Виховний захід "Традиції рідного краю.

 

Виховний захід  "Традиції рідного краю."

 

 Мета: ознайомити учнів з побутом української родини, із старовинними назвами деяких предметів вжитку, з народними українськими піснями в Локотському мікрорайоні міста Шостки; сприяти збагаченню словникового запасу учнів, розвитку пізнавальної активності, творчих здібностей, уяви; виховувати любов до рідного краю; необхідність знати та продовжувати традиції свого народу.

 

Обладнання:  плакат «Хата моя, рідна хата, рідна моя сторона…», хліб-сіль на рушнику, макети української хати; скатертини, рушники, український одяг, посуд; національне вбрання.     

 

Хід свята

Діти  заходять в зал, дівчата  співають пісню «А ми дівчата з України», а хлопчики їх супроводжують.

 

Ведуча. Добрий день, шановна родино!

Так, так, я не помилилася, бо гадаю, що сьогоднішнє свято – це єднання нас у велику родину.

Щасливі ми, що народилися і живемо на чудовій землі – у славній Україні. Тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини.

Кожна людина завжди з великою повагою і душевним трепетом згадує те місце, де промайнуло її босоноге дитинство з дивосвітом-казкою у затишній оселі.

 Сьогодні ми поринемо у далеке минуле нашого рідного краю, а саме у село Локотки – де ми зараз живемо і навчаємось.

 

Учень1.

 Село Локотки розташоване  в широкій, майже рівній долині, на сірому суглинковому ґрунті, багату на глину, в’зкий мул, пісок і частково торф.

Наше село з північного-сходу обрамлене великими сосновими лісами. Поблизу села протікає ріка Шостка, а ззаходу село омивається річкою Локоткою, що впадає в Шостку.

 

Учень 2.

Народний переказ розповідає,що село отримало назву від імені річки Локотки, біля якої поселилися перші жителі.

А назва самої річки походить від слова «лікоть», тому що ця річка протягом двох з половиною верст, у семи місцях нагадує ламану лінію, подібну до руки, зігнутої в лікті.

 

Учень 3.

Наше село дуже давнє і існує більше 250 років.

Як писав Іван Таранський  (локотський священник та учитель) у своєму нарисі: «Про давність існування села Локотки я чув від місцевого старожила, якому виповнилось 87 років, такий переказ: "Ниньки не знаємо, коли населились Локотки, кажуть вже давно, колись тутеньки були гаї превеликі, де находиться село наше. Покійний дід розказував мойому батьку, а батько на світі Божому жив годів сто; дак я ще тоді був хлопцем, як батько мій гомонів, що давно колись нашу землю розоряли нехрещенії люде, кажуть, їх звали монголи да татари, да ще й поляки, котрі тепереньки бунтуються против нашого царя, да так сії нехристі кріпко мучили людей, казав, що пекли їх огнем, пробивали кіллям наскрізь, ламали руки, жарили дітей на сковородах, церкви оббирали, і всякі напасті чинили, дак люде ховались хто де попав, а найбільше по лісах, дак тоді, як ліси тутоньки були великі, вони поселились  перше хуторами, а  після людей зібралося, почали строїтися і село вийшло".

 

Ведуча

 З батьківської  хати розпочинається і пізнання світу. Тут ми навчаємося цінувати хліб і сіль, поважати старших, шанувати батька й матір, бути терплячими, чесними, роботящими.І куди б ми не пішли від батьківського порогу, ніколи не забудемо таку дорогу нашому серцю рідну домівку.

 

 Хати в Локотках будувалися здебільшого з соснового лісу, так як сосна росте тут увеликій кількості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До хати прибудовували соснові сіни (сінці), половина яких відгороджується  для зберігання різних господарських припасів, також скринь із святковим одягом. Ця частина сіней називається комора.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 У самій хаті у головному кутку, що називається покуть, заходяться святі ікони, завішані чистими вишитими рушниками, перед образами припасовані дві чи три свічі з жовтого воску. У заможних селян  висіли перед іконами скляні або фарфорові лампади.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До головного кутка приставлений великий стіл, накритий білою скатертиною. На ньому постійно лежить свіжа паляниця. У шухлядці столу знаходяться солонка, ніж і ложки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У протилежному кутку влаштовані, зроблені з дерева нари, на яких лежать подушки. Біля нар розташована прядка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1учень (на фоні музики)

 Хата моя, біла хата,

Рідна моя сторона,

Пахне любисток і м’ята,

Мальви цвітуть край вікна.

