Виховний захід "Народні символи України"

 

Виховний захід для учнів 5-8 класів

«Народні символи України»

Мета:

• Ознайомити з історією, звичаями, традиціями та обрядами українського народу;
•  Поглибити знання учнів про національні символи України, їх значення в житті українського народу;
• Виховувати національну свідомість;
• Розвивати найкращі моральні якості через ушанування народної символіки.

Обладнання: Сцена прикрашена у вигляді української хати: вікна, вишиті рушники, ікона, піч, калина, верба, стіл накритий вишитою скатертиною, лавка, тин з квітами та кущем калини, ваза з житніми колосками, вербовими гілочками та калиною, коровай на вишитому рушникові, вишиті сорочка та хустина.

 

Хід заходу:

Вчитель. Україна – це земля, де ми народились і живемо, де живуть наші батьки, де жили наші пращури. Україна… Золотий, чарівний край. Земля рясно уквітчана зеленню. Герб, Прапор і Гімн – це три основні державні символи України, але крім них існують і народні символи, які супроводжують людину протягом усього її життя. Тож сьогодні ми поговоримо про символи-обереги.

 (Сценка на фоні тихої спокійної музики)

- Мамо, а що означає оберіг?

- Оберіг, любий мій синочку, це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми нажили, що приберегли від своїх батьків та дідусів, чим збагатились та освятились: хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом, спогадом у цій хаті – все це, щоб ти знав, і є оберегом…

1-а дівчина: Українська хата-святиня – це оберіг нашого народу. Кожну людину від народження до кінця днів її радо зустрічали батьківський поріг та тепле домашнє вогнище.

2-а дівчина: Піч була гордістю оселі, її оберегом. Її обожнювали, як захисницю вогню. А вогонь був священним: це добро, світла сила, що йде від сонця.

1-а дівчина: Для всього роду піч була як мати. Їй поклонялися і навіть боялися.

«Сказав би, так піч у хаті».

Піч, як живу істоту, оспівували в піснях:

«Наша піч регоче,  короваю хоче.

А припічок усміхається, короваю дожидається»

2-а дівчина: А що ж то за хата без мальовничої квіткової грядочки під вікном, на якій буяють мальви і чорнобривці, ружі і півонії. А біля самої хати милується кущ калини.

1-а дівчина: Майже у всіх народів є улюблені рослини-символи.                              У канадців – клен, у росіян – береза, а у нас, українців, – верба і калина. Правду каже народна мудрість: «Без верби і калини нема України».

2-а дівчина: Кущ калини біля батьківської хати. Це не тільки окраса подвір’я, а й глибокий символ, духовний потяг до своєї рідної землі, до свого оберегу, до своїх традицій.

1-а дівчина:  Посадіть калину …

                        В чистім полі!

                        Хай вона освятить час!

                        Рід наш любить дуже волю,

                        Хай же й воля любить нас!

2-а дівчина: А щоб цвіт її не стерся,

                      Не зів’янув в спориші,

                      Посадіть калину коло серця,

                      Щоб цвіла вона в душі.

(Звучить пісня Н.Май «Калинонька»)    

1-а дівчина: Живе образ калини не тільки в піснях, казках, легендах, але й у прислів’ях та приказках.

(Звертаючись до залу) – Які прислів’я та приказки ви знаєте?

- «У лузі калина з квіточками, наче матуся з діточками».

- «Весною калина білим цвітом квітує, а восени червоні ягідки дарує».

- «Запишалася калина, наче красная дівчина».

- «Який кущ, така й калина, яка мати, така й дівчина».

- «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте».

2-а дівчина: Другий символ української землі – це верба. Її шанують за те, що вона перша радує нас своїм гарним цвітом, очищає джерела, а її могутнє коріння захищає нашу землю. Навесні, перед Великоднем, люди святкують Вербну неділю. Люди вірили в те, що той, до кого доторкнулася вербова гілочка, буде здоровим, щасливим, багатим і роботящим.

1-а дівчина: Мабуть, добре проросла корінням в українській душі калина та верба, бо не тільки біля хати милують око червоні кетяги, а й на диво-рушниках.

 (Звучить вірш  у виконанні…)

Висить рушник у хаті на кілочку,

Калина червоніє на столі,

А біля неї – житні колосочки,

Мов пустотливі братики малі.

