Виховний захід: "Ти себе Українкою звала"

 

 

Свято « Ти себе Українкою звала…»

І радісна година.

Зібралась в цьому залі

Вся шкільна родина.

Гарне і цікаве

В нас сьогодні свято

І нові знання ми

Будем здобувати.

 

У нашім залі на стіні

Портрет висить у рамі.

Він всім знайомий-

І мені й татусю й мамі.

З портрета дивиться на нас

Землячка – поетеса.

Нескорена , незламна Леся.

 

На сцену виходять ведучі

Ведуча1:

25 лютого 1871 року у місті Звягелі (Новоград-Волинський) на Волині народилася велика українська поетеса Леся Українка. Леся Українка, тобто Леся з України, - це літературний псевдонім. А справжнє ім'я поетеси – Лариса Петрівна Косач

 

Ведуча2:

Батько її був юристом, людина лагідна і привітна. А мати – всім відома письменниця  Олена Пчілка.

 

Ведуча1:

Згодом сім'я  Косачів переїжджає  у село Колодяжне. Саме там і пройшло дитинство Лесі. Сьогодні у цьому будинку – музей.

 

Ведуча 2:

 У сім'ї було шестеро дітей. Леся була другою дитиною. У чотири роки вона вже добре читала,  а згодом сама часто перекладала з інших мов на українську.

 

Ведуча1:

Леся була привітною і допитливою дівчинкою, надзвичайно вродливою та чутливою до краси. Вона була милосердною до всього і до всіх. Їй хотілося захистити зайченя від вовка,першу квітку від негоди , подружку від хвороби, людину від зла.

 

Ведуча2:

Мати, Олена Пчілка, дуже любила свою доньку і доклала багато зусиль, об її Леся виросла розумною освіченою людиною. Маленька Леся дуже любила ліс, квіти, природу і свій край.

Пропоную подивитися сценку із дитинства цієї видатної людини.

 

 

Сцена 1

Вечір. Тихо. На сцені за столом сидить жінка, яка щось пише. На столі стоїть свічка. Збоку на ліжечку спить хлопчик, обіймаючи іграшкового котика. Встає з-за столу і читає вірш «Зимовий вечір» (3 строфи)

Мама

    ЗИМОВИЙ ВЕЧІР

Там, на килимку, хлоп’ятко

Біля груби задрімало,

Гарне сиве котенятко

Край його мурчить помало.

 

Добре хлопчикові, гоже,

Котик казку каже й гріє,

А надворі — милий боже!

Що надворі там ся діє!

 

Ох, яка лиха година:

Вітер виє, завиває,

Розходилась хуртовина,

Снігом вікна укриває…

                           (Олена Пчілка)

Михась просинається.

Михась

Що в нас буде на сніданок?

А татусь уже прийшов? (бігає по сцені)

Щось його я не знайшов…

Мама

Татко прийде, не тривожся.

Сідають за стіл. Заходить тато.

Тато

Хто так пізно ще не спить?

Михась

За тобою сумував.

Мама

Не дивись на мене грізно. (Допомагає зняти пальто)

Що там чуть за мого брата?

Мусять виїжджати з хати?

Тато

Батьківщину залишають…

Може, все б ще обійшлося…

А де наша Мишолося?

Михась

Леся

 

Пісня «Буду я навчатись мови золотої»

Буду я навчатись мови золотої...

…У трави-веснянки, у гори крутої,

В потічка веселого, що постане річкою,

В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

Буду я навчатись мови-блискавиці

В клекоті гарячім кованої криці,

В корневищі пружному ниви колоскової

В леготі шовковому пісні колискової.

Щоб людському щастю

дбанок свій надбати;

Щоб раділа з мене

Україна-мати

 

Сцена 2

Зміна декорацій: забрати «ліжко» та свічку із стола. Стук в двері. Заходить тітка Олена.

Леся

Добре проведемо час!

Тато

Що поможеш у біді.

Ми із Олею в Париж –

А ти із дітьми посидиш.

Мама

В Парижі відкривається.

А такі, як ми, вигнанці –

Таємно зустрічаються.

Побачу брата я, Михайла…

Але ця зустріч тайна-тайна.

З тіткою побудеш, Зея. (Батьки виходять)

Тітка Єля

Леся

З стеблом тоненьким і струнким.

Тітка Єля

Тоненька, ніжна і струнка.

Читати повчимося поки?

Михась

Тітка Єля

Леся

Й сорочка татові згодилась.

Тітка Єля

І ще, чому ти Мишолося?

Леся бере Михася за руку.

Разом

Тому і звемось Мишолося.

