ВИШИТИЙ РУШНИК ЯК СИМВОЛ І ОБЕРІГ В УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ

Бібліотека Образотворче мистецтво 7 клас Інші матеріали
Про матеріал
Міністерство освіти і науки України Управління освіти Рівненського міськвиконкому Рівненське територіальне відділення МАН України Відділення «Історії» Секція: «Етнології» ВИШИТИЙ РУШНИК ЯК СИМВОЛ І ОБЕРІГ В УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ Наукова робота: учениці 8 класу Кашецької Олени Сергіївни Шубківського ліцею Вихованки гуртка «Етнологія» РМАНУ Наукові керівники: Бондарчук Ярослава Аркадіївна директор Шубківського ліцею, учитель образотворчого мистецтва Сокаль Валентина Анатоліївна керівник гуртка «Етнологія» РМАНУ кандидат педагогічних наук, доцент НУВГП. Рівне-2022   ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1.ВИСВІТЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВИШИТОГО РУШНИКА В УКРАЇНСЬКІЙ ЕНОЛОГІЇ………………………………………………………6 1.1. Вишивка як традиційне ремесло українців………………………………..6 1.2 Український вишитий рушник, як символ України…… ……………..10 Висновки до Розділу 1……………………………………………………………13 РОЗДІЛ 2 СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ВИШИТОГО РУШНИКА 2.1. Символічне значення орнаментів вишитого рушника……………...14 2.2. Види українських рушників за функціональним призначенням….22 Висновки до розділу 2………………………………………………………….28 РОЗДІЛ 3 ЕТНОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИШИТОГО РУШНИКА ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В ОБРЯДАХ……………………………….…………29 3.1 Особливості вишитих рушників Рівненщини……………………..……29 3.2. Символіка вишитого рушника в українській родинній обрядовості…32 Висновки до розділу 3…………………………………………………………….37 ВИСНОВКИ 38 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 42 ДОДАТКИ ВСТУП Актуальність теми дослідження. В останні роки більшість розвинених держав, а також культурна та наукова спільнота світу стурбовані наростаючим негативним впливом глобалізації на національні надбання людства. У зв’язку з цим одним із напрямів роботи щорічного масштабного всесвітнього форуму працівників науки, культури та освіти Генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі є контроль за збереженням надбань духовної і матеріальної культури. Сучасний стан розвитку нашого суспільства помітний зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної давнини, усвідомленням необхідності збереження традиційного народного мистецтва як генофонду його духовності. Адже, звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів і жанрів – це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій, це відродження українського народу. Формування національної, громадянської свідомості, культури й духовної особистості починається з поглибленого вивчення матеріальної культури народу, його традицій, звичаїв, втілених у творах декоративно-ужиткового мистецтва. Одним із засобів національного виховання Одним із життєдайних джерел духовності українців є народна вишивка. Вона є відображенням певного світогляду, віри у надприродні сили, знань, вмінь, надбань, звичаїв, і традицій наших пращурів, рівня їх культурного розвитку, високої майстерності та любові до прекрасного . Актуальність обраної теми обумовлена тим, що, незважаючи на пожвавлення інтересу до народних ремесел, діяльності майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, які продовжують й відроджують давні традиції виготовлення рушників, їхній життєвий і творчий шлях, а також технологічні особливості процесу створення вишитих регіональних рушників (а саме – їхні традиційні та авторські техніки) мало дослідженні. Про унікальні роботи народних майстринь часто не знають, а захоплюються переважно сувенірною продукцією самодіяльних умільців, які поверхнево опановують прийоми традиційного ремесла й не без успіху витісняють автентичних носіїв етно-мистецької традиції. Вишивка в Україні – один з найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості. У виробах українських вишивальниць захоплює піднесений світ краси та фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхненних образів, закорінений у язичництві, у звичаях та уявленнях наших предків. Вибір цієї теми дослідження зумовлений прагненням донести духовний образ українців у виготовленні своєрідних вишитих рушників, їх використання у обрядовості та у побуті, що допоможе усвідомити важливість збереження та поширення української етнології. Українці повинні знати особливості регіонального виготовлення вишитих рушників, їх використання в обрядовості. Усі вишиті речі, наповнені символічним змістом орнаментів, виступають своєрідними оберегами у житті українського народу. Серед них особливе місце посідає вишиваний український рушник. Об’єкт дослідження: вишитий рушник Предмет дослідження: етнологічні особливості вишитого рушника як символа і оберега. Мета роботи: проаналізувати сакральний зміст вишитого рушника, дослідити використання вишитого рушника як символа іоберега в українській родині, Відповідно до мети наукового дослідження нами визначені такі основні завдання: - дослідити історію виготовлення рушників; - узагальнити техніки вишивання та символічне значення вишитого рушник - проаналізувати етнологічні особливості вишитого рушника Рівненщини. - визначити регіональні особливості та види вишитих рушників за призначенням. - шляхом збирання і систематизації польових матеріалів, з'ясувати значення вишитого рушника в родинній обрядовості, як символа і оберега; - систематизувати матеріали власних етнологічних досліджень. Практичне значення роботи. Матеріали дослідження можуть бути використані на уроках народознавства, образотворчого мистецтва, трудового навчання в підготовці виховних заходів етнопедагогічного та народознавчого характеру на зазначену тематику, розробці методичних рекомендації щодо виготовлення вишитого рушника для використання у різних обрядах, в наступних дослідженнях та наукових роботах. Методи дослідження включають в себе принципи історизму, об`єктивного підходу до висвітлення минулого, що базується на пріоритеті задокументованих фактів, та на комплексному використанні джерел у поєднанні зі спеціальними методами фольклорно-етнологічних досліджень, а саме: ретроспективного, порівняльного і комплексного аналізу, класифікації, систематизації, узагальнення матеріалів польових досліджень, метод інтерв’ю. Застосування саме цих методів дозволило висвітлити питання використання вишитого рушника у побуті та обрядовості українців, як символа та оберега. Наукова новизна: при проведенні дослідження були отримані нові факти щодо використання вишитого рушника у різних обрядах на Рівненщині. Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків. РОЗДІЛ 1 ВИСВІТЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВИШИТОГО РУШНИКА В УКРАЇНСЬКІЙ ЕНОЛОГІЇ 1.1. Вишивка як традиційне ремесло українців В українському суспільстві сьогодні є надзвичайно великий запит на історію та народні традиції, зокрема, з'явилася шалена мода на вишиванки. Нині ми спостерігаємо переосмислення культурних традицій, коли окремий предмет, навіть якщо він давно вийшов з ужитку, стає дорогоцінною пам'яткою, духовне значення якої з плином часу зростає. Вивчення народної символіки для історії та етнографії є важливим джерелом розуміння духовного життя народу, а через нього і усвідомлення рушійних сил багатьох історичних подій. Вишивці властива інформативна та комунікативна функції. Барвисті орнаменти не просто малюнки, а змістовні знаки-символи, що впродовж часів зазнавали змін та перетворень. Художня мова орнаментів така ж багата, як і мова народної поетичної творчості. В орнаментальних знаках можна вбачати своєрідну прамову, читати у вишиваних текстах про важливі події суспільного життя. Одним із життєдайних джерел духовності українців є народна вишивка. Вона є відображенням певного світогляду, віри у надприродні сили, знань, вмінь, надбань, звичаїв, і традицій наших пращурів, рівня їх культурного розвитку, високої майстерності та любові до прекрасного [10]. Підкреслимо, що дослідження питань регіональних аспектів української вишивки є предметом аналізу багатьох науковців. Фундаментальний розгляд традиційної української вишивки здійснила Т.Кара-Васильєва. Вишивку в усіх її різновидах, як поширений вид народної творчості, ретельно проаналізувала Р.Захарчук-Чугай. Особливості орнаментики в українському вишиванні відстежив М.Селівачов. Безпосередньо вишивка Рівненського Полісся та Волині акцентується у дослідженнях А.Українець, С.Шевчука та ін. З культурологічного погляду аналіз творчого доробку народних майстрів вишивального промислу Рівненської обл. представлених у фундаментальних дослідженнях «Декоративно- прикладне мистецтво Рівненщини» та монографії С.Виткалова «Рівненщина: культурно- мистецький потенціал в парадигмах сучасності» та ін. Рівненщина становить більшу частину етнокультурного регіону «Полісся» та частину «Волині». З давніх часів ця земля славиться мистецькими талантами, самобутніми народними традиціями. Чимала кількість дослідників, науковців доклали своєї праці, щоб увіковічнити культурну спадщину українського мистецтва. Народна вишивка Полісся стає об’єктом глибокого наукового дослідження у працях Д. Гуменної, О. Діденко, С. Китової, А. Кульчицької, Ю. Мельничука, О. Найдена, О. Пчілки, Б. Рибакова, Н. Сивачук, Є. Шевченка, В. Щербаківського та ін.. Певною мірою це питання розглядалося у ґрунтовних працях таких науковців, як Л. Лиганова, Р. Захарчук-Чугай, Т. Ніколаєва, О. Косміна, В. Білецька, М. Білан та Г. Стельмащук тощо. Дані археологічних розкопок і свідчення мандрівників і літописців підтверджують, що вишивання як вид мистецтва в Україні існує з часів енеоліту. Стародавні історики, в тому числі Геродот, стверджували, що у могилах перших століть нашої ери були знайдені залишки вовняного одягу, прикрашеного багатоколірними вишивками [9]. У Мартинівському скарбі на Черкащині знайдені срібні бляшки з фігурками чоловіків, датовані VI століттям, вказують на подібність одягу і вишивки українського народного костюма середньовіччя і нового часу [13]. Скіфи були обізнані у мистецтві вишивки. Кілька уцілілих фрагментів тканих виробів свідчать, що одяг декорували орнаментами, виконаними техникою стьобання. Найкраще збережені клаптики тканини з Рижанівського кургану мають візерунок у вигляді восьмипелюсткової розетки [6]. Вишиті сорочки існували також і за часів Київської Русі, що підтверджено літописами, а також зображеннями на фресках Софійського собору у Києві. У XVII ст. вишивка збагатилася рослинним орнаментом. З XVII-XVIII ст. до сьогодні збереглася достатня кількість оригінальних пам'яток народної вишивки. Історики досі вагаються, називаючи приблизний час започаткування ремесла вишивання. В одному дослідники суголосні: в добу палеоліту вишиванка вже була популярною та високо шанувалась серед наших пращурів. Усі вишиті речі, наповнені символічним змістом орнаментів, виступають своєрідними оберегами у житті українського народу. Серед них особливе місце посідає вишиваний український рушник. Найдавніший рушник, знайдений на території України, датується кінцем X століття, на полотнищі якого збереглися лише сліди вишивки, тобто проколи від голки. Відомо також, що в XI ст. сестра Володимира Мономаха Ганна відкрила школу, де навчалися вишивати і шляхетні дівчата, і бідні поселянки. З тих часів відоме вишивання на дорогих тканинах золотом, сріблом та червоним шовком. Тканий і вишиваний рушник, як і настінне малювання, кераміка, різьблені і мальовані меблі, килими та інші види народного мистецтва досягли найвищого розвитку в козацьку добу на Наддніпрянській Україні. Це пояснюється високим суспільним розвитком цього краю. Родючі ґрунти, розвинена мережа торговельних шляхів, величезні природні багатства сприяли розвитку всіх галузей народної культури [10]. Ці факти зайвий раз доводять, що вишиванка пройшла тернистий шлях крізь віки, щоб залишитись взірцем патріотизму для мільйонів українців зараз. Як відзначає дослідник Юрій Мельничук, орнаменти, символи, знаки, нанесені на рушниках, не лише передають інформацію про якісь конкретні факти з історії народу (хоча подібна інформація там у певній мірі має місце), а й інформує про планетарну та космічну ґенезу, створення Людини та про інші форми Життя. Ці полотняні криптограми, котрі зуміли зберегти та донести до наших днів українські жінки як хранительки глибокої традиції, містять коди- ключі до розуміння того, за якими законами Творець збудував цей Світ. Коли вникнути в суть вишивання, простежити форми цього мистецтва від давніх часів до днів нинішніх, то вимальовується яскрава картина самопізнання роду й народу. Кожен елемент, який висвітлюється у барвах, лініях сягає глибинного світовідчуття далеких предків. Саме жінки створювали ці воістину міфологічні предмети, котрі належать реальності як предмети побуту і водночас виходять за рамки буденності завдяки характеру своїх художніх образів. За давніх часів та чи інша символіка використовувалася вишивальницями з конкретною інформативною метою, завжди несла певне смислове навантаження. Вишивка Рівненського і Житомирського Полісся зберегла в своїх червоних ромбах і розетках архаїчні корені ритуально-побутового призначення і характерні давні орнаменти і композиції. Саме поліщуки зберегли найдавніші техніки вишивання, що імітують ткані орнаменти – занизування, заволікання, затикання. Люди і народи завжди цінують те, що втрачають. Орнаменти, які донині використовуються в побуті, зігрівають наші тіла і свідомість гармонією краси, доцільності і мудрості. Усі вишиті речі, наповнені символічним змістом орнаментів, виступають своєрідними оберегами у житті українського народу. Серед них особливе місце посідає вишиваний український рушник. Вишивка сьогодні живе повнокровним життям, прикрашає сучасний інтер’єр, одяг, надаючи йому своєрідності та неповторності. До невичерпних джерел народного вбрання постійно звертаються і черпають у ньому наснагу модельєри, конструктори, художники. Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – це геометризований метод зображення краси. Вишивка зберігала іконографічне багатство давніх архаїчних магічних мотивів. Колективний досвід відбиває складною мовою вишивального мистецтва свій власний народний світогляд. Тут магічне та естетичне виступає в єдиному синтетичному взаємозв'язку. За останнє століття вишивання відділилося від утилітарного домашнього заняття, перейшовши в сферу естетичного. Багатство технік, розмаїття мотивів, вишуканий колорит і безліч семантичних загадок не дозволяють назвати вишивку ні промислом, ні ремеслом. Традиційна народна вишивка вже давно належить до мистецтва і є невід'ємною складовою культурного надбання всього світу. У давні часи процес вишивання можна було назвати ритуалом – за нього брались у визначені дні, із чистими світлими думками, закладаючи позитивну енергію в свою працю. Характерно, що тоді жінки не копіювали чужі візерунки, не відшивали їх з інших виробів чи схем. Їхні роботи були індивідуальними. Жінка володіла «мовою» орнаментального письма, де через кольори, лінії, візерунки створювала абсолютно унікальну річ, закодовану на добру долю для себе чи рідної людини. А от відшити чужий узор для сорочки, наприклад, означало взяти на себе чужу долю. У давнину вишивання було виключно жіночою справою. Газдині бралися за вишивку переважно взимку. З весни і до осені готували для цього полотно. Прядиво робили з льону або конопель. І це була досить важка праця. «Не роби гірше, використовуй досвід і традиції предків,» – народна мудрість, яку потрібно пам’ятати для створення дійсно витворів мистецтва, а не кітчу, естетично цінних, які не замінюють красу на її знак. 1.2. Український вишитий рушник, як символ України . На Чернігівщині, яка була частиною Гетьманської України, на основі орнаментики місцевого тканого рушника з'явився відомий, поширений по всій Східній Україні, так званий кролевецький рушник. У середині XIX ст. він набуває такої художньої досконалості, що завойовує собі славу як на місцевих річних ярмарках, так і по всій Україні та за її межами. Так, у 1936 р. на міжнародній виставці в Парижі кролевецький рушник виборов золоту медаль. З тих пір його експонують у Франції, Німеччині, Японії, Австралії, США, Канаді, він прикрашає королівські палаци багатьох європейських держав [3,5,8,9]. Виготовлення рушника пройшло довгий шлях від звичайного шматка полотна до високохудожнього твору. У ньому відбилася індивідуальна та колективна творчість нашого народу. Понад 100 технік вишивки і понад 20 технік ткацтва використовують народні майстри при виготовленні рушника. У давнину рушник використовувався як неодмінний атрибут різноманітних обрядів. У сучасному житті він не втратив свого значення. І зараз ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки. Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення. Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України. Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі Семантика вишитих рушників полягає у тому, що шматок домотканого полотна певного розміру, оздоблений вишивкою, виконує обрядово-ритуальну, естетичну та утилітарну функції. При цьому розмір та форма рушника, а також мотиви орнаменту завжди є традиційними. Основною ознакою приналежності рушника до тієї чи іншої типологічної групи виступає топографія нанесення орнаменту. На усій території України широкого вжитку набули вишиті рушники, що використовувалися не тільки щодень, а й виготовлялися для обрядових дій та святкового оздоблення інтер’єрів української оселі. Рушники виготовляли з домотканих тканин – лляного або конопляного полотна, пізніше – перкалю [5; 22]. На Рівненщині зустрічаються рушники, в основі композиційного вирішення яких лежать різної ширини поперечні геометризовані орнаментальні смуги. Вони розміщуються у нижній частині рушника і несуть основне естетичне і смислове навантаження, а центральне поле залишається чистим. Подекуди ці смуги ущільнюються або ж розріджуються і тим самим утворюють орнаментальні комплекси, що промовляють своєю знаковою мовою. У нашому краї побутують орнаментальні мотиви-смуги, що складаються з однієї, двох чи трьох полос візерунків. Сіре чи біле тло полотна, у свою чергу, органічно вписується у композицію орнаментальних геометричних мотивів. У сучасних умовах безмежна фантазія вишивальниць, що реконструюють найкращі зразки орнаментальних мотивів на полотні і тим самим зберігають етнокультурну Полісся й Волині, дозволяє створити на їх основі високохудожні мистецькі шедеври. Особливості декорування святкових рушників Рівненщини, виготовлених на початку ХХ ст., можемо прослідкувати на основі збірки Рівненського обласного краєзнавчого музею (РОКМ). Характерними ознаками вишивки на них є орнаментальна та декоративна виразність, смак у доборі кольорів. Емоційне навантаження у більшості візерунків створює червоний колір, котрий відіграє важливу формоутворюючу роль: чергування червоного орнаменту та білого тла вносить у вишивку додаткову ритмічність і красу. Заслуговує на увагу вміння народних майстринь на основі не багатьох елементів створювати різноманітні варіації орнаментальних мотивів. Серед геометричної орнаментики найчастіше на рушниках зустрічаються мотиви ромбів, трикутників, зірок тощо. Ці знаки носять смислове навантаження давньої архаїки, в яких можна прочитати взаємодію жіночих та чоловічих начал, їх місію у продовженні роду, архетипи засіяного поля та усю філософію календарної і сімейної обрядовості. Зустрічаються солярні (сонячні) та люнарні (місячні) знаки. Серед солярних знаків особливе значення надавалося хресту і сварзі, в якій заломлені сонячні промені ідентифікували рух у сторону добра чи зла. Усе залежало від сакрального призначення рушника. У північних районах області можна віднайти вишиті знаки часів давнього слов’янства – зірки «іглії», «обережника» чи «папоротника». У 20-30-х рр. ХХ ст. на вишитих рушниках також домінують рослинні чи рослинно- геометризовані орнаментальні смуги. Часто зустрічається й антропоморфні, зооморфні та орнітоморфні зображення, запозиченні переважно з друкованих видань початку ХХ ст. На багатьох рушниках вишиті стилізовані постаті жінок із піднятими вгору руками, тварини, дерева, рослини, птахи. Зустрічається зображення птахів в оточенні кущів ягід, квітів, поруч із людьми. Але найчастіше вони розміщуються парами, по обидва боки композиції. Серед них можемо розпізнати павичів, голубів, солов’їв, ластівок та інших птахів. У цьому контексті варто звернути увагу на одну деталь: як правило вишивальниці намагалися розміщувати пташок на полотні «дзьобик у дзьобик» і обов’язково в кронах чи на гілках дерев – «щоб рід не переводився». Дуже цікавими є рушники із зображенням собак та півнів, з якими пов’язано багато народних переказів та повір’їв. На деяких спостерігаємо побутові сцени – жінку з домашньою птицею, фігури людей, розташованих попарно чи рядами, окремі з них ведуть на повідку собак. Зустрічаються сюжети з церквами на тлі природи. Подекуди на рушниках зазначаються дати створення виробу, а також прізвище та ім’я автора. Висновок до розділу 1. Отже, одним із життєдайних джерел духовності українців є народна вишивка. Вона є відображенням певного світогляду, віри у надприродні сили, знань, вмінь, надбань, звичаїв, і традицій наших пращурів, рівня їх культурного розвитку, високої майстерності та любові до прекрасного. На усій території України широкого вжитку набули вишиті рушники, що використовувалися не тільки щодень, а й виготовлялися для обрядових дій та святкового оздоблення інтер’єрів української оселі. Рушники виготовляли з домотканих тканин – лляного або конопляного полотна, пізніше – перкалю. У минулому столітті як у містах, так і у селах Полісся й Волині використовували для вишивки бавовняні, вовняні та шовкові нитки. У нашому регіоні широко застосовували бавовняні нитки, що мали назву «горина», «заполоч». Нитки вибирались досить якісні, тонкі, зі стійким забарвленням, переважали червоно-сині та червона-чорні кольори. З часом, коли на Рівненщині почали поширюватися різнокольорові композиції, почали використовувати майже усю кольорову гаму барв. Хоча особливістю вишивки нашого етнорегіону початку ХХ ст. є те, що домінуючим кольором виступає червоний. Багатоколірні вишивки. У давнину рушник використовувався як неодмінний атрибут різноманітних обрядів. У сучасному житті він не втратив свого значення. І зараз ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах.   РОЗДІЛ 2 СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ВИШИТОГО РУШНИКА 2.1. Символіка орнаментів вишитого рушника Усі існуючі орнаменти умовно поділяють на чотири групи: рослинні, геометричні, рослинно-геометризовані та зооморфні. Найстаріші орнаменти – геометричні . Їм характерна стрункість і чіткість. Переважно вони вишивалися червоними, чорними та білими нитками. У геометричному орнаменті переважають кола, хрести, ромби, горизонтальні знаки землі, хвилясті лінії води. Ці знаки дійшли до нас ще з трипільської культури. У далекому минулому вони були не тільки декоративними засобами. З прямих і хвилястих ліній, прямокутників, розеток, ромбів, кіл та інших геометричних фігур вишивальниці створювали цікаві композиції, що несли певне смислове навантаження. Значення геометричних символів давно відоме. Це були символи сонця, місяця, зорі, вогню, води, землі, кохання, життя, а також знаки добра, багатства, родючості і краси. В. Стасов зазначав: «У народів давнього світу орнамент ніколи не містив у собі жодної зайвої лінії, кожна рисочка мала тут своє певне значення... Це — складна мова, послідовна мелодія, що має свою основну причину і призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів» [24, с.67]. Водночас, вивчаючи орнаменти рушників, відчуваєш, що вони вражають ритмічною красою узорів і якоюсь таємничою, майже магічною силою, що йде від них. Наявність жіночих зображень, «дерева життя», прадавніх геометричних символів свідчить про язичницький, сакральний зміст цих образів, віддзеркалюючи прадавні праслов'янські язичницькі світоглядні уявлення, розроблену систему оберегової, заклинальної символіки. До найдавніших знаків, що символізують світотворення й світобудову, належать знаки Трійці: хрест, трикутник, шестикутна зірка, триколо, дерево життя та інші. Графіка кожного знаку лаконічна, чітка і промовиста, кожен підкреслює ту чи іншу характеристику триєдиної сили. Хрест – поширений знак орнаменту – один із найдавніших сакральних знаків, знак сонця і вогню. «Хрест є прадавнім символом поєднання сонячної батьківської та материнської енергії», - зазначає дослідниця Світлана Китова. Поєднання чоловічої енергії – вогню (зображуваної у віруваннях усіх народів вертикальним стовпом) з символом вологої жіночої енергії (зображуваної горизонтальною площиною або горизонтальним знаком), при якому обидва батьківські символи немовби зникають, зливаючись в один знак хреста – символ тримірного простору, любові, дитяти. Це знак найпершої триєдності: мінус, плюс, єдність – батько, мати, дитя. Шестикутна зірка – поєднані в ній два рівнобічні трикутники символізують єдність триєдиної позитивної чоловічої вогняної енергії, спрямованої вгору з триєдиною жіночою вологою енергією, спрямованою вниз. Отже, зірка, складаючись з двох рівнобічних трикутників, накладених один на одного, символізує трійцю. Трикутник, спрямований вгору, символізує чоловічу іпостась, спрямований вниз – жіночу, а їх поєднання – синівську іпостась, життя. Трикутник – трикутник, як символ належить до найдавніших антропоморфних знаків – відтворює частини тіла, де починається нове людське життя. Коло – у багатьох цивілізаціях аналогом хреста є коло – символ сонця, так зване солярне колесо. У язичництві та християнстві коло символізувало вищі сакральні цінності, пов’язані з культовим ставленням до неба і землі. Воно було символом нескінченності, гармонії, круговерті небесних тіл, часу, земного життя. Обидва знаки являють собою основу пізнання світобудови і часто зображуються разом (хрест у колі). Знаки хреста і кола є головними елементами орнаменту. Наші предки зображали сонце, зорю і місяць у вигляді кола або хреста. Іноді хрест у колі змінювався, перетворюючись на чотирипелюсткову квітку. Ромб – популярний знак геометричної вишивки. З чотирипелюстковою квіткою посередині ромб нагадує не тільки солярний знак – образ сонця, а ще й символ родючості землі-матері, щедро засіяної, зігрітої сонцем, щоб було життя. Восьмикутник – характерна знакова деталь українського орнаменту (вписаний у коло). Він означає Різдвяну зірку, зірку діви Марії. Восьмикутник у середньовічній теологічній системі був також знаком Хреста, де Бог представлений вісім разів. Зорі-квітки – розкидані по рушнику й зібрані в геометричний орнамент, уособлюють уявлення народу про всесвіт, як систему. Зорі, об’єднані ланцюжками, свідчать про непорушний закон об’єднаного космосу, де все упорядковане і гармонійне. Рослинна орнаментика У рослинному орнаменті переважають зображені – калина, дуб, листя, хміль, маки, виноград, чорнобривці, лілеї, троянди, ягоди. Дерево життя – один із найдавніших та широко розповсюджених орнаментальних мотивів в українському мистецтві, центральний символ, сповнений надзвичайно глибокого змісту. У слов’янській міфології світове дерево відоме як Вирій, Райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, яблуня, Небесне дерево, Дерево пізнання. Його розглядають як своєрідну модель роду людського, як організація світу в просторі та часі. У багатьох дослідників Дерево життя – це зв’язок світу земного з небесним, філософське осмислення категорії вічності – минулого, сучасного і майбутнього. Дерево утримує на своїх вітах увесь світ. Його листя торкається неба, землі і води. Дерево живить і наставляє. Саме тому воно вважається символом перемоги життя над смертю, тому наші предки поклонялись йому, наче Богові. Простежуються два варіанти зображення Дерева життя: коли воно починає рости із землі й симетрично розгалужується вгорі та коли проростає із зернини (символ жіночого начала, що несе ідею життя і родючості). Жінка часто об’єднується з деревом в одну фігуру: її плаття зливається з трикутним підніжжям дерева. Особливо багаті за будовою образи Дерева життя, що коренем тримається землі, а верхів’ям сягає неба. Часто квітуче дерево зображене з птахами-посланцями Сонця, провісниками весни, символами кохання. Калина – найулюбленіше дерево українського народу. Найпоширеніше значення калини – це символ краси, дівочості, дівочої незайманості, кохання, материнства. Червоний колір нагадує дівочу красу. Дуже часто про калину співають у весільних піснях. За популярністю символ калини не має рівних, тому це найпоширеніший образ рослинної символіки. Він репрезентує не лише красу і силу життя, а й людську долю, єдність нації, Батьківщини. Червона калина – символ козацької долі, улюблений символ визвольних змагань нашого українського народу: Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо. Найчастіше калинові мотиви використовують у весільних рушниках, і дівочих, і парубочих. Дуб – в українській міфології священне дерево, що уособлює Перуна – бога сонячної енергії, розвитку життя. Часто символізує чоловіка, родинне щастя, довголіття, еталон міцного здоров’я. Найчастіше мотиви дуба і калини зустрічаються у парубочих сорочках, які поєднують у собі символи незвичайної сили та невмирущої краси. Як свідчить дослідник С. Китова, «вінок із дубового листя й жолудів міг бути для українців тим, чим був для давніх греків вінок з лавру». Хміль – візерунки, що нагадують листя в’юнкого хмелю, відносять до весільної, молодіжної символіки, що несе значення розвитку молодого буяння любові та родючості. Хміль є символом відваги, гнучкості та розуму. Для хлопців, витися – означає бути готовим до одруження. Про це співається і в купальських піснях. Виноград наділений ознаками святості, символізує плодючість, радість і красу новоствореної сім”ї, її добробут. Сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка ростить і плекає дерево роду. Іноді виноградна грона – це символ дівчини чи нареченої, символ людської сутності Христа, так зване містичне гроно, символ нескінченності (вічності). Мак – макові квіти символізують здоров’я, радість, дівочу красу і чистоту. Мак – це символ убранства і пишності. Гарну дівчину порівнюють із маковим цвітом: «цвіте, як маків цвіт». Квіти маку вплітали у косу, щоб голова не боліла і щоб волосся було пишним. В українському фольклорі мак – символ краси і родючості, й водночас – сну та смерті. Так, чарівна короткочасність цвітіння макового цвіту – символ краси і недовговічності. «Білий світ, як маків цвіт». Греки вважали мак атрибутом бога сну Гіпнозу і його рідного брата Танатоса – бога смерті. Богиню ночі Ніке греки зображують оповитою гірляндами макового цвіту, бог сновидінь Морфей у їхній фантазії також був обсаджений маковим зіллям. В Україні мак – символ множинності – «під одним ковпаком – сімсот козаків», мізерності – у мотивах казкового збирання макових зернят. Мак являється ще й магічним символом. Віддавна люди вірили, що він захищає від зла. Освяченим маком на Маковія (14 серпня) обсівали людей і худобу. Лілея – то символ дівочих чарів, чистоти і цноти. Дівоча честь – чистота дівчини. Тому на весіллі їй накидають на голову велен (фату), щоб вона була, немов Діва Марія, пречиста. Часто на іконах Діва Марія зображена з лілеєю в руках. Троянда – символ краси та дівочої чистоти. Це улюблена квітка українців. Троянди завжди садили під вікнами. Квітку використовували у весільних обрядах. У весільній пісні, коли молодій розчісують косу, то голову прикрашають квітами рожі. Вінок з троянд – символізує здоров’я: як квіти в’януть, так і людина никне Жінка, яка віддана заміж у далеку сторону, пускає по воді букет із рож. У дослідниці Світлани Китової в християнській традиції троянда є квіткою, що нагадує людям про райське існування. Натомість її колючки – про гріхопадіння людини. Саме своїми колючками вона нагадує людям про втрачений рай. Троянда – знак покірності, терпіння і мовчання, пов’язана із середньовічним культом Діви Марії. За кількістю пелюсток у квітці визначалися християнські чесноти: п’ятипелюсткова троянда була символом мовчання, шестипелюсткова – єдності, рівноваги і щастя, семипелюсткова – святості й довершеності, восьмипелюсткова означала відродження – новий восьмий день творення і тим самим вічне життя і благодать [7; с. 17]. Орнаментика зооморфна Широко використовується також зооморфна орнаментика. На стародавніх вишиваних рушниках часто зустрічаються образи птахів: голуба, зозулі, пави, сокола, ластівки, соловейка. Цікавість до птахів існує з погляду етнокультурних традицій. Надзвичайно багато обрядів, легенд, пісень, що свідчать про ставлення до них. Вважалося, що птахи допомагають у битвах, хліборобській праці, мисливстві, родинному житті. Птах символізує людську душу. За повір’ям душа прилітає пташкою до новонародженої дитини і відлітає коли людина помирає. Птахи поєднують земне і небесне. Вони мають багато спільного з сонцем. Коли восени сонце спадає, вони відлітають у вирій. Навесні, коли сонце зростає, – повертаються з вирію. Сокіл – символ хоробрості, розуму, чоловічої краси, сили. Сокіл порівнюється із хлопцем: Ой летів сокіл з Києва на двір. Соколе ясен, паничу красен, Василю. Лебідь. Символом другої, жіночої іпостасі, є гуси й лебеді. При тім, білий лебідь є символом дівчини, а сірі гуси – заміжніх жінок. Лебідь – «святий птах», його краса породила безліч легенд про дів-лебідок. Вважалось, що після втрати людського тіла, душі набирали вигляду птахів і продовжували жити у потойбіччі, маючи можливість завітати в гості, відвідати своїх близьких чи обмінятись вітанням через інших птахів. Голуб – у слов’ян символ ласки, кохання та подружньої злагоди. Дослідники підкреслюють, що це, мабуть єдиний знак – носій позитивного навантаження. Голуба називають «Божою птицею», «жертовним птахом». Він є символом чистоти, очищення, подружньої вірності («Любітеся, як пара голубів»). Пара голубів – це головний атрибут шлюбно-ритуальних обрядів. Голуб у народних віруваннях – посередник між Богом і людьми. Це Дух Святий. Ластівка – у давніх слов’ян брала важливу участь у долі людини. Своє гніздечко вона будувала поблизу житла людини. В народі існує повір’я: хто зруйнує гніздо ластівки, в того обличчя вкриється ластовинням. Ластівка – «чиста пташка», наділена жіночою символікою. У наших предків уособлювала матір, материнський дух. Ластівка приносить на своїх крилах радість, весну, свято, благополуччя. Щастя тому дому, де ластівка в’є гніздо. Зозуля – віщий символ, який втілює печаль і материнську безтурботність. Кажуть нічого немає, щоб не знала зозуля. Вона знає, коли приходить літо, скільки років земного життя відміряно людині і
Перегляд файлу