Це все – моя земля, моя Вкраїна,

Це рук моєї матері тепло.

І цей рушник, яким і дочку, й сина

Благословляє мати на добро.

2-а дівчина: «Хата без рушника, що сім’я без дітей», – казали в народі. Так уже повелося на Україні, що все життя людини було пов’язане з рушником. У нього загортали народжену дитину, на нього ставали молодята…

(Сцена сватання. Виходить батько, мати, Галя, свати.)

Мати: Галю, дитино! Ану покинь оте прання! Мерщій до печі, та колупай її, колупай! А ти, старий, чого розсівся. Хутко святкову свиту одягай та за стіл сідай, як господар поважний.

Батько: (Не дуже поспішаючи). Та я зараз, а що там, горить чи що?

Мати: Та бодай тобі! Свати йдуть, свати!

Галя: Ой, лишенько!

 (Батько сидить за столом, мати зустрічає гостей, Галя колупає піч).

Сват 1: Здорові були, господарю та господине!

Мати: Та того ж і вам бажаємо. Проходьте, сідайте до столу. Цікаво знати, що привело вас до нашої хати?

Батько: Яку таку справу маєте до нас?

Сват 2: (покашлює в кулак). Діло тут таке: шукаємо ми куницю-красну дівицю, а вона, кажуть, до вашого двору забігла.

Батько: Он воно що!

Сват 1: А наш князь шукає її, бо хотів мати в себе.

Мати: Галю, ти чуєш?

Галя: Та чую, мамо, чую. Постривайте, я зараз.

Батько: Зажди, доню. Хочу спитати тебе, сватів вишитими рушниками пов’яжеш чи,  може, гарбуза даси молодому? Гарні ж бо вродили цього року.

Галя: А ось зараз побачите.(Галя виходить.)

Батько: А що, сватоньки, куницю – нашу красну дівицю, ви бачили, а от що про свого мисливця розкажете?

Сват 1: Наш козак-мисливець – парубок гарний!

Сват 2: До роботи й до танцю справний. У нього добра й щира вдача.

Сват 1: Є відвага духу й тіла.

Сват 2: І душа у нього здорова,

              Українська в нього мова.

              Українські пісні знає,

              На весіллі заспіває.

(Галя повертається з рушниками і хусткою.)

Галя: Вишитою хусткою я тебе дарую,

           І при чесних людях кажу, що тебе люблю я. (Дає хустку нареченому).

           Вас, сватоньки, рушниками пов’яжу,

           За такого нареченого вам спасибі скажу.

(Вклоняється, підходить до нареченого. Звертається до батьків.)

Дозвольте, батьку, дозвольте, мати,

На рушник вишиваний перед вами стати.

На рушник вишиваний перед вами стати.

Та благословення вашого дістати.

Благословіть, мамо, благословіть, тату,

На щасливу долю, на життя багате.

(Мати й батько з іконами благословляють наречених.)

Мати:Бог благословляє, і я благословляю.

            Жити аж до віку в парі вам бажаю.

            Хай діти, як квіти, життя барвінкове,

            Веселе, як ружі на цім рушникові.

Батько: Щастя вам, діти, поваги, любові,

                Хлібного столу, доброї долі.

                Зерном золотим хай колишеться нива.

                Хай буде родина здорова й щаслива.

(Молоді вклоняються батькам.)

Галя: Спасибі тобі, моя ненько,

           Що будила раненько,

           А я слухала, вставала,

           На рушники тонко пряла.

           Тонко пряла, вишивала,

           А сьогодні їх подала.

(Під українську мелодію йдуть зі сцени.)

1-а дівчина: Після сватання справляли гучне весілля. А в понеділок багато людей сходилося дивитися, як молода починала вбирати хату своїми рушниками. Розвішувала їх і на дверях, і на образах, і на вікнах, і на дзеркалах.

2-а дівчина: Хата мала вигляд писанки. «Нехай ваші, мамо, спочивають, а мої до роботи стають», казала при тім.

Стара господиня відповідала: «Нехай буде так, як Бог велів». Складала свої рушники в скриню, і лежали вони там до останньої днини.

1-а дівчина: По всій Україні поширений звичай накривати рушником хліб на столі. Ним накривали й діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті. Хліб і рушник – одвічні обереги українців.