 

Пісня «Вивчу пісню солов’я»

 

     Сцена 3

У кімнаті мама, тато, тітка Єля, Леся, Михась. Заходять жандарми.

Жандарми

Леся

Ой, не треба…

Не побачиш в Україні

Ти безхмарного вже неба.

Леся плаче. Тітку забирають. Мама з татом зажурено сидять за столом. Леся бере ручку і папір – щось пише… Потім голосно декламує вірш «Надія»

                 Надія  

           (Л.Українка)

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

 

 

Сценка « Дівчинка і бабуся»

Ведуча 1:

Стежинкою біжить дівчинка. Добігла до останньої хати, за якою вже починався ліс, густий та дрімучий. Під хатою сидить старенька бабуся.

 

Бабуся:   -А куди  це ти дитино йдеш?

 

Леся: - До лісу бабусю.

 

Бабуся: - До лісу? А хіба ти русалки чи лісовика не боїшся?

 

Леся: - А чого мені боятися? Я у книжці читала про русалок, то вони зовсім не страшні.

 

Бабуся: - У книжечці кажеш?  А хіба ти читати вмієш?

 

Леся: - Вмію, всі ж уміють.

 

Бабуся: - Дивна ти дитинко. Убрана, як усі люди і говориш по нашому і читати вмієш. Хто тебе навчив?

 

Леся: - Матуся.

 

Бабуся: - То  й мати вміє читати? А чия ж ти? Щось я тебе не бачила.

 

Леся: - Бо  я недавно із Звягеля  переїхала. Я Косачівна, а звуть мене Леся.

 

Бабуся: - То ти панова донечка? Я не знала, що з панночкою розмовляю.. Пани ж усе  по московському розмовляють.

 

Леся: - А чого ж нам мови своєї соромитися. Всі мої рідні та родичі  так розмовляють. І дядько Драгогоманов і  тіточка Олена…

 

Бабуся : - Чого ж ти засмутилася, моя пташко?

 

Леся: - Бо тіточку в Сибір вивезли за те, що по-українському говорила.

 

Бабуся: - Із  Сибіру люди вертаються, не плач, моя пташко. А от коли тіточку засудили, то чи не страшно тобі по – українськи  говорити й одягатися?

 

Леся: - Ой, ні бабусю нізащо в світі своєї мови не відцураюся!

 

Бабуся: - Що ж, бачу, ти завзята дівчинка. Рости велика!

 

Леся: - До побачення, бабасю!

                    Вірш пісня  відеопоезія  «Вже сонечко в море сіда»

 

Вже сонечко в море сіда;

У тихому морі темніє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленіє.

На хвилях зелених тремтять

Червонії іскри блискучі

І ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучі.

А де корабель ваш пробіг,

Дорога там довга й широка

Біліє, як мармур, як сніг,

І ледве примітне для ока.

Рожевіє пінистий край;

То іскра заблисне, то згасне…

Ось промінь остатній! Прощай,

Веселеє сонечко ясне!

 

Ведуча2:

Леся була надзвичайно терплячою і стриманою. Вміла терпеливо зносити біль і горе. Про це вона пише в одному із своїх віршів

 

«Як дитиною бувало»

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

 

Ведуча 1:

Коли Леся була маленькою, вона разом із батьками і сестрами посадила садочок: груші, яблуні,вишеньки. І  згадкою про той садочок, прот дитячі роки став вірш «Вишенька»

«Вишеньки» екранізація

 

Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп’яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з’їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

 

Ведуча2:  Лесині вірші були такі гарні, що їх почали друкувати. Свої вірші дівчинка підписувала «Леся Українка». Дуже любила поетеса українську природу – поля, гаї і садки.

 

 

                                        «На зеленому горбочку…»

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка

Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки,

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

 

 

                 «Мамо, іде вже зима, (спецпроект для дітей) перегляд файлу

Снігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже нема…

Мамо, чи кожна пташина

В вирій на зиму літає?» –

В неньки спитала дитина.

«Ні, не кожна, – одказує мати, –

Онде, бачиш, пташина сивенька

Скаче швидко отам біля хати, –

Ще зосталась пташина маленька».

«Чом же вона не втіка?

Нащо морозу чека?»

«Не боїться морозу вона,

Не покине країни рідної,

Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна».

«Мамо, ті сиві пташки

Сміливі, певно, ще й дуже,

Чи то безпечні такі, –

Чуєш, цвірінькають так,

Мов їм про зиму байдуже!

Бач – розспівалися як !»

«Не байдуже тій пташці, мій синку,

Мусить пташка малесенька дбати,

Де б водиці дістати краплинку,

Де під снігом поживку шукати».

«Нащо ж співає? Чудна!

Краще шукала б зерна!»

