Тема: Українські обереги: традиції і сучасність

Виховний захід

Мета – формувати в учнів почуття патріотизму, любові до свого народу, звичаїв і традицій України; ознайомити учнів з використанням українських оберегів різних видів у народному побуті та обрядах; розширити знання про культуру українського народу; розвивати у дітей потяг до прекрасного, естетичний смак; відроджувати культуру українського народу; розвивати вміння практично виготовляти обереги для воїнів-захисників; корегувати творче мислення, увагу; мотивувати дітей до милосердя та волонтерської діяльності.

Обладнання: мультимедійний комплекс, Різдвяний Дідух, українські рушники, вишиванки, хустки; атласні стрічки для виготовлення  оберегів українським воїнам

Хід заходу:

Вступне слово вчителя:

Для прадавніх українців хрест, молитва, великодня крашанка, рушник, паляниця, вогонь у печі, пучечок зілля, пов’язаного навхрест, а також слова «добрий день», «бувайте здорові», «не убий», «не укради» – були не просто предметами чи словами, а знаками добра і сили, заступниками від нещасть, були оберегами. Наші пращури вірили, що справжні обереги українського народу дарують силу, захищають від зла, допомагають у справах та допомагають мандрівникам щасливо повернутися додому.

Повідомлення:

ТРАДИЦІЙНІ ОБЕРЕГИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Давні слов’яни вірили, що світ населений добрими і злими духами, невидимими для людського ока. Тому й створювались спеціальні обереги, щоб захищати життя і здоров’я людей від зла.

З часів Київської Русі, аж до початку 20 століття захисні елементи зустрічалися скрізь: в домі, на подвір’ї, на одязі та прикрасах. В оселі часто вішали підкову над входом, на кілочку обов'язково висів рушник-утирачка для рук. Піч та стіни були розмальовані квітами і візерунками з особливим значенням, на горищі сушилися пучки лікарських трав. Згідно з повір’ями, такі предмети були наділені природною світлою силою.

Вишиті сорочки і рушники – це теж народні обереги, їх оздоба завжди мала особливе значення. Найбільше мережали полотно біля грудей, щоб вберегти нетлінну душу людини від нападів нечистої сили. Рукави також прикрашали вишивкою для здоров’я, щастя у коханні, успіху у справах та сили власника.

Дівчата носили хустки, кольорове намисто, віночкине тільки для краси, а й для захисту від злих духів, приманювання удачі і щасливої долі. У козаків часто були з собою прикрашені орнаментом полотняні мішечки з рідною землею, вишиті матір’ю, сестрою чи коханою дружиною; стрічки чи пучки засушених лікарських трав. Пізніше християни почали використовувати освячені ікони та хрестики, як традиційні українські обереги.

Виступи учнів про українські обереги:

1. Різдвяний Дідух: яку цінність несе традиційний солом’яний оберіг

2. Українська хустка - оберіг та історія роду

3. Рушник - символ вірності, любові, долі, оберіг оселі

4. Вишиванка – оберіг, яскравий символ долі українського народу

Вчитель:

У цей складний воєнний час, нам, мирному населенню України варто подумати про тих, хто нас захищає, кому такі обереги додадуть наснаги та сили, перенесуть нашу підтримку та непохитну віру у такий довгоочікуваний, омріяний, вистражданий мир.

Інструктаж до практичної частини:

ЯК ЗРОБИТИ УКРАЇНСЬКИЙ ОБЕРІГ для захисників СВОЇМИ РУКАМИ

Магія природи хоч і біла, чиста, але потребує серйозного підходу і дотримання певних традицій. При виготовленні оберегів варто дотримуватись правил наших предків:

•              не виготовляти захист для себе, такі предмети не принесуть користі;
•              не передавати свій оберіг іншій людині, з ними до житла передаються всі проблеми;
•              пам’ятайте, що найкраще захистить від нечистої сили оберіг, виготовлений з щирим бажанням та з доброї волі, адже в ньому закладена позитивна енергетика творця.

Практична частина: виготовлення стрічки – оберегу для захисників України за інструкцією вчителя.

