Виховний захід: "Вічна книга кохання"(за творами української та зарубіжної літератур)

«Вічна книга кохання»

 

I ведучий(виходить): «Я кохаю тебе» .

II ведучий(виходить): «I love you»

III ведучий(виходить): «???»
IV ведучий(виходить):

I ведучий: Ці слова звучать усіма мовами світу сотні, тисячі літ, надаючи нашому життю прекрасних барв.

II ведучий: Усі слова линуть з уст закоханих в Парижі, в Києві, в Амстердамі, Копенгагені, Токіо, Римі.
III ведучий: Такими літніми вечорами й росяними ранками, під гарячими променями полудневого сонця чи в місячну зоряну ніч.

IV ведучий: Ми будемо сьогодні говорити про любов.

I ведучий: Любов всевладну, непоборну
                  Любов у ревнощах і муках

 

II ведучий: Любов у радості й зітханні,

                   Любов у горі і розлуках,

 

III ведучий: Бо любов над усе терпелива
                     Любов лагідніша за все.
                     Не заздрісна любов, не спесива
                     І лиха вона не несе.
 

IV ведучий: Нечемною бути не може,
                     Останнє віддасть для людей,
                     Не мстить, не лютує вороже,
                     Любов незлобиво йде.
 

I ведучий: Мені здається – може, я не знаю, -

                  Було і буде так у всі часи:
                  Любов, як сонце, світу відкриває
                  Безмежну велич людської краси.
                  І тому світ завжди благословляє
                  І сонце, що встає, і серце, що кохає...
 

II ведучий: До цієї одвічної теми завжди зверталися поети і художники, композитори і скульптори, драматурги і філософи, письменники і барди: Сапфо і Данте, Петрарка і Шекспір, Рубенс і Рембрант, Вівальді й Бенуар, Франко й Сосюра.
 

III ведучий: Яке щастя, що в житті цих митців було справжнє кохання. Сумлінні, історики довели, що Беатріче і Лаура жили насправді, тричі Івану Франку являлася любов. Але щоб зрозуміти почуття, слід заглибитися не в історичні архіви, а в космос людської душі.
 

IV ведучий: Несе нас кохання одвічна ріка,

                     З несмертного часу вона витіка,

                     Закоханих безліч у ній пропливе
                     В ній сльози розлучень, освідчень слова -
                     Одвічне кохання усіх порива.
 

I ведучий: Сьогодні кохання спинило свій біг,
                   Тобі воно, рідна, упало до ніг,
                   У нього ридання і радості спів,

                   У пісні моїй – всіх поетів порив,
                   В одному коханні – любов всіх часів.

Ведучий
 

Моя любов – мов білий лебідь
Черкала в хвилях срібний шлях
І вмить, з нечутним співом серця,
Завмерла в мене на руках.
Моя любов – мов промінь сонця,
Жагуча спека на пісках,
Пекучий жар, що й сам згорає
На спалених моїх устах.

 

Ведуча 1:

Через віки з любов’ю.
Вимовте упівголоса: любов, кохання, закоханість…

Схожі слова, але скільки відмінностей таять вони в собі. Від створення світа всім правила любов.
Звідавши любов, людина ніби доторкалася до вічності. Ще Платон писал, що «любов – це прояв безсмертного начала в істоті смертній».

Ведуча 2:

Сьогодні багато хто зневірився в існуванні кохання. Але до того часу, поки не звідає  на собі всевладної магічної сили цього почуття.
Римський поет Лукрицій у I столітті н.е. стверджував, що засліплені пристрастю бачать світ по-іншому сприймають дійсність аніж решта люду, що не переживають у цей момент цього ніжного і окрилюючого почуття. Закоханий живе в іншому світі. Саме тому Стендаль у свій час зробив висновок, що «в коханні ми насолоджуємося лишень ілюзією, породженою нами самими.»

 

Ведуча 1:
Отже, кохання робить закоханих незрячими і нерозумними? Спірне твердження. Бо як же тоді інтуїція закоханого та ясно бачення кохання, котрі піднімають людину на небачені творчі вершини і, запалені від вогню любовної пристрасті народжуються мистецькі шедеври? Тож розгорнемо збірку віршів поетів Середньовіччя, Відродження, XVIII-XІХ ст.. та нашого бурхливого сьогодення.
 

Слово літературознавцям

 

1-й літературознавець.

