Виховний захід "Ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос". До дня народження Лесі Українки

Тема. Ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос. До дня народження Лесі Українки.

Мета: поглибити знання школярів про мужню поетесу Лесю Українку; розвивати вміння виділяти основні мотиви у поезіях письменниці; раціонально використовувати навчальний час; виховувати почуття пошани, любові до Лесі Українки, її мистецькому таланту; прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.

Обладнання: портрет Лесі Українки, фотоматеріал про її життя і творчість; міні-бібліотечка художніх творів поетеси, відеоматеріли, музичний супровід.

Місце проведення: актова зала.

Хід заходу:

Ведуча:  Я прилину до вас

Першим вітром тужливим весняним,

Журавлиним ключем

Прилечу із натомлених дальніх доріг,

Повернуся сюди солов’їними первопіснями,

Рушником обернусь в прадідівський святий оберіг.

Ведуча:  Коли перші громи розітнуть

Чисте небо промінням вогненним,

Коли гомін лісів відгукнеться вам

Смутком тужливим моїм,

Отоді спом’яніть, я прошу вас.

Отак всі про мене,

Щоб цей спогад у вічні незнані світи полетів.

Ведуча:  Я лишила там слово,

Яким користатись завжди уміла,

Залишила вам голос,

Щоб з вічності він аж сюди долетів.

Щоби моя любов

До Вкраїни змаліти не сміла

І голубила завжди і всюди

Достойних дочок і синів.

Ведуча:  На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала.

Ведуча: Ружею і барвінком заквітчують сліди дорогої людини в українських народних піснях. Ружею і барвінком оповита пам'ять про нашу Лесю Українку. Та чи всі її стежки й дороги далекі по інших краях вже вивчено? Ще так багато таємниць у бурхливому, динамічному, мандрівному житті поетеси не розгадано.

Ведуча: Лесю Українку славетну й улюблену письменницю нашого народу, феноменальну жінку у світовій культурі - можна охарактеризувати її ж поетичним образом - "світло нагірне". Нагірною проповіддю було її слово, що будило з алергійного сну націю й вселяло віру й надію в її духовні сили.

Ведуча: Але якою була поетеса зблизька - як людина, як член сім'ї, удома, в найближчому оточенні?

Ведуча: Линула душею вона, до рідного краю, до свого саду й батьківського дому після захоплюючих, але втомливих і болісних блукань по трьох континентах світу:  Європі, Азії та Африці. А особливо у той час, коли догорало її тіло й уся вона перетворювалась у вогонь, у пломінь духовності, коли від життя, яке спрагло любила, хоч у ньому "щастя і горе так божевільно сплелися", переходила у легенду й безсмертя.

Ведуча: З високостей пташиного польоту душа Лесина огортає зором простір, який дедалі все звужується для приземлення:
   Чи се Вкраїна?
   Так, се Вкраїна... Он і садок,
   батьківська хата і луки зеленії,
   темнії вільхи, ставочок із ряскою,
   Так, се Вкраїна...
   Можна спинитись... годі блукання...
   Все буде добре... РІдний мій край
   вкупі зі мною одужав від злигоднів,
   небо не хворе, не плаче, не хмуриться,
   люди веселі і я... не будіть...
   Все буде добре...

Ведуча: Ці тихі добрі слова сну-мрії укладаються у своєрідний заповіт. де нема жодного слова, про величний пам'ятник - монумент собі, а благословення рідному краєві, мрія, аби у ньому люди веселими стали. А ще віра у своє пророцтво. Рідним краєм для поетеси була вся Вітчизна-Україна, але починалася вона з Волині.

Хлопчик:  Ти себе Україною звала.

І чи краще знайти ім’я

Тій, що радістю в муках сіяла,

Як Вітчизна велика твоя!

Дівчинка:  Тобі сьогодні хліб, калину, колос

Твоя малеча рідна принесла.

Ти все життя з недугою боролась

Та творчістю ти смерть перемогла!