1

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти Рівненського міськвиконкому

Рівненське територіальне відділення МАН України

 

Відділення «Історії»

Секція: «Етнології»

 

ВИШИТИЙ РУШНИК ЯК СИМВОЛ І ОБЕРІГ В УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ

 

 

 

Наукова робота:

учениці 8  класу

Кашецької Олени Сергіївни

Шубківського ліцею

Вихованки гуртка «Етнологія» РМАНУ

 

Наукові керівники:

Бондарчук Ярослава Аркадіївна

директор Шубківського ліцею, учитель образотворчого мистецтва

Сокаль Валентина Анатоліївна

керівник гуртка «Етнологія» РМАНУ

кандидат педагогічних наук,  доцент НУВГП.

 

 

Рівне-2022


ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                                       3

РОЗДІЛ 1.ВИСВІТЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВИШИТОГО РУШНИКА В УКРАЇНСЬКІЙ ЕНОЛОГІЇ………………………………………………………6

1.1. Вишивка як традиційне ремесло українців………………………………..6

1.2 Український вишитий рушник, як  символ України……  ……………..10

Висновки до Розділу 1……………………………………………………………13

РОЗДІЛ 2 СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ВИШИТОГО РУШНИКА

2.1. Символічне значення орнаментів вишитого рушника……………...14

2.2.  Види українських рушників за функціональним призначенням….22

Висновки до розділу 2………………………………………………………….28

РОЗДІЛ 3 ЕТНОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИШИТОГО РУШНИКА ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В ОБРЯДАХ……………………………….…………29

3.1 Особливості вишитих рушників Рівненщини……………………..……29

3.2. Символіка вишитого рушника в українській родинній обрядовості…32

Висновки до розділу 3…………………………………………………………….37

ВИСНОВКИ                                                                                                              38

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ                                                     42

 

ДОДАТКИ                                                                                                                

 

 

 


ВСТУП

Актуальність теми дослідження.

В останні роки більшість розвинених держав, а також культурна та наукова спільнота світу стурбовані наростаючим негативним впливом глобалізації на національні надбання людства. У зв’язку з цим одним із напрямів роботи щорічного масштабного всесвітнього форуму працівників науки, культури та освіти Генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі є контроль за збереженням надбань духовної і матеріальної культури.

Сучасний стан розвитку нашого суспільства помітний зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної давнини, усвідомленням необхідності збереження традиційного народного мистецтва як генофонду його духовності. Адже, звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів і жанрів – це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій, це відродження українського народу.

Формування національної, громадянської свідомості, культури й духовної особистості починається з поглибленого вивчення матеріальної культури народу, його традицій, звичаїв, втілених у творах декоративно-ужиткового мистецтва. Одним із засобів національного виховання

Одним із життєдайних джерел духовності українців є народна вишивка. Вона є відображенням певного світогляду, віри у надприродні сили, знань, вмінь, надбань, звичаїв, і традицій наших пращурів, рівня їх культурного розвитку, високої майстерності та любові до прекрасного .

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що, незважаючи на пожвавлення інтересу до народних ремесел,  діяльності майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, які продовжують й відроджують давні традиції виготовлення рушників, їхній життєвий і творчий шлях, а також технологічні особливості процесу створення вишитих регіональних рушників (а саме – їхні традиційні та авторські техніки) мало дослідженні.

Про унікальні роботи народних майстринь часто не знають, а захоплюються переважно сувенірною продукцією самодіяльних умільців, які поверхнево опановують прийоми традиційного ремесла й не без успіху витісняють автентичних носіїв етно-мистецької традиції.

Вишивка в Україні – один з найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості. У виробах українських вишивальниць захоплює піднесений світ краси та фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхненних образів, закорінений у язичництві, у звичаях та уявленнях наших предків.

Вибір цієї теми дослідження зумовлений прагненням донести духовний образ українців у виготовленні своєрідних вишитих рушників, їх використання у обрядовості та у побуті, що допоможе усвідомити важливість збереження та поширення української етнології. Українці повинні знати особливості регіонального виготовлення вишитих рушників, їх використання в обрядовості.

Усі вишиті речі, наповнені символічним змістом орнаментів, виступають своєрідними оберегами у житті українського народу. Серед них особливе місце посідає вишиваний український рушник.

Об’єкт дослідження: вишитий рушник

Предмет дослідження: етнологічні особливості вишитого рушника як символа  і оберега.

Мета роботи: проаналізувати сакральний зміст вишитого рушника, дослідити використання вишитого рушника як символа  іоберега в українській родині,

Відповідно до мети наукового дослідження нами визначені такі основні завдання:

- дослідити історію виготовлення рушників;

- узагальнити техніки вишивання та символічне значення вишитого рушник

- проаналізувати етнологічні особливості вишитого рушника Рівненщини.

- визначити регіональні особливості та види вишитих рушників за призначенням.

- шляхом збирання і систематизації польових матеріалів, з'ясувати значення вишитого рушника в родинній обрядовості, як символа і оберега;

- систематизувати матеріали власних етнологічних досліджень.

Практичне значення роботи. Матеріали дослідження можуть бути використані на уроках народознавства, образотворчого мистецтва, трудового навчання в підготовці виховних заходів етнопедагогічного та народознавчого характеру на зазначену тематику, розробці методичних рекомендації щодо виготовлення вишитого рушника для використання у різних обрядах, в наступних дослідженнях та наукових роботах.

Методи дослідження включають в себе принципи історизму, об`єктивного підходу до висвітлення минулого, що базується на пріоритеті задокументованих фактів, та на комплексному використанні джерел у поєднанні зі спеціальними методами фольклорно-етнологічних досліджень, а саме: ретроспективного, порівняльного і комплексного аналізу, класифікації, систематизації, узагальнення матеріалів польових досліджень, метод інтерв’ю. Застосування саме цих методів дозволило висвітлити питання використання вишитого рушника у побуті та обрядовості українців, як символа та оберега.

Наукова новизна: при проведенні дослідження були отримані нові факти щодо використання вишитого рушника у різних обрядах на Рівненщині.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків.


РОЗДІЛ 1

ВИСВІТЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВИШИТОГО РУШНИКА В УКРАЇНСЬКІЙ ЕНОЛОГІЇ

1.1. Вишивка як традиційне ремесло українців

В українському суспільстві сьогодні є надзвичайно великий запит на історію та народні традиції, зокрема, з'явилася шалена мода на вишиванки. Нині ми спостерігаємо переосмислення культурних традицій, коли окремий предмет, навіть якщо він давно вийшов з ужитку, стає дорогоцінною пам'яткою, духовне значення якої з плином часу зростає.

Вивчення народної символіки для історії та етнографії є важливим джерелом розуміння духовного життя народу, а через нього і усвідомлення рушійних сил багатьох історичних подій. Вишивці властива інформативна та комунікативна функції. Барвисті орнаменти не просто малюнки, а змістовні знаки-символи, що впродовж часів зазнавали змін та перетворень. Художня мова орнаментів така ж багата, як і мова народної поетичної творчості. В орнаментальних знаках можна вбачати своєрідну прамову, читати у вишиваних текстах про важливі події суспільного життя.

Одним із життєдайних джерел духовності українців є народна вишивка. Вона є відображенням певного світогляду, віри у надприродні сили, знань, вмінь, надбань, звичаїв, і традицій наших пращурів, рівня їх культурного розвитку, високої майстерності та любові до прекрасного [10].

Підкреслимо, що дослідження питань регіональних аспектів української вишивки є предметом аналізу багатьох науковців. Фундаментальний розгляд традиційної української вишивки здійснила Т.Кара-Васильєва. Вишивку в усіх її різновидах, як поширений вид народної творчості, ретельно проаналізувала Р.Захарчук-Чугай. Особливості орнаментики в українському вишиванні відстежив М.Селівачов. Безпосередньо вишивка Рівненського Полісся та Волині акцентується у дослідженнях А.Українець, С.Шевчука та ін. З культурологічного погляду аналіз творчого доробку народних майстрів вишивального промислу Рівненської обл. представлених у фундаментальних дослідженнях «Декоративно- прикладне мистецтво Рівненщини» та монографії С.Виткалова «Рівненщина: культурно- мистецький потенціал в парадигмах сучасності» та ін.

Рівненщина становить більшу частину етнокультурного регіону «Полісся» та частину «Волині». З давніх часів ця земля славиться мистецькими талантами, самобутніми народними традиціями. Чимала кількість дослідників, науковців доклали своєї праці, щоб увіковічнити культурну спадщину українського мистецтва. Народна вишивка Полісся стає об’єктом глибокого наукового дослідження у працях Д. Гуменної, О. Діденко, С. Китової, А. Кульчицької, Ю. Мельничука, О. Найдена,  О. Пчілки, Б. Рибакова, Н. Сивачук,  Є. Шевченка, В. Щербаківського та ін.. Певною мірою це питання розглядалося у ґрунтовних працях таких науковців, як Л. Лиганова, Р. Захарчук-Чугай, Т. Ніколаєва, О. Косміна, В. Білецька, М. Білан та Г. Стельмащук тощо.

Дані археологічних розкопок і свідчення мандрівників і літописців підтверджують, що вишивання як вид мистецтва в Україні існує з часів енеоліту. Стародавні історики, в тому числі Геродот, стверджували, що у могилах перших століть нашої ери були знайдені залишки вовняного одягу, прикрашеного багатоколірними вишивками [9]. У Мартинівському скарбі на Черкащині знайдені срібні бляшки з фігурками чоловіків, датовані VI століттям, вказують на подібність одягу і вишивки українського народного костюма середньовіччя і нового часу [13]. Скіфи були обізнані у мистецтві вишивки. Кілька уцілілих фрагментів тканих виробів свідчать, що одяг декорували орнаментами, виконаними техникою стьобання. Найкраще збережені клаптики тканини з Рижанівського кургану мають візерунок у вигляді восьмипелюсткової розетки [6]. Вишиті сорочки існували також і за часів Київської Русі, що підтверджено літописами, а також зображеннями на фресках Софійського собору у Києві. У XVII ст. вишивка збагатилася рослинним орнаментом. З XVII-XVIII ст. до сьогодні збереглася достатня кількість оригінальних пам'яток народної вишивки.

Історики досі вагаються, називаючи приблизний час започаткування ремесла вишивання. В одному дослідники суголосні: в добу палеоліту вишиванка вже була популярною та високо шанувалась серед наших пращурів.

Усі вишиті речі, наповнені символічним змістом орнаментів, виступають своєрідними оберегами у житті українського народу. Серед них особливе місце посідає вишиваний український рушник.

Найдавніший рушник, знайдений на території України, датується кінцем X століття, на полотнищі якого збереглися лише сліди вишивки, тобто проколи від голки. Відомо також, що в XI ст. сестра Володимира Мономаха Ганна відкрила школу, де навчалися вишивати і шляхетні дівчата, і бідні поселянки. З тих часів відоме вишивання на дорогих тканинах золотом, сріблом та червоним шовком.