2-а дівчина: Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності українського народу. Кожному гостеві, який приходив з чистими помислами, підносили цю давню слов’янську святиню. Прийняти рушник, поцілувати хліб-сіль – символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тим, хто виявив її. Цей звичай пройшов крізь віки, став доброю традицією і в наш час.

(Дівчинка в національному вбранні розповідає вірш,а потім співає пісню).

Хліб і рушник – це символи одвічні

Були в народу нашого і є.

Вони для кожної людини звичні,

Їх Бог в оселю кожному дає.

(Пісня «Паляниця» О. Злотника.)

На рушнику  цім хліб тримаю,

На чистому, як вранішня роса.

Це оберіг мого народу – добре знаю,

Це його гордість і краса.

(Вручення короваю. )

1-а дівчина: Оберіг – це захист від чогось небезпечного, небажаного. Наші пращури, дивлячись на рушник, могли читати візерунки, як книгу. І знали – від чого хотіла захистити свій рід жінка, яка вишивала рушник.

2-а дівчина: Історія рушника дуже цікава. Традиційно він слугував оберегом. Ще з давніх часів його чіпляли на дерева, пускали на воду, клали на каміння й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, будь-яку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб лихо й усяка напасть обминали родину.

(Дівчинка в національному вбранні розповідає вірш.)

Вишиваю рушничка різними нитками.

Там калина молода й ружі з солов’ями.

І барвінку синій цвіт, кущ рясного глоду.

Український рушничок - оберіг мого роду.

(Пісня з танком «Ой,рушник,рушничок».)

1-а дівчина: Не тільки рушник був оберегом долі людини, а й сорочка-вишиванка. Вишиванка – символ здоров я, краси, щасливої долі, родової пам’яті. Оберіг від всякої хвороби і напасті.

2-а дівчина: Першу сорочечку дитині шили із крижма і називали її льолею. Вишивали коло пазушки синім шовком декілька хрестиків – на чисте, щасливе життя.

1-а дівчина: До дев’яти років носили льолі, а з дев’яти вже сорочки з вишитими рукавами, щоб сила в руках була.

2-а дівчина: З дванадцяти дівчата вже й самі собі вишивали сорочки – готували посаг.

1-а дівчина: А чи знаєте ви, що сорочка, вишита вночі, набуває особливої сили – магічної. Той, хто її одягне, зможе дощі зазивати, химери відганяти і зради ніколи не знати. От і вишивали дівчата своїм коханим, майбутнім господарям, захисникам магічні сорочки, вкладаючи в них всі мрії, надії, кохання.

2-а дівчина: Дочка ніколи не одягала материної сорочки – щоб не повторити того горя, яке зазнала мати.

1-а дівчина: Не давали перезнімати узор зі своїх сорочок, щоб з узором і доля не пішла. Мабуть, того і буяє Україна неповторністю сорочок.

2-а дівчина: А от якщо дощ намочив перший раз одягнену сорочку, то на багатство. І ще дуже-дуже багато різних прикмет, стосовно сорочки-вишиванки, існує в народі.

(Звучить пісня «Мамина сорочка» Н.Май).

(Всі учасники виходять на сцену).

Вчитель: Розповіли ми сьогодні багато, але не все. Бо неможливо збагнути до кінця душу народу, її багатство. А на останок хочеться сказати:

Шануйте, друзі, рушники,

Квітчайте ними свою хату.

Садіть калину під вікном,

Хай навесні вона буяє білим цвітом.

А вербу – біля криниць, бо «Де срібліє вербиця, там здорова водиця».

З теплом і радістю повертайтесь до рідного дому:

Одна Батьківщина і двох не буває,

Місце, де народилися – завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.

1-а дівчина: Красивий, щедрий, рідний край

                       І мова наша солов’їна.

2-а дівчина: Люби, шануй,оберігай

                       Усе,що зветься…

Всі: Україна!!!

(Лунає українська народна спокійна мелодія. Свято закінчене.)

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Лепеха Т.В. Українознавство. – К. Просвіта, 2005
2. Наумко В.І. Культура та побут населення України. – К. Либідь, 1993
3.  Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995
4. Грищук М. Читанка з народознавства. – Тернопіль, 1992
5. Журавлик (газета для дітей та дорослих). № 11. 2006
6. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К. 1991