Вчитель. Усесвітньо відома поетеса Леся Українка – Лариса Петрівна Косач – народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Батько Лесі був відомим громадським діячем, суддею, а тому його часто переводили служити з міста до міста. І коли батька переводили на роботу 1871 року  до Луцька, туди переїхала вся родина. Саме в Луцьку народилася Леся Українка як поетеса. Мати поетеси – дуже відома українська письменниця Олена Пчілка, з творчістю якої ми всі добре знайомі. Про дитинство та юність Лесі багато спогадів залишили її рідні, а також близькі друзі.

Інсценізація уривку з драми-феєрії «Лісова пісня»

Ведуча: Ось так талановито змалювала Леся Українка людські долі. А тепер повернемося до її дитинства, до історії життя батьків Лесі і помандруємо уявно стежкою Лесиного життя, життя такого нелегкого і, одночасно, настільки творчо плідного.

Ведучий: Все починалося так. Батько Лесі Українки – Петро Антонович Косач – був родом з Чернігівщини. Він колись навчався у Петербурзькому університеті. Звідти його виключили за “студентські безпорядки”. Потім вчився у Київському університеті. У 1966 році його відправили в Новгород-Волинський (Звягель). Там він став предсідателем з’їзду світових посередників, служив у відомстві по селянських справах. У 1968 році Петро Антонович одружився з полтавкою Ольгою Драгомановою. Він привіз молоду дружину у будинок, який найняв у панів Уварових на вулиці Корецькій. Тут народився у 1969 році їх перший син Михайло.

Ведуча: У 1870 році Косачі переселилися у невеличкий будиночок у міщанина Окружка біля річки Случ. 14 лютого 1871 року тут народилася Лариса, відома під іменем Лесі Українки. В Окружків сім’я прожила два роки. У 1873 році переїхала жити на вулицю Завадську, в садибу польки пані Завадської. Це була найкраща з трьох звягельських домівок. Будинок був одноповерховий, але там був великий садок, що дуже подобалося дітям. В домі Завадських у 1877 році народилася Ольга. Одинадцять щасливих років прожила сім’я Косачів у старовинному Звягелі.

Ведучий: Сім’я Косачів подарувала звягельській землі трьох видатних діячів української історії та культури: Михайло Косач – відомий учений, математик, фізик, письменник, перекладач Михайло Обачний; Леся Українка, чиє ім’я стало нашою національною гордістю; Ольга Косач-Кривинюк, відома як письменниця Олеся Зірка. Життя цих трьох діячів пов’язане з трьома будиночками міста Новограда-Волинського, у яких вони народилися.

Ведуча: Про міфічний образ Мавки Леся вперше почула на Звягельщині. Ось що вона писала у листі до матері: “А то ще я й здавна тую мавку “в умі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці щось про мавки розказувала, як ми йшли якимось лісом з маленькими, але дуже рясними деревами”.

Ведучий: У 1878 році родина Косачів переїхала з Новгорода-Волинського до Луцька. Поселилися вони у приватному будинку в старій частині міста. Будинок цей зберігся до наших днів. Він знаходиться неподалік від Луцького замку ХІV ст. Потім родина Косачів проживала в Києві.

Ведуча: У 1882 році Косачі оселилися в Колодяжному біля Ковеля. Там був став, ліс, а за лісом розкинулося село Любитів, де було озеро, яке Леся перепливала, згадуючи Байрона. Вона казала, що Байрон при своєму каліцтві перепливав Ла-Манш, то вона хоче хоч озеро подолати.

Ведучий: Біля Колодяжного є Скулин з урочищем Нечімне. Цей мальовничий закуток став тлом для драми Лесі Українки “Лісова пісня”.

Ведуча: У Колодяжному поетеса з 1882 до 1891 року жила у так званому “сірому будинку”. А з 1891 року – в “білому”. “Білий будинок” – це флігель, який збудував батько в Колодяжному у 1890 році для старших дітей. В ньому жили старші діти Косачів. А менші  жили у “сірому будинку” з батьками. Лесі у 1890 році було дев’ятнадцять років. Леся ходила до батьків на обід. Колони ганку “білого будинку” зроблені з білих стовбурів беріз. Коли світило сонце чи в місячну ніч будинок аж світився своїми стінами, тому й назвали його “білим”.