Тканий і вишиваний рушник, як і настінне малювання, кераміка, різьблені і мальовані меблі, килими та інші види народного мистецтва досягли найвищого розвитку в козацьку добу на Наддніпрянській Україні. Це пояснюється високим суспільним розвитком цього краю. Родючі ґрунти, розвинена мережа торговельних шляхів, величезні природні багатства сприяли розвитку всіх галузей народної культури [10]. Ці факти зайвий раз доводять, що вишиванка пройшла тернистий шлях крізь віки, щоб залишитись взірцем патріотизму для мільйонів українців зараз.

Як відзначає дослідник Юрій Мельничук, орнаменти, символи, знаки, нанесені на рушниках, не лише передають інформацію про якісь конкретні факти з історії народу (хоча подібна інформація там у певній мірі має місце), а й інформує про планетарну та космічну ґенезу, створення Людини та про інші форми Життя. Ці полотняні криптограми, котрі зуміли зберегти та донести до наших днів українські жінки як хранительки глибокої традиції, містять коди- ключі до розуміння того, за якими законами Творець збудував цей Світ.

Коли вникнути в суть вишивання, простежити форми цього мистецтва від давніх часів до днів нинішніх, то вимальовується яскрава картина самопізнання роду й народу. Кожен елемент, який висвітлюється у барвах, лініях сягає глибинного світовідчуття далеких предків. Саме жінки створювали ці воістину міфологічні предмети, котрі належать реальності як предмети побуту і водночас виходять за рамки буденності завдяки характеру своїх художніх образів.

За давніх часів та чи інша символіка використовувалася вишивальницями з конкретною інформативною метою, завжди несла певне смислове навантаження.

Вишивка Рівненського і Житомирського Полісся зберегла в своїх червоних ромбах і розетках архаїчні корені ритуально-побутового призначення і характерні давні орнаменти і композиції. Саме поліщуки зберегли найдавніші техніки вишивання, що імітують ткані орнаменти – занизування, заволікання, затикання.

Люди і народи завжди цінують те, що втрачають. Орнаменти, які донині використовуються в побуті, зігрівають наші тіла і свідомість гармонією краси, доцільності і мудрості. Усі вишиті речі, наповнені символічним змістом орнаментів, виступають своєрідними оберегами у житті українського народу. Серед них особливе місце посідає вишиваний український рушник.

Вишивка сьогодні живе повнокровним життям, прикрашає сучасний інтер’єр, одяг, надаючи йому своєрідності та неповторності. До невичерпних джерел народного вбрання постійно звертаються і черпають у ньому наснагу модельєри, конструктори, художники.

Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – це геометризований метод зображення краси. Вишивка зберігала іконографічне багатство давніх архаїчних магічних мотивів. Колективний досвід відбиває складною мовою вишивального мистецтва свій власний народний світогляд. Тут магічне та естетичне виступає в єдиному синтетичному взаємозв'язку.

За останнє століття вишивання відділилося від утилітарного домашнього заняття, перейшовши в сферу естетичного. Багатство технік, розмаїття мотивів, вишуканий колорит і безліч семантичних загадок не дозволяють назвати вишивку ні промислом, ні ремеслом. Традиційна народна вишивка вже давно належить до мистецтва і є невід'ємною складовою культурного надбання всього світу.

У давні часи процес вишивання можна було назвати ритуалом – за нього брались у визначені дні, із чистими світлими думками, закладаючи позитивну енергію в свою працю. Характерно, що тоді жінки не копіювали чужі візерунки, не відшивали їх з інших виробів чи схем. Їхні роботи були індивідуальними. Жінка володіла «мовою» орнаментального письма, де через кольори, лінії, візерунки створювала абсолютно унікальну річ, закодовану на добру долю для себе чи рідної людини. А от відшити чужий узор для сорочки, наприклад, означало взяти на себе чужу долю.

У давнину вишивання було виключно жіночою справою. Газдині бралися за вишивку переважно взимку. З весни і до осені готували для цього полотно. Прядиво робили з льону або конопель. І це була досить важка  праця.

«Не роби гірше, використовуй досвід і традиції предків,» – народна мудрість, яку потрібно пам’ятати для створення дійсно витворів мистецтва, а не кітчу, естетично цінних, які не замінюють красу на її знак.

1.2.  Український вишитий рушник, як  символ України

. На Чернігівщині, яка була частиною Гетьманської України, на основі орнаментики місцевого тканого рушника з'явився відомий, поширений по всій Східній Україні, так званий кролевецький рушник. У середині XIX ст. він набуває такої художньої досконалості, що завойовує собі славу як на місцевих річних ярмарках, так і по всій Україні та за її межами. Так, у 1936 р. на міжнародній виставці в Парижі кролевецький рушник виборов золоту медаль. З тих пір його експонують у Франції, Німеччині, Японії, Австралії, США, Канаді, він прикрашає королівські палаци багатьох європейських держав [3,5,8,9].

Виготовлення рушника пройшло довгий шлях від звичайного шматка полотна до високохудожнього твору. У ньому відбилася індивідуальна та колективна творчість нашого народу. Понад 100 технік вишивки і понад 20 технік ткацтва використовують народні майстри при виготовленні рушника.

У давнину рушник використовувався як неодмінний атрибут різноманітних обрядів. У сучасному житті він не втратив свого значення. І зараз ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах.

Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки.

Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення. Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України. Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі

Семантика вишитих рушників полягає у тому, що шматок домотканого полотна певного розміру, оздоблений вишивкою, виконує обрядово-ритуальну, естетичну та утилітарну функції. При цьому розмір та форма рушника, а також мотиви орнаменту завжди є традиційними. Основною ознакою приналежності рушника до тієї чи іншої типологічної групи виступає топографія нанесення орнаменту.

На усій території України широкого вжитку набули вишиті рушники, що використовувалися не тільки щодень, а й виготовлялися для обрядових дій та святкового оздоблення інтер’єрів української оселі. Рушники виготовляли з домотканих тканин – лляного або конопляного полотна, пізніше – перкалю [5; 22].

На Рівненщині зустрічаються рушники, в основі композиційного вирішення яких лежать різної ширини поперечні геометризовані орнаментальні смуги. Вони розміщуються у нижній частині рушника і несуть основне естетичне і смислове навантаження, а центральне поле залишається чистим. Подекуди ці смуги ущільнюються або ж розріджуються і тим самим утворюють орнаментальні комплекси, що промовляють своєю знаковою мовою. У нашому краї побутують орнаментальні мотиви-смуги, що складаються з однієї, двох чи трьох полос візерунків. Сіре чи біле тло полотна, у свою чергу, органічно вписується у композицію орнаментальних геометричних мотивів. У сучасних умовах безмежна фантазія вишивальниць, що реконструюють найкращі зразки орнаментальних мотивів на полотні і тим самим зберігають етнокультурну Полісся й Волині, дозволяє створити на їх основі високохудожні мистецькі шедеври.

Особливості декорування святкових рушників Рівненщини, виготовлених на початку ХХ ст., можемо прослідкувати на основі збірки Рівненського обласного краєзнавчого музею (РОКМ). Характерними ознаками вишивки на них є орнаментальна та декоративна виразність, смак у доборі кольорів. Емоційне навантаження у більшості візерунків створює червоний колір, котрий відіграє важливу формоутворюючу роль: чергування червоного орнаменту та білого тла вносить у вишивку додаткову ритмічність і красу. Заслуговує на увагу вміння народних майстринь на основі не багатьох елементів створювати різноманітні варіації орнаментальних мотивів.

Серед геометричної орнаментики найчастіше на рушниках зустрічаються мотиви ромбів, трикутників, зірок тощо. Ці знаки носять смислове навантаження давньої архаїки, в яких можна прочитати взаємодію жіночих та чоловічих начал, їх місію у продовженні роду, архетипи засіяного поля та усю філософію календарної і сімейної обрядовості. Зустрічаються солярні (сонячні) та люнарні (місячні) знаки. Серед солярних знаків особливе значення надавалося хресту і сварзі, в якій заломлені сонячні промені ідентифікували рух у сторону добра чи зла. Усе залежало від сакрального призначення рушника. У північних районах області можна віднайти вишиті знаки часів давнього слов’янства – зірки «іглії», «обережника» чи «папоротника».

У 20-30-х рр. ХХ ст. на вишитих рушниках також домінують рослинні чи рослинно- геометризовані орнаментальні смуги. Часто зустрічається й антропоморфні, зооморфні та орнітоморфні зображення, запозиченні переважно з друкованих видань початку ХХ ст. На багатьох рушниках вишиті стилізовані постаті жінок із піднятими вгору руками, тварини, дерева, рослини, птахи. Зустрічається зображення птахів в оточенні кущів ягід, квітів, поруч із людьми. Але найчастіше вони розміщуються парами, по обидва боки композиції. Серед них можемо розпізнати павичів, голубів, солов’їв, ластівок та інших птахів. У цьому контексті варто звернути увагу на одну деталь: як правило вишивальниці намагалися розміщувати пташок на полотні «дзьобик у дзьобик» і обов’язково в кронах чи на гілках дерев – «щоб рід не переводився».

Дуже цікавими є рушники із зображенням собак та півнів, з якими пов’язано багато народних переказів та повір’їв. На деяких спостерігаємо побутові сцени – жінку з домашньою птицею, фігури людей, розташованих попарно чи рядами, окремі з них ведуть на повідку собак. Зустрічаються сюжети з церквами на тлі природи. Подекуди на рушниках зазначаються дати створення виробу, а також прізвище та ім’я автора.

Висновок до розділу 1.

Отже, одним із життєдайних джерел духовності українців є народна вишивка. Вона є відображенням певного світогляду, віри у надприродні сили, знань, вмінь, надбань, звичаїв, і традицій наших пращурів, рівня їх культурного розвитку, високої майстерності та любові до прекрасного.

На усій території України широкого вжитку набули вишиті рушники, що використовувалися не тільки щодень, а й виготовлялися для обрядових дій та святкового оздоблення інтер’єрів української оселі. Рушники виготовляли з домотканих тканин – лляного або конопляного полотна, пізніше – перкалю.

У минулому столітті як у містах, так і у селах Полісся й Волині використовували для вишивки бавовняні, вовняні та шовкові нитки. У нашому регіоні широко застосовували бавовняні нитки, що мали назву «горина», «заполоч». Нитки вибирались досить якісні, тонкі, зі стійким забарвленням, переважали червоно-сині та червона-чорні кольори. З часом, коли на Рівненщині почали поширюватися різнокольорові композиції, почали використовувати майже усю кольорову гаму барв. Хоча особливістю вишивки нашого етнорегіону початку  ХХ ст. є те, що домінуючим кольором виступає червоний. Багатоколірні вишивки.

У давнину рушник використовувався як неодмінний атрибут різноманітних обрядів. У сучасному житті він не втратив свого значення. І зараз ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах.


РОЗДІЛ 2

СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ВИШИТОГО РУШНИКА

2.1. Символіка орнаментів вишитого рушника

Усі існуючі орнаменти умовно поділяють на чотири групи: рослинні, геометричні, рослинно-геометризовані та зооморфні. Найстаріші орнаменти – геометричні . Їм характерна стрункість і чіткість. Переважно вони вишивалися червоними, чорними та білими нитками. У геометричному орнаменті переважають кола, хрести, ромби, горизонтальні знаки землі, хвилясті лінії води. Ці знаки дійшли до нас ще з трипільської культури. У далекому минулому вони були не тільки декоративними засобами. З прямих і хвилястих ліній, прямокутників, розеток, ромбів, кіл та інших геометричних фігур вишивальниці створювали цікаві композиції, що несли певне смислове навантаження. Значення геометричних символів давно відоме. Це були символи сонця, місяця, зорі, вогню, води, землі, кохання, життя, а також знаки добра, багатства, родючості і краси.

В. Стасов зазначав: «У народів давнього світу орнамент ніколи не містив у собі жодної зайвої лінії, кожна рисочка мала тут своє певне значення... Це — складна мова, послідовна мелодія, що має свою основну причину і призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів» [24, с.67]. Водночас, вивчаючи орнаменти рушників, відчуваєш, що вони вражають ритмічною красою узорів і якоюсь таємничою, майже магічною силою, що йде від них. Наявність жіночих зображень, «дерева життя», прадавніх геометричних символів свідчить про язичницький, сакральний зміст цих образів, віддзеркалюючи прадавні праслов'янські язичницькі світоглядні уявлення, розроблену систему оберегової, заклинальної символіки.

До найдавніших знаків, що символізують світотворення й світобудову, належать знаки Трійці: хрест, трикутник, шестикутна зірка, триколо, дерево життя та інші. Графіка кожного знаку лаконічна, чітка і промовиста, кожен підкреслює ту чи іншу характеристику триєдиної сили.

Хрест – поширений знак орнаменту – один із найдавніших сакральних знаків, знак сонця і вогню. «Хрест є прадавнім символом поєднання сонячної батьківської та материнської енергії», - зазначає дослідниця Світлана Китова.

Поєднання чоловічої енергії – вогню (зображуваної у віруваннях усіх народів вертикальним стовпом) з символом вологої жіночої енергії (зображуваної горизонтальною площиною або горизонтальним знаком), при якому обидва батьківські символи немовби зникають, зливаючись в один знак хреста – символ тримірного простору, любові, дитяти. Це знак найпершої триєдності: мінус, плюс, єдність – батько, мати, дитя.

Шестикутна зірка – поєднані в ній два рівнобічні трикутники символізують єдність триєдиної позитивної чоловічої вогняної енергії, спрямованої вгору з триєдиною жіночою вологою енергією, спрямованою вниз. Отже, зірка, складаючись з двох рівнобічних трикутників, накладених один на одного, символізує трійцю. Трикутник, спрямований вгору, символізує чоловічу іпостась, спрямований вниз – жіночу, а їх поєднання – синівську іпостась, життя.

Трикутник – трикутник, як символ належить до найдавніших антропоморфних знаків – відтворює частини тіла, де починається нове людське життя.

Коло – у багатьох цивілізаціях аналогом хреста є коло – символ сонця, так зване солярне колесо. У язичництві та християнстві коло символізувало вищі сакральні цінності, пов’язані з культовим ставленням до неба і землі. Воно було символом нескінченності, гармонії, круговерті небесних тіл, часу, земного життя. Обидва знаки являють собою основу пізнання світобудови і часто зображуються разом (хрест у колі). Знаки хреста і кола є головними елементами орнаменту. Наші предки зображали сонце, зорю і місяць у вигляді кола або хреста. Іноді хрест у колі змінювався, перетворюючись на чотирипелюсткову квітку.

Ромб – популярний знак геометричної вишивки. З чотирипелюстковою квіткою посередині ромб нагадує не тільки солярний знак – образ сонця, а ще й символ родючості землі-матері, щедро засіяної, зігрітої сонцем, щоб було життя.

Восьмикутник – характерна знакова деталь українського орнаменту (вписаний у коло). Він означає Різдвяну зірку, зірку діви Марії. Восьмикутник у середньовічній теологічній системі був також знаком Хреста, де Бог представлений вісім разів.

Зорі-квітки – розкидані по рушнику й зібрані в геометричний орнамент, уособлюють уявлення народу про всесвіт, як систему. Зорі, об’єднані ланцюжками, свідчать про непорушний закон об’єднаного космосу, де все упорядковане і гармонійне.

Рослинна орнаментика

У рослинному орнаменті переважають зображені – калина, дуб, листя, хміль, маки, виноград, чорнобривці, лілеї, троянди, ягоди.

Дерево життя – один із найдавніших та широко розповсюджених орнаментальних мотивів в українському мистецтві, центральний символ, сповнений надзвичайно глибокого змісту.

У слов’янській міфології світове дерево відоме як Вирій, Райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, яблуня, Небесне дерево, Дерево пізнання. Його

розглядають як своєрідну модель роду людського, як організація світу в просторі та часі.

У багатьох дослідників Дерево життя – це зв’язок світу земного з небесним, філософське осмислення категорії вічності – минулого, сучасного і майбутнього. Дерево утримує на своїх вітах увесь світ. Його листя торкається неба, землі і води. Дерево живить і наставляє. Саме тому воно вважається символом перемоги життя над смертю, тому наші предки поклонялись йому, наче Богові.

Простежуються два варіанти зображення Дерева життя: коли воно починає рости із землі й симетрично розгалужується вгорі та коли проростає із зернини (символ жіночого начала, що несе ідею життя і родючості). Жінка часто об’єднується з деревом в одну фігуру: її плаття зливається з трикутним підніжжям дерева. Особливо багаті за будовою образи Дерева життя, що коренем тримається землі, а верхів’ям сягає неба. Часто квітуче дерево зображене з птахами-посланцями Сонця, провісниками весни, символами кохання.

Калина – найулюбленіше дерево українського народу. Найпоширеніше значення калини – це символ краси, дівочості, дівочої незайманості, кохання, материнства. Червоний колір нагадує дівочу красу. Дуже часто про калину співають у весільних піснях. За популярністю символ калини не має рівних, тому це найпоширеніший образ рослинної символіки. Він репрезентує не лише красу і силу життя, а й людську долю, єдність нації, Батьківщини. Червона калина – символ козацької долі, улюблений символ визвольних змагань нашого українського народу:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо.

Найчастіше калинові мотиви використовують у весільних рушниках, і дівочих, і парубочих.

Дуб – в українській міфології священне дерево, що уособлює Перуна – бога сонячної енергії, розвитку життя. Часто символізує чоловіка, родинне щастя, довголіття, еталон міцного здоров’я.

Найчастіше мотиви дуба і калини зустрічаються у парубочих сорочках, які поєднують у собі символи незвичайної сили та невмирущої краси. Як свідчить дослідник С. Китова, «вінок із дубового листя й жолудів міг бути для українців тим, чим був для давніх греків вінок з лавру».

Хміль – візерунки, що нагадують листя в’юнкого хмелю, відносять до весільної, молодіжної символіки, що несе значення розвитку молодого буяння любові та родючості. Хміль є символом відваги, гнучкості та розуму. Для хлопців, витися – означає бути готовим до одруження. Про це співається і в купальських піснях.

Виноград наділений ознаками святості, символізує плодючість, радість і красу новоствореної сім”ї, її добробут. Сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка ростить і плекає дерево роду.  Іноді виноградна грона – це символ дівчини чи нареченої, символ людської сутності Христа, так зване містичне гроно, символ нескінченності (вічності).

Мак – макові квіти символізують здоров’я, радість, дівочу красу і чистоту. Мак – це символ убранства і пишності. Гарну дівчину порівнюють із маковим цвітом: «цвіте, як маків цвіт». Квіти маку вплітали у косу, щоб голова не боліла і щоб волосся було пишним. В українському фольклорі мак – символ краси і родючості, й водночас – сну та смерті. Так, чарівна короткочасність цвітіння макового цвіту – символ краси і недовговічності. «Білий світ, як маків цвіт». Греки вважали мак атрибутом бога сну Гіпнозу і його рідного брата Танатоса – бога смерті. Богиню ночі Ніке греки зображують оповитою гірляндами макового цвіту, бог сновидінь Морфей у їхній фантазії також був обсаджений маковим зіллям. В Україні мак – символ множинності – «під одним ковпаком – сімсот козаків», мізерності – у мотивах казкового збирання макових зернят. Мак являється ще й магічним символом. Віддавна люди вірили, що він захищає від зла. Освяченим маком на Маковія (14 серпня) обсівали людей і худобу.

Лілея – то символ дівочих чарів, чистоти і цноти. Дівоча честь – чистота дівчини. Тому на весіллі їй накидають на голову велен (фату), щоб вона була, немов Діва Марія, пречиста. Часто на іконах Діва Марія зображена з лілеєю в руках.

Троянда – символ краси та дівочої чистоти. Це улюблена квітка українців. Троянди завжди садили під вікнами. Квітку використовували у весільних обрядах. У весільній пісні, коли молодій розчісують косу, то голову прикрашають квітами рожі.

Вінок з троянд – символізує здоров’я: як квіти в’януть, так і людина никне Жінка, яка віддана заміж у далеку сторону, пускає по воді букет із рож.

У дослідниці Світлани Китової в християнській традиції троянда є квіткою, що нагадує людям про райське існування. Натомість її колючки – про гріхопадіння людини. Саме своїми колючками вона нагадує людям про втрачений рай. Троянда – знак покірності, терпіння і мовчання, пов’язана із середньовічним культом Діви Марії. За кількістю пелюсток у квітці визначалися християнські чесноти: п’ятипелюсткова троянда була символом мовчання, шестипелюсткова – єдності, рівноваги і щастя, семипелюсткова – святості й довершеності, восьмипелюсткова означала відродження – новий восьмий день творення і тим самим вічне життя і благодать [7; с. 17].

Орнаментика зооморфна

Широко використовується також зооморфна орнаментика. На стародавніх вишиваних рушниках часто зустрічаються образи птахів: голуба, зозулі, пави, сокола, ластівки, соловейка. Цікавість до птахів існує з погляду етнокультурних традицій. Надзвичайно багато обрядів, легенд, пісень, що свідчать про ставлення до них. Вважалося, що птахи допомагають у битвах, хліборобській праці, мисливстві, родинному житті. Птах символізує людську душу. За повір’ям душа прилітає пташкою до новонародженої дитини і відлітає коли людина помирає. Птахи поєднують земне і небесне. Вони мають багато спільного з сонцем. Коли восени сонце спадає, вони відлітають у вирій. Навесні, коли сонце зростає, – повертаються з вирію.

Сокіл – символ хоробрості, розуму, чоловічої краси, сили. Сокіл порівнюється із хлопцем:

Ой летів сокіл з Києва на двір.

Соколе ясен, паничу красен, Василю.

Лебідь. Символом другої, жіночої іпостасі, є гуси й лебеді. При тім, білий лебідь є символом дівчини, а сірі гуси – заміжніх жінок. Лебідь – «святий птах», його краса породила безліч легенд про дів-лебідок. Вважалось, що після втрати людського тіла, душі набирали вигляду птахів і продовжували жити у потойбіччі, маючи можливість завітати в гості, відвідати своїх близьких чи обмінятись вітанням через інших птахів.

Голуб – у слов’ян символ ласки, кохання та подружньої злагоди. Дослідники підкреслюють, що це, мабуть єдиний знак – носій позитивного навантаження. Голуба називають «Божою птицею», «жертовним птахом». Він є символом чистоти, очищення, подружньої вірності («Любітеся, як пара голубів»). Пара голубів – це головний атрибут шлюбно-ритуальних обрядів. Голуб у народних віруваннях – посередник між Богом і людьми. Це Дух Святий.

Ластівка – у давніх слов’ян брала важливу участь у долі людини. Своє гніздечко вона будувала поблизу житла людини. В народі існує повір’я: хто зруйнує гніздо ластівки, в того обличчя вкриється ластовинням. Ластівка –

«чиста пташка», наділена жіночою символікою. У наших предків уособлювала матір, материнський дух. Ластівка приносить на своїх крилах радість, весну, свято, благополуччя. Щастя тому дому, де ластівка в’є гніздо.

Зозуля – віщий символ, який втілює печаль і материнську безтурботність. Кажуть нічого немає, щоб не знала зозуля. Вона знає, коли приходить літо, скільки років земного життя відміряно людині і що робить козак в чужій стороні. А якщо загине, то зозуля сяде в головоньках, оплаче, як сестра брата, а потім летить з цією звісткою до матері. Кування зозулі – символ плачу, горя. Із зозулею порівнюють дівчину, покинуту коханим. Це символ самотності, безрідності. Побутує думка, що рушники з мотивами птахів, схожими на зозулю, яка схилилася до калинових кетягів, чіпляли на могильні хрести.

Соловей – символ радості, молодості, веселощів, наділений епітетом «вільна пташка». Якщо вона перестає співати, це характеризує молодця, котрий втратив свою доля та радість. Зозуля і соловей найчастіше зображуються на дівочих рушниках. Їх вишивають на гілці калини, що символізує продовження роду.

Пава – найбільш архаїчний християнський образ вишивки. «Тисячі очок» на павичевому хвості інколи використовують, як символ «всевидящої» Церкви, а звичка птаха повільно ходити-виступати – зробила його й символом мирської гордині та самозакоханості. Ці поважні птахи є ще й символом величі, спокою та сімейного благополуччя. Вишивали птахів у парі. Птахи-одинаки вишивалися значно рідше. Парних птахів зображували на весільних рушниках, бо вважається, пара птахів наділена Божим благословенням – вінцем. Пави та павичі оспівані і в фольклорних жанрах. Із-за краси пави павичі вважаються символом розквітлої юності, вроди. У народно-декоративному мистецтві найчастіше зустрічається образ павича з пишно розпущеним і надзвичайно великим хвостом.

Півень – віщий птах усіх слов’ян. Символізує сонце, вогонь, перемогу добра над злом. Відомі численні повір’я про птаха – вранішнього будисвіта, пісня його проганяє нечисту силу і, разом з тим, символізує відречення Петра: «По правді, по правді кажу Я тобі: Півень не заспіває, як ти тричі зречешся Мена…» («Іоанна, 13:38).

Дуже часто у вишивці рослинні й зооморфні орнаменти поєднані з геометричними.

Багато рушників відображають християнські вірування вишивальниць. Найчастіше рушники вишивались до одного з найвеличніших християнських свят – Великодня. Про це свідчать вишивані тексти на рушниках

«Христос Воскрес!». Хрести на таких рушниках обрамлені квітами. Зливаючись із язичницьким баченням весняного пробудження природи, заквітчані хрести символізують воскресіння Христа і втілюють ідею поширення християнства по всій землі. Часто біля хреста вишивалися півні, як символи перемоги добра над злом. «Символіка орнаментів, знаходячись на межі світу, життя і смерті, сприяє виявленню такої ж сутності символіки птахів, вишитих поруч з деталями, що підкреслюють смерть і воскресіння Бога», – читаємо у Світлани Китової. Ця ж авторка подає і трактування багатьох інших символів: вінок, вінець, корона, якір.

Вінок займає на рушнику чільне місце. Його розміщують угорі над вишитою композицією. Такий вінок компонується з листя, квітів, плодів, гілочок. Він є відомим знаком – оберегом. За Китовою, «на відміну від вишиваного рослинного вінка-плетінки – рушникові вінці – корони є предметами-емблемами, що символізують загалом ідею вищості. Рушникові вінці не є головними уборами, а знаками-символами високих етнічних і естетичних ідеалів. У християнському світі корона – символ обранця, атрибут мученика, святого. Як символ царської відзнаки, корона означає Царицю небесну».

Якір – найбільш ранній християнський символ (хрест з’явився лише в IV ст.). В описах дослідників С. Китової , Л. Успенського читаємо, що якір – символ корабля, який в далекому минулому означав мандрівку душі в потойбічний світ, а з часів виникнення християнства – став просто символом благополуччя та життєвого шляху, символом «благоденствія». Пізніше корабель почали сприймати як церкву, що пливе по хвилях житейського моря, а також як символ душі, що йде за церквою. Існує твердження, що у християнському сакральному мистецтві часів Відродження склалися уявлення про сім людських чеснот і сім ґанджів. Чесноти втілювалися у зображеннях семи жіночих фігур з певними атрибутами. Перші три – Віра, Надія та Любов – і донині найбільш поширені українські жіночі ймення, відповідно розпізнавалися християнами за такими атрибутами: перша – чаша й хрест, друга – якір, третя – серце. Чотири інші – Тверезість, Розсудливість, Стійкість, Правосуддя. Ці знаки – улюблені й звичні – вишивалися в Україні повсюдно.

Сім ґанджів: гординя, жадібність, хтивість, злість, ненаситність, заздрість і байдикування споконвіку засуджувалися мораллю українців. І вишивки нагадують про їх життєву присутність, отже й необхідність подолання. Знак гордування виразно читається в образі павича [ 4, с. 43-44].

На багатьох вишивках зустрічаються зображення літер, або й цілі вислови. Зазвичай літери означають ініціали автора вишивки, або ж лише сама вишивальниця може знати, чиє ім’я зашифроване у вишитій літері. Часто на вишиваних рушниках християнські мотиви переплітаються із язичницькими.

Отже, будь-який малюнок вишивки несе в собі певну інформацію. Тому незнання давньої символіки, її довільне трактування і впровадження руйнує культурну спадщину, породжує курйози, невігластво тих, хто вважає давнє письмо, стародавні символи забаганкою чи дурницею. Звідси і народжується необхідність аналітичного осмислення того, що розкриває світоглядну суть пращурів [10; с. 77].

Багато дослідників, вивчаючи особливості орнаментів на вишивках, поділяють думку, що основна функція орнаменту – естетично-магічна. [25]. Наші предки вірили, що як вишитий рушник оберігає кожну хату, Яскрава вишивка, немовби, применшувала вплив «поганого» погляду чи «злого» ока..

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображення тварин, птахів, рослин (дерево життя − верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами просто зачаровує (Додаток Б). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. Абсолютно кожен елемент вишивки має певне значення, згідно з яким його використовували.

2.2. Види українських рушників за функціональним призначенням

Кожен рушник має своє призначення, у залежності від якого рушники утворюють два класи – функціональний та обрядовий, які, в свою чергу, складаються із декількох груп. Клас функціональних рушників налічує дві групи: побутово-ужиткову та декоративно-інтер'єрну. Клас обрядових рушників складається із таких груп: для родин, хрестин, весілля, ритуалів, рушники іншого призначення та рушники комбінованої групи. Якщо обрядовий рушник оздоблюється лише по краях, то на рушниках побутового вжитку вишивається усе полотно [3,4].

Функціональне призначення рушника полягає у його безпосередньому використанні у побуті людини. Так, для витирання обличчя і рук використовували у побуті рушник, що носив назву «утиральник», для посуду і стола – «стирок».

Утиральник (утирало, утирач) – це рушник для утирання обличчя та рук. В основі його назви слово-дія – «утирати, витирати».