Вчитель демонструє зразки стрічок - оберегів, виготовлених заздалегідь та демонструє процес виготовлення оберегу.

Після виготовлення оберегів та підведення підсумків заняття вчитель декламує вірш:

Без  минулого не буде майбуття

Пам’ятай про це дорослий і дитя,

Тож вивчаймо, переймаймо ми від мами

Унікальне все що зроблене руками.

Неповторне, найдорожче завжди й нині

Все, що створене давно на Україні.

Заключне слово вчителя:

Ми знаємо, що найкраще захистить від нечистої сили оберіг, виготовлений з щирим бажанням та з доброї волі, адже в ньому закладена позитивна енергетика творця.

З Україною в серці кожен на своєму фронті.

Слава Україні! Героям Слава!

Додатки

Різдвяний Дідух: яку цінність несе традиційний солом’яний оберіг

Різдво без Дідуха, як Новий рік без ялинки. Принаймні, так вважали наші пращури. Колись у будинках українців цей солом’яний виріб був обов’язковим атрибутом на Святвечір. Він, за народними уявленнями, захищав оселю від злих духів, приносив злагоду до родини, сприяв затишку та миру у домі.

Саме слово дід – це той, хто має певний вік. Це не тільки новорічна прикраса, яка відродилася, а й об’єкт, який є основою і символом роду. Чому Дідух є ще символом багатства? Тому що його виготовляли з усіх сортів злакових, які є шанованими в народі. До моменту виготовлення Дідуха готувались цілий рік. Його робили зі стебел останнього періоду жнив, які називались обжинками.

«Дідух у хату – зло з хати!» Подейкують, що образ дідуха виганяв із будинку недобрий дух. Ставили це хлібне дерево на покуті, який покривався рядном. На кінцях столу лежали зубчики часнику від злих сил. Поряд – кутя, узвар та підсвічник.

На такому святковому місці Дідух повноцінно заміняв нашим предкам новорічну ялинку. До того ж, його також прикрашали стрічками і квітами.

В одних населених пунктах Дідух стояв від року до року, в інших – його повинні були обмолотити діти, які приходили до господарів. Зерно клали у засік, де зберігалось зерно для посівів. Потім із зерен, які вимолочували з цього Дідуха, починалися посіви. По суті, ця прикраса замикала сільськогосподарський рік.

Цікаво, що у деяких регіонах його спалювали і користувались попелом, або ж із соломин використаного «діда» заварювали настій. Але існувала чітка рекомендація для всіх: не викидати, не топтатися, а відноситися до нього як до священного об’єкта.

Символічно, чим більший Дідух – тим краще родині, адже він символізує достаток.

Класичний Дідух стоїть на трьох ногах. Має стовбур, що символізує рік, і розгалуження по 7 колосків, що символізує тиждень. Потім його складають з трьох пір року на один місяць від стовбура

Наші предки були переконані, що всі душі померлих Роду – це святі душі, які виступають заступниками родини. Улітку вони перебувають на нивах та серед домашньої худоби, сприяють урожаю, охороняють поля від лихих вітрів, злив, бурі, засухи, допомагаючи господарю та господині. Нива вижата і особливо важливі духи-помічники вселяються в останній почесний сніп та наче переселяються до господаря в клуню на зиму. Ось чому така шана Дідухові.

Шанувати та любити рідне – це насправді так просто. Воно ж не забороняє мати нові традиції, ялинка з дідухом в одній кімнаті не покусаються – перевірено, хоч дідух українцям і ближче, і тепліше. Любов до рідного завжди наповнює життя якимсь глибинним змістом. Спробуйте, вам обов’язково сподобається.

Українська хустка - оберіг та історія роду

Українська хустка - традиційна, різна, легка, тепла… А ще, для кожного рідна. Бо зазвичай хустка переходить від матері до дочки.

Мамина хустка, як оберіг, як пам’ять роду, супроводжує і не дає забути історію, традиції свого роду-народу.

З давніх-давен хустка для українців була символом жіночності, вірності й кохання, а також оберегом. Дівчата та жінки носили її протягом усього року. При цьому хустина була обов’язковим головним убором заміжньої жінки.