 

2 учень

 Хата моя, біла хата,

 Казка тепла й доброти,

 Стежка від тебе хрещата

В’ється в далекі світи.

 

Ведуча.

Рідна домівка – колиска нашого життя, наша мала батьківщина. З нею пов’язані найсвятіші спогади і почуття кожної людини. Тому й оспівана хата в піснях, легендах, в творах письменників і художників.

 

3учень

Наша хата

Вся у  білих рушниках,

Наша хата ніби птах,

Мчить вона через віки.

Диво-крила – рушники

 

Вишивала їх бабуся,

Вишивала їх матуся

Я теж птаху помагаю

Рушничок свій вишиваю.

 

Ведуча

Давайте з вами уявимо, що в мене в  руках чарівна паличка. Зараз я змахну цією паличкою і ми з вами потрапимо у чудове і красиве минуле.

 

Інсценізація

Автор

Локотки…

Господар збирається закладати хату. Головним вважалося обрати добре місце для хати.

Збиралися родина, сусіди, щоб допомогти.

 

Автор.

Під час закладки житлового приміщення у селі Локотках не читалося  молитов на заснування будівлі, тому що церковний служитель не запрошувався. Всі обряди виконував сам господар. Поклавши в основу хати чотири дуби, хазяїн кидає на них жменю житніх зерен  і каже:

 

Господар.

Нова хата і кімната,

Будем в тобі жити,

Щоб ти булла світла

Та на хліб багата.

 

Автор.

Після того, як покладуть два вінці в побудову хати, хазяїн кидає по кутках мідні гроші і прмовляє:

 

Господар.

Нехай гроші ведуться в цій хаті,

Щоб було чим житии,

Діток кормити

І старцям дарити.

 

Ведуча

    Село, українське давнє село. Всюди зелено, ростуть верби, колоситься пшениця. Із-за дерев відніються біленькі хати. Вони такі чудові. Вкриті соломою, розмальовані візерунками.

 

Учень

Я люблю свою хату,

І подвір′я  й садок.

Де і сонця багато

І в жару холодок.

   

 Учень.

 Після завершення усіх робіт святкували входини у новий дім. Перед цим пускали до хати кота або півня, який мав вигнати усяке зло з хати.

 УЧНІВСЬКИЙ ПРОЄКТ. ЯК ЛОКОТЧАНИ ПРИКРАШАЛИ СВОЄ ЖИТЛО?

Ведуча

Уявіть собі давню українську хату. Високий поріг. На стінах, на вікнах барвисті рушники, розмальована піч, скриня. Пахне травами.

 

Учень

Світлиця, хата, дім, оселя.
Привітна, затишна, весела.
Одна хатина, всюди вікна,
великий припік, діжка пікна.
Поріг високий, двері, стіни,
в кутку – дві ризки павутини.
В долівці шпарка, чути мишу,
а ще таку знайому тишу.
А ще тут піч - черінь, лежанка,
двіку башки і дров в"язанка.
У сажі челюсті і комин -
такий далекий, теплий спомин.
І стелю сволок підпирає,
горище на собі тримає.
На ньому хрест чорніє, дата -
давно збудована ця хата.
Давно тут люди гомоніли
і на ослінчиках сиділи.
Дубовий стіл, вздовж стін – дві лави,
і образ над вікном Варвари.
На поку ті святі й дві свічки,
лампада, пляшечка водички -
освяченої на Йордана,
на охрестителя Івана.
В кутку із дощок полик збитий
і ряднами увесь накритий.
На жердці плахти і свитини,
спідниці, сорочки, ряднини.
Усе на місці, все благеньке,
потерте, зношене, тепленьке
Великий скарб у старій скрині -
там ночі темні, ранки сині
Там роду давні таємниці,
до церкви вишиті спідниці,
і сорочки, хустки й намітки
для дівки пишної, як квітки.
Все для життя, і все для смерті...
І давні спогади потерті.
Тут сонечко ще світить вранці...
І фотографії у рамці...