Утиральник призначався для витирання рук і обличчя при вмиванні вранці і ввечері. Такі рушники були присутні обов'язково в кожному будинку. Вишивалися утиральники за своїми, особливими правилами, і користуватися ними також треба було за певними правилами: вранці утирались нижнім (лівим) кінцем рушника, вечором – верхнім (правим). Основним візерунком у вишивці утиральника були солярні символи — свастика, пізніше — ромби. Нижній край вишивався від широкої до вузької смуги, верхній — навпаки. Таким чином, візерунок символізував схід і захід сонця. Вважалося, що умивання з використанням рушника-утиральника вранці захищає і надає сили для денної праці, увечері — знімає втому. Існує також приказка «утерлись і далі живемо», що зберігає в собі відгомони цієї обрядової семантики.

Такий рушник був ще й символом гостинності і доброзичливості. Перед тим, як просити гостя до столу, господиня вішала йому на плече чистий «утирач» й лила на руки воду з кухлика [9].

Стирок (стирач) – невідбілений рушник, що слугував для витирання столу і посуду. В основі його назви слово-дія – «стерти, стирати».

«Утиральник» та «стирок» подекуди оздоблювали вузькою смугою орнаменту по краях виробу, від обрядових такі рушники відрізнялись формою та розмірами.

Представниками декоративно-інтер’єрної групи є такі рушники: портретний, картинний, кілковий, настінний, що виконували в основному декоративну функцію.

Портретним називали рушник, яким прикрашали портрети, фотокартки, картинним рушником оздоблювали картини.

Кілковий рушник («Рушник на кілочку – хата у віночку») – декоративний рушник, який вішали, розіп’ятим на кілок, забитий над дзеркалом.

Настінний рушник – давній український звичай. Не було, здається, в Україні жодної оселі, якої не прикрашали б рушниками. Хоч би як судилося їм убого жити, а все ж естетична принада повсякчас знаходила місце в помешканнях — хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка на півдні України або курна хата поміщика — всюди палахкотіли багатством кольорів рушники. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше — обличчям оселі, відтак і господині. За тим, скільки і які були рушники, створювалося враження про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно й точно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою охайність і працьовитість, ніж ті вимережані витвори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми пошановувачами.

Покутник (божник, біжник) – рушник, який вішали на покуття (покут, покуть) над образами, що стояли, як правило, на божниці. Такі рушники рясно прикрашалися рослинним орнаментом, по всіх краях обшивались мереживом. Найчастіше зображенням слугували побажання, які просили у Бога. Такі рушники – довгі (від 3 до 6 метрів) і достатньо вузькі (до 35 см) – ткалися ремізно-підніжковою та килимовою техніками. Розміщення орнаменту на рушниках-«божниках» підпорядковане конкретному художньому канону, який передбачає поперечний ритмічний уклад смуг по всій площині виробу. Смуги, утворені з геометризованих елементів, укладалися у ряди. Їх могло бути від трьох до дев’яти. Кожен з цих рядів утворений з геометризованих квітів, іноді зі складних геометричних елементів, першооснову яких важко розпізнати. Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. По суті, вони виконували роль тих-таки святих образів. Із запровадженням християнства вони не зникли, а почали співіснувати разом із іконами, слугуючи для них прикрасою.

Росяночки – рушник для дівчаток, вишивали на них цвіт яблуні та вишні, нижче ромашки й незабудки, а між ними дрібненькі листочки барвінку і вишеньки.

Грайлики – рушник для хлопчиків. Вишиті по середині чорнобривці, з боку волошки та синій барвінок, а між ними листячко дуба, листя любистку й вусики хмелю схожі на виноградні.

Гайтка – рушник для примотування і носіння на собі дитини. Він застосовувався у випадках, коли треба було працювати на полі або сходити в гості, в інших справах. Ця мудра, актуальна річ існує і на сьогодні. Вона дійшла до наших часів майже незмінною, її сучасна назва – «слінг» або «слінг-шарф».

Родимчик – рушник з найтоншого лляного білого полотна, у який замотували немовля при народженні. В основі його назви слово-дія – «родити, народжувати».

Крижмо – рушник, який використовується у обряді хрестин. Назва походить від старослов’янської мови («криж» – «хрест»). На ньому вишивались побажання здоров’я, щастя, багатства (колосся, виноград, жолуді, птиці).

На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину до хрещення. Хрещена мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла «красну дорогу» новонародженому, щоб життєвий шлях був такий же світлий і добрий, як той рушник. Цього рушника не можна було нікому передаровувати. Вважалося, що через «те» зломиться дорога життя.

Отці Церкви у своїх писаннях і богослужбових текстах іменують крижмо як одяг блискучою ризою, ризою царською, одягом нетління. Облачення в «ризу світла» після Хрещення знаменує, насамперед, повернення людини до цілісності і невинності, якими вона володіла в раю, відновлення його істинної природи, замутненої і спотвореної гріхом. Під час Хрещення крижмо наділяється Божою благодаттю і повинно зберігатися в будинку у батьків хрещеного або у самого хрещеного, якщо він доросла людина.

У першій половині XX століття рушник (за часів брутального атеїзму), «крижмо» — замінено на чисте біле полотно, якого має бути непарна кількість метрів. З того полотна цій дитині шили сорочечки чи платтячка.

Рушник весільний під ноги – найголовніший на весіллі, оскільки він символізує подальше життя нареченого і нареченої. На цьому рушнику не дозволяється зображувати пару птахів (символ молодих), побажання (На щастя!), квіти, кільця тощо. Вважається, що стаючи на такий рушник молодята, затопчуть все, що могло бути гарного в їхньому житті. Найоптимальніший варіант вишивки – це геометричний візерунок або рослинний орнамент (грона винограду – це символи сім'ї, достатку, благополуччя; грона калини, жолуді, дубове листя). Це обмеження стосується тих випадків, коли у весільній церемонії молоді стають ногами на рушник. Проте, якщо вони стають на рушник коліньми, вишивка птахів, квітів дозволяється.

Весільний рушник під коровай – на цьому рушнику вишивають пару птахів, що цілуються дзьобиками, побажання, дерева роду і море квітів, щоб життя молодят було успішним, щасливим, радісним та квітучим. Крім інших візерунків з середини ХХ ст. вишивають і весільні кільця, але кожне з них не повинно бути замкнутим.

Весільний рушник для зав’язування рук – використовувався під час вінчання. Молодим зв’язували руки, бажаючи їм тим самим взаєморозуміння, щасливого і довгого подружнього шляху. Такий рушник може бути чисто білим (вишивка білим по білому), щоб життя було безхмарним, або вишитий тільки червоними нитками – на радість.

Іконний рушник – для благословення молодят. При чому орнаменти рушників для ікон відрізняються для нареченого і нареченої. Спільним елементом для обох рушників є виноградне листя з гронами, що символізують достаток у домі. Крім спільних елементів, на "чоловічому" рушнику вишивають дубове листя та жолуді, що є символами чоловічої сили, а на "жіночому" – калину, символ жіночого начала, продовження роду, та лілії – символ любові і краси.

Плечовий (сватовий) – рушник, який використовували для пов’язування сватів. Усі елементи рушника вишивались тільки червоними нитками, обов’язково із зображенням птахів (півень, павичі або голуби), листя дуба, жолуді, виноград – як символ багатства.

Обиденник – рушник, який ткали або вишивали за одну ніч — від заходу до сходу Сонця. Їх виготовляли жінки з нагоди багатьох проблем в родині, сільській общині (хвороби, епідемії). Зазвичай, його робили в одній хаті, куди збиралось непарне число ткаль. За всю ніч вони не промовляли жодного слова, так як всі були сконцентровані на роботі та проблемі, яку подумки кожна жінка вирішувала і вкладала свою частку енергетики.

Поховальний (поминальний) – рушник для похорону, на якому зображувались ангели й хрести. Вони задіяні в обряді кілька разів на рік. У поминальні дні відчиняли вікно і один кінець вивішували надвір, а другий – в середину хати. На середній, не зашитій, частині ставили запалену свічку, воду та хліб. Так нащадки шанували своїх померлих предків, родичів, запрошуючи через рушник (дорогу) завітати до хати.

Подарунковий рушник. Для чоловіків на таких рушниках вишивали дубові листя, жолуді, колосся як побажання здоров’я, багатства, а для жінок – квіти, найчастіше троянди, колосся, що символізують здоров’я, виноград – багатство.

Хлібосольний – рушник, з яким зустрічають і проводжають дорогих гостей, накривають святий хліб на столі, паску і крашанки, які на Паску несуть святити до церкви, хлібну діжу після випікання паляниць. Такі рушники багато орнаментувались рослинним узором, обов’язково присутній напис «Хліб-сіль».

Козацький – рушник, який готували сину, проводжаючи його до армії. На рушнику вишивались коні, зброя тощо.

Сюжетний – рушник, на якому зображенням виступали будівлі, які- небудь сюжетні картини тощо.

Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям, за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі», «буковинські» тощо. Види рушників наведені у Додатку В

Свого часу, напевно, весь цей процес регламентувався набагато чіткіше. Певна  частина вірувань, пов'язаних із виконанням жінкою домашніх робіт, в тому числі і з вишиванням, міцно пов'язана із християнською традицією заборони працювати у неділю та в свята. З дохристиянською традицією пов'язують заборону на будь-які жіночі роботи в п'ятницю, бо цей день вважали днем Св.Параскеви-П'ятниці - покровительниці і заступниці жінок, хоча вона і набула поступово християнського забарвлення. Цієї традиції дотримувались дуже  ретельно, літні  люди  згадують про неї і тепер.  «За християнською традицією не можна вишивати у неділю (бо в цей день воскресіння Христа), у дні церковних свят, а ще раніше (сьогодні ця традиція вже забувається). Існувала така прикмета, що найкраще починати вишивати щось у понеділок, на початку тижня. Ніколи не починали вишивку в суботу» [21].

Висновки до розділу 2

Усі існуючі орнаменти умовно поділяють на чотири групи: рослинні, геометричні, рослинно-геометризовані та зооморфні. Найстаріші орнаменти – геометричні . Їм характерна стрункість і чіткість. Переважно вони вишивалися червоними, чорними та білими нитками. У геометричному орнаменті переважають кола, хрести, ромби, горизонтальні знаки землі, хвилясті лінії води. Ці знаки дійшли до нас ще з трипільської культури.

Отже, будь-який малюнок вишивки несе в собі певну інформацію. Тому незнання давньої символіки, її довільне трактування і впровадження руйнує культурну спадщину, породжує курйози, невігластво тих, хто вважає давнє письмо, стародавні символи забаганкою чи дурницею. Звідси і народжується необхідність аналітичного осмислення того, що розкриває світоглядну суть пращурів [10; с. 77].

Багато дослідників, вивчаючи особливості орнаментів на вишивках, поділяють думку, що основна функція орнаменту – естетично-магічна. [25]. Наші предки вірили, що як вишитий рушник оберігає кожну хату, Яскрава вишивка, немовби, применшувала вплив «поганого» погляду чи «злого» ока..

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображення тварин, птахів, рослин (дерево життя − верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо.

Досліджено, що обрядовий рушник оздоблюється лише по краях, а на рушниках побутового вжитку вишивається усе полотно. Функціональне призначення рушника полягає у його безпосередньому використанні у побуті людини. Так, для витирання обличчя і рук використовували у побуті рушник, що носив назву «утиральник», для посуду і стола – «стирок».


РОЗДІЛ 3 ЕТНОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИШИТОГО РУШНИКА ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В ОБРЯДАХ

3.1 Особливості вишитих рушників Рівненщини

До окремої групи вишивок можна віднести вишивку Рівненщини, адже вона об’єднує два етнологічних регіони – Полісся і Волинь. В цих краях сорочки часто шилися з витканого полотна. Вишивка була в основному червоною барвою, а також білою, і незначно для оздоблення могли додавати синій або пізніше чорний колір. Основним способом вишивання була — заволоч (заволікання).

Також слід зазначити, що для вишивання на Рівненщині використовували конопляні і льняні нитки власного домашнього виробництва, пізніше стали застосовувати промислові бавовняні, шовкові і вовняні нитки. Техніки вишивки вражали своїм різноманіттям і витонченістю. На Волині і Поліссі нараховувалася близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (Додаток Г). Мистецтво та техніка вишивання передавалися із покоління в покоління, від матері до доньки, від бабусі до внучки. Суто жіночою технікою вишивання вважається вишивання гладдю. Інколи у вишиванках використовується і вишивання бісером та мереживом.

Після проведення аналізу було визначено, що найчастіше у народній вишивці зустрічаються такі кольори: білий, червоний та чорний, а зазвичай у вишивці використовується шість таких основних кольорів [14]:

  • чорний − символізує землю, а земля, як відомо, з української літератури, це годувальниця;
  • червоний − цей яскравий красивий колір означає радість, пристрасть, любов і життєлюбність;
  • білий – є кольором чистоти, непорочності, святості та часто використовується для вишивання мережок;
  • синій − колір небосхилу і води, є символом очищення, душевного спокою та позбавлення від хвороб;
  • зелений − колір рослин, є символом весни і молодості.
  • жовтий − є символом нічних світил місяця і зірок, але в той же час вважається кольором розлуки.

Вишиті рушники Рівненщини відрізняються простотою, але при цьому вишуканістю, мініатюрністю, багатством варіантів та чіткістю композиції. Стриманість ліній та геометричність мотивів, відсутність деталізованості в орнаментах та невелика кількість технік оживають завдяки використанню червоних ниток, що надає роботам яскравості та емоційності.

Найбільш традиційною тут є геометрична вишивка, яка відноситься до найстарішої в історії людства і зустрічається у зразках орнаментів різних епох і на всіх континентах. І це не просто абстрактні малюнки, вони мають дуже глибокий символічний та магічний зміст.

У вишивках також часто зустрічаються символічні рослинний та квітковий орнаменти (барвінок, що символізує пам'ять, калина – дівочий символ, дерево, як символ роду, листя дубу, як ознака сили чоловіка, виноград, як символ добра та інші). Вишивка не була цілком натуралістична, скоріше це була своєрідна стилізація. На поліських вишитих виробах часто зустрічаються зображення розетки з чотирма, шістьма або вісьмома кінцями – символу, який відноситься до землі та неба, вказує на нескінченність життя.

Вишивки Полісся — прості й чіткі за композицією. Ромбоподібна лінія геометричного візерунка повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою на білому-сірому тлі лляної полотнини — графічно чітка. У вишивці домінували прості геометричні візерунки червоного кольору з добавкою синього. На Поліссі жіночі сорочки не вишиваються або вишиваються тільки червоною заполоччю та дуже простим орнаментом.

Вишивали нитками, фарбованими природним рослинним фарбником мареною красильною або тваринним барвником червець (кошеніль). В орнаментиці – найрізноманітніші поєднання квадратів, ромбів та трикутників.. (Додаток Е ).

Виконувались поліські вишивки на біло-сірих льняних або конопляних домотканих тканинах переважно червоними та чорними кольорами.

У Рівненській області шили нескладні прямі та ламані лінії, ромби, восьмикутні зірки, які повторювали один за одним по декілька разів. Використовували зазвичай «занизування», чітко вишиті лінії, що робило вироби схожими на узорне ткацтво. Улюбленими орнаментами були також рослинні (виноград, терен). Основним кольором вишивок цього регіону був червоний, до якого інколи додавались чорний або синій.

