16 червня о 18:00Вебінар: Збереження здоров’я дітей з особливими освітніми потребами

Виховний захід на тему: «Чорнобиль не має минулого Чорнобиль... Трагедія... Пам'ять...»

Про матеріал
Виховний захід на тему:«Чорнобиль не має минулого Чорнобиль... Трагедія... Пам'ять...»
Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

Виховний захід на тему:

«Чорнобиль не має минулого

Чорнобиль... Трагедія... Пам'ять...»

 

 

 

 

 

 

 

                                          Підготувала вчитель

                                                                 Устимівської ЗОШ

                                                          І-ІІІ ступенів

                                                                                  Цилюрик Алла

                                                                                       Василівна

 

Чорнобиль не має минулого

Чорнобиль... Трагедія... Пам'ять...

Виховна година-спогад

Мета. Розширити знання дітей про Чорнобильську трагедію, наголосити про потенційну небезпеку радіації для усього живого, розповісти про ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, показати, що чужої біди немає. Вчити застосовувати у повсякденному житті елементарні радіаційно-гігієнічні навички. Виховувати любов до рідного краю, природи; виховувати у дітей людяність, доброту та згуртованість.

Обладнання. Плакат з епіграфом, виставка дитячих малюнків про Чорнобиль, книги про Чорнобильську трагедію, вирізки з газет, свічки, фонограми присвячені цій темі.

Епіграф:

Чи знаєш ти, світе, як сиво ридає полин,

 Як тяжко, як тужно моєму народу болить!

Хід заходу

Вступне слово вчителя:

Над Чорнобилем літо сплива,
Спрагло пахне хлібом і ріллею.
То чому так стогне земля ?
То чому ж невесело над нею ?
Вже курличуть вгорі журавлі,
Вже збираються вдалеч гуси.
То чому на отій ріллі
Не стогують снопів стовусих ?
А тому, що змертвіла земля,
Скам`яніла од болю і горя,
І веселий клич журавля
Вже сюди не долине ніколи !
26 квітня 1986 року почався відлік Чорнобильської катастрофи. Вона вразила весь світ, приголомшила людей страшним розмахом невідомої раніше біди, трагічні наслідки якої відчуватиме ще не одне наступне покоління.
Чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, багатими лісами славилася чорнобильська земля, та тільки до жахливої позначки, до радіаційної межі, проораної квітневої ночі 1986-го. Відтоді ця земля стала називатися зоною. Зона – це скалічена, непридатна до життя місцевість. Чорнобиль... Нині це слово знає весь світ. Чорнобиль -? Це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам'ять, це наш нестерпний біль.

Не можна про це не казати,

Мовляв, це було вже давно.

Перед очима батько-мати,

І Україна, і Дніпро.

Не можна ні про що мовчати,

Горить тривогою чоло.

Птахи складають гімн весні,

Всміхаються до сонця квіти,

А пам'ять лине в моторошні дні,

Гудуть жорстокі дзвони квітня.

(Лунає сумна мелодія. Учні стоять із запаленими свічками).

Ведучий: Чорнобиль. Це назва невеличкого районного центру, що знаходиться в 130 км від Києва. Заснований ще за часів Київської Русі, стародавній Чорнобиль дав свою гірку назву потужній атомній електростанції, будівництво якої було розпочато в 1971 році. В 1983 році вже працювало 4 енергоблоки цієї електростанції із запланованих шести.

  Але в історію Чорнобиль увійде назавжди, як місто, що дало назву одній з найбільших в історії людства катастроф.

Ведучий: Для України, для всіх, хто прямо чи побічно причетний до трагедії Чорнобиля та її наслідків, час ніби розділився на дві частини: до 26 квітня 1986 року і після нього. Цим частинам часу в народі вже дано назву – два кольори часу, і тому недаремно пісня, яку ви зараз почуєте, стала символом червоного і чорного кольорів в долі України та її народу.

Виконується пісня „Два кольори”.

Ведучий: Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою і найтеплішою. І не сповіщала про біду. Навпаки всім жителям містечка атомників ще звечора, під вихідний, жадалося отримати від природи хорошу погоду. Проте в ту саму ніч з 25 на 26 квітня відлік часу став уже не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на хвилини і секунди. О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної станції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.