Хустка є символом прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи, оберегом і важливим ритуальним предметом. Це невід’ємна частина української культурної спадщини. Споконвіку на українських землях хустка була не просто обов’язковим головним убором для заміжніх жінок, а й особливим сакральним предметом, реліквією, що передавалась із покоління в покоління.

Хустки супроводжували людину впродовж усього життя. Їх традиційно використовували, коли народжувалася дитина, а потім на хрестинах. Юнаків на проводах в армію матері обов’язково перев’язували хустками. Вважалося, що ця хустка збереже від усіх негараздів. Коли до дівчини приходили свататися, то вона мала винести судженому хустку на знак згоди, що виходить заміж по любові. На весіллі і донині збереглася традиція три рази покривати цим головним убором наречену, що означає її перехід у статус заміжньої жінки.

У давні ж часи жінки мали хустки, як то кажуть, на всі випадки життя: були святкові хустки, в яких йшли до церкви, і були буденні, в яких працювали у полі чи по господарству. Казали, що коли хустка виглядала багато, то, відповідно, за- можною була і родина. Молодиці носили білі або яскраві хустки, старші жінки – темні, а вдови – лише чорні. Хустки також мали різний розмір: маленькі були більш повсякденними, великі одягалися на голову, а на грудях закручувались, щоб було тепло.

Хустка здавна відігравала якусь магічну роль, вона була оберегом.

Сьогодні дуже часто можна побачити на сучасній жінці хустку. Адже хустка - це символ нашого народу, що символізує любов та свободу, вірність традиціям і патріотизм.

День української хустки - щорічне свято, що відзначається 7 грудня з метою об’єднання жінок різного фаху, віку та національності по всьому світі для збереження українських традицій. Свято започатковане в Україні в 2019 році.

Свято української хустки сприяє збереженню та відродженню українських традицій.

Тож, відроджуймо, поважаймо, пропагуймо наші українські традиції, бо це генетичні скарби нашого народу.

Підтримуючи свої традиції, ми продовжуємо існування і життя своєї нації!

Рушник - символ вірності, любові, долі, оберіг оселі

Рушник – ще один національний оберіг, народний символ України. Все життя українця пов’язане з рушниками.

Хліб-сіль на вишитому рушнику – то висока ознака гостинності народу. Рушник на стіні – нeвід’ємний символ Хатнього інтер’єру; в Україні не було жодної оселі, яку б вони не прикрашали. Гарно оздоблений рушник висів біля ганку на кілочку в кожній сільській хаті, ним витирали руки і посуд, накривали діжку з тістом, спечені паляниці, діжку після випікання хліба, з ним ходили доїти корову, з ним починали обжинки.

Рушником ушановували появу немовлят в родині, одруження дітей, зустрічали рідних і гостей, проводжали людину в останню путь, виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка й коханого.

Жінки ткали рушники в жіночі дні – середу, п’ятницю й суботу. Перший витканий рушник призначався для гостей. Він завжди висів на видному місці. Господиня в знак поваги до гостя давала йому рушник на плече чи в руки, брала кухлик із водою і люб’язно пропонувала свої послуги.

Старі люди говорили: „Не лінуйся, дівонько, рушник вишивати – буде чим гостей шанувати”.

Рушником не тільки вшановували гостей, а й проводжали людину в останню путь. А виряджаючи в далеку путь-дорогу батька чи сина, чоловіка чи коханого, мати, дружина чи наречена давали їм хлібину, сіль та горсточку рідної землі, загорнуті в найкращий рушник-провідник.

Рушниками, вишитими яскравими нитками, прикрашали хату на свято або коли в родині відбувалась якась радісна подія. Коли ж наставала лиха година, ставало сумно або траплялось лихо, у хаті вивішували рушники, вишиті червоними і чорними нитками, бо червоний колір означав любов, а чорний – біль та тугу. Отож не диво, що найкращою українською піснею, якій судилося довге життя, стала "Пісня про рушник" А. Малишка.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, показували гостям, сусідам, показували все, що приготувала собі дівчина на посаг. Кращі узори запозичувалися і передавалися із покоління в покоління. Дати рушники сватам означало, що дівчина дала згоду вийти заміж і готується до весілля.