В деяких районах Рівненщини вишивки відрізняються ромбовими узорами, які вписуються у прямокутники. Робились такі орнаменти поперемінно червоними та синіми нитками. Назви візерунків на рушниках були різноманітні: цвіткі, хміль, лапатий хміль, хмелик, лапатий хмелик, виноград, ягідний хміль, хміль ягідки, хрести гречкою, хрести, безконечник, хрести повії, купчаті, кукурузка, огірочки на дві половинки, звізди, кошички, кошичаста рожа, вилка, баранячі роги, таргачики, рутка, чорнобривці, очка, ягідки, цимбали, кучері, рожа повна, рожа клинчаста, рожа шулякова, рожа барвінкова, рожа шулякова повна, сокирки, копита, копитка, розбиті хрести, хрести, сливочки, дубове листя, полоничник на дві половинки, полоничник хрещатий, полоничник.

На Рівненщині також були свої відмінності – тут зустрічалась вишивка гладдю, «набируванням» та «вирізуванням», яку робили білим кольором.

Щодо поширеної на Рівненщині в давнину техніки «заволікання», то її особливістю є те, що вона нагадує ткання: для кожного стібка беруть на голку певну кількість ниток і розраховують орнаментальну смугу на обидві сторони рушника. Таким чином утворюється чіткий двобічний геометричний орнамент. Вишиті цією технікою геометричні візерунки прості та чіткі за композицією, переважно монохромні за гамою кольорів [6; 24].

Часто майстрині вишивали так звані «рисовані» рушники, виконані технікою «гладь». Особливо ця тенденція активно спостерігається у вишивці ХХ ст. У даному випадку вишивальниці практикували розмаїття квіткових композицій, зокрема, бузку, маківок, волошок, фіалок, чорнобривців, братиків-сестричок, дзвіночків тощо. У вишиті квіти вкладали особливий зміст: про суть життя, кохання, смерть і людську пам’ять. Так, туга за втраченим коханням закодовувалася у гілочках бузку. Коли хтось із близьких людей гинув, то жіночі руки інтуїтивно тягнулися до голки і на полотні пломеніли маки як символи пам’яті про людину, що уже ніколи не повернеться додому.

Гідна подиву фантазія майстринь, а їх високий художній рівень був би неможливий без досвіду, набутого протягом тривалого часу. І за всім цим стоїть авторитет тисячолітньої історії народної творчості, що відбиває живий зв'язок між природою і осмисленою мистецькою реальністю.

Розвиток вишивки, як і всієї народної творчості, відбувається за законами спадковості і колективності. Орнамент вишивки, будучи відносно стійким елементом культури, зберігає в собі архаїчні пласти, що відображають давні міфологічні уявлення.

Наші бабусі досі пам’ятають багато секретів давнього ремесла. Наприклад, фарбували нитки для вишивання колись лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.

3.2. Символіка вишитого рушника в українській родинній обрядовості

Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки. Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення. Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України. Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі.

Орнаменти вишивки рушників — це народна пам'ять про життєдайні сили землі та сонця. Не випадково Леся Українка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.

Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку.

Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,І рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко. Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого.

 Існували подарункові рушники, які дарували на пам'ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення.

 Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов'язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник — дорога життя, початок — народження, кінець — завершення життєвого шляху. Часто перев'язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону.

Існував звичай перев'язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, прив'язували новий рушник. Уживалися рушники під час похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика, або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, встеляли рушником або килимом. Домовину також прикривали рушником, на який клали хліб. На знак жалоби вивішували на воротах або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму й надмогильний хрест, особливо на похованні хлопця, також перев'язували рушником. Учасників процесії пов'язували хусточками або рушниками. Існував звичай виготовлення похоронних рушників однією майстринею на все село.

Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. На Закарпатті рушник, що слугував для загортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали дитину, а другий закріпляли спереду.

Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З малечку дівчата вчилися вишивати і прясти, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12—14 рушників, а іноді навіть і більше.

А в коморі сволок,

На ньому рушників сорок,

Бежіте, внесіте

Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників», — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство. Довгими зимовими вечорами збиралася молодь на вечорниці. Дівчата, співаючи, вишивали.

У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки й почуття, надії і сподівання на щасливу долю. Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили згоди. Такі рушники називалися «плечовими». Коли сватали дівчину, то будучи згодною, вона подавала рушники сватам, які перев'язували їх собі через плече попід ліву руку. За існуючими морально-етичними нормами — це було законним зобов'язанням щодо майбутнього шлюбу.

Староста під час заручин брав рушник, накривав ним хліб, клав руки наречених і перев'язував рушником. Після розв'язування наречена перев'язувала рушниками старостів.

 В деяких місцевостях України, коли молода йшла просити на весілля, вона перев'язувалася в поясі рушником, іноді з перев'язаним рушником йшла до шлюбу. На Гуцульщині дівчина, на знак згоди, перев'язувала старшого старосту рушниками через груди навхрест. Вішали старостам на шию калач, прив'язаний до рушника. У всіх важливих подіях у житті народу використовувалися рушники. Ось чому виникли такі вислови, як «рушники подати» (означає заручитися) або «на рушнику стати» (обвінчатися). Саме на рушнику вінчалися в церкві.

Рушниками зв'язували руки молодим під час вінчання, бажаючи щасливого подружнього життя.Викуп молодої теж не обходився без рушника. На дівич-вечір, коли відбувався обряд прощання з дівуванням, молода й подружки обв'язувались рушником. На картині Ф. Кричевського «Наречена» відображено саме цей момент, коли дружка тримає рушник, щоб обв'язати наречену. Обв'язування молодої рушником мало обрядово-магічний захист від злих сил. Після запросин гостей молода з дружками повертається до своєї хати, де в сінях стоїть «гільце» — невелике деревце, прикрашене стрічками та квітами. Його заносять до хати і ставлять на рушник. Батьки благословляють молодих хлібом на рушникові. На всій території України рушником прикрашають коровай. Іноді обв'язують навкруги або кладуть на рушник, в деяких місцевостях коровай прикривають навхрест рушниками і знімають їх лише тоді, коли починають ділити його. Ці рушники забирає собі дружко. Під час весілля молоді обдаровують одне одного. За традицією, наречена дарує молодому власноруч вишиту сорочку, хустину, рушники. Молодий відповідно обдаровує її чоботами, хустиною та іншими подарунками. Обов'язком нареченої є обдарування дружбів рушниками.

Видатний український етнограф Павло Чубинський під час етнографічної експедиції (1869—1870 pp.) Правобережною Україною зафіксував цікавий звичай «торочення рушників» перед весіллям. У п'ятницю сходяться дружки і старости до хати молодої торочити рушники. Це означало дошивати до вже готових рушників шматочки полотна, що залишилися на ткацькому верстаті з довгими звисаючими нитками для їх продовження. Торочені рушники дарували дружбам-боярам. Під час цієї церемонії вперше просили в Бога благословення: «Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті рушники торочити»[ ] .

На Поліссі зафіксовано звичай колективного виготовлення рушників за один день. Це пов'язане з поширенням епідемічних хвороб, засухою. Зафіксовано також індивідуальне виготовлення рушників матір'ю в разі хвороби дитини або для дитини, що народилася у сім'ї, в якої до цього діти вмирали. Такі рушники звались «обиденні», або «обітні», й мали обрядово-магічне значення, дарувалися до церкви, для ікон Богородиці Покрови. Рушник є водночас знаком-символом у святах та обрядах і предметом побуту. Відповідно до функціонального призначення рушники мали назви — «посудний», «стирок» (для посуду), «утирач», «утиральник» (для рук та обличчя) [12].

Широко використовувалися рушники в декоративному оздобленні інтер'єру хати. В минулому їх вішали над іконами й називали рушник — «покутний», «божниковий», «божник», «наобразник», «іконний». Довжина божників досягала трьох метрів і більше. На Галичині рушники, якими прикрашали образи, були невеликі, їх посередині збирали і зв'язували стрічкою. Кінці рушника не звисали по боках ікон.. Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові». Держи хату, як у віночку, Рушнички на кілочку. Завдяки своїй яскравій орнаментації вони виконували функції своєрідних прикрас, декоративних акцентів в оздобленні селянської хати. їх вішали між вікон, дверей.

Треба зазначити, що останнім часом активно відроджується роль рушників. Вони продовжують своє життя в обрядах (обов'язковий атрибут весільної обрядовості), залишаються неодмінною окрасою сільського житла. Сучасні митці вивчають традиції української вишивки. Переосмислюючи відомі форми орнаментики, вони шукають нові мотиви, прагнуть в образній формі відтворити наше сьогодення. Майстрині водночас відчувають на собі, з одного боку, вплив традицій, органічну спорідненість з історичною орнаментальною традицією, з другого — вплив сучасного кітчу. Саме це приховує в собі небезпеку, причому не лише стильової еклектики, а врешті-решт і втрату художньої логіки та руйнацію художньо-образної системи. Саме тому таке важливе сьогодні звернення до народних традицій орнаментації рушників, збереження їх регіонального художнього образу. Відтворюються давні форми «набожників» для ікон, рушників для оздоблення церков, для святкування Великодніх свят. Переосмислюючи традиційні форми орнаментики, і насамперед мотив «дерева-квітки», майстрині збагачують їх, уводять нові мотиви — колосся пшениці, грона винограду, квіти соняшника, плоди, ягоди. Вишивальниці свідомо урізноманітнюють орнаментальні композиції. Адже основне їх завдання — створити емоційний образ, символ врожаю, родючості, гімн праці незалежної Української держави

Висновки до розділу 3

Таким чином, народною вишивкою на теренах української землі займалися повсюдно. Традиційна вишивка не втратила нині своєї сакральної суті з неперевершеними орнаментальними знаками, що розкривають душу народу та його неперервний зв’язок із родовідними каналами. На Рівненському Поліссі та Волині до нашого часу збереглися зразки народної вишивки, представлені у музейних колекціях краю чи ті, що зберігаються у домашніх скринях місцевих жителів. Ці взірці активно вивчаються народними майстрами та реконструюються у сучасній вишиваній культурі краю. Полотно поліських і волинських рушників зберігає вишиті архаїчні знаки і символи, їх оригінальне композиційне вирішення, своєрідну кольорову гаму та стародавні техніки вишивки. Саме в них найяскравіше передається давній пласт духовної спадщини наших предків, що є виявом сакральної етнокультури українців, його генетичним кодом.


ВИСНОВКИ

В результаті аналізу літературних, етнологічних, фольклорних джерел, в результаті нашого дослідження ми дійшли висновку, що у багатьох етнологічних дослідженнях розкрито сакральний зміст вишивки, колористики та використання вишитого рушника .

Досліджено, вишитий рушник має сакральне значення для українців. Він використовувався у різних обрядах: сезонних, агрономічних, релігійних, побутових свят. Рушник супроводжувала людину від народження і до смерті, саме тому така велика увага приділена  вишитому рушнику в українській етнології

Побут, календарна та родинна обрядовість дають нам широку картину ставлення  народу до різних ремесел і, зокрема, до  жіночих робіт, таких як прядіння, ткацтво, шиття і вишивання. Тут можна простежити певну сакралізацію всіх процесів, що передують виготовленню одягу, а також процесів шиття та вишивання. Усі вишиті речі, наповнені символічним змістом орнаментів, виступають своєрідними оберегами у житті українського народу. Серед них особливе місце посідає вишиваний український рушник.

На основі проведених теоретичних та експериментальних досліджень було визначено, що на всій території України вишитий рушник використовувався у родині як оберіг, кожен вишитий рушник мав своє символічне і сакральне значення.

Виготовлення рушника пройшло довгий шлях від звичайного шматка полотна до високохудожнього твору. У ньому відбилася індивідуальна та колективна творчість нашого народу. Понад 100 технік вишивки і понад 20 технік ткацтва використовують народні майстри при виготовленні рушника.

У давнину рушник використовувався як неодмінний атрибут різноманітних обрядів. Важливі події в житті народу ніколи не обходились без рушників. Мабуть, у всьому декоративному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого й недоброго.

У сучасному житті він не втратив свого значення. І зараз ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах.

Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України. Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі

Кожен рушник має своє призначення, у залежності від якого рушники утворюють два класи – функціональний та обрядовий, які, в свою чергу, складаються із декількох груп. Клас функціональних рушників налічує дві групи: побутово-ужиткову та декоративно-інтер'єрну. Клас обрядових рушників складається із таких груп: для родин, хрестин, весілля, ритуалів, рушники іншого призначення та рушники комбінованої групи.

Семантика вишитих рушників полягає у тому, що шматок домотканого полотна певного розміру, оздоблений вишивкою, виконує обрядово-ритуальну, естетичну та утилітарну функції. При цьому розмір та форма рушника, а також мотиви орнаменту завжди є традиційними. Основною ознакою приналежності рушника до тієї чи іншої типологічної групи виступає топографія нанесення орнаменту.

На усій території України широкого вжитку набули вишиті рушники, що використовувалися не тільки щодень, а й виготовлялися для обрядових дій та святкового оздоблення інтер’єрів української оселі. Рушники виготовляли з домотканих тканин – лляного або конопляного полотна, пізніше – перкалю.

На Рівненщині зустрічаються рушники, в основі композиційного вирішення яких лежать різної ширини поперечні геометризовані орнаментальні смуги. Вони розміщуються у нижній частині рушника і несуть основне естетичне і смислове навантаження, а центральне поле залишається чистим. Подекуди ці смуги ущільнюються або ж розріджуються і тим самим утворюють орнаментальні комплекси, що промовляють своєю знаковою мовою. У нашому краї побутують орнаментальні мотиви-смуги, що складаються з однієї, двох чи трьох полос візерунків. Сіре чи біле тло полотна, у свою чергу, органічно вписується у композицію орнаментальних геометричних мотивів. У сучасних умовах безмежна фантазія вишивальниць, що реконструюють найкращі зразки орнаментальних мотивів на полотні і тим самим зберігають етнокультурну Полісся й Волині, дозволяє створити на їх основі високохудожні мистецькі шедеври.

Особливості декорування святкових рушників Рівненщини, виготовлених на початку ХХ ст., можемо прослідкувати на основі збірки Рівненського обласного краєзнавчого музею (РОКМ). Характерними ознаками вишивки на них є орнаментальна та декоративна виразність, смак у доборі кольорів. Емоційне навантаження у більшості візерунків створює червоний колір, котрий відіграє важливу формоутворюючу роль: чергування червоного орнаменту та білого тла вносить у вишивку додаткову ритмічність і красу. Заслуговує на увагу вміння народних майстринь на основі не багатьох елементів створювати різноманітні варіації орнаментальних мотивів.

Серед геометричної орнаментики найчастіше на рушниках зустрічаються мотиви ромбів, трикутників, зірок тощо. Ці знаки носять смислове навантаження давньої архаїки, в яких можна прочитати взаємодію жіночих та чоловічих начал, їх місію у продовженні роду, архетипи засіяного поля та усю філософію календарної і сімейної обрядовості. Зустрічаються солярні (сонячні) та люнарні (місячні) знаки. Серед солярних знаків особливе значення надавалося хресту і сварзі, в якій заломлені сонячні промені ідентифікували рух у сторону добра чи зла. Усе залежало від сакрального призначення рушника. У північних районах області можна віднайти вишиті знаки часів давнього слов’янства – зірки «іглії», «обережника» чи «папоротника».