«Спів пташині потіха одна, –

Хоч голодна, співа веселенько,

Розважає пташине серденько,

Жде, що знову прилине весна».

 

 

 

 

Напровесні

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним

Розцвілася дівчина несміла, –

Так під промінням сонечка ясним

Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі

Будять речі та сльози пекучі, –

Так напровесні дзвінкі потоки

Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,

Щиро прагне і волі, і діла, –

Чули ви, як напровесні рано

Жайворонкова пісня бриніла?

 

«Літо краснеє минуло…»

Літо краснеє минуло,

Сніг лежить на полі;

Діти з хати виглядають

В вікна… шкода волі!

Діти нудяться в хатині,

Нудять, нарікають:

«І нащо зима та люта? –

Все вони питають. –

Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!

У замкнуті дивись вікна,

Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив

Всі на полі квіти…

Десь зима та не скінчиться!»

Нарікають діти.

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,

Прийде мила годинонька,

Як зима та згине;

І заквітне наше поле,

І зазеленіє, –

Знов його весна прекрасна

Квіточками вкриє.

 

Ведуча1 : 

Леся була веселою, життєрадісною, любила бігати, співати, грати ігри, а е дуже любила плести віночки з квітів і прикрашати ними свою голівку. Вважалося, що вінок може захистити молоду дівчину. У ньому кожна квіточка ніби оберіг.

 

Давайте ми сплетемо віночок пам'яті Лесі Українки

 

Я вплету до віночка ромашки – символ миру. Це улюблені квіти Лесі. Нині медицина здолала таку важку хворобу, як туберкульоз. Колись він забирав багато життів, надто молодих і Лесине теж. Раніше існувало товариство боротьби з туберкульозом і його емблемою була ромашка.

 

Я хочу вплести барвінок.  Барвінок символ життя, символ пам'яті і вдячності.

 

А я безсмертник вплету. Це символ безсмертя.

 

Я вплету у віночок волошки. Символ вірності і постійності. Ще їх називають царськими квітами.

 

А я хочу вплести у віночок калину. Калина символ краси, вроди і мужності.

 

А я   любисток вплету – символ відданості.

 

Я вплету конвалії. Здається, ця квітка символ ніжності і чарівності..

 

Мак – символ печалі і туги. Ми сумуємо за тобою Лесю, тому вплітаємо мак у віночок.

         ( Дівчатка кладуть вінок біля портрету)

 

 

Ведуча 2:

Життя Лесі Українки складалося не легко. Коли їй виповнилося 11 років і вона була сповнена райдужних мрій, несподівано підкралася хвороба- туберкульоз кісток.

 

Ведуча 1:

А сталося це так. Була зима. Леся пішла на річку святити воду. Вона дуже змерзла в ноги. Саме  того часу у неї почали боліти ноги, а потім руки. Внаслідок сильної застуди розвинувся туберкульоз кісток.

 

Ведуча2:

Дівчинка гарно співала і захоплювалася грою на фортепіано. Самостійно опанувала 13 мов. Хворою вона була впродовж решти життя, але поетеса не здавалася, перемагаючи біль і муки продовжувала любити рідну землю, продовжувала уболівати за долю свого народу

 

Ведуча1:

1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі померла Леся Українка. Тіло перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.  Ми пам’ятатимемо Лесю Українку і читатимемо її вірші.

 

Звучить пісня «Тиша морська» під фонограму

В час гарячий полудневий
Виглядаю у вiконце:
Ясне небо, ясне море,
Яснi хмарки, ясне сонце.

Певно, се країна свiтла
Та злотистої блакитi,
Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в свiтi!

Тиша в морi… педве-ледве
Колихає море хвилi;
Не колишуться од вiтру
На човнах вiтрила бiлi.

З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,
В'ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,
Стиха весла пiдiймає,
I здається, що з весельця
Щире золото спадає.

Як би я тепер хотiла
У мале човенце сiсти
I далеко на схiд сонця
Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схiд сонця,
А вiд сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.

Не страшнi для мене вiтри,
Нi пiдводнй камiння, —
Я про них би й не згадала
В краю вiчного промiння.

 

 

 

На рідній Волині зросла

І пісні та мужності сила

По всій Україні пішла,

Досвітні вогні засвітила.

Лишила нам скарби свої

І світочем стала Вкраїни.

То ж пісня не змовкне її

І слава повік не загине.

Безсмертна у віках, в душі народу

Ти довго , Лесю, будеш жити.

І ми клянемось щиросердно

Твоїм ідеям послужити.

 

Ви вже багато знаєте про цю постать пропоную перевірити ваші знання за допомогою презентації і цеглинок лего.     Презентація.