Ведучий: Біда відгукнулася болем у серцях мільйонів людей. Наша країна вперше відчула на собі таку грізну силу, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю.

Ведучий: Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Миколайович Каменюк. Його, опаленого та опроміненого, винесли на руках пожежники і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія Івановича так і не знайшли... Четвертий блок став для нього і могилою, і пам'яттю. Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він, Валерій Ходемчук.
 

Учень:
Палаюча безодня ночі,
Нема ні впину, ні кінця,
А ранок ще страждань доточить,
Ще сколихне людські серця.

Учень:
Ще день, мов поклик розів'ється
У небі, обріях земних.
І пам'ять зболеного серця
Назве і мертвих, і живих.

Ведучий: А вогонь все лютував, не затихав. Відкритий ректор, а зверху над його смертельним радіаційним диханням, на величезній висоті маячіли маленькі фігури, в полум'ї тріскотів дах машинної зали. Навколо, разом з вогнем, клубочився їдкий дим, киплячий бітум пропалював черевики і в'їдався у шкіру.
 

Ведучий: Уже через кілька секунд за тривогою прибули до реактора пожежники на чолі з начальником караулу, лейтенантом Володимиром Правиком. Його загін першим ступив на лінію вогню, а Володимиру – лише 23 роки. У молодого лейтенанта не було права на помилку. Він вибрав найбільш правильне рішення – направив свій загін з 14 чоловік на дах машинного залу площею в 500 м2. Адже в цьому залі знаходились всі турбіни, через нього йшли численні кабелі високовольтної лінії, які від вогню могли б перетворитись на бікфордів шнур.

Ведучий: Незабаром прибуло підкріплення з міста Прип’ять на чолі з лейтенантом Віктором Кібенком. Вступивши у вируюче полум’я, у смертельну небезпеку, якою дихав реактор, пожежники в ту ніч, не шкодуючи ні сил, ні самого життя, виконали присягу на вірність народу України.

Учень:

Вогонь і землю зріднили собою

І кипіла у них під ногами земля

Навіть небо двигтіло од вогненного болю

І тривога палюча долітала здаля.

А трагедія кожну мить наростала

Мов зібрала зі світу пожежі, розплати, війну.

І немов з Хіросіми, з безодні повстала

Перед людством, відкривши свою тайну.

Як спинити її – гуртувало єдине бажання,

Не терпілось, не ждалось – загрожував згаслий час.

Невпокорене атомне випробування

Впало вперше, пожежники мужні, на все.

Ведучий: Через 2 тижні після аварії красивий юнак, відважний офіцер Віктор Кібенок помер у московській лікарні, так і не побачивши народженого вже після трагедії молодою дружиною первістка. Тепер про Віктора і його бойових соратників кажуть: був добрим, чесним, сміливим, принциповим, любив сім’ю, друзів, багато жартував. Його улюбленою приказкою була: „Тримайтесь ближче до життя, хлопці”.

Учень:
Лейтенанти – хлопці непохитні,
Молоде, вогненне покоління.
Ви, як пам’ять у тривожнім світі
Раду незнищенного коріння.
Першим важко. Ви ж були найперші,
Із вогню та в полум’я шугали
Не до подвигів і не до звершень
Ви ж собою людство заступали.
Та серця, мов кремені, не вгасли
Залишались іскрами на тверді
Тільки жити – в нас бунтує спрага,
Та продовжить пісню родоводу.
А лишилась вірності присяга.
Батьківщині. Матері. Народу.

Ведучий: Одними із перших зустріли цю біду і працівники зв’язку. У ті напружені трагічні хвилини після вибуху і метал не витримав: пульт централізованого зв’язку „Київ – Прип’ять” замовк. Та вже через 20 хвилин він вже знову заговорив.

Ведучий: До п'ятої години ранку пожежу було ліквідовано. Подув легенький вітерець, і величезний стовп диму, пилюки підірвався від реактора і посунув територією України, Білорусії, сіючи смертоносну радіацію...