Середньовіччя… При дворах знатних сеньйорів, у замках за високими стінами народжується поезія, яка покликана служити Прекрасним Дамам. Це лицарська любовна поезія. А співали її трубадури, вони визнавали себе васалами дам, оспівували їхню красу, шляхетність. Дама серця була для лицаря неземним створінням, мадонною, втіленням божества. А любов сприймалася поетами доби Середньовіччя як найвище благо, показник душевної досконалості.
 

2-й літературознавець.

Франсуа Війон… Найбільший лірик епохи Середньовіччя. Спадщина його багата на інтимні поезі, у яких закохане поетове серце випромінює і жагучий нестримний потяг, і зачарований жіночою вродою подив, і отруєне ревнощами самолюбство, і стомлену довгим чеканням любов…
 

(Декламатор читає вірш «Хистка краса дає нам стільки мук…»)

 

2-й літературознавець.

Центральною темою в кінці Середньовіччя є тема кохання. Ніколи не називалося ім’я коханої. У цьому виявлялося не тільки повага до жінки, а й намагання захистити особисте щастя від «заздрісників». Тому дама виступає під умовним іменем. Найяскравішим представником цієї доби є Данте Аліг’єрі. Твори генія стали гімном кохання поета до жінки.

 

1-й біограф

1 травня 1275 року хлопчик Данте вперше побачии дівчинку Біче з роду Портінарі. Майбутній поет вперше зустрів свою долю. Щоправда, сам він ще не підозрював того. Але надамо слово закоханому.

Музика П. Моріа «Бабине літо». На фоні музики звучить монолог Данте(учень в костюмі Данте).
«У дев’яте по моєму нарожденні, моїм очам явилась уперше преславна панна мого серця, яку багато хто знав, навіть не знаючи, що так її справді слід звати. Віднині і надалі, кажу вам, кохання заполонило мою душу і зачало брати наді мною велику силу і владу.»

 

Декламатор
В своїх очах вона несе Кохання,- 
На кого гляне, ощасливить вмить; 
Як десь іде, за нею всяк спішить, 
Тріпоче серце від її вітання. 

 

Біограф

Хлопчикові Данте на той час було 9. Дівчинці Біче – 8 років і 4 місяці. А через 9 років під час травневих свят у Флоренції юнак був удостоєний привітання шляхетної дівиці Біатриче…

 

Данте читає вірш
Така владарка мого серця мила,

Така вона вродлива і проста,

Що біля неї з подиву несила

Підняти зір і рознімать вуста.

Їй очі освітила доброта,

Покора милостива стан повила.

Здається по землі іде свята,

Що нам про вищу силу ознайомила.

Кохання Данте до Беатріче було чистим, не забрудненим земною скверною почуттям.
Звучить музика П. Морія «Любов синього кольору». На фоні мелодії слово надається біографу.
 

Біограф

 «В рік 1327, у квітні, о перший годині шостого дня, ввійшов я в лабіринт, де виходу немає.»  Так написав у 42-у річницю першої зустрічі з коханою, через 21 рік після її смерті, перший поет доби Відродження Франческо Петрарка. 6 квітня 1327 року у житті Петрарка сталося важлива подія. У цей день в одному з авіньйонських храмів він побачив молоду дівчину – звали її Лаура. Йому було 23, їй – 20. Вона була заміжньою жінкою, він – молодим вченим і поетом. У неї було світле волосся і чорні очі. Портрет її не зберігся до нашого часу. Петрарка красу коханої порівнює з квітами, зірками та перлами.

 

Декламатор в костюмі Лаури читає Петрарка Сонет 162

 

Щасливі квіти й благовісні трави,
Прим'яті донною на самоті;
Пісок, що береже сліди святі
Чудових ніжок під листком купави;
Гаї прозорі, віти, наче пави,
Фіалки у любовній блідноті,
Ліси вільготні, тихі та густі,
Куди не входить сонце величаве;
О краю мій, о ріки голубі,
Ви омиваєте Лаури очі,
Їх блиск перебираючи собі.
Прекрасні ви в своєму непороччі!
А там підводні скелі серед ночі
Горять в мого закохання журбі.

 

 

Петрарта кохає Лауру. Без надії, без сподівань, присвячує коханій сонети. Їх більше 300.

Сонет 132

Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що таке вона?
Добро? — Таж в ній скорбота нищівна.
Зло? — Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.
Не хочу? То даремно скарг луна.
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній долі я служу?
Неначе в просторінь морську безкраю,
В човні хисткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма —
Чого я хочу — й сам уже не знаю:
Палаю в стужу, в спеку — весь дрижу.

