село Микитівка нашого району — колишній родовий маєток декабристів Петра Петровича та Івана Петровича Коновніциних.

Номер слайду 8

Могила Петра Петровича Коновніцина у с. Микитівка Тростянецького району

Номер слайду 9

Серед жінок — дружин декабристів, котрі пішли слідом за своїми чоловіками до місць їхнього заслання, була і Єлизавета Петрівна Наришкіна (Коновніцина). (Художник Н. А. Бестужев)

Номер слайду 10

Декабрист М. М. Наришкін. (Художник Н. А. Бестужев.)

Номер слайду 11

Г.І. Коновніцина (Корсакова)Генерал-ад’ютант П. П. Коновніцин. Художник Джордж-Едуард Доу

Номер слайду 12

Є героїзм особливого роду — він у тому, щоб ніколи, ні за яких обставин не зраджувати правил честі, порядності, дружби, людинолюбства.

Номер слайду 13

Це — героїзм духу. Яскравий приклад такого героїзму — у долях людей, які в нелюдських умовах ленінградської блокади, гітлерівських і сталінських таборів та інших подібних випробуваннях зберігали в собі гідність, мужність, доброзичливість, — словом, усі істинно людські якості.

Номер слайду 14

Саме такі якості поєднували тих, хто в холодні дні минулорічної осені знайшов у собі мужність вийти на київський Майдан і здійснив Революцію Гідності.

zip
Додав(-ла)
Shelest Lyudmila
Додано
9 лютого
Переглядів
161
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку