Вірші до виховного заходу День вишиванки

День вишиванки

Розквітли квіти на полотні,
Червоні й чорні кольори.
Це доля, дана нам віднині,
Що сяє з ранньої пори.

Матуся голку в руки брала,
Шептала тихі молитви.
Щоб я сорочку цю вдягала
І не хилила голови.

Травневий ранок розсипає
На трави роси золоті.
Сьогодні кожен одягає
Найкращі шати у житті.

Червоний — то палке кохання,
А чорний — то земля і час.
Це наших мрій усіх єднання,
Що зігріває нині нас.

Сорочку білу, мов хмарину,
Вдягаю в свято на зорі.
Вона боронить Україну
І нас усіх у цій порі.

Бабуся вчила вишивати,
Тримати рівно полотно.
Щоб ми могли переказати
Все те, що було так давно.

Не тільки в Києві чи Львові,
А і за морем, в далині,
Вдягають вишиті обнови,
Співають радісні пісні.

Мале дівчатко в вишиванці,
Мов квітка в полі розцвіло.
Вона прокинулася вранці,
Щоб дарувати всім тепло.

Хрестик до хрестика лягає,
Будує стіни і мости.
Хто вишиванку одягає,
Тому легше у світі йти.

Сині волошки — очі дитини,
Що дивляться в мирну блакить.
Це майбуття моєї країни,
Яке ми маєм боронить.

Полотно дихає вітром степів,
Пахне воно чебрецем.
Це відгомін прадавніх пісень,
Що стали нації вінцем.

Вишиванка — то прапор і сила,
Це символ, що нас єднає.
Вона дарує вірності крила
І шлях нам в пітьмі освітляє.

Вишивала мати рушники,
Долю дітям простеляла.
Щоб через роки і віки
Зірка їхня не згасала.

Часи минають, стилі змінюють,
А вишиванка — завжди в ціні.
Її у всьому світі цінують
За візерунки чарівні.

Схід і Захід в одному узорі,
Північ і Південь разом.
Ми сяємо, наче ті зорі,
Зігріті спільним теплом.

Я встану рано, вмиюся росою,
Вдягну сорочку вишиту, тонку.
Помилуюсь ранньою красою
В калиновім, густім садку.

Кажуть, колись давно-давно,
Нитка чарівна з неба впала.
Лягла вона на полотно
І Україну змалювала.

Вулиці міста всі розквітли,
Мов справжній, живий квітник.
Від вишиванок так нам світло,
Що смуток навколо  і зник.

Залиште дітям вишиванки,
Як найцінніший скарб землі.
Щоб їхні мирні, тихі ранки
Були щасливі і малі.