Ведучий: В родині Косачів було шестеро дітей: двоє синів та четверо доньок: Михайло, Микола, Леся, Ольга (Ліля), Оксана, Ізидора.  

Ведуча: Зроду Леся була не дуже-то міцного складу, на 4-му місяці свого життя мало не померла від дитячої холерини, але потім зміцніла. Розмовляла вона з самого малку українською мовою, бо того хотіла її близька родина. Коли діти підросли й навчилися читати, вони читали все, що можна було знайти для них придатного в українській літературі. Учитися Леся почала з мамою, бувши не дуже малою (бо мама вважала, що не слід починати вчити дітей, з книжок, дуже малими).

Ведучий: Коли Лесі було вже біля 10-ти років, переїхала сім’я до Києва, і тут уже діти вчилися в учителів таких мов: французької, німецької, латинської, а пізніше й грецької.

Ведуча: У Києві Косачі жили зимою, а на літо приїжджали або на Полтавщину, або на Волинь, поблизу Ковеля.

Ведучий: В 11-13 років у поетеси почала з’являтися хвороба, яка зламала їй все життя: це суглобний туберкульоз. Перше почала боліти в неї рука, в кисті, а потім і нога. Довелося їхати по теплих купелях, робити операції (перша в Києві, пізніше за кордоном).

 Ведуча: Писати вірші Леся почала в 12 років. Перший її вірш був “Ні долі, ні волі у мене нема”. Цей вірш увійшов до збірки “На крилах пісень”. Склала вона його під враженням розповіді  тітки Єлени (татової сестри), що приїжджала в Україну, пробувши кілька років на засланні. Послухайте цей вірш у виконанні...

Учениця:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

 

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

 

Поглянуть іще раз на синій Дніпро,-

Там жити чи вмерти, мені все одно;

 

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки...

 

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Ведучий: У 1890 році, коли Лесі було дев’ятнадцять років, вперше доля привела її в Ялту. За порадою лікарів місяць вона лікувалася знаменитими Сакськими грязями. А на прощання мати подарувала доньці мандрівку по найцікавіших місцях Криму. У 1890 і 1891 роках Леся написала цикл “Кримських спогадів”, які увійшли до збірки “На крилах пісень”. Вона так згадує Крим:

Учениця:

Де прожила я не одну днину,

А не була щаслива й на годину...

Та я за те докірливого слова

Тобі не кину стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

Не винна ти, що я така нещасна!

Ведуча: Крім Криму, Леся виїжджала на лікування в Одесу, Бессарабію, Болгарію, Німеччину, Італію, Кавказ.

Ведучий: У 1893 році у Львові вийшла перша книжка поезій Лесі Українки “На крилах пісень”. На думку І. Я. Франка, у цій збірці  багато ліричних перлин. Однією з таких перлин є вірш “Без надії сподіваюсь”, написаний у 1890 році.

Учениця:

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Ведуча: А ось вірш із вище названої збірки, в якому Леся дає пораду, що робити, коли прийде журба. Він так і називається “Якщо прийде журба...”

Учень:

Якщо прийде журба, то не думай її

Рознести у веселощах бучних

За столом, де веселії друзі твої

П’ють-гуляють при покликах гучних...

 

Краще йди в темний гай, у зелений розмай

Або в поле, де вітер гуляє,

На дозвіллі із лихом собі розмовляй,

Може, там його вітром розмає.

 

Або пісню утни голосну, не смутну,

Щоб, мовляв, засміялося лихо,

Проженеш тоді, певне, потвору страшну,

І на серденьку знов стане тихо...

Ведучий: У збірці “ На крилах пісень” є також оригінальний вірш, в якому Леся через хворобу прощається із своїм фортепіано. Він написаний у 1890 році і називається “До мого фортепіано”.

Учениця:

Мій давній друже! Мушу я з тобою

Розстатися надовго... Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

 

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

 

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою...

Прощай же, давній, любий друже мій!