 

Ведуча

Кохання приходить раптово і несподівано, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів раптом виходять з рівноваги і починають швидко коливатися в  очікуванні незвіданного, коли у калюжах повсякденного життя відбиваються промені невловимої радості, коли душа спалахує барвистими іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти.
Сонети В. Шекспір – вінець англійської лірики доби Відродження. Існує думка, що він присвячував їх придворній дамі королеви Єлизавети Мері Фіттон.

Поет створює образ жінки, яка своїм розумом, добротою, ніжністю змушує чоловіків захоплюватися нею – земною звичайною жінкою.

 

Декламатор. В.Шекспір Сонет 130.

Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжнійший за її уста,
Не білосніжні пліч овали,
Мов з дроту чорного коса густа.
Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди,
А не конвалії між диких трав.
І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої — цілком земні.
І все ж вона — найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.

Ведучі.

Кохання приходить тоді, коли однієї миті пристрасті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино .

Декламатори читають Шекспіра українською та англійською мовами. Сонет 116.

Не буду я чинити перешкоди
Єднанню двох сердець. То не любов,
Що розцвіта залежно від нагоди
І на віддаленні згасає знов.

Любов - над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії,
Це - зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навісній стихії.

Любов - не блазень у руках часу,
Що тне серпом своїм троянди свіжі -
І щік, і уст незайману красу.
 

Той серп любові справжньої не ріже.
Як це брехня- я віршів не писав,
І ще ніхто на світі не кохав.

 

 

Let me not to the marriage of true minds
Admit impediments; love is not love
Which alters when it alteration finds,
Or bends with the remover to remove.
О no, it is an ever-fixed mark
That looks on tempests and is never shaken;
It is the star to every wandering bark,
Whose worth's unknown, although his height be taken.
Love's not Time's fool, though rosy lips and cheeks
Within his bending sickle's compass come;
Love alters not with his brief hours and weeks,
But bears it out even to the edge of doom.
If this be error and upon me proved,
I never writ, nor no man ever loved.

 

Ведучі.

Американський філософ Еріх Фромм у своїй книзі «Мистецтво любити» стверджує, що «любов – це головним чиною віддавання, а не отримання». Фромм говороть: «Коли я люблю людину, я люблю людей, люблю світ, люблю життя.» Про любов до людей, до світу, до життя, писали мистці на зламі двох століть XVIII та XIX.

Біограф

Петрарта дав безсмертя Лаурі, Данте – прекрасній Беатриче, а геній Пушкіна дарував вічну пам'ять Анні Петрівні Керн. Небагата, незнатного роду – так би й не згадував про неї ніхто через стільки років, аби не славетне пушкінське «Я помню чудное мгновенье…». Далеко о півночі поет сидів за робочим столом. Горіла свіча, на столі лежав камінець, о котрий спіткнулась Анна під час прогулянки, поруч лежала квітка геліопсису, зірвана нею, - Пушкін випросив у подарунок цю квітку. 
Свіча догоряла - а на папір лягали пушкінські строфи.

(Читає першу строфу)

Вірш цей – недосяжна вершина світової поезії. На слова твору композиров М. Глунка написав чудовий романс «Я помню чудное мгновенье».

 

Ведуча.

Головною ознакою початку ХІХ ст. є те, що у світовій літературі народився літературний напрям – романтизм. Найяскравіша постать – в українському романтизму – Т. Шевченко.

Людина – лицар із благородним серцем, він був уособленням романтизму, не лиже в творчості , а й у житті. Серед неоціненного скарбу Шевченка – історії його кохання.

 

/Ведучі по черзі називають імена коханих поета: Оксана, Варвара, ????/
 

Кожного разу він кохав по-іншому, та завжди – як востаннє.
 

Вірш

«Ти омріював не раз любов
Дорогої, жданої дружини…» (с.3 - листка)
 

Ведучий

(на тлі музики Т. Свиридова).

Тричі мені являлася любов. 
Одна несміла, як лілея, біла, 
З зітхання й мрій уткана, із обснов 

Сріблястих, мов метелик, підлетіла. 
Купав її в рожевих блисках май, 
На пурпуровій хмарі вранці сіла 

І бачила довкола рай і рай! 
Вона була невинна, як дитина, 
Пахуча, як розцвілий свіжо гай. 

 

Ведуча.

Вони таки стрілись… У горах… Ольга Рошкевич була дочкою священника. Серед карпатських вершинлень притулилося зелене село Лолин, де жила її сім’я . Глухе, Богом забуте місце.

