Виховний захід "Врятуємо від забуття"

                                                                               Класний керівник 8 класу

                                                                         Івановоселищенської ЗОШ І-ІІІ ст

                                                                         Бражнік Тетяна Іванівна

                                     Іванове Селище-2016             

                       Мета:

•   патріотичне виховання дітей та молоді,
• залучення до вивчення історії Української державності.
•              донести до учнів необхідність збереження єдності  як в сім’ї так і в країні;
•              донести важливість збереження патріотичного духу у кожного громадянина;
•              виховувати культуру взаємовідносин між людьми у щоденному житті;
•              виховувати повагу до захисників Вітчизни;
•              сприяти розвитку пізнавального інтересу.

Завдання:

• сформувати знання про події  в  Україні;
• стимулювати прагнення до глибшого і детальнішого вивчення сімейних цінностей та історії нашої  держави ;
• мотивувати  розширення кругозору, вміння чітко і лаконічно висловлювати власні думки, самостійно знаходити необхідну інформацію;
•  виховувати вміння підтримувати колектив, прагнення до кращого у житті;
• розвивати почуття патріотизму.

Обладнання:    

 проектор, комп’ютер, записи музики, записи фільму, екран, мультимедійна презентація, відеоролики.

Місце проведення: актова зала

Вікова категорія: 10, 11 клас

Час проведення: на дослідження 5 днів, на захист 45 хвилин

 Хід заходу.

Учитель.  5 років тому в селі Іванове Селище на вулиці Пролетарській(в народі Рябухи) в одній хатині жила сім’я. До неї входило 4 покоління: дідусь і бабуся, дві дочки і зять, онуки і правнучок. Кожного дня за столом збиралася вся родина із 9 чоловік.  Вони жили дружно і з них можна було брати приклад .І здавалося, що вічно так буде.

    Наш клас поділився на три  групи. Кожній групі було завдання. Давайте іх послухаємо.

1 група. Дослідження життєвий шлях   Миколи  Олексійовича  Дяченко.

Микола Олексійович народився 9 листопада 1926 року в селі Іванове Селище Великокринківського району в багатодітній сім’ї українських працьовитих селян Олексія та Євдокії Дяченко .

Батько був талановитою майстровитою людиною. Здається, усяка робота була йому до снаги: і шив, і майстрував,  і землю обробляв, і на скрипці грав.  А шив гарно. Кажуть,  у Першу світову самому генералові  шив амуніцію.

Дружина Євдокія була помічницею в господарстві, доброю матір’ю дітям  - Григорію, Євдокії, Миколці та Іванку.

А вечорами збиралася сім’я, сходились сусіди, і пісню заспівувала високим та чистим голосом мати Євдокія: Дуня грала на мандоліні та гітарі,  хлопці вміли і грати, і співати. І  було так чарівно…

Це усе згадувалось пізніше.

    А в 1930 році прийшла біда - вигнали з хати.  Хату забрали під магазин. Ночувала мати з дітьми попід тином, поки діти не похворіли.

Понесли батьки малих заслаблих хлопчиків  до Хоролу в лікарню.

Тільки пізніше діти зрозуміли, що батьки їх там залишили, щоб хоч найменші не померли з голоду…

Самі батьки ночували по сусідах без хати, без засобів життя.

А в той час маленькі  п’яти- і шестирічні діти, виписавшись із лікарні, пішли шукати дому. Не знайшли…

Забрала міліція безпритульних дітей і відправила до дитячого будинку. А дітям хотілось додому.  Тікали тричі з дитбудинку. Їх повертали, а вони мріяли про домівку.

 Пройшов рік … Два …Три …

 Не бачили вони, як бідували Дуня та Григорій з батьками. Як їли бруньки та листя липи,бур’ян під час голодного 33-го.

Тут, у дитбудинку, нарешті з’явилась у їхньому житті дуже уважна і добра вчителька, яка обігріла їх своїм теплом та ласкою. Маленький Микола став називати її …мамою.

Спасибі Богу, був вже 35 рік. Батьки зі старшими дітьми, бабусею та дідусем пережили найважчі роки голоду та безпритульності. Племінник батька випадково зустрів у Семенівці дітей з дитбудинку, а серед них упізнав Миколку та Івана.

    Приїхав батько в дитбудинок, а хлопці не хочуть залишати нову добру маму.

   Найулюбленіша вчителька повезла малих додому в Іванове Селище. Тільки тоді, як заснули діти, покинула хлоп’ят.

А війна - то велике горе…

 -   У 1942 році сім’я повернулась до  Іванового Селища.

   - Сестра  Дуня в 41- му одержала похоронку - втратила чоловіка,  а при переїзді захворіли та померли її двоє маленьких дітей.

  -  Іванка забрали на роботи в Німеччину. Спочатку писав … Повідомлення про те, що загинув у 45-му,   одержали в 1950році.