Ведуча: У 1897 році Леся знову їздила на лікування в Крим і у передмісті Ялти познайомилася з Сергієм Мержинським, помічником контролера у Мінському губернському відомстві. Сергій Мержинський був на рік старший від Лесі. Походив він з дворянського роду, народився в родині поручика, можливо в Києві. Мати Сергія Віра Вельямінівна хворіла на туберкульоз і незабаром після народження сина померла. ЇЇ поховали на Байковому кладовищі м. Києва. Хлопчик виховувався у бабусі по матері в Києві. Закінчив Київське реальне училище. Деякий час вчився в Олександрійському сільськогосподарському інституті в Харкові. У зв’язку з туберкульозом легенів змушений був припинити навчання і повернутися в Київ. Є дані про службу Сергія Мержинського в Контрольній Палаті м. Мінська з 01.10.1895 по 01.03.1896 року (за старим стилем) колезьким реєстратором. Сергій подарував Лесі репродукцію картини Рафаеля “Сікстинська Мадонна” з дарчим надписом.  Мержинський помер у 1901 році. Кладовище, де він був похований, зараз знесене. Не зберігся й будинок, в якому помирав Мержинський і куди приїжджала доглядати його Леся. У 1900 році, незадовго до смерті Мержинського, поетеса написала вірш “Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?” Він був надрукований поза збірками.

Учениця:

Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?

Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?

Чи, може, вони розійшлися в осіннім тумані

І висять тепер надо мною, мов хмари важкі, нерухмані?

Ведучий: Друга поетична книжка Лесі Українки “Думи і мрії” вийшла у 1899 році. Про цю збірку І. Франко писав: ”Від часів Шевченкового “Кобзаря” Україна не видала кращої збірки поетичних творів”. Однією з унікальних поезій цієї збірки є поезія “На столітній ювілей української літератури”, написана у 1898 році. В ній ідеться про те, як цінували колись поетів в інших країнах, і як ними нехтували у нашій.

Учениця:

У кожного люду, у кожній країні

Живе такий спогад, що в його в давнині

Були золотії віки,

Як пісня і слово були у шанобі

В міцних сього світу; не тільки на гробі

Складались поетам вінки.

 

За пишнії хрії, величнії оди

Король слав поетам-співцям нагороди...

 

...Сама королева здіймала корону,

Спускалась додолу з найвищого трону

Поетовій мрії служить.

 

 

Богам були рівні співці-лавреати

І гордо носили коштовнії шати...

 

Так... в кожній країні є спогади раю!

Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!

Були й за гетьманів співці...

А як їх наймення?..

 

Не вів до палацу їх шлях:

Не оди складали, а думи народу...

 

Ті вічні пісні, ті єдинії спадки

Взяли собі другі поети-нащадки

І батьківським шляхом пішли;

Ніхто їх не брав під свою оборону,

Ніхто не спускався з найвищого трону,

Щоб їм уділити хвали.

 

Чоло не вінчали лавровії віти,

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті...

Ведуча: Крім віршів Леся писала поеми, драматичні твори. Вона написала такі поеми: “Русалка” (в 14 років), “Подорож до моря”, “Самсон”, “Місячна легенда” (в 17 років), “Роберт Брюс”, “Давня казка” (в 22 роки). Найкращі з її поем написані пізніше. Це – “Одно слово”, “Віла посестра”, “Ізольда Білорука”, “Триптих”.

Ведучий: Леся Українка написала багато драматичних творів. Це – “Блакитна троянда”, “Одержима”, “Айша і Магомет”, “Лісова пісня” та ін.

Ведуча: У 1899 році на українській сцені було поставлено драму Лесі Українки “Блакитна троянда”.

Ведучий: В драмі “Айша і Магомет” Леся вказує на помилковість думки тих, що поза тілесним коханням не вміють бачити  любові. Вона зупиняється на постаті Магомета і на тій трагедії, яку переживає Айша, друга жінка Магомета, з якою він одружився після смерті першої жінки Хадіджі. Хадіджа була старшою за Магомета на багато років, на стільки ж приблизно, на скільки є молодшою за Магомета його молода чарівна жінка Айша. Ця молода красуня терпить муки від заздрості. Хоч Магомет визнає, що Айша “найкраща з усіх жінок на світі”, хоч усвідомлює, що Хадіджа не була гарною, проте вчащає на могилу поганої на вигляд, старої покійної жінки, бо справді її любить.