Але й тут вирує життя. У сім’ї священика ростуть дві доньки – Ольга й Михайлина, яким судилася доля стати відомими світу. Одній – як геніальному натхненнику поета, другий – як перекладачу й письменнику. То був 1874 рік. Від цього часу Франко залишив своє серце в Лолині...
 

Ведучий.

Рука писала ,а душа рвалася до коханої … Вони чекали весілля .У їхніх листах жило кохання. Воно летіло з поштовими екіпажами з одного серця до другого.

 

 

Хлопець

1. ”Вибачте, що користуюся цією нагодою ,щоб написати до Вас кілька слів…

Ви завжди зостанетеся провідною зіркою моїх діл, межею ,до якої простою працею, вірністю і чесністю .О , будете ласкаві, визволіть мене з сумніву влийте нову надію в моє серце, що завжди належить вам аж до нашої смерті…”

2. ”Ти можеш  бути моїм ідеалом женщини люблячої, гарної ,гарячої, сердечної, щирої-і  се весь мій ідеал а таким ідеалом ти, конечно будеш”

 

Ведучий (звучить музика Й.Баха)

Але грянув грім!!!!!!!

Арешт Франка змінив їхнє життя. Ольга починає боятися за своє щастя. І лине до Івана прохання: може ,Іван закине ту свою роботу ,щоб лише побрались ,а тоді…

 

Хлопець (Читає вірш на тлі музики Є.Доги)

“ Думка ,що я для тебе мав би покинути своє переконання ,видалося мені такою дикою, негідною тебе і мене ,що не раз бували хвилі коли я насилу відганяв від себе твій образ .Але знаю ,що ті слова були впливом надто великої старанності о моє власне добро ,-я знаю се і тим сильніше люблю за те… ”

Ведучий

Він думає ,що нічого не сталося.

Але Ольга вже заручена з іншим. Лолин залишився болючою раною.

Вірш «Від того дня вже другий рік пройшов»

(на тлі сонати №8 Бетховена)

Ведуча

Обірвалася нитка великої любові ,та не загасла сама любов…

Пісня “Чого являєшся мені у сні?”

 

Ведучий

Йти на зустріч бурям і зливам,

Будь одній -  яка велика рать,

Жить в нещасті життями щасливими,

Муку творчості перемагать, -

Хвора дівчина, бідна Леся!

Де ще хворі такі були…

Щоб літали в таке піднебесся,

Щоб його не сягнули і орли!

Все ти – трепет, вогонь, ідея,

Все ти – вірна єдина струна…

Я про те, як ти вміла кохати

Хай сьогодні і юнь пізна.

 

(Лист до Мержинського від 07.11.1900 р.)

 

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте!

Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, я сії пахощі, тонко, легко але не відмінно. Невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.

Мій друже, любий мій друже, створенний для мене, як можна, щоб я жила сама. Тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, прийнятого жалем і тугою щастя,  що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути з сьогосвіту, де щастя, і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе.

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

 

 

Ведучий

• Чи є на світі

Пам’ятник коханню? –

Я скульптура знайомого спитав. –

Є оди

Є сонети

Є романи

А пам’ятник в скульптурі?

Але ж то – богиня!

А от, не знаю,

Наяву чи в сні,

Я бачив пам’ятник: Ніс чоловік

Не молодик. З Палацу щастя,

Ні!

Яріло кров’ю

Берієвські мури,

Протести в’яли,

На німих устах,

А Києвом

Не юний вже Сосюра

Із пекла ніс

Кохану на руках!

 

Учень

«Сонечко моє заповітне, світло моє не кінчене…Моє життя, коли тебе нема зі мною, безбарвне, сіреньке й нудне. Без тебе – немає мене. Так я люблю і жалію тебе, кохана, що твій біль – мій біль, твої сльози, твоя радість – моя радість. Мені нескінченно дорога кожна твоя клітина, все, з чого ти, - живе в мені…Моє серце б’ється лише для тебе.

Іншої радості мені немає, як дарувати радість тобі, бачити, як щасливо сіяють сині озера твоїх очей… Душа моя рідна, навіки любима! Без тебе мої думки як голі дерева, як торішнє листя під снігом…

Ведуча

Ці рядки писав не юнак, їх писав уже  відомий поет своїй дружині Марії на 33 році подружнього життя. В. Сосюрі виповнилося 66 років, а Марії-54.

Протягом усього життя Марія була для поета ідеалом, всепоглинаючою любов’ю і незмінною музою- і лише їй одній – усі найкращі поетові посвяти.

