Виховний захід "Свято рідної мови"

СВЯТО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ВИХОВНИЙ ЗАХІД, ПРИСВЯЧЕНИЙ МІЖНАРОДНОМУ ДНЮ РІДНОЇ МОВИ

М Е Т А : розширити знання учнів про рідну мову, формувати розуміння того, що мова – скарб народу; розвивати комунікативну компетентність учнів; виховувати почуття національної гідності, любові і поваги до рідної мови.

21 лютого – Міжнародний день рідної мови ЦЕ СВЯТО ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄ ВХОДИТИ В НАШЕ ЖИТТЯ, ЙОГО ЗАПОЧАТКУВАЛИ З 2002 РОКУ. Для кожного народу, кожної нації найближчою і найдорожчою є його рідна мова. Рідною мовою української нації є українська мова.

Ти все знесла – насмішки і зневаги, Бездушну гру ворожих лжеідей, Та сповнена любові і відваги З-за грат летіла птахом до людей. Ти наш вогонь на темнім полі битви, Невинна кров, пролита в боротьбі. Тебе вкладаєм тихо до молитви І за спасіння дякуєм тобі.

Рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною і залишається зрозумілою на все життя. Рідною прийнято вважати мову нації, мову предків, яка пов’язує людину з її народом, з попередніми поколіннями, їхніми духовними надбаннями.

Мова — це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах — філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи.

Мова – історія народу Мова – засіб художнього зображення навколишнього світу. Мова – це характер народу, його національні звичаї. Мова – бездонна криниця мудрості народної. Рідна мова – це невід'ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент. Мова кожного народу – неповторна і своя.

Мова – це єдина, цілісна, складна система знаків: звуків, частин слова, слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ об'єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова – явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування – людське суспільство. Мова – засіб спілкування, інтелектуального та естетичного освоєння світу, збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу усього людства.

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. Панас Мирний

Єдиний скарб у тебе – рідна мова, Заклятий для сусіднього хижацтва. Вона твого життя міцна основа, Певніша над усі скарби й багатства. П. Куліш Мова – найбільший скарб будь-якого народу. Тисячоліттями, віками плекала її земля предків, передавала з покоління в покоління, вкладаючи народну душу і водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що занепад мови – це зникнення нації. Якщо ж мова стає необхідною і вживається національною елітою – сильною і високорозвиненою стає нація і держава.

Мова – це серце нації і канва, на якій людина вишиває узори свого буття. Мова – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, своє минуле і майбутнє. Мова – це невичерпна духовна скарбниця, до якої народ безперервно докладає свій досвід, розум і почуття.

Мова така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізнявся від других людей... Панас Мирний Поглянути на історію свого народу, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, етнографів, громадських діячів та лінгвістів. Із сивої глибини віків бере початок наша мова. Українська мова була ще до того, як українські князі (починаючи від Аскольда та Діра) почали об’єднувати руські землі. Ще в 448 році візантійський мандрівник та історик Пріск Палійський записав у таборі гунів три слова: мед, страва, квас.

Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе. Олесь Гончар Шлях її розвитку – це тернистий шлях боротьби. Багато жорстоких століть пережила невмируща українська мова, мужньо витерпівши наругу і найлютіших царських сатрапів та посіпак шляхетно-панських, і своїх панів та підпанків. Жодна країна світу не зазнавала впродовж століть такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по своїй культурі й мові.

З історії української мови Наведу деякі історичні факти: За свідченням архідиякона П.Алєппського, ще 1652 р. в Україні майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, а й жінки, і дочки, уміли читати. Перепис 1897 р. показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — українці.

Що ж сталося з нацією за ці 200 з лишнім років? Відлік глобальної і страшної руйнації починається з горезвісної козацької ради, що відбулася 1654 р. в Переяславі. 1667 р. — цар Олексій рішуче забороняє друкувати книжки на території братньої України. Неприйнятною для Московської держави були не тільки зміст, а навіть мова українських видань.

1686 р. — ліквідація автономії української церкви та встановлення Московським патріархатом пильного контролю над церквою, освітою й культурою. 1689 р. — заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. 1693 р. — заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки. 1709 р. — указ Петра І про запровадження цензури під час друкування українських книжок у Москві.

1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.

1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». 1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.

Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».

1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. 1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.

«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни: заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка; указ Миколи II про скасування української преси; заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською; розгром товариства «Просвіта»; зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка; депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід. 1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР. 1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн. українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані. 1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.

1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР. 1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей). 1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».

1959 р. — Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р. про необов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчення української мови в російських школах України. 1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, В. Мороз, С. Караванський, та ін.). 1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська», нищення могил Січових стрільців у Львові. 1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус та десятки інших).

1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ»). 1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР. 1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

Письменниця О. Забужко нарахувала 173 урядові постанови за неповних 200 років, а були ж іще й підзаконні, таємні регіональні укази, директиви, розпорядження, зміст і впровадження яких особливо запопадливо виконувався на місцях.

Людина може володiти кiлькома мовами, залежно вiд її здiбностей, нахилiв i прагнень, але найкраще, найдосконалiше вона має володiти, звичайно, рiдною мовою. I це не тiльки тому, що цiєю мовою користується повсякденно, а й тому, що рiдна мова – це невiд’ємна частка Батькiвщини...

Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема. Володимир Сосюра Українська мова – це велика культура та історія. Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського.

Як нема без зірок небозводу, як блакиті без сонця нема, так і мови нема без народу, і народу без мови нема.

Красо моя, кохана, пишна мова, Ти з джерела і струмка дзвінкого

Суцвіттям яблунь диха кожне слово…

Мова – духовне багатство народу

І НАЙМИЛІША РІДНА МОВА КАЛИНИ Й МАЛЬВИ ПІД ВІКНОМ…

І небеса високі сині І ніжна пісня солов’я і А на високій тополині лелеча лагідна сім’я

ЛЮБЛЮ ПОЛЯ ОМРІЯНІ Й СВЯТІ

Чудова, світла і багата українська мова

Пісня мами колискова Мова мами і бабусі, дідуся і тата

Милуюсь я красою свого краю… ЯКА ЧУДОВА, МЕЛОДІЙНА УКРАЇНСЬКА МОВА! ТИ З ЛІСУ І ПОЛЯ, З КВІТОК І РОСИ, З ЛУГУ РОЗКВІТЛОГО, СТЕПУ РІДНОГО

І запах слова душу так тривожить У світі міць мою слова примножать ! БЕЗ МОВИ – БАТЬКІВЩИНИ НЕ БУВА! І ПЛОТЬ ДУШІ У СЛОВІ ОЖИВА !

А рідна мова й Україна — Це найдорожче, що в нас є!

Без Батьківщини мови не бува!