Ведуча: Айша ставить питання Магометові “Як і за що можна так любити стару, негарну, навіть мертву жінку і зневажати гарну і закохану в нього?”. І у відповідь чує: “В моїх очах вона ні гарною, ні молодою ніколи не здавалась... я злічив всі зморшки у неї на обличчі... Літ її мені й сусіди не дали б забути... але в ній щось було... щось вічне... Мені здається, що вона живе і дивиться на мене крізь могилу і голосом таємним промовляє і всі мої слова та думку чує”... Це і є любов.

Ведучий: У 1907 році Леся вийшла заміж за Климентія Квітку. Їй на той час було 26 років. Леся і Климентій обвінчалися 27 липня у Вознесенській церкві на Деміївці в Києві. Оселилися у помешканні Карпових на вул. Підвальній, тепер – Ярославів Вал, 32. Невдовзі виїхали до Грузії, на Квітчине місце служби. Він мав малолітню названу сестру Марусю. Нею Леся опікувалася, як власною дитиною.

Ведуча: Климентій Квітка  був молодший від своєї дружини на дев’ять років. Він народився у 1880 році на Сумщині. Батька втратив рано, мати віддала його, 5-річного, на виховання в родину київських міщан Карпових. Вони дали йому грунтовну освіту. Музики навчався з 7 років у приватних вчителів, потім – в училищі Київського відділення Російського музичного товариства. Закінчив київську гімназію № 5 із золотою медаллю. Потім почав записувати й досліджувати народні пісні. Це стало справою його життя. Він зібрав 6 тис. пісень. Крім того Квітка закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Він знав 13 мов.

Ведучий: До весілля Леся була знайома з Климентієм з 1898 року, коли Квітка був ще студентом першого курсу юридичного факультету Київського університету. Тобто, до весілля вони зналися 9 років.

Ведуча: Олена Пчілка, мати Лесі Українки, вважала, що бідний Квітка спокусився на гроші їхньої родини. “У мами пробилося якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні, - нарікала Леся в листі до сестри Ольги. – У мами був неприємно-холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т. п. ...”

Перегляд відеоматеріалу.

Ведуча: Леся Українка кілька років, із перервами, жила в Києві, де навчалася разом з братом Михайлом під керівництвом приватних учителів. До Києва – серця України – Леся щоразу поверталася з усіх своїх далеких доріг. Повернулася вона сюди і з останнього свого пристанища – грузинського міста Сурамі. Останні роки свого життя Леся Українка прожила в Грузії, в містах Телаві, Кутаїсі, Цулукідзе, Тбілісі, Батумі, Сурамі. І скрізь її знали лише як дружину мирового судді Климента Квітки.

Ведуча: Родина Косачів не шкодувала грошей на лікування, сподіваючись на покращення здоров’я після лікування за кордоном. Вона була на консультаціях у професорів медицини у Варшаві, Відні, Берліні. В Німеччині їй зробили операцію, та жаданого покращення вона не дала.

Ведуча: Уже не підводячись з ліжка, смертельно хвора, вона поривалась думкою до своїх задумів. «Нехай моїм останнім акордом буде молитва до сонця» сказала поетеса. В останні роки свого життя Леся Українка працювала з особливим напруженням. Вона поспішала, хотіла встигнути якнайбільше сказати людям. До останньої хвилини не залишали вона своєї єдиної зброї – поетичного слова.

Учениця:

Як дитиною, бувало.

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив.

Я собі вставала тихо.

«Що болить?» - мене питали,

Але я не признавалась, -

Я була малою горда –

Щоб не плакать, я сміялась…

В дитячий любий вік,

В далекім ріднім краю

Я чула казку. Чула раз,

А й досі пам’ятаю…

Кохана сторона моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

То й казку цю згадаю!

Ведучий: У своєму першому друкованому вірші "Конвалія" виступає юна авторка на захист природи, на оборону "конвалії білої", якій людська рука "віку вкоротила". Культу дерева, квітки у Косачів полягав не лише у пасивному спогляданні краси природи, в її охороні, а й у постійному насаджуванні рослин. Квітка у творчості Лесі Українки виростає до багатогранного символу, почуття природи, зростається з почуттям патріотичним.