   Автор.

Прикрасою житла локотчан служили рушники, але вони виконували й оберегову функцію. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі.

 

РУШНИКИ

Ведуча.  Рушник з сивої давнини і до наших днів – у радості і горі є невід’ємною частиною нашого побуту. Без рушника неможливі народження, одруження, зустріч гостей…

Що  визнаєте  про рушник?

 

Проект «РУШНИКИ»

Учень.

Наприкінці XIX — на початку XX століття в Україні, особливо на Сумщині, популярною стала «тамбурна» техніка. Вона булла поширена у вишивці Вірменії, в арабських країнах. Її назва прийшла до нас із Франції (tambour — барабан). Російські назви — «в петлю», «петелькой», «цепочкой», «косичкой» — відтворюють характер цього шва, що складається з ланцюжка (петля в петлю). Цей шов образно йменують «тропкой», «мышиной тропой». Мотиви орнаменту рослинні, вільних вибагливих ліній, не пов’язані з рахунком ниток полотна.

Ця техніка вишивки найчастіше зустрічалась в нашому Локотському мікрорайоні. Вишивались узори червоним кольором, іноді з додаванням жовтого, синього, чорного. Особливо цікаві так звані «кумачеві» рушники, які виконувалися білими нитками на червонному полотні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Учень. 

 

 

 

 

Рушники захищали дім та всю родину від “лихого ока”. Їх вішали над святими образами, які колись були у кожній хаті, над фотокартками рідних — для того, щоб вони оберігали цих людей від злої долі. Рушники розміщували над вікнами й дверима, бо вишивка на йогокінцях не пускала в дім злих духів. Особливою силою наділяють сяречі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто сімейним оберегом був весільний рушник. Цей сильний та наділений любов’ю оберіг був й чудовим елементом декору. Неймовірні візерунки, розмаїття кольорів та витонченість роботи дивували гостей оселі.

 

 

 

 

 

Учні:

- Рушником покривають хліб на столі.

 - Гостей зустрічають хлібом-сіллю на рушникові.

 - На весіллі на вишитому рушникові молоді давали клятву вірності одне одному; ним перев’язували сватів.

 - Портрети, образи прикрашають рушником.

 - У господарстві витирають посуд, руки, обличчя…

 - А чизнаєте ви, що рушники бувають різними за назвами?

Учень2.

Рушники біля вікон і дверей були оберегами. Крім візерунків тут були вишиті і слова-обереги.

 

Учень 3.

Висить рушник у хаті на кілочку,

Калина червоніє на столі,

А біля неї житні колосочки,

Мов пустотливі братики малі.

Це все — моя земля, моя Вкраїна,

Це рук моєї матері тепло.

І цей рушник, яким і дочку й сина

Благословляє мати на добро.

 

Пломеніють диво-рушники

України нашої святиня,

І дітей усіх своїх віки

Зігріває мати Берегиня.

Учень 4.

                 Висить цей рушник на стіні

В нашій тихій привітній оселі,

Тільки квіти на ньому чомусь

Вже поблідлий й не дуже веселі.

А квіти поблідли, бо роки пройшли,

Вишивала його ще моя прабабуся.

І висить рушничок цей, як згадка жива

Про маму моєї бабусі.

Пісня «Рушничок»

Ведуча

Жителі села Локотки – народ талановитий, співучий. Як і всі українці вони дотримувались і зараз дотримуються різних обрядів та традицій.

 

 

Ведуча

Кажуть у дитинстві вивчене – що на камені висічене. Ми будемо дуже раді, якщо наше свято зародило в ваших душах почуття любові до рідної хати.  Шануйте її!

 І де б ви не були, хай всі стежини ведуть вас до неї – до найкращого місця на землі, де вас чекають найщиріші і найдобріші люди: батько та мати.

 

Звучить пісня « А у нас на Україні».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

Література:

 

• І. Танський. – Шостка.  «Просвіта», 2017.

 

Інтернет - ресурси

 

• https://rukotvory.com.ua

 

• https://ua.depositphotos.com

 

• https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/osnovnye-traditsionnye-simvoly-i-sistemy-znakov-v-vyshivkah-ukrainskih-rushnikov/