• У 1943-му німці,  відступаючи, спалили  Іванове Селище.  Залишилось із десяток хат. Люди копали землянки, виживали…
• А в Миколи своє

   У березні 44- го вісімнадцятилітнім пішов до Червоної Армії.

   Сотні кілометрів пройшов пішки  до Ленінграду  з полком  аеростатного захисту .

• А в боях за Кенінгсберг був поранений.
• Та не закінчилася служба 9 травня 45 - го
• Ще 5 років у складі саперного батальйону розміновував територію Прибалтики.  Залишився живий.

Там і одержав перші нагороди:

• Медаль за відвагу,
• Медаль за перемогу над Німеччиною,
• Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.

   А пізніше були:

• Медаль за бойові заслуги
• Орден за мужність ІІІ ступеня
• Медаль Жукова

   І ще  в діда Миколи було щастя  в коханні та сім’ї.

•    Ще в 49 році зустрів під час відпустки гарну дівчину,  і  такі почуття заполонили серце, що за  путівкою комсомолу поїхав шукати кохану на Донбас.
• Спочатку працював  різноробочим у будівельному цеху, потім - прохідником на рубмашині на шахті  № 5.
• Там і одружився, там народилась і перша донечка  - Нінуся.

• З 1956 року працював трактористом у Великокринківській МТС, а потім -трактористом у  колгоспі ім. Леніна.
• Завершив трудове життя в 1985 році, пішов на пенсію, пропрацювавши останні 12 років обліковцем.
• Останні 10 років життя допомагав зятю та онуку і словом, і ділом ставати господарями на землі, ставати фермерами.

2 група . Досідження життєвого шляху Дяченко Парасковії  Григорівни.

Параска Григорівна народилася 25 травня 1927 році - в багатодітній сім’ї.

Діток було 7, коли наймолодшому виповнилося  8 місяців сталося горе в сім’ї – померла мама. 10 довгих років  батько виховував діток сам. У кожного були свої обов’язки: Старша сестра Галя  була всім за маму, як їй було тяжко…. 5 братиків, які не хотіли її слухати та ще й немовля… Маленькій Пашуні  прийшлося пасти коровку. Рано в ранці виганяла і пізно ввечері приганяла.

Почалася війна.  Батька забрали на фронт, а діти залишилися самі. Коли прийшли німці в село, то дітки ховалися в погребі. А Галинку забрали до Німеччини, вона там працювала у хазяїна., старшого брата взяли теж на фронт. Час від часу їм допомагала з харчами мамина тітка. Так і вдалося пережити страшні роки війни.  Галя приїхала додому, а Ванько ні.

У 1949 році Пашу помітив гарний хлопчина, але  коли він насмілився  запропонувати руку і серце, то вона вже була на Донбасі. Миколка не довго думаючи поїхав на Донбас по свою кохану. Там добрі люди допомогли знайти наречену і одружитися. Прожила молода пара певний час на Донбасі, там з’явилася  їх перша донька Нінуся. Згодом вони повернулися до батьків і жили з ними. Тут і з’явилася менша дочка Вєра. Дівчатка закінчивши 9 класів поїхали далі навчатися: Нінусі- в Київ, Вєра – в Кркменчук, а згодом в Білогірськ на Росію. Любляча мама дуже переживала за своїх дівчат. Щоб розрадити свою маму Вєра привозить свого синочка Серьожу до бабусі, а згодом із чоловіком переїхали і вони. Для Параски Григорівни онук Серьожа, а згодом і онучка Юля були  сенсом  життя. Вона віддавала всю свою любов, турботу їм. А як вона готувала….як говорять в народі «За вуха ну віттягнеш». 

В цей час коли в було золоте весілля у Паші і Колі то одружився їх онук Сергійко.  Взаємовідносини  дідуся і бабусі були живим прикладом для молодої сім’ї.

Найбільшим щастям  був правнук Владусик.  Йому була безмежна любов  від прабабусі Пашуні і прадідуся Колі. Поки дозволяло здоров’я вони від нього не відходили.

3 група.  Доля ще в роки війни давала знати про себе. Пашуня  пам’ятала Миколку ще в школі, Коли не посидючий хлопчина користувався увагою дівчат.

  Брат Іван  Пашуні і брат Іван Миколи загинули разом                            

                  в Німечині. Цих двох Іванів розстріляли за 3 колоска, які вони принесли для своїх дівчат.

Коли згадував Микола Олексійович про війну, то говорив, що там була думка про сім’ю, про Батьківщину. Крім того, що потрібно захищати країну від загарбників вони ні про що  не думали. Одна була ціль- звільнити Батьківщину. І вони йшли в атаку.

Учитель. Нажаль в червні  2011 тяжка хвороба забрала Миколу Олексійовича, а  в жовтні 2013 року неждано покинула цей світ і Параска Григорівна.

Їх приклад  завжди буде взірцем для подальших поколінь. Ця сімейна пара  приклад сімейних цінностей, любов до ближніх і до Батьківщини.

Їх завітна була мрія «Щоб був мир і спокій в Україні»