Ведучий: Їх було 28 — пожежних Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокіший удар на четвертому блоці станції. Ніхто із них не здригнувся, не відступив перед обличчям неймовірної небезпеки.

Ведучий: Одразу за пожежниками приступили до роботи медики. Швидко зорієнтувавшись в обстановці, надавши першу медичну допомогу визначили межі часу перебування в радіоактивній зоні. Медики працювали цілодобово.

Учень:
Люди в білих халатах до землі вклоняюся вам!
В час біди – ви солдати! Чи ангели милосердя?
Це крізь ваші серця йде жорстока передова
Де незвично чатують порожні очиці смерті.
Скільки крапельок крові волає у мікроскоп
Про третину життя. Що тільки й встиг хтось прожити
І тривожно сьогодні, мов у горлі саднить волосок,
Слово не постигне пристрочує лейкоцити.

Учень:
Живі і мертві... всі відважні
Вітчизни-матері сини.
Людське життя, мов цвіт черешні,
Осипалось... не з їх вини!
 

Учень:
Нам горе люте миром перебути,
Нам поховати зло в бетон і бронь.
І не забути, доки світ і люди,
Синів землі, що відвели вогонь.

Ведучий: Шестеро із 20 чоловіків двох караулів невдовзі померли:
- Герой Радянського Союзу лейтенант Володимир Павлович Правик;
- Герой Радянського Союзу лейтенант Віктор Миколайович Кібенок;
- Сержант Микола Васильович Ващук;
- Сержант Володимир Іванович Тищура;
- Старший сержант Микола Іванович Тітенок.
У вогні не згорів їх жертовний чорнобильський слід. Ще затужить по хлопцях Земля і скорбота земна.
На підмосковному кладовищі на скромних плитах з червоними зірками довічно викарбовано імена Володимира Провика, Миколи Ващука, Василя Ігнатенко, Віктора Дибенка, Миколи Тищенка, Володимира Тимури — перших, хто собою закрив вогонь.
 

Учень:
Рахунок буде — 904.
Всіх поіменно — у незабуття...
І буде суд, який поверне віру,
Та не поверне молоді життя.
 

Учень:
А думка людська пам'ятатиме вас,
А пам'ять людська повертатиме вас.
Безумство хоробрих — де вічність і мить,
Де згасли для вас і життя, і блакить.
Де зір вам затьмарить скорбота земна.
Де нам, як набат, імена, імена...

  У вогні не згорів їх жертовний чорнобильський слід. Ще затужить по хлопцях Земля і скорбота земна.

Світ з посивілим житом

З цвітом і гроном калини,

З вічним дитячим сміхом

Ще на вустах Батьківщини.

Світ – з лугами, лісами,

З ріками і зорею

З чистими небесами

Над скупаною землею...

І віддали все, що мали

Життя – що одне в людини

Вірю, що ви врятували

Долю моєї дитини.


Ведучий: Вшануймо ж хвилиною мовчання пам'ять тих, хто віддав своє життя під час ліквідації Чорнобильської катастрофи.

Учень:
Ті, що згоріли в огні
В перші хвилини двобою,
Землю прикрили собою,
Як наші діди на війні
Не залишили пости,
Мужньо стояли на герці.
Пам'ятник їм вознести
Треба у кожному серці.
 

Учень:
Хлопчики мужні, синочки, воїни честі!
Ваша смерть відмінила тисячі може смертей.
Ви вступили в вогонь і стояли, як ті, що в Бресті
В чорні дні Вітчизняної... Нині вам красний день!
 

Учень:
Руки ваших батьків цілує вся Україна,
Серце ваших батьків цілує вся Білорусь.
Перед подвигом вашим схиляється вся країна,
Перед вашими дітьми вогнем сльози обпалюють.
 

Учень:
На цвинтарі могильна брила.
На ній коротке: «От і все...»
Невже усе взяла могила,
І згадку снігом занесе?
Завіса впала... Крапка драми.
Спинився час у смутку ям.
Чи хто пройде його стежками,
Повториться його ім'ям?
Утвердиться в живій турботі
Його надій і сподівань?
Стою, німію у скорботі
Під тягарем оцих питань.
 