Рушником перев'язують старостів та сватів на весіллі, молода молодого. Рушником вистилають дорогу на весіллі від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати.

В усі часи вишитий рушник служив оберегом. Ще за стародавніх часів його чіпляли на дерева, пускали на воду. Клали на каміння й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминала родину і всю Україну

Вишиванка – оберіг, яскравий символ долі українського народу

Вишиванка – оберіг, яскравий символ долі українського народу.
Споконвіку українські жінки і чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Одягти білу сорочку в неділю чи свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг найбідніший селянин: "Хоч латаненька, аби біленька", — каже народне прислів'я.

Сорочки на щодень вишивали скромно і просто. Святкові - більш ретельно, а весільним приділялась особлива увага.

Як би скрутно не жили в різні часи українці, у них не згасав потяг до вишивання. За допомогою голки і нитки творилися неперервні зразки чудового українського вбрання.

Сорочку не позичали, не продавали, не одягали чужої, аби не "перетягнути" на себе чужої біди, хворіб і не віддати свого здоров'я разом із своєю сорочкою. Сорочки вишивали на комірці, рукаві, по низу - щоб до людини не мало доступу все лихе і недобре.

Як вишитий рушник оберігав хату, так сорочка оберігала саму людину від поганих людей, недобрих очей, заздрісних думок. Коли хтось заходив до хати, його погляд мимохідь був спрямований на рушник, на те, яким узором він вишитий, а потім уже на самих господарів. Ту саму роль відігравала і сорочка. Вишивка ніби нейтралізувала "недобрий" погляд чи "зле" око. Тому й була оберегом людини чи оселі.

Сорочку вишивали і дарували не будь-кому, а особливо близьким, рідним: дитині, братові, батькам, чоловікові.

Вишивала сорочку дівчина своєму нареченому, майбутній свекрусі. Дружина вишивала сорочку для чоловіка, сина. Коли чекали когось із далекої дороги - починали вишивати сорочку, шоб та людина швидше повернулася.

Всесвітній день вишиванки - Свято, яке відзначають третього четверга травня, було засноване 2007 року та покликане зберегти культуру та традиції створення і носіння етнічного вишитого українського одягу. Нині вишиванка все більше входить у буденне життя українців, її все частіше одягають наречені у день весілля, свідомі громадяни на державні свята, а у день вишиванки більшість українців вбереться у національний одяг на роботу в офіс.

З давніх-давен вишита сорочка виконувала роль потужного оберега і тепер знову перетворюється на те, чим була завжди для українців ‒ одягом, який зберігає пам’ять роду і генетичний код нації. В Україні існує кілька десятків регіональних мотивів вишивки і тисячі їхніх варіацій, понад 250 вишивальних швів, які базуються на 20 техніках. Тож дуже важливо при виборі вишиванки розуміти значення кольорів та орнаментів вбрання, наголошують майстрині.

Червоний –символізує позитивну життєву енергію, любов до людини, життя, енергію сонця, радості.

Білий колір сприяє відновленню енергетичного запасу.

Чорний колір наші предки асоціювали саме з землею та її родючістю.

Зелений – життя і розвиток.

Синій колір це символ неба і води. Тому він символізує зцілення від недуг та душевний спокій.

Золотий або жовтий є символом меду і пшениці, благополуччя, достатку, багатства і радості.

Важливо не забувати про ті потужні коди-символи, які наші пращури закладали в орнамент вишивки, переконані майстрині.

Особливе значення у вишивці мають геометричні фігури, саме вони стоять біля витоків вишивки наших предків – це прадавні слов’янські символи. Природні орнаменти з’явилися набагато пізніше і вважаються більш сучасними мотивами. Кожен візерунок та кожне поєднання орнаментів вишивки несуть свій сенс.

Наприклад, серед бійців «Азову» вишиванка користується неабиякою популярністю, вона є майже у кожного воїна. Для азовців це не просто одяг – це символ роду, у який вони з гордістю вбираються на свята, як і їхні пращури, що так само боролися за волю українського народу від ворожої навали.