Її називали «українською Беаш-річе».

 

Ведучий

Марія так любила свого поета, що ладна була зо нього йти у вогонь і у воду. Так воно й сталося-боролася за чесне ім’я свого чоловіка-« зникла з життя на 5 років. Пройшла таке пекло з якого рідко хто повертався « живим. Але вона вижила-бо її зігрівало кохання.

 

Хлопець

Якби помножити любов усіх людей

Ту, що була, що є й буде

То буде ніч. Моя любов, як день,

Не знають ще чуття такого люди

Якби зібрали з неба всі зірки

І всі сонця, на тісячі століть

Якби зірвались квітки з усіх планет

Що вітер їх під зорями колише,

Моя любов горітиме міцніше

Над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,

Повз мене хай ідуть вони без краю, -

Марії я на них не проміняю,

Ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,

І в серце зір цей буде хай світити, -

Твоїх очей йому не замінити

З яких зірок злетіла ти сюди,

Так ясна, що спів про тебе лине?

Світи ж мені, світи мені завжди,

Над зорі всі, зоря моя єдина!

 

Ведучі

В. Сосюра умів любити щиро й вірно, - від такого кохання зацвітає весна на землі, у небі золотий Оріон стає квіткою, яку можна подарувати єдиній, коханій на все життя людині.

 

Ведучий

Це в кожному із нас живе

І розуму не піддається

Завжди старе…

Завжди нове…

Воно з життям лиш обірветься.

З життям ! О ні!

Воно безсмертне

Велике почуття – Любов!

 

Ведучий

«люблю» «кохаю» - я боюсь цих слів.

Занадто їх зачовгали і стерли…

           

Ведуча

Але вони  живуть,живуть-не вмерли

І,як у тванні вишукані перла,

Блищать в оправі чистих почуттів.

(Під вальс І. Муратова)??

Хлопець читае вірш

 

А які є ж освідчення і звертання

Нові

На озброєння ним,що за милу покинути ладні?

Ти моя…

Може треба  тебе величати на «ви»-?

Боже ви тут? Ви чекали?

На груді вашій мак

Як вам личить полум’яний мак

За цю квітку і за зустріч дозвольте наповнити бокали..

Що зробити для вас?

Чим,єдина,віддячити вам

За відвертість,за ніжність,

За кожне болюче прощання?

Бо не може без вас і не міг,

У непам’ятні роки,

Хоч і справді  з тобою були ми на «ви»

А собі я казав ! «Ти-моя»

І у тиші ловив твої кроки.

 

Виходять по черзі  3 хлопці й 3 дівчини

 

1 юнак: Моя!-не означає: ти моя рабиня

2 юнак: Моя!- не означає: я володар твій

3 юнак: Моя!-  ти радість, моя святиня, моя блакить у вишині ясній.

1 дівчина: Моя- любов,моя-надія…

2 дівчина: Моя – тривожна і далека путь.

Де горе пополам і спільна мрія.

3 дівчина: Де помислом  одним і подихом живуть.

 

 

Ведучий

Сьогодні ми запалюєм свічу

Бо відчуваєм силу таємничу

Гори, вогонь, великого надбання

Що має назву Вічність і Кохання

 

Ведуча

Через століття тягнеться поетична естафета до наших днів й утворюється калейдоскоп кохання .

( вірші про кохання:В. Симоненко,Л.Костенко,Цвєтаева,Ахматова)

 

Дышать любовью, пить её, как воздух,
Который с нашей кончится судьбой,
Дышать, как тайной дышит небо в звёздах,
Листва, трава… как я дышу тобой.

Как дышит шар, где ангелы и птицы
Летают над планетой голубой, -
Дышать любовью – развоплотиться
В том воздухе…Как я дышу тобой.

Как дышат мгла и глупости поэтства,
Поющего дыхательной трубой, -
Дышать любовью, фейской речью детства
В том воздухе…Как я дышу тобой.

Как дышит снег, в окно моё летящий
На белый лист, вослед карандашу, -
Дышать любовью - глубже, глубже, чаще,
До самых слёз…как я тобой дышу.

Любовь –
Восторг души и вдохновенье.
Любовь –
Безумной страстью опьяненье.
Любовь –
Тепла и нежности услада.
Любовь –
За все страдания награда.
Любовь –
Сомненья, горе, боль и муки.
Любовь –
Надежда, вера и разлука.
Любовь –
Покой, доверчивость, участье.
Любовь –
Вода и пламень, зло и счастье!
(Т. Лаврова )