Ведучий:Наслідки вибуху четвертого реактора Чорнобильської атомної сколихнули весь світ. В результаті аварії стався величезний викид радіоактивних ізотопів з активної зони реактора, які радіоактивною хмарою перенеслись на великі відстані.

Ведучий: Йод – 131, цезій – 134, 137, стронцій – 90, плутоній – 239, плутоній – 240. весь цей радіоактивний дощ розлетівся і висіявся на територіях України, Білорусії, Росії. Радіоактивного забруднення зазнало майже 50 відсотків території України. В життя мільйонів людей увійшли слова радіація, зона, ліквідатор, відселення.

Ведучий: Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію населення. Лише згодом пролунав сигнал ЦО про негайний вивіз населення. Люди були забрані з вулиць, дехто встиг взяти в руки щось необхідне. А добро, нажите поколіннями, залишилося там. Ніхто тоді не думав, що назавжди покидає рідну домівку.

Ведучий: За межу, позначену страшним словом «зона», було виселено 135 тис. чоловік.

Учень:
Сльози загуслі на вірі не сушаться —
З болем зрослися вони.
Ми перед мертвими, ми перед сущими
Носимо камінь вини.
Дивляться в очі, як вогник в темено,
Душу тривлжять завжди
Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля,
Діти людської біди.
Дати трагедій спускаються сходами
Вниз до скорботних могил.
Хто нам пробачить за те, що вибодили
Діток на атомний пил?
Хай же болять тобі, хай же болять мені,
Вічні лишивши сліди,
Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля,
Діти людської біди.

Ведучий: Прип'ять, українське Полісся... Місця чудові. До того страшного дня вони були місцем відпочинку тисячі людей. Та не стало в той час ні рибалок, ні човнів. Річку спасали. Головним було — не допустити рознесення по річках страшної і невідомо рмерті. А дари садів Чорнобиля так і залишилися незібраними.

Учень:
Не стало села. Є хати і хліви,
І сива, пекуча сльоза на щоці,
І розпач, що гостро торкнувся грудей, —
Село ще стоїть, та не має людей.
Болючу дорогу обрали вони,
Ростуть на городах густі бур'яни.
Та пустка і тиша безлюдним крилом
Зриває останню політку житла...
На карті Вкраїни не стало села.

Ведучий: Дехто намагався повернутися, та зустрічав на своєму шляху колючий дріт. Це дуже боляче — жити в батьківській хаті за колючим дротом і бачити, як спустошується, поступово вмирає твоя найрідніша батьківщина. Але ще важче знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити.

Учень:
А в тім селі — ні голосу, ні звуку,
І вікна випромінюють розлуку,
І двері навхрест дошками забиті,
І журавлі криничні сумовиті,
І тихий сад біля старої школи,
І дітям в ній не вчитися ніколи.

Учень:
Навколо пустка і печаль біблійна,
Навколо смерть, незрима і повільна.
І час присипається пісками
на полі, що шуміло колосками.

Учень:
А по ночах трагічне і фатальне
На землю ллється світло асторальне,
І фантастично-сіре мерехтіння
Породжує примарливе видіння
Людей, які від наглої біди
Пішли із цього краю назавжди.

Учень:
Поволі слід за ними заростає,
І дощ свинцем землю засіває,
І дно ріки встелюють блискавки,
І, розметавши крила, ластівки
Ширяють на чорнобильських вітрах,
І чорні хмари навівають страх.

Ведучий: Біда розчинилась в духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі. Та хіба тільки в ній? Вона розчинилася в людях. Ця трагедія увійшла в історію, в усі хроніки людства як невигойна рана на тля України.

Ведучий: Чорнобиль... мертва зона... Сьогодні ці слова гірким болем відлунюються в наших серцях. Заростають деревами, кущами, травою опромінені села. Вони порожні, мертві. Поступово, тихо руйнуються хати. Разом з ними руйнуються, зникають неповторні цінності поліської давнини.
Повернувшись у безлюдну зону, журавлі дивуються, чому не чути веселих дитячих голосів, чому тут немає життя...