Учень: Мені була б не для забави, квітка,

 я бачу в ній життя і волі образ

 і краю рідного красу.

 Для мене куточок то й,

 де б посадив я квітку

 здавався б цілим світом...

Так поважно Лесиними словами трактує квіти Степан, герой драми Лесі Українки "Бояриня". Таке ставлення до рослин і в Лесі Українки.

Ведуча: У родині розуміли виняткову обдарованість Лесі. Але сама вона з радістю виконувала всі родинні обов'язки й роботи, а також вимагала рівномірного розподілу коштів на кожного члена сім'ї, відмовляючись навіть від додатків на її лікування. Вона говорила:

Голос Лесі Українки: Тільки все-таки я ніколи не ставила себе ні центром світу, ні центром нашої сім'ї, а через це прошу обсуждать програму мого лічення, беручи на увагу загальний бюджет і загальні потреби та порядок життя
нашої родини, не приносячи жертв. Я не хочу приймать їх від інших.

 Ведучий: Порядок життя родини Косачів полягав, між іншим, у тому, що дворянські діти виростали не білоручками, а скоріше мали золоті руки. Не цуралися жодної праці, були подібні до тих невсипущих бджілок, які гуділи в садибі і яких так любила Олена Пчілка. Тож коли не було економки у дворі, її функцію перебирала на себе Леся.

Ведуча: Зображення колодяженського життя серед краси і дарів природи виглядало б надто ідилічним, коли б не згадати ті фізичні муки (Леся  вживала поліське мелодійне слово на означення хвороби - "oстогнота"), які терпла у цьому райському благословенному закутку  наша Леся. А втім "стогнота" - не те слово. На людях вона не стогнала й не плакала, - "бо й такі бувають рани, що нема на них бальзаму, окрім панцира міцного."

Ведучий: Тим панциром її була твердість духу, "Щоб не плакать - я сміялась". Так було ще в дитинстві, коли дівчинка десь необачно впала, коли їй боліло. Так і пізніше було, коли їй доводилося місяцями лежати у "легких кайданах", з прив'язаною до ліжка ногою в гіпсі.

 Ведуча: Ось їй вже 19 років. Колодяжне. Квітень. Вона прикована ланцюгами хвороби й приречена на нерухомість. Але пише жартівливого листа до брата. Це справді таки сміх крізь сльози:

Учениця: В лихім гуморі муза
   Так само, як і я,
   Прив'язана за ногу
   Фантазія моя.
   "Вернусь на грунт "реальний",
   До ближних, власних справ;
   Учора мене папа
   Як слід у шори вбрав!
   Вночі тепер сплю мало.
   А ледве сліз не ллю,
   А вдень зо всієї сили
   Об землю лихом б'ю...

Вчитель: Якби Леся жила в наш час, її б однозначно називали дитиною індиго. А, може, вона такою і була? У дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. Чим далі в історію відходить ім’я Лесі Українки, доньки Прометея, тим ближчими стають її твори. Письменниця прожила коротке життя – 42 роки. Та встигла зробити багато: її талант розкрився в усіх різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, літературній критиці, фольклористиці. Постать поетеси як людської особистості – це людина виняткової чесності та принциповості, правдивості й душевної краси.

Ведучий: Творчість Лесі Українки настільки багатогранна й плідна, що іноді навіть не віриться, що здійснитися вона могла пером жінки, яка прожила коротке життя. У спадок майбутнім поколінням поетеса передала велику мудрість справжньої любові до України, яку вона пронесла через усе своє життя. У циклі "Сім струн" своєрідний заспів до всієї творчості, поетична програма авторки. Її пісня "по світі широкому... буде літати", буде шукати за синім морем, за горами, у чистому колі долі, долі Батьківщини.

Ведуча: І, може, тоді завітає та доля жадана
   До нашої рідної хати,
   До тебе, моя Україно мила, кохана.
   Моя безталанная мати.

На цьому наше свято, присвячений 146-ій річниці від дня народження Лесі Українки завершується. Дякуємо за увагу!