Традиційна вишивка не втратила нині своєї сакральної суті з неперевершеними орнаментальними знаками, що розкривають душу народу та його неперервний зв’язок із родовідними каналами. На Рівненському Поліссі та Волині до нашого часу збереглися зразки народної вишивки, представлені у музейних колекціях краю чи ті, що зберігаються у домашніх скринях місцевих жителів. Ці взірці активно вивчаються народними майстрами та реконструюються у сучасній вишиваній культурі краю.

Відтак, етнологічні дослідження на Рівненщині є неоціненним джерелом відомостей, яке розширює знання про український вишитий рушник його використання у побуті та обрядах в українській родині.

Отже, вишитий рушник оспіваний, досліджений в етнології, фольклористиці, дизайні є невід’ємним атрибутом національної культури українців, він є символом і оберегом в українській родині.

Потребує подальшого вивчення автентичні зразки вишитих рушників для розробки більш повних баз даних їх елементів. Адже вишитий рушник – це культурне надбання народу України, національний символ нашої країни, наша гордість і справжній витвір мистецтва


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Антонович Є. Декоративно-прикладне мистецтво / Є Антонович. – Львів, 1992. – 180с.
  2. Булгакова-Ситник Л.П. Подільська народна вишивка (етнологічний аспект) / Л.П. Булгакова-Ситник. — Львів: Ін.-т народознавства НАН України, 2005. — 338 с.
  3. Білан М. С., Стельмашук Г. Г. Український стрій. – Львів: Фенікс, 2000. – С. 99.
  4. Виткалов В. Г. Декоратично-прикладне мистецтво Рівненщини/Наукове видання/колективна монографія – Рівне: ПП ДМ. 2010. – 224 с.
  5. Волянюк Н. М. Художньо-стилістичні особливості вишивки на рушниках тернопільської області першої половини ХХ ст. / Ю. Мельничук // Теорія та історія мистецтва. – 2014. – № 7. – С. 192.
  6. Гарбузова Л.  Вишивки Полісся // Народне мистецтво. – 1999. № 3–4.
  7. Гурська А. С. Мова та граматика українського орнаменту : навч.-метод. посіб. / А. С. Гурська. - К. : Альтернативи, 2003. - 144 с.
  8. Енциклопедія українознавства (загальна части­ на). - К., 1994. - Т. 1. - С.294.
  9. Захарчук-Чугай Р.В. Народне декоративне мистецтво Українського Полісся. Чорнобильщина / Р.В. Захарчук-Чугай. – Л.: Світ, 2007. – 276 с.
  10. Кара-Васильєва Т.В. Українська вишивка / Т.В. Кара-Васильєва, А. Чорноморець. — К.: Либідь, 2002. — 160 с.
  11. Кара-Васильєва Т.В. Народна вишивка / Т.В. Кара-Васильєва. — К.: Либідь, 1996. — 99 с.
  12. . Китова С. Полотняний літопис України/ С.Китова. — Черкаси, 2003.
  13. Костюк Л.К. Українська народна вишивка: витоки, традиції / Л.К. Костюк // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Наук. зап. Рівн. держ. ін-ту культури. – Вип. 3. – Рівне: Діва, 1998. – С. 80-89.
  14. Мельничук Ю. Духовне і матеріальне в українській вишивці / Ю. Мельничук // Ямгорів. Літературно-краєзнавчий і мистецький альманах. Числа 13-14. – С. 192.
  15. Никорак О. Українська народна тканина ХІХ – ХХ ст.: Типологія, локалізація, художні особливості. Ч. 1. Інтер’єрні тканини (за матеріалами західних областей України) / О. Никорак. — Львів, 2004. — 583 с.
  16. Орел Л. Українські рушники: Історико-культурологічне дослідження / Л. Орел.– К. : Кальварія, 2003. – 230 с.
  17. Радкевич О.,  Пащенко Г. Технологія вишивки. / О.Радкевич, Г.Пащенко – Київ, «Вища школа», 1997.
  18. Селівачов М. Р. Українська народна орнаментика ХІХ – ХХ ст. (іконографія, номінація, стилістика, типологія): Автореф. на здоб. наук. ступ. док. мистецтвознавства. – К., 1996. – С. 20.
  19. Сусак К.Р. Українське народне вишивання / Сусак К.Р., Стеф’юк Н.А. – К.: Науковий світ, 2006. – 314 с.
  20. Українець А.М. Духовна сутність волинського мистецтва вишивки // Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології. ІІ Гончарівські читання: Тези / А.М. Українець. – К., 1995. – С. 143-146.
  21. Українські чари. - К.: Либідь, 1992. - С., 90-91.
  22. . Українська минувшина. - К.: Либідь, 1993. - С.179.
  23.  Чумарна Марія Код української вишивки/М.Чумарна. Л.: Апріорі, 2008
  24. . Шевчук С.І. …Червоними та чорними нитками / С.І. Шевчук. – Рівне: Волинські обереги, 2008. – 241 с.
  25.               Цапун Р. Будичани. Традиційна спадщина /Р.Цапун. — Рівне, 2006.

 

 

 

 

 

 

 

 


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ
ДОДАТОК А

Регіональні особливості виших рушників

 

 


ДОДАТОК Б

Фрагменти найтиповіших давніх  орнаментальних мотивів на рушниках


ДОДАТОК В

Класифікація символіки орнаментів української вишивки


ДОДАТОК Г

Основні способи вишивання

Мережка. Цим способом в давнину з'єднували різні частини сорочки. Пізніше, коли сорочку шили машинкою, він використовувався як декоративний у тих самих місцях.

Вирізування. Цей спосіб виконувався лляними або й конопляними нитками (біллю (вибіленою), сировою (небіленою), підфарбованою в полелясто-синій або охристий колір). Вирізування часто поєднувалося з лиштвою (настилуванням). Переважав цей спосіб вишивання на лівобережній (подніпрянській) частині України, тобто на Чернігівщині, Києвщині, Полтавщині, Черкащині, Слобідській Україні, Запорожжі.

Настилування (лиштва).

Низь (низинка). Цей спосіб виконувався переважно чорними або й червоними нитками зі споду полотна, від чого отримав свою назву. Низь переважала у вишивках правобережної (подністрянської) частини України. Полягав він у тому, що узор заповнювався чорною ниткою і розцвічувався незначно кольоровими (жовтою, червоною, інколи й зеленою). Цей спосіб вишивання переважав передусім на Поділлі, Гуцульщині, Буковині, Закарпатті, Покутті, Галичині.

Заволоч. Цей спосіб вишивання виконувався в основному червоною ниткою. Він переважав на Волині та Поліссі. Узори цією технікою виконують лише темно-червоною ниткою, а вузенькі смужки білою, синьою або чорною. Заволікання вишивають справа на ліво на всю довжину візерунку. Узори виконанні цим швом можуть бути лише геометричними, вони можуть розміщуватись на всіх деталях сорочки, але найчастіше на вставках та рукавах. Цей шов може бути поєднаним з занизуванням, низиною, настилом, проте цей шов рідко поєднується з іншими.

Вишивання кольоровим шовком. Цим способом вишивали вишивки козацької старшини. Вишивали шовком однієї барки з золотою або срібною ниткою. Барви таких вишивок були: зелені, червоні, а також і чорні. Цей спосіб вишивання використовувався також для церковиних речей, тому його неправильно називали — церковним стилем. Правильніше було би назвати, стилем козацької доби.

Хрестик . Не відноситься до традиційних українських способів вишивання, яким заповнювали узор вишиванок. Поширився він з кін. 19-го ст — поч. 20-го ст., і частково витіснив традиційні способи. Вишивали цим способом спочатку червоно-синьою заполоччю, а пізніше червоно-чорною. Вишивали не традиційно по полотні, а по канві, тому вишивка виходила грубою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


ДОДАТОК Д

Основні символи на вишитих рушниках.

КОЛО

Як символ сонця воно походить із язичницької релігії, де означає божественну, життєдайну енергію Коло це також безперервність буття і вічність. Загалом цей символ, що може зображатись у багатьох варіаціях, має чи не найбільше різноманітних значень. Круг із крапкою всередині є центром світобудови, круг як вінок нареченої. Коло як сонце із променями, що виходять на зовні, дарує силу та енергію. Коло завжди поєднують з іншими фігурами, як елемент складнішого візерунку. Його можна розпізнати у Дереві життя, зокрема на весільних рушниках.

Квадрат

Символізує досконалість, гармонію, порядок і є одним із знаків землі. Є головним елементом саме чоловічої вишивки. Ідея цієї фігури – у розмежуванні простору, виділенні якоїсь частини (поля). Ще квадрат – знак особливого числа 4, яке українці розуміли як символ першоелементів. Це чотири точки земної кулі: сторони світу; пори року; життєві цикли; частини доби… А ще це символ сили, його часто вишивали на чоловічих сорочках, аби додати її свому коханому.

Дерево життя

Цей символ зустрічається у мистецтві народів, які вірили в підземне царство, земний світ і небесне царство У ньому водночас закладено істину єднання трьох світів та образ роду, продовження життя. Дерево зображає: корінням – минуле, стовбуром – сучасне, кроною – майбутнє. Його можна впізнати не лише у розгалуженому дереві, а й у колоску, снопі, гілці, навіть виноградній лозі.

Ромб

Його пов`язують із плодючістю людини і землі Він складається з двох трикутників, які символізують чоловіче та жіноче начало. Цікаво, що в праукраїнському розумінні три кути ромба тримає жінка (як три кути оселі), а лише четвертий – чоловік, який завершує цілісність. Ромб (із крапкою посередині) є символом засіяного поля, достатку і добробуту. Часто зустрічається ромб з гачками (вусиками), його називають “жаба”, і він символізує плодючість. Ромбоподібні узори вишивали на весільних рушниках та на весільному одязі молодої. Одяг із вишитими ромбами молода жінка, завагітнівши, мала носити аж до народження дитини. Адже цей символ слугував сильним оберегом.

Трикутник

У давніх віруваннях це символ брами у вічне життя і єдності трьох світів, трьох стихій (вода, вогонь, повітря) Це три рівні буття, тривимірність світу, це і Свята Трійця. Ще це символ вогню. Трикутники, що торкаються вершинами один одного, нагадуючи “пісочний годинник”, символізують Світ та Антисвіт. А місце їх дотику є своєрідним місцем переходу із одного світу до іншого. Інколи між трикутниками зображають лінію, що зветься “кільцем великого світіння” – дзеркалом, де один світ віддзеркалюється в іншому і навпаки.

Шеврони

Це ті ж трикутники, але без основи (незамкнуті) Ті з них, які обернуті вершиною вниз, означають жіночу або матеріальну сутність, вершиною вгору – чоловічу, духовну. Шеврони з направленою вниз вершиною порівнюють з жіночим лоном, вмістилищем, у якому зароджується і виношується нове життя.

Спіраль

Хвилясті лінії, сигми, зигзаги пов`язують із водою Дослідники давньої символіки відзначають, що малюнок вертикально розташованих паралельних зигзагів позначав дощ, а горизонтальні зигзагоподібні або прямі лінії могли символізувати небесну вологу. Спіраль також означала плинність часу, еволюцiю всесвiту, його нескінченість.

Хрест

Символізує ідею центричності. Прямий хрест – це знак Сонця, Творця, чоловічого начала. Косий хрест – уособлення жіночого начала, Місяця. Накладання цих двох фігур дає подвійний хрест, або 8-променеву зірку – символ об`єднання двох начал. Відомо, що ще у дохристиянські часи хрест служив оберегом від злих духів. Перехрещення двох ліній символізувало зустріч Земного з Небесним. Хрест означає також гармонію чотирьох стихій: вогню, води, землі і повітря. Хрест у колі – астрологічний символ Землі.

Сварга

«Хрест у русі», знаний ще як свастика, є символом сонячного культу, в магічну силу якого вірили усі древні народи. В давніх українців він асоціювався із силою домашнього вогнища, родинним щастям. Повернута проти годинникової стрілки, вважалася символом оберегового духовного полум’я, а за годинниковою стрілкою – символом родинного вогнища. Досить частим в українському вишитті є мотив так званої повної сварги (накладання лівооберненої свастики на правообернену). В народі його ще називають круторіжки. Це символ гармонії, створений двома врівноважуючими потоками.

Ключі

За формою цей знак – половина сварги або вісімки. Він символізує шлях до досконалості. Одяг із “ключовими” символами здатен оберігати енергетику людини від негативних впливів. Ними вишивали край подолу жіночих сорочок, щоб захистити материнську сутність жінки.

Повна рожа або восьмипроменева зірка

 Поєднання цих двох сутностей закономірно дає життя усьому. Утворюється накладанням прямого хреста (символ чоловічого начала, Сонця) і косого хреста (символ жіночого начала, Місяця). Повну рожу називають також «зіркою матері». Саме такий символ ми часто бачимо на іконах Богородиці.  Біофізики кажуть, що саме така восьмикутна зірка – октаедрон – зображає модель побудови енергетичного поля довкола будь-якого живого організму. Людська зигота після поділу має саме 8 клітин, 8 енергетичних потоків, які надалі формують фізичну і духовну основу ембріона.

Кривий танець

Знак, який ще називають безконечником і меандром. Він утворює “вічний” безконечний орнамент, який снується, наче нитка долі, але завжди повертається до першоджерела. Він зображає життєвий шлях і водночас є символом вічного буття. Назвали такий орнамент кривим танком через зв’язок з обрядовим танцем, який українські дівчата традиційно виконували навесні, заряджаючи своїми рухами землю.

 


ДОДАТОК Е

 

 


 

docx
Додав(-ла)
Бондарчук Ярослава
Пов’язані теми
Образотворче мистецтво, 7 клас, Інші матеріали
Додано
4 грудня 2022
Переглядів
2496
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку
Рекомендовані матеріали
docx
1625 0
Урок, Тема:" Портрет друга за уявленням. Твір - опис зовнішності людини за картиною.
docx
1999 0
Ілюстрований словник образотворчих термінів
pptx
300 0
Презентація "Талановита Україна: галерея українських художників – Марія Примаченко"
pptx
747 0
Презентація " Будинок та інтер*єр"
Схожі матеріали
docx
3464 0
Урок-проект з образотворчого мистецтва для 7 класу "Виготовлення новорічних прикрас з підручних матеріалів"
docx
7088 4.9
Календарно-тематичне планування для 5-7 класів на І, ІІ семестри
pptx
23714 5
Презентація до уроку; "Біоніка. Ескіз об'єкту, де є виразна природна форма."
zip
1919 0
Інтегрований урок : образотворче мистецтво, хімія для 7-го класу на тему: "Українські скіфи. Шедеври скіфського мистецтва. Прості та складні речовини. Метали та неметали."
zip
2612 0
Конспект уроку з образотворчого мистецтва для 7 класу на тему "Мереживо з металі . Чарівне мереживо витинанки"
Завантажити
Зберегти на потім