Ведучий: Поля і луки, ліси й озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля. Чорний круг невідомо скільки разів залишиться незагбйною виразкою на лоні природи.

Учень:
Як страшно це — води не скуштувати.
У тім краю, де Прип'ять, де Дніпро,
І хто посмів знічев'я відірвати,
Від губ народу цілого відро?
Дивлюсь на землю, на річкові води
І думаю, аж чорна від журби!
Нам говорили: «Ви царі природи»...
А ми ж насправді — атома раби.
 

Ведучий:А на квітучий українській землі з’явились пусті міста і села, мертвий ліс, в який не можна ходити, сади з яблуками, насиченими радіоактивною отрутою, вода, яку не можна пити, і навіть повітря, яким дихаємо, стало ворогом.

Учень:

Впала з неба додолу потривожена ангелом зірка

Покотилась до обрію, збурила зоряну синь

На душі стало сумно, на устах стало солоно-гірко

Бо Чорнобиль – трава – не полин.

Чом же ти, Україно, материнська вербова колиска

Знов така мовчазна, мов обпалена груша стоїш?

І течуть твої сльози, і болять твої роки так близько.

Чом не просиш у Бога здоров’я для діток своїх?

Ти завжди була з Богом, не нужденна ні хлібом, ні сіллю

Якже ти допустила, щоб скалічили душу твою?

Впала з неба зоря, покотилась Чорнобильська зірка...

Сіра осінь прийде, готуватись до вічності треба,

І петля радіації стягує шию твою

Встань, моя Україно, простягни свої руки до неба

Знай, що Бог ще чекає молитву твою.

На сьогоднішній день два з половиною мільйони людей проживає в забрудненій зоні, з них вісімсот тисяч дітей. Смерть 35 тисяч людей пов’язана з аварією на ЧАЕС та її наслідками.

Ведучий: Радіація – невидимий і тому підступний ворог всього живого. Від неї важко вберегтися, захистити себе і природу.

  Як відомо, і зараз у зоні відчуження проживають люди. Їх дуже мало. Та все ж живуть. Ось що побачили льотчики, пролітаючи над зоною.

Учень:

З вертольота її запримітили

Не одразу означиш словами.

Бо тополі іржаві, як мітли,

Скрутно небо метуть головами.

Ведучий: Чорнобильська біда торкнулась чорним крилом Житомирщини. Найбільше постраждали Народицький, Олевський, Лугинський, Коростянський райони. А в Новгород-Волинському районі в зоні підвищеної радіації опинились села Курчиця, Городниця, Дубники та інші.

Ведучий: Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС, але біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов'язаних скорботним часом ядерного апокаліпсису.

Учень:
Поки знов ця земля зцілиться,
Пролинуть віки, не народи.
Мушу ждати. Незнані побачивши лиця,
Затамую востаннє свій подих.
Ліси і села з дротом,
І тяжко зітхає глина.
Перед Поліссям, стражденним народом —
Станемо всі на коліна.

Учень:
Триста літ поволеньки пролине —
Стронцій розпадеться і помре, —
На новому полі неодмінно
Час його, мов попіл приоре.
Час очистить Прип'ять незглибиму,
Оживуть і луки, і сади,
Та Чорнобиль вічно берегтиме
Хрест своєї чорної біди.
Вічно буде пам'яттю судити
Тих, хто розп'яли його в огні,
Із ребра, що стронцієм пробите,
Кров його тектиме по мені.

Ведучий: Чорнобиль атомний. Він, мабуть, зникне після того, як ми втратимо в собі Чорнобиль духовний. А поки що не зживає чорнобильська рана. І не відшукати нам слова, що вгамує біль.

Лунає музика.


Учень:
Моя Земле! Ти — очі, повні сліз.
Ти — трав гірких повільне проростання.
Хто ж знав, що ми підемо в ліс
Гриби збирати, але вже — востаннє?
Двадцятий вік створив свою чуму.
Біда полям і озеру, і плесу.
Хто скаже нам — куди?
Хто скаже нам — чому?
І крізь які терни пройшли шляхи прогресу?
Ліси мої, хто ж вас убереже?
Чи є у вас тепер хоч неба синій клапоть?
Що людству залишається?
Невже Обнятися з лелеками і плакать?

Учень:
Говорять, що гряде кінець життя,
Що вже з'явилися дірки озонові,
Ми теж не вірим в наше майбуття,
Бо вже давно живе в чорній зоні,
Здавалось, все по-Божому було:
Жилося, і кохалось, і родило,
Та раптом зашуміло, загуло.
І в душах наших тугою завило.
Зірвавсь реактор. За незриму мить
На нашу землю вилилась отрута.
Чом довелося нам це пережить?
І за які гріхи така спокута?
Чи є надія в нас на майбуття?
Чи виживемо? Й за яким законом?
Бо скільки вже людей пішло з життя,
Уражені чорнобильським драконом!
Ми вже відчули, що він нам приніс.
І не одному це вкоротить віку.
А скільки люди проливають сліз,
Коли у сім'ях родяться каліки.
Чорнобиль. Чорна хмара. Чорний біль.
Таке нехай ніде не повториться.
На темну рану я не сиплю сіль,
Вона і без того болісно ятриться.

Учень:
Страждання людства — зупинити
Безодні атомної смерч.
Ми ж сівачі,
Ми — сонця діти —
Спроможні зупинити смерть.
Спинити вибухи, ракети,
Роззброїти віки і дні,
Щоб сонце мирної планети
У кожнім сходило вікні.
Щоб трави, колоски і віття
Вогнем не перетліли в прах.
Щоб грізне ядерне жахіття
Не спалахнуло на світах.
Щоб наша дума і дорога
Єднали глибину і вись,
Вола чорнобильська пересторога:
«Людство! Зупинись!»

Звучить реквієм.


Ведучий: Наш земний уклін, довічна вдячність усім тим, хто, ризикуючи свої здоров'ям і життям, брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відроджував і продовжує відроджувати до нового життя обпалену радіацією землю.

Ведучий: Священна пам'ять про всенародний подвиг ніколи не зітреться з історії людської, не згасне у віках.

Учень:
Радіаційна днина б'є на сполох,
Радіаційні стогнуть небеса.
Страшенний вік — як доля, а не спомин,
Як біль душі і мамина сльоза.

Учень:
Хай стане мир міцніший устократ,
Хай над землею чисте небо буде.
Чорнобиль — попередження небат,
Його уроків людство не забуде.

Учень:
Ми всі живемо в зоні постійної тривоги,
Пришиті до питання: хто виживе? Хто ні?
І мовчазні прогнози хапають нас за ноги,
сховавши соломинку солодкої брехні.
Коронне слово «зона» завчили навіть діти.
За обрієм недальнім такий густий туман.
Нам залишила доля прикладувать надію
До наших наболілих радіоактивних ран.
Хтось хоче заховатись за папірець закону
Свою вину забувши, б'є у словесну мідь.
Та, ніби грізний присуд, стоїть тривожна зона,
Немов пересторога — на всі віки стоїть.

Ведучий На цьому урок-реквієм завершено. Дякуємо за увагу.

Пісня «Бентежні журавлі»

 

Летять бентежні журавлі над Україною,
Летять до рідної землі ясною дниною,
Летять, відсвічують пером, дзвенять тривогою.
Забутою, закутою дорогою.

Приспів:
Хай журавлі пролітають над селами
І гніздяться там назавжди.
Хай не повториться горе Чорнобиля,
Лихо людської біди.

Стрічає їх похмурий ліс, немов під попелом.
Той ліс в покруччя переріс попід Чорнобилем.
Стріча дорога в споришах, не бита колесом,
Та ще й радіоактивний жах з протяжним голосом.

Приспів.

Стрічає пусткою село, сліпими вікнами,
А те ж село колись було любов'ю виткане.
Стріча криничний журавель водою-трутою
І лавкою біля осель давно забутою.

Приспів.

Крик журавлиний з долини лягає плесами.
Чи не повернуться вони новими веснами?
І на тривожному чолі печаль морщинами.
Летять бентежні журавлі над Україною.

Приспів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
16 березня
